Документ Microsoft Office Word

7 серпня 1932 р. було прийнято закон про охорону соціалістичної власності, який в народі назвали «законом про п'ять колосків». За крадіжку колгоспної власності передбачався розстріл із конфіскацією майна або позбавлення волі строком не менше 10 років з конфіскацією майна.

На початку 1933 р. в Україні фактично не залишалося запасів продовольства. Дії партійного керівництва прирекли мільйони людей на повільну мученицьку смерть Голод охопив також інші зернові райони СРСР - Поволжя, Кубань, Північний Кавказ.

Але найжахливіших масштабів голод набув саме в Україні. Люди вмирали цілими селами; живі не мали змоги ховати померлих. Часто зустрічалися випадки людожерства і трупожерства. А цього часу на сусідніх залізничних станція* під збройною охороною знаходилися тисячі пудів зерна, призначеного для вивозу, у тому числі - за кордон.

Трагічні події Голодомору покрила завіса мовчання. Було заборонено будь-яку допомогу з боку міжнародної та радянської громадськості. Уражені голодом райони були оточені внутрішніми військами, що завертали тих, хто намагався дібратися до міста. Охоплені розпачем батьки, намагаючись врятувати дітей, везли їх у міста і залишали там - у лікарнях, магазинах або прямо на вулицях.

3. Наслідки Голодомору. Наслідками Голодомору 1932-1933 pp. були:

- масові жертви; дослідники називають кількість жертв злочинної політики сталінського режиму до 10 млн чоловік;

- завершення колективізації, утвердження колгоспної системи, розорення села;

- придушення опору українського селянства;

-масове переселення селян з Росії в Україну;

- сталінським режимом було підірвано сили в обстоюванні споконвічних національних прав українського народу.

70.соціально економічний та політичний розвиток західних земель. Після Першої світової війни західноукраїнські землі опинилися під владою Польщі, Чехословаччини і Румунії. На той час у Польщі було 6 млн. українців, у Чехословаччині — 455 тис., у Румунії — 790 тис. Українці проживали на території 146 тис. квадратних кілометрів згаданих дер­жав. До складу Польщі належала Східна Галичина (до 1918 р. була під владою Австро-Угорщини): Львівське, Тернопільське і Станіславське воєводства, а також Західна Волинь, Полісся і Холмщина. До Першої світової війни три останні області були під владою Російської імперії, а після закінчення радянсько-польської війни 1920 року пе­рейшли під владу Польщі.Чехословаччині належало Закарпаття (офіційна назва — Підкарпатська Русь). Під владою Румунії були Північна Буковина, придунайські землі (Ізмаїльський, Акерманський, Хотинський повіти Бессарабії), а також Смітщина у Закарпатті. Усі ці українські землі не мали самоврядування, влас­ного автономного устрою. Так, польська влада скасувала Галицький автономний сейм, ліквідувала місцеве самовря­дування, функції якого почали виконувати урядові комі­сари. Конституція Польщі 1921 року не передбачала права на територіальну автономію українських земель. Україн­ців звільняли з державних установ, в тому числі і з пові­тових, а на землях Галичини були поселені понад 200 тис. польських фермерів (осадників). Вчителів-українців зі Східної Галичини переводили на захід, де домінувало поль­ське населення, а студентами Львівського університету ма­ли право стати лише ті громадяни, які дали присягу на вір­ність польській державі. Отже, ситуація із самоврядуван­ням на колишніх українських землях була складною.Західноукраїнські землі в економічному сенсі перебува­ли на становищі напівколоній, їх частка в промисловому потенціалі була в три рази меншою, ніж відповідно в за­гальній території та кількості населення країн-окупантів. Переважна частина жителів цих регіонів (до 80 %) займа­лася сільським господарством. Процес подолання післявоєн­ної політичної та економічної кризи на цих територіях був уповільнений. Промислове виробництво у 1924—1928 рр. навіть почало занепадати. У 1913 р. у краї було видобуто 1 млн. 114 тис. т нафти, у 1923 р. — 737 тис., у 1926 р. — 796 тис., у 1928 р. — 743 тис., у 1938 р. — всього 507 тис. т. Економіку Західної України, Буковини, Закарпаття влада і економічні структури країн-окупантів розглядали як ри­нок для збуту своїх не завжди якісних товарів та джерело дешевої сировини і робочої сили.У цьому регіоні уряд стимулював розвиток виробниц­тва, яке не вимагало великих капіталовкладень і швидко приносило результати. Часто сировина, вивезена із захід­ноукраїнських територій до країн, яким ці території нале­жали, поверталася назад у вигляді різноманітних промис­лових товарів. Все це у комплексі негативно позначалося на розвитку продуктивних сил регіону. Негативні наслід­ки напівколоніальної залежності посилювалися тим, що в економіці Польщі, Румунії й Чехословаччини домінуючу роль відігравав іноземний капітал. Французькі, американ­ські, англійські, угорські, італійські та інші банки трима­ли під своїм контролем приблизно 45 % виробництва у де­ревообробній промисловості, майже 90 % — у нафтовій і т. д.Українське населення, будучи дешевою робочою си­лою, працювало в дуже важких умовах, на підприємствах спостерігався високий травматизм внаслідок частих ава­рій та низької техніки безпеки.Повільно розвивалося і сільське господарство. Вро­жайність основних сільськогосподарських культур не пе­ревищувала, окрім Закарпаття, довоєнного рівня. Дава­лося взнаки безземелля та надлишок робочої сили. Зокрема, уряди країн-окупантів створювали спеціальні фонди для польських, румунських, чеських колоністів. У грудні 1920 року польський сейм прийняв закон, згідно з яким лише у Волинському воєводстві для військових колоністів було виділено 111,7 тис. га найкращих земель. Наприкін­ці 1922 р. тут вже нараховувалося 3104 господарства ко­лоністів. Відстоювала їх інтереси «Центральна спілка вій­ськових поселенців», а на місцях — воєводські та повітові спілки. Понад 450 тис. га західноукраїнських земель до 1923 р. зайняли цивільні колоністи. Тільки у шести пові­тах на Буковині було виділено 5 тис. га для румунських колоністів, а на Закарпатті — до 20 тис. га для чеських.Важкий матеріальний стан місцевого українського на­селення поглиблювало те, що заробітна плата в місті й селі навіть наприкінці 20-х років не була вищою, ніж перед Першою світовою війною, а в період світової економічної кризи знизилася. Робочий день тривав понад 10 годин на добу. До цього слід додати погане медичне обслуговуван­ня, набагато нижчий, ніж в центральних районах Поль­щі, Румунії й Чехословаччини загальний життєвий рі­вень, постійне безробіття. На початку 30-х років, тобто в роки світової економічної кризи, на Буковині було понад 50 тис. безробітних, на Закарпатті — до 100 тис., а в За­хідній Україні, за даними польської статистики, яка за­нижувала кількість безробітних, всього — 27 тис. При цьому не були враховані безробітні у дрібній промисловос­ті, транспорті, сільському господарстві і т. д. Тільки у Львові в ці роки було понад 40 тис. безробітних, кількість яких регулярно поповнювали зубожілі селяни.Фактично основною метою діяльності влади щодо захід­ноукраїнського населення було поглиблення його колоні­зації. Це посилювало соціальне напруження і національні суперечності на цих землях, що спричинило великі кон­флікти уже в роки Другої світової війни, особливо між по­ляками і західними українцями.

