Культура ХІХ.doc підручник

В українській музиці вплив романтизму позначився у творах українських композиторів другої половини ХІХ ст.: С. Гулака-Артемовського, М. Лисенка, В. Матюка, П. Воробкевича, А. Вахнянина й інших, зокрема у їхніх композиціях на слова поетів-романтиків.

Багато нового виникло і в музичних театрах Європи. На цей час опера давно встигла увійти у масову свідомість європейців. Справжнім реформатором оперного мистецтва виступив німецький композитор Ріхард Ваґнер (1813–1883) – творець опери-драми, в якій він здійснив синтез філософсько-поетичного і музичного начал (героїчна опера-сага «Кільце Нібелунгів»). Музичний театр Вагнера і його наступників Верді, Мусоргського і Чайковського, Гуно і Бізе ознаменував собою вершину розвитку опери XIX ст.

Тривале місце в історії української музики й театру зайняли написані за творами романтиків опери. Семен Гулак-Артемовський (1790–1865) на початку 60-х років створює першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм». Перлиною української вокальної класики стали «Вечорницi» Петра Ніщинського. Мелодичним багатством, співучістю, драматичною напруженістю привабила слухачів опера Миколи Аркаса «Катерина» за однойменною поемою Т. Г. Шевченка. Композитори широко використовували багаті традиції українських народних пісень, обробляли їх.

Цілу епоху в музичному житті України складає творчість Миколи Лисенка (1842–1912) – великого українського композитора, блискучого піаніста-віртуоза, талановитого хорового диригента, педагога, музикознавця й активного громадського діяча демократичного напряму. Його опери «Різдвяна ніч» (1874), «Утоплена» (1883–84), «Тарас Бульба» (1890) увійшли до скарбниці світової культури.

Музика XIX ст. невіддільна від балету, причому балету класичного. Романтизм привніс у нього єдність музики, драматичної дії і танцю. У цей час виробився новий танцювальний стиль, що базується на легкому та надзвичайно пластичному польоті рухів та техніці танцю на пальцях (Марія Тальоні – перша балерина, яка стала на пуанти). Реформу балету здійснив російський композитор Петро Чайковський (1840-1893). У нього музика з допоміжного елементу перетворилася на головний стрижень спектаклю, збагативши його сюжет і задаючи зміст хореографії. «Лебедине озеро», «Спляча красуня», «Лускунчик», поставлені чудовим хореографом Маріусом Петіпа, стали перлиною світової культури. Чайковський же став першим російським композитором, який здобув європейське і світове визнання.

У живописі початку XIX ст. багатьох художників-романтиків приваблювала Україна – «нова Італія», як її називали. З'явилися і художники, для яких поїздки сюди не були просто даниною моді. Українській темі присвятив свою творчість Василь Штернберг (1818–1845). Працював він і в портретному, і в побутовому, і в пейзажному жанрах. В.Штернберг товаришував з Шевченком, йому належить художнє оформлення «Кобзаря».

Зовнішні обставини – заслання, заборона малювати – перешкоджали розкритися у повній мірі живописному таланту Шевченка. З мистецької спадщини Шевченка збереглося 835 творів живопису і графіки, що дійшли до нас в оригіналах і частково у гравюрах та копіях. Її доповнюють дані про понад 270 утрачених і досі не знайдених мистецьких творів.

З В. Штернбергом та Т. Шевченком близько спілкувався великий художник-мариніст Іван Айвазовський (1817–1900), який значну частину життя провів у рідній Феодосії (він і свою картинну галерею заповідав місту). У його живописі звучала й українська тема: «Очерети на Дніпрі поблизу містечка Алешки», унікальна для художника жанрова картина «Весілля на Україні».

