Шпора история

№57. Внутрішня та зовнішня політика Директорії

Директорія УНР — найвищий орган державної влади відродженої Української Народної Республіки, який діяв з 14 листопада 1918 року до 10 листопада 1920 року. Директорія УНР прийшла на зміну гетьманату, який було повалено 14 грудня 1918 року. І у внутрішній, і у зовнішній політиці Директорія припустилася багатьох помилок

1.Директорія залишилася без підтримки спеціалістів, промисловців, чиновників державного апарату — всіх, без кого нормальне існування держави не можливе.

2.селянська стихія почала перероджуватися в анархію. Влада на місцях переходить до рук місцевих отаманів, що відмовлялися визнавати центральну владу. Отаманщина руйнувала державний організм УНР.

3.не принесла очікуваних наслідків аграрна реформа. Декларуючи вилучення землі у поміщиків без викупу, Директорія,оголосила що в заможних селян землі площею понад 15

дес. не будуть конфісковані.Це відштовхнуло від уряду бідноту.

Внутрішня політика: Відразу після зайняття Києва (14 грудня 1918 року) Директорія оприлюднила ряд свідоцтв, спрямованих проти поміщиків і буржуазії. Була прийнята постанова про звільнення всіх призначених при гетьмані чиновників. Уряд мав намір позбавити промислову й аграрну буржуазію виборчих прав. Владу на місцях передбачалося передати Трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції. Через такий радикалізм Директорія залишилася без підтримки спеціалістів, промисловців та

чиновників. Революційна стихія селянства виявилася неспроможною протистояти наступові регулярних радянських військ і стала перероджуватись в руйнівну анархію. Аграрна реформа Директорії Було задекларовано про вилучення землі у поміщиків без викупу.; оголошено про недоторканність земель промислових підприємст і цукрових заводів; у руках заможних селян залишилися ділянки площею до 15 десятин землі. Більшість селян розцінили ці заходи як пропоміщицькі, і це у свою чергу розширювало простори для большевицької агітації. 26 грудня 1918 року Директорія видала Декларацію, в якій заявила про намір експропріювати державні, церковні та великі приватні землеволодіння для перерозподілу їх серед селян. Декларуючи вилучення землі у поміщиків, Директорія прагнула їх заспокоїти. За землевласниками залишались будинки, де вони до цього жили, породиста худоба, виноградники та інше. Було також оголошено про недоторканість земель промислових підприємств і цукрових заводів, що належали промисловцям і політикам цукрозаводникам. Конфіскації також не підлягали землі іноземних підданих. В руках заможних селян залишалися ділянки площею до 15 десятин землі. Але поміщики і буржуазія в Україні були незадоволені політикою Директорії, яка відкрито ігнорувала їхні інтереси. Зовнішня політика : Директорії вдалося досягнути розширення міжнародних зв'язків УНР. Україну визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Ватикан, Італія і ряд інших держав. Але їй не вдалося налагодити нормальних стосунків з країнами, від яких залежала доля УНР: радянською Росією, державами Антанти та Польщею.31 грудня 1918 року Директорія запропонувала Раді Народних Комісарів РСФРР переговори про мир. Раднарком погодився на переговори, незважаючи на те, що не визнавав Директорію представницьким органом українського народу. Під час переговорів радянська сторона відкинула звинувачення у веденні неоголошеної війни, лицемірно заявивши, що ніяких регулярних російських військ в Україні немає. Зі свого боку, Директорія не погодилася на об'єднання Директорії з українським радянським урядом і відмовилася прийняти інші вимоги, що означали самоліквідацію УНР. . Загалом внутрішня політика Директорії виявилася недостатньо ефективною і не сприяла соціальній стабільності в суспільстві

71/105

№58. Український селянський повстанський рух. Отаманщина.

Денікінський режим на території України

Для розвитку громадянської війни в Україні у другій половині 1919 — на початку 1920 р. були характерні такі особливості: значна кількість претендентів на владу в українських землях (більшовики, білогвардійці, поляки, Директорія, місцевий повстанський рух); різновекторність політичних, економічних, національних орієнтацій воюючих сторін (більшовики та білогвардійці виступали за збереження єдності території колишньої Російської імперії, але більшовики були проти приватної власності, а білогвардійці — за, Директорія ж обстоювала незалежність української державності); хронічна нестача зброї, боєприпасів, ресурсів для ведення війни; укладення численних нетривалих тактичних компромісів між ворогуючими сторонами. Збройна боротьба українських повстанських селянсько-анархістських формувань у 1918—1921 роках під час Громадянської війни, відбувалася під керівництвом переважно отамана Нестора Махна. Район операцій загонів Махна простирався від Дністра до західних меж Області Війська Донського. Столицею махновщини було село Гуляйполе (тепер місто, центр Гуляйпільського району Запорізької області) Катеринославської губернії. Своє основне завдання загони Махно та інших селянські отамани бачили в захисті інтересів дрібних землевласників під гаслами анархізму.