71. заснування оун. Розкол. Не здійснилися та й не могли здійснитись сподівання ОУН на допомогу гітлерівської Німеччини у відновленні української державності. Нацизм ні­кому не дав свободи, в тому числі і німцям, не міг він принести волю й Україні.

Спроба українських патріотів з числа членів ОУН проголосити ЗО чер­вня 1941 р. у Львові українську державу через кілька днів була рішуче при­душена окупантами. Нововстановлений уряд на чолі з Я.Стецьком було розігнано, його членів заарештовано.

На невдачу була приречена і спроба ОУН здобути вплив в окупаційній адміністрації на місцях. Восени 1941 р. у різні регіони України було напра­влено так звані похідні групи ОУН під проводом С.Бендери (ОУН-Б), які мали згуртовувати свідомих українців, сформувати з них органи управлін­ня, контролювати їх. У жовтні 1941 р. члени ОУН, які діяли під керівницт­вом А.Мельника (ОУН-М), виступили з ініціативою утворення у Києві Укра­їнської Національної Ради як зародка майбутнього уряду України. Всі ці дії аж ніяк не відповідали планам гітлерівців. Окупанти заарештували і стра­тили як багатьох членів похідних груп ОУН-Б, так і прибічників ОУН-М. які плекали державницькі ідеї.

ОУН-Б і створила УПА. У вересні 1941 р., після арешту німцями Бан-дери і розстрілу 40 провідних членів ОУН-М, серед них й поетеси Олени Теліги, ОУН поміняла тактику й почала організовувати окремі операції про­ти німців.

Перші партизанські загони, що згодом увійшли до УПА, виникли на Поліссі й Волині та не були пов'язані з ОУН. На початку війни Т.Бульба-Боровець, близький до петлюрівського уряду УНР (Варшава), сформував із своїх бійців регулярну військову частину під назвою «Поліська Січ», пізніше перейменовану в Українську повстанську армію. Метою утворення прого­лошувалося очищення району від залишків Червоної армії. Коли наприкінці 1941 р. німці спробували її розпустити, Бульба-Боровець почав проти них партизанську війну. Наприкінці 1942 р. ОУН-Б вирішила сформувати великі партизанські сили й підпорядкувала собі окремі підрозділи Боровця та ОУН-М, яким дала назву УПА. Очолив її Роман Шухевич.