У 40-і роки XIX ст. впливовою течією стає реалізм (лат. realis – «суттєвий», «дійсний», від res – «річ») Його основою стали безпосереднє, живе і неупереджене сприйняття та правдиве відображення реальної дійсності. Основна мета реалізму - правда. Мірою краси, вищою художньою цінністю стає правдиве відображення дійсності, що дане людині на рівні відчуттів, почуттів та думок. Головним принципом реалізму виступає типізація - виявлення суттєвого в життєвих явищах та предметах і правдивість показу типових характерів, що діють у типових обставинах. У мистецтві реалізму особливо виразно підтверджується та думка, що сама дійсність є джерелом творчості. Найпрозаїчніша ситуація може стати фактом мистецтва. Талант художника, відштовхнувшись від реальності, створює нову художню реальність. Соціальні суперечності та недоліки буржуазного ладу визначили різко критичне ставлення до нього митців-реалістів, які викривали корисливість, кричущу нерівність, егоїзм, лицемірство.

За своєю ідейною спрямованістю реалізм був реалізмом критичним. Чарльз Діккенс, Вільям Теккерей, Фредерік Стендаль, Оноре де Бальзак розкрили соціальне значення зла, побачили його причину в матеріальній залежності людей одне від одного.

Найважливіша риса реалізму – психологізм, заглиблення через соціальний аналіз у внутрішній світ людини. Головним жанром реалістичної літератури XIX ст. відповідно стає соціально-психологічний роман. Він найповніше відповідає завданню об’єктивного художнього відтворення дійсності. Вершиною критичного реалізму стала творчість найвидатнішого французького романіста Оноре де Бальзака, автора циклу романів під загальною назвою «Людська комедія». Створивши 98 із задуманих ним 150 романів про життя сучасної йому Франції, Бальзак здійснив творчий подвиг, відобразивши характери і звичаї свого часу. Він не тільки дав широку і глибоко правдиву панораму життя своєї епохи, але й відкрив етичні істини, які мають загальнолюдське значення. Блискучих зразків соціального роману було подано Ф.Стендалем («Червоне і чорне»), Г. Флобером («Мадам Боварі»), Гі де Мопассаном («Життя») у Франції, Ч. Діккенсом («Домбі і син» В. Теккереєм («Ярмарок марнославства») в Англії. У Росії до реалізму прийшов О. Пушкін, Л. Толстой, Ф. Достоєвський, А. Чехов.

У український літературі реалізм приходить на зміну романтизмові у другій половині ХІХ ст від якого він перейняв захоплення етнографізмом та героїзацію історичних постатей.

Основоположником реалізму в українській літературі є Тарас Шевченко (1814–1861) романтик і реаліст одночасно. Його поезія, безумовно, стала переломною в становленні української літературної мови і суспільному визнанні української літератури. «Його творчість, – писав М. Грушевський, – це творчість народу, що досягає відразу, без наступних ступенів, високого інтелектуального розвитку й індивідуальної свідомості і поєднує в своїх творіннях безпосередність народної поезії зі свідомістю літературної творчості».

Творчість Шевченка – багатогранна, як його талант. Він був і глибоким ліриком, і творцем епічних поем, і видатним драматургом та різнобічно обдарованим митцем. Літературна спадщина Шевченка обіймає велику збірку поетичних творів («Кобзар»), драму «Назар Стодоля» і 2 уривки з інших п’єс; 9 повістей, щоденник та автобіографію, написані російською мовою, записки історично-археологічного характеру («Археологічні нотатки»), 4 статті та понад 250 листів. Геніальний поет Шевченко вніс в українську літературу новий зміст: рішучий протест проти кріпацтва, захист свободи і гідності особистості, захоплення народними і національно-визвольними рухами, заклик до суспільної справедливості. Особистість і творчість Шевченка – символ усієї української культури.

Суперечливість духовного життя України того часу відбилася у творчості письменника, лінгвіста, історика, публіциста Пантелеймона Куліша (1819–1897). Безперечним є значення його етнографічної збірки «Записки о Южной Руси», історичного роману «Чорна рада», тритомної історичної праці про національно-визвольну війну під керівництвом Б.Хмельницького «История отпадения Малороссии от Польши».

Демократичний напрям в українській прозі розвивала Марко Вовчок (1833–1907) (М. Віленська). Її збірка «Народні оповідання», повісті «Інститутка», «Кармелюк» приголомшують трагічною правдивістю картин кріпацького гніту, вражають образами простих людей. Т. Шевченко у вірші «Марку Вовчку» звертається до неї як до продовжувачки справи свого життя.

Твори знаменитого українського байкаря Леоніда Глібова (1827–1893) у руслі демократичних настроїв того часу в алегоричній формі зображали безправ’я простих людей, свавілля поміщиків, лицемірство, святенництво. Усього він написав понад сотню творів цього жанру. Перша збірка «Байки Леоніда Глібова», що містила 36 творів, вийшла у Києві 1863 р., але майже весь її тираж був знищений у зв’язку з валуєвським циркуляром. У 1872 р. вдалося видати другу, доповнену в порівнянні з першою Глібова, книгу байок, а 1882 р. – третю, що була передрукована з попередньої. Спроби надрукувати інші збірки не вдалися – перешкоджали цензурні заборони.

Іван Нечуй-Левицький (1838–1918) створив у вітчизняній літературі жанр соціально-побутової повісті. Письменник, який багато років працював учителем у школах і гімназіях практично по всій Україні, чудово знав усі шари українського суспільства: життя селян після ліквідації кріпацтва, побут робітників, проблеми взаємин інтелігенції і народу («Кайдашева сім’я», «Микола Джеря»).

На принципах реалізму базувалася творчість Панаса Мирного (1849–1920) (П.Я. Рудченко). Автор новаторських соціально-психологічних романів і повістей про народне життя, він підняв українську прозу до високого рівня художньої досконалості. Романи «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», повісті «Лихi люди», «Лихо давнє i сьогочасне», «Голодна воля», п’єса «Лимерiвна» та інші його твори – це величезна художня епопея, яка відображає життя українського народу протягом майже всього XIX ст.. Новим для української літератури у творчості П. Мирного було те, що головна увага приділялася внутрішньому світу героїв, їх переживанням, мотивам вчинків, еволюції поглядів.

У 70-і роки у літературу приходить Іван Франко (1856–1916). Людина різнобічно обдарована, він проявив себе в поезії і прозі, драматургії і публіцистиці, новелістиці і літературній критиці, історії й етнографії, філософії і політиці. Син селянина-коваля з-під Дрогобича, який насилу отримав можливість закінчити школу і гімназію, І. Франко так формулював своє кредо: «Як син селянина, вигодуваний твердим мужицьким хлібом, я відчував себе зобов’язаним віддати свою працю цьому простому народові». Своєму принципу Франко слідував і в літературно-видавничій діяльності (альманах «Друг» у Львові), і в політичній боротьбі (декілька разів був арештований за соціалістичні погляди, брав участь у заснуванні Української радикальної партії), але найбільш вражаюче і послідовно – в літературній творчості: ліричні збірки «З вершин i низин», «Зів’яле листя», історична повість «Захар Беркут», гостросоціальний «Борислав сміється», поема «Моїсей», психологічна драма «Украдене щастя».

Становлення українського національного мистецтва (театр, музика, образотворче мистецтво, архітектура) дещо відставало від літературного розвитку. Так, театральне мистецтво в більшій, ніж література, мірі залежить від політичного режиму, фінансових можливостей, підготовленості аудиторії. До 1861 р. продовжував існувати кріпосний театр, і не тільки у садибах, але і в містах. У 1828 р. офіційно було заборонено купувати до театру кріпаків, але і після цього кріпосні актори продовжували входити до складу деяких театральних труп. У 1789 р. театр був побудований у Харкові, але в ньому йшли тільки російські п'єси.