УПА контролювала значну територію Волині, Полісся, а згодом Гали­чини. Тільки восени 1944 р. УПА провела 800 рейдів. Після того, як Захід­ною Україною пройшли головні сили Червоної армії, УПА організувала низ­ку акцій, щоб завадити мобілізації та депортаціям українського населення

УПА користувалася широкою підтримкою західноукраїнського насе­лення і за складом була переважно селянською. Як партизанська, УПА здебільшого уникала відкритих боїв із регулярними частинам Червоної ар­мії. Однак сутички між ними траплялися часто. Були й акції проти німців, здебільшого локального характеру: визволення жителів, яких намагалися вивезти до Німеччини, зіткнення з окремими частинами німців, рейди по

їхніх тилах тощо.

Що ж до боїв із польською Армією Крайовою (АК), то це були, власне, етнічні чистки. АК вирізала більшість місцевого населення українських ра­йонів Холмщини, а оунівці відповідно вчинили з польським населенням Волині.

82. наростання кризових явищ в соціально економічному політ. Культ. Житті радянської україни в др.. пол.. 60. На поч. 70 рр. Після хрущовський період (1964—1984) у житті народів СРСР, у т. ч. України, увійшов в історію як період "застою", що виявився в економіці, суспільно-політичному та культурному житті країни. Він характеризувався надмірною ідеологізацією, посиленням тоталітарних тенденцій, боротьбою з інакодумством. Десталінізація поступилася місцем неосталінізму.

Захопивши владу, нове партійно-державне керівництво, очолюване Л. Брежнєвим, прагнуло задекларувати свою нібито реформаторську сутність, а тому розпочало діяльність з економічної реформи, яка часто ототожнюється з іменем тогочасного голови Ради Міністрів СРСР О. Косигіна. "Косигінська реформа", суть якої полягала у введенні елементів ринкових відносин у планову економіку СРСР, мала забезпечити подолання таких негативних явищ економіки, як збільшення потреби у капіталовкладеннях, незавершеність будівництва, масовий випуск товарів, що не мали збуту, диспропорція розвитку галузей господарства. Перші кроки реформи дали позитивні результати: пожвавилось сільськогосподарське виробництво, поліпшилось постачання міст продовольством, зросла продуктивність праці. До 1970 р. обсяг промислового виробництва зріс на 50 %, сільськогосподарського — на 21 %. Але вже на поч. 70-х років темпи реформи почали уповільнюватися: ініціатива підприємств не стикувалася з централізованим плануванням, слабко діяло матеріальне стимулювання, посилювалася ідеологічна протидія компартійного апарату, нарешті, в Західному Сибіру знайшли великі поклади нафти, що ще більше знизило інтерес до реформ. І радянське керівництво поступово відмовилося від будь-яких змін. Настав період поступової економічної деградації.

До сер. 1970-х років радянська економіка повністю втратила притаманний 50—60-м рокам динамізм, розвиваючись суто екстенсивними методами. Особливо негативно це вплинуло на Україну, яка потребувала інтенсифікації суспільного виробництва, оскільки її природні й трудові ресурси були обмеженими. По суті, українська економіка, перетворившись на інтегральну частину "загальносоюзного народногосподарського комплексу", стала заручницею економічної стратегії центру. Зокрема, в Україні розміщувалися виробництва з незавершеним циклом, що узалежнювало республіку від інших регіонів СРСР. її традиційно розвинуті індустріальні галузі економіки — видобуток вугілля і металевих руд, важке машинобудування, виробництво металів - швидко занепадали через брак нових технологій, ставали нерентабельними, якість їх продукції не: ухильно знижувалася. Рівень спрацьованості основних виробничих фондів української промисловості був значно вищим, ніж загалом по СРСР, оскільки частка старих підприємств була вищою. Крім того, за темпами зростання основних виробничих фондів республіка на 1986 р. опинилася на останньому, 15-му місці у Радянському Союзі. Та всі ці негаразди української економіки мало турбували Москву, яка пов'язувала свої економічні перспективи з освоєнням Сибіру та Далекого Сходу. До реалізації цієї програми було залучено й Україну, яка мусила постачати власні людські й матеріальні ресурси, отримуючи натомість дешеві енергоносії.

Негативно відобразилася на Україні й економічна політика центру, орієнтована на т.зв. валові показники виробленої продукції, що призводило до істотного зниження її якості. Зрештою, саме в центрі приймалися рішення про будівництво підприємств атомної енергетики на території республіки, в результаті яких проводилася злочинна політика будівництва реакторів у густозаселених і мало пристосованих до цього місцевостях.