Першими українськими постановками були «Наталка Полтавка» в 1819 р. і пізніше «Москаль-чарiвник» у Полтавському любительському театрі. Вони стали можливими завдяки щасливому збігу обставин: підтримка генерал-губернатора Малоросії Миколи Репніна, керівництво трупою Іваном Котляревським, гра геніального актора Михайла Щепкіна, тоді ще кріпака. Професіональна ж українська трупа була створена тільки на початку 80-х років. Організаційними питаннями в ній займався Михайло Старицький, режисурою - Марко Кропивницький. Обидва були також драматургами. Їм вдалося об’єднати талановитих акторів: брати Тобілевичі (псевдоніми: Івана – Карпенко-Карий, Миколи – Садовський, Панаса – Саксаганський), М. Заньковецька, А. Затиркевич, інші. Пізніше трупа декілька разів розділялася, але, що цікаво, всі чотири оформлені колективи продовжували працювати яскраво, мали великий успіх в Україні, на півдні Росії (тому що трупи були пересувними).

Великий знавець української мови, Михайло Старицький (1840–1904) писав комедії (не гасне популярність п’єси «За двома зайцями»), драми («Не судилося», «Богдан Хмельницький»). Вони змальовували реалістичні картини сільського, міського побуту, передавали типові національні характери. Але ні Старицький, ні близький йому Кропивницький не виходили за рамки так званої «етнографічної драматургії». Творцем української соціальної драми став Іван Карпенко-Карий (1845–1907). У основі його п’єс (драми «Бурлака», «Безталанна», комедії «Сто тисяч», «Хазяїн») лежать глибокі психологічні конфлікти, гострі соціальні протиріччя.

Піднесення реалізму як художнього методу почалося у образотворчому мистецтві, а саме у графіці. Велику роль зіграла тут творчість Оноре Дом’є (1808–1879), чиє мистецтво вважається спорідненим з реалізмом самого О. Бальзака. Дом’є завоював громадське визнання нещадною сатирою на короля-буржуа Луї Філіппа і правлячу буржуазну верхівку Франції. Його карикатури друкувалися в періодичних виданнях і розповсюджувалися окремими відтисками.

Позиції реалізму у живописі в середині сторіччя зміцнив Ґюстав Курбе (1819–1877) («Каменярі» і «Похорон в Орнані»). Навколо його творчості і теоретичних робіт розгорнулися бурхливі суперечки. У 1875 р. його картини не були прийняті на Всесвітню виставку. Тоді художник поруч з виставкою на свої власні кошти звів скромне приміщення, назвав його «Павільйон реалізму» і розмістив у ньому 40 робіт, зокрема програмну картину «Майстерня художника». У каталозі до виставки Курбе дав таке обґрунтування принципів реалізму в мистецтві: «Бути спроможним виразити звичаї, ідеї, обличчя епохи… бути не тільки художником, але й людиною, одним словом – творити живе мистецтво – таким є моє завдання».

Жанр тематичної картини, написаної на сучасному матеріалі, стає основним у художників-реалістів, розвиваються також пейзаж і портрет. У другій половині XIX ст. центр реалістичного напряму в образотворчому мистецтві перемістився із Франції до Росії.

Головна тенденція образотворчого мистецтва другої половини XIX – рух до реалізму – з найбільшою силою пролунала у творчості членів «Товариства пересувних художніх виставок». Ідея правдивого відображення життя народу, критика несправедливості була співзвучна українському мистецтву. Багато художників-передвижників були родом з України: Микола Ге, Олександр Литовченко, Микола Ярошенко.

Родом з-під слобідського Чугуєва був великий російський художник-реаліст Ілля Рєпін (1844–1930). Він залишив багату й різноманітну мистецьку спадщину, його ранні розписи церков в Україні знищені під час війни, численні жанрові, побутові картини, портрети і твори на історичні теми зберігаються в музеях Росії, України та у приватних колекціях. Найвідоміші твори:«Бурлаки на Волзі», «Іван Грозний і син його Іван», «Засідання Державної Ради», «Запорожці пишуть листа турецькому султанові», «Вечорниці».

Рєпін часто приїжджав на батьківщину, не раз гостював у маєтку Качанівка українських меценатів Тарновських. У Качанівці Рєпін створив перші етюди до знаменитої картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Художник скористався низкою порад українського історика Д.Яворницького, який передав йому деякі речі козацьких часів, текст самого листа, позував для фігури писаря. Рєпін писав: «В історії народів і пам’ятниках мистецтва. .. мене приваблювали завжди моменти вияву загального життя городян, асоціацій; найбільше в республіканському ладі, звичайно,... І наше Запоріжжя мене захоплює цією свободою, цим піднесенням лицарського духу».

Видатним майстром побутового жанру був Микола Пимоненко (1862–1912). Більшість його робіт, написаних на теми селянського життя, відрізняються щедрістю, емоційністю, високою живописною майстерністю: «Святочні ворожіння», «Весілля в Київській губернії», «Проводи рекрутів», «Свати», «Жнива», «По воду», «Ярмарок» та інші. Пимоненко – автор близько 715 картин і малюнків. Він один з перших у вітчизняному малярстві поєднав побутовий жанр і поетичний український пейзаж.

Поєднання мистецтва з усвідомленою національною ідеологією вперше відбувається в творчості Сергія Васильківського(1854–1917). Випускник Петербурзької Академії, він повернувся з тривалої зарубіжної поїздки, володіючи прекрасним професійним рівнем. Свою майстерність він повністю віддає Україні: пише пейзажі Подніпров’я, Поділля, Слобожанщини, архітектурні пам’ятники, жанрові картини, історичні полотна (зокрема «Козаки в степу», «Козача левада», портрет Т. Шевченка). Одночасно він вивчає і збирає пам’ятки старовинного українського мистецтва. У 1900 р. Васильківський спільно з художником-баталістом Миколою Самокишем (1860–1944) створює альбом «З української старовини», коментарі до акварелей Васильківського пише історик Д. Яворницький. Визнанням художньої, наукової цінності альбому є його сучасні перевидання. Свою історичну колекцію і багато картин С.Васильківський залишив рідному Харкову.

Імпресіонізм (фр. «імпресіон» – враження) – художній напрям, що базується на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань ця мистецька течія виникла в 1860-х роках та остаточно сформувалася у другій половині ХІХ століття у Франції. Його засновники діяли на противагу реалізму. Імпресіоністи намагаються у своїх творах відтворити шляхетні, витончені особисті враження та спостереження мінливих миттєвих відчуттів та переживань, природу, схопити мінливі ефекти світла...

Точкою відліку послужила творчість Едварда Мане(1832–1883). Його картини «Сніданок на траві» й «Олімпія» стали подією і вплинули на становлення майбутніх імпресіоністів, але сам художник офіційно до руху не прилучився.

Як ансамбль художників, які захищають спільні цілі в мистецтві, імпресіонізм заявив про себе у 1874 р., коли група молодих живописців влаштувала виставку своїх картин в одному з паризьких фотоательє. Група включала в себе Клода Моне, Оґюста Ренуара, Каміля Піссаро, Альфреда Сіслея, Едґара Деґа, Берту Морізо. Назва представленого на виставці пейзажу Клода Моне «Враження. Схід сонця» і дало назву творчості цих художників. Імпресіонізм зайняв в історії мистецтва місце, яке дорівнює цілим живописним епохам, хоча сам рух охопив лише 12 років і був представлений лише на 8 виставках.

Імпресіоністи запропонували нове бачення світу і нові принципи малярства. Вони сприймали навколишню дійсність як нескінченну зміну вражень. Картина стає немовби окремим кадром, фрагментом рухомого світу (в цьому відчувається вплив нового тоді технічного досягнення – фотографії). З’явилася свіжість і безпосередність у зображенні повсякденного життя сучасного міста, його пейзажів, вигляду, побуту і розваг його мешканців. Найважливішим правилом імпресіоністів стала робота на відкритому повітрі – на пленері, завдяки чому у своїх пейзажах їм вдалося створити відчуття виблискуючого сонячного світла, багатства фарб природи, передати рух повітря.