Основою радянської економіки, як і раніше, були паливно-енергетичний і військово-промисловий комплекси. В сер. 70-х років частка ВПК у загальному обсязі промислового виробництва становила понад 60 %. Там були зосереджені кращі наукові сили, величезні кошти, передові технології. На військову промисловість працювало до 80 % машинобудівних заводів. Перекоси в структурі економіки зумовлювали її деформований, нераціональний характер. Так, частка галузей української економіки, що працювали на споживчий ринок, у загальному обсязі валової продукції не перевищувала 29 %, тоді як у розвинутих країнах цей показник сягав 50—60 % і більше.

Упродовж 70-х років в Україні відбувалося уповільнення економічного розвитку, яке перетворилося на якісний занепад на поч. 80-х років. Замість впровадження нових технологій, інтенсифікації використання трудових ресурсів, переорієнтації структури виробництва на високотехнологічні цикли тощо розвиток промисловості забезпечувався шляхом надмірних витрат, нарощування паливно-енергетичної та хімічної бази, форсованого залучення до виробництва нових природних ресурсів. Це давало короткочасний ефект, але кінцеві результати були низькими, фондовіддача спадала, якість продукції не відповідала сучасним вимогам. Поглибилися й диспропорції між галузями господарства. Не вистачало товарів широкого вжитку. Промислові плани Радянського Союзу й України не виконувалися. З кінця 60-х до кінця 80-х років у СРСР неухильно знижувалися такі показники, як приріст обсягу виробництва промисловості — з 50 до 14 %; продуктивність суспільної праці — з 32 до 13 %; національний дохід зменшився у своєму прирості з 45 до 16 %. На початку перебудови економісти підрахували, що реальний приріст ВВП у СРСР за період 1980— 1985 pp. дорівнював нулю. На виробництво одиниці національного доходу в Радянському Союзі витрачалося у 2 рази більше сировини і матеріалів, ніж у розвинутих країнах.

Аналогічною була ситуація в аграрному секторі, де, незважаючи на запровадження масштабних програм механізації, хімізації та меліорації сільського господарства, значне фінансування, результати були мізерними. Так, механізація фактично зводилася до постачання колгоспам і радгоспам низькоякісної техніки, хімізація значною мірою спричинила забруднення земель і сільськогосподарської продукції хімікатами, а меліорація призводила до розорення родючих земель і порушення екологічного балансу. Сумну картину доповнювали вкрай низька ефективність використання людських ресурсів та відстала система переробки і зберігання сільськогосподарської продукції, в результаті чого щорічні втрати врожаїв з окремих видів сягали понад 30 %.

Наслідком такого господарювання стало систематичне невиконання планів у аграрному секторі. Знижувалися середньорічні темпи зростання виробництва та приросту сільськогосподарської продукції. Країна, яка мала найкращі у світі чорноземи, стала лідером із закупівлі зерна за кордоном. Основною причиною такого становища була колгоспно-радгоспна система, яка призвела до відчуження виробників від результатів їх праці.

Певний час радянському керівництву вдавалося послаблювати негативні наслідки економічної політики форсованим постачанням на світовий ринок енергоносіїв — нафти і газу, які забезпечували надходження "нафтодоларів". З 1960 по 1985 р. частка паливно-сировинного експорту з СРСР збільшилася з 16,2 до 54,4 %. Враховуючи значне зростання цін на нафту в 70-ті роки, Радянський Союз отримав від експорту енергоносіїв величезні кошти — за різними даним, за період з 70-х до сер. 80-х років вони становили від 135 до 200 млрд. дол. США. Однак "нафтодолари" використовувалися неефективно: вкладалися у будівництво, яке часто залишалося незавершеним, йшли на закупівлю техніки, яка нерідко осідала на складах, а також дефіцитних споживчих товарів і продовольства.

Відповідно змінювався й добробут народу. Якщо наприкін. 60-х — на поч. 70-х років спостерігалося певне його зростання, то в подальшому цей процес уповільнився, навіть незважаючи на постійне підвищення середньої заробітної плати. Неможливість реалізації доходів через хронічні дефіцити на. споживацькому ринку призводила до зростання інфляції, зловживань у торгівлі, спекуляції, розвитку ринкової економіки", формування мафіозних угруповань.

Отже, криза, що охопила економіку України, була наслідком т.зв. соціалістичних методів господарювання. Економічна система, що ґрунтувалася на суцільному одержавленні засобів виробництва, над централізації, силі наказу та інструкції згори, не могла забезпечити заінтересованості людей у результатах своєї праці, обмеживши особисте споживання до мізерного рівня, "перетворила трудівника на пасивного споживача у багатьох випадках безплатних благ і послуг. Як наслідок, наприкін. 70-х —- на поч. 80-х років Україна, як і весь СРСР, опинилася на межі економічної прірви.