В українському малярстві імпресіоністичний напрям започатковує Марія Башкирцева (1858–1884), яка навчалася живопису в паризькій Студії Жульєна. Майстер жанрового живопису. Відомі картини: «За книгою», «Молода жінка з букетом бузку», «У студії Жульєна», «Мітинг», серії автопортретів. Однак вона мешкала в основному у Франції та Італії й не могла перенести новий напрям на український ґрунт.

На Україні ці ідеї прориваються у творах художників-реалістів Архипа Куїнджі, Фотія Красицького, а особливо Олександра  Мурашка (1875–1919) – майстра психологічного портрета, автора відомої картини «Похорон кошового». На західноукраїнських землях впливи імпресіонізму ще більш помітні: творцями імпресіоністичного пейзажу стали Іван Труш та Микола Бурачек; розквітає талант Олекси Новаківського, який малює у дусі символічного імпресіонізму.

Живописне завоювання імпресіоністів стало основою творчості і було підняте на нову висоту постімпресіоністами (фр. postimpressionisme) – так умовно називають художників, розквіт творчості яких настав після і на основі досягнень імпресіонізму. Цей напрям виникає у 1880-х роках. Художники, що належали до нього не дотримувалися тільки зорових вражень, а прагнули вільно та узагальнено передавати матеріальність світу, вдавалися до декоративної стилізації. До видатних представників постімпресіонізму в живописі відносять Вінсента Ван Гога, Поля Гогена, Поля Сезанна, Тулуза-Лотрека.

Для постімпресіонізму характерні різні творчі системи і технічні засоби, що вплинули на подальший розвиток образотворчого мистецтва. Роботи Ван Гога передбачили появу експресіонізму, Гоген проклав шлях до символізму і модерну.

Символізм (фр. symbolisme, з грец. симболон – знак, ознака, прикмета, символ) як заперечення реалізму і натуралізму виник на переломі XIX і XX сторіччя. Символ – поетичний троп, що ґрунтується на умовному означенні певного явища чи поняття через інше на підставі подібності. За допомогою нього поети прагнуть стисло і яскраво передати певну думку.

Коріння символізму заглиблюється у творчість великого французького поета Шарля Бодлера (1821–1867), який опублікував у 1857 р. поетичний збірник «Квіти зла», в якому туга за гармонією переплітається з визнанням непереборюваності зла, естетизацією пороків великого міста. Його епоха уявлялася йому пеклом на землі, в якому зло і пороки набули всесвітніх масштабів, де культура деградує, а духовність підвладна користі і підлості. Тугу і страждання – тільки такі настрої може, на його думку, викликати хворе суспільство. Звідси – відхід від реалізму, символи-натяки, за допомогою яких ніби тільки і можливо емоційно та інтуїтивно осягнути «таємниці світу». Символізм виправдовує індивідуалізм і закликає «до повної свободи особистості». Його представники – Поль Верлен, Артюр Рембо, Моріс Метерлінк, Олександр Блок, Андрій Білий – стверджували, що пряме зображення реальності, побуту є недостатнім, воно лише ковзає по поверхні життя, не торкаючись його суті.

Під впливом європейського символізму, як реакція проти літератури народницького реалізму, розвинулася модерна українська поезія початку ХХ ст. Елементи і впливи символізму помітні у творчості Миколи Вороного, Миколи Філянського, Грицька Чупринки, у драматичних творах Олександра Олеся, в поезії поетів галицької «Молодої Музи», Василя Пачовського, Петра Карманського, прозаїка Михайла Яцкова. Початки українського символізму пов'язані з ранньою творчістю Павла Тичини, Якова Савченка, Олекси Слісаренка, Дмитра Загула, Володимира Ярошенка, Клима Поліщука та ін.

Вершинним виявом українського символізму стала збірка Павла Тичини (1891–1967) «Сонячні кларнети» (1918), як своєрідна й унікальна подекуди в європейському символізмі «музична симфонія» (Агапій Шамрай).

Українські образотворчі митці-символісти, як і їх європейські попередники й сучасники, намагалися знайти синтез кольорів і ліній, який міг б висловити ідею. Елементи символізму і його впливи наявні у творчості членів «Музаґету» і «Ґрона» – Михайла Жука, Миколи Бурачека, Анатоля Петрицького, і передусім Юхима Михайлова, а на Західній Україні – Олекси Новаківського, раннього Павла Ковжуна, Льва Ґеца, Осипа Сорохтея та інших.

Впливами символізму позначена й рання театральна творчість Леся Курбаса (1887–1937) і його Молодого Театру в 1917–1919 рр.

Модерн (фр. moderne – новітній, сучасний, ар нуво, югендстіль) – стильовий напрям в європейському і американському мистецтві кінця XIX – початку XX ст.. Новий напрям розповсюдився по всій Європі і в першу чергу торкнувся архітектури і декоративного мистецтва. Представники «модерна» використовували нові техніко-конструктивні засоби, вільне планування, своєрідний архітектурний декор для створення незвичайних, підкреслено індивідуалізованих будівель. У Італії його називали рослинним стилем, або «ліберті», у Великобританії – стилем «модерну», в Іспанії – модернізмом, в Бельгії – стилем Велді, в Австрії – сецесіоном, в Германії – югендстілем. Стиль «модерну» виник як реакція на еклектизм і мляве копіювання історичних стилів минулого. Для модерна характерні гнучкі текучі лінії, стилізований рослинний візерунок. Ексцентричний декоративний стиль використовувався для оздоблення крупних магазинів, які в цей час починають будуватися у великих містах Європи і Америки, і всесвітніх виставок, символізуючи таким чином процвітання і могутність торгівлі.

Складовою процесу формування стилю модерн, зокрема в Україні, був національний фактор – традиції народного декоративно-ужиткового мистецтва, визвольний рух, національна свідомість, ідеали та практика національно-культурного відродження. Ідейним та організаційним центром формування українського модерну став Харківський літературно-художній гурток, при якому в 1912 р. утворено архітектурно-художній відділ, який очолювали художник С. Васильківський та архітектор С. Тимошенко. Члени гуртка проводили дискусії, творчі конкурси, художні виставки. В діяльності гуртка брали участь не тільки творчі сили місцевої інтелігенції, але й петербуржці, львів’яни, чернігівці та ін.

Насамперед український модерн проявився в архітектурі. Його особливість полягала в поєднанні нового і старого, примхливого з народним, вишуканого із серійним. В українському модерні декоративний напрям характеризувався зверненням до зразків архітектурної спадщини – ампіру та романтизму, з новітнім їх еклектичним поєднанням між собою, а також новими містобудівними технологіями, матеріалами, архітектурними знахідками та іншими мистецтвами (живопис, скульптура, декоративно-ужиткове).

Класичним зразком українського архітектурного модерну став Будинок з химерами архітектора Владислава Городецького на вул. Банковій у Києві. До найвидатніших споруд палацової архітектури в Україні належить царський палац у Лівадії збудований в1910–1911 рр. у неоренесансному стилі архітектором Миколою Красновим. До кращих зразків архітектури модерну з неоренесансними рисами належить «Ластівчине гніздо», збудоване архітектором Леонідом Шервудом у 1912 році.

Важливим доробком українського модерну було створення національного стилю в архітектурі. Зразком цього є Харківське художнє училище, збудоване в 1911–1913 рр. архітекторами Костянтином Жуковим та Михайлом Пискуновим, його ознаками були черепичні дахи хатньої форми, майолікові панно на флангах з широким блакитно-золотавим фризом по центру. За своїм колоритом будівля Харківського художнього училища не поступалася визнаним європейським зразкам.

Осягнення художньої структури українського народного живопису надало національного забарвлення творчості Михайла Жука, Василя Кричевського, Михайла Бойчука. Геометричний розпис подільських хат, астральні знаки писанок, магічні коди візерунків плахти, світобудовчі композиції хат, посуду, скринь, печей, народних картин – загалом уся життєва сила селянського мистецтва своєрідно озвалася в експресивних композиціях українських художників-авангардистів Каземіра Малевича, Bасиля Єрмілова, Давида Бурлюка, Олександра Богомазова.