Створена 5 серпня 1919 року. Революційна повстанська армія України у різні часи вела збройну боротьбу проти білогвардійців, австро-німецької армії, радянської влади, а також проти УНР, Гетьманату, Директорії.

Отаманщина, яка поширилась в 1919-1920-х рр., стала логічним продовженням вільного козацтва, яке як відомо влилося з 1918 року до армії УНР. Серед відомих нам отаманів це: Яків Орел-Гальчевський, Яків Байда-Голюк, Іван Трейко, Харлам Кравченко, Микола Кушнір, Яків Драгончук, Євген Овчарук, Чорний Ворон, Кирницький, Садовий, Шпильовий, та багато інших. Збройну боротьбу за УНР отамани продовжували навіть тоді, коли УНР впала, перетворившись на еміграційний центр, що перебував у глибокій депресії, а Українська армія опинилась у таборах для інтернованих .Денікінщина, режим білогвардійської контрреволюції, встановлений генералом А. І. Денікіним в 1919 на Півдні Росії і України. Наприкінці весни 1919 р. повстанський рух суттєво знесилив радянську владу в Україні, що стало особливо помітним на тлі посилення Добровольчої армії А. Денікіна. Вже 4 травня денікінці оволоділи Луганськом. Програма Денікіна зводилася до створення єдиної неподільної Росії, на роль диктатора якої він претендував.Одним з перших актів денікінщини було відновлення всіх основних законів, що діяли до Жовтневої революції. Підприємства були повернені колишнім власникам. Процвітала спекулятивна торгівля, вивозилися за кордон запаси сировини, розкрадалося народне надбання. Робітничі організації переслідувалися. Обіцяний Денікіним 8- годинний робочий день не був здійснений. Було відновлено право власності поміщиків на землю. Щоб залучити селянство, в липні 1919 був розроблений проект закону, за яким частина казенних і приватновласницьких земель передавалася селянам за плату. Відчуження цих земель мало початися через 3 роки після встановлення миру у всій Росії. Українська армія опинилась між радянськими військами, білогвардійською Добровольчою армією та збройними формуваннями Польщі. Важкі бої, нестача зброї, боєприпасів та спорядження знесилювали армії УНР та ЗУНР. Ситуація стала критичною, коли восени 1919р. серед бійців поширилася епідемія тифу. Укладена 6 листопада 1919 року угода між УГА та Денікінцями переводила збройні формування УГА під командування білих.Білогвардійська Добровольча армія, яка наприкінці літа 1919р. окупувала майже всю Україну. Політика нової влади викликала обурення народних мас і стимулювала до появи масового партизанського руху. Третій прихід більшовиків в Україну ознаменувався відновленням політики «воєнного комунізму» та новою хвилею червоного терору.

72/105

№59. Боротьба за українську державність в 1917-1921р. Уроки та наслідки

Наприкінці 1917 - на початку 1918р. Україну вразила гостра політична криза, в основі якої лежало соціальні та національні суперечності. Розв’язати їх без застосування міжусобної збройної боротьби не вдалося. Оголошення РНК РСФРР війни Українській Центральній Раді змусило останню форсувати підписання мирної угоди з країнами Четверного союзу і водночас запросити їх допомоги проти більшовицької експансії. Прихід наземних військ на Україну обернувся жорстоким окупаційним режимом, пограбуванням її матеріальних ресурсів тощо, а врешті-решт – посиленням дестабілізації в суспільстві. За таких умов у період з 1918 - 1919 рр. на Україні змінювалися різні за своїм характером державно – політичні режими: радянська влада поступилася місцем урядові Центральної Ради, останні – урядові Української держави, голова якої – гетьман - у свою чергу зрікся влади на користь Директорії. На початку 1919 р. на Україну повернувся Радянський лад, та не пройшло й пів року, як і він упав під ударами армії Денікіна й під тиском антирадянських селянських заворушень. Зважаючи на швидкоплинність політичних змін у ході бойових дій, можна говорити, що в окремих містах і регіонах республіки влада змінювалася протягом зазначеного часу десятки разів. А це означало, що основний тягар війни – й матеріальний і морально психологічний – лягав на плечі мирного населення, яке повинно було утримувати переможців, нести трудову повинність тощо. 1919 р. не завершив громадянської війни

– ще надто великі людські та матеріадьні ресурси мала країна, надто непримеренними виявилися політичні амбіції, надто загостреними соціальні суперечності… Того року війна набула своєї кульмінації – Денікін наближався до Москви, а до закінчення цієї жахливої загально народної трагедії залишалося ще два роки… Визвольно-революційна боротьба 1917—1920 pp. зазнала поразки. Це трапилося насамперед тому, що широким масам українства бракувало розвинутої національної і політичної свідомості, розуміння необхідності творення власної держави. Провідником цієї ідеї в роки української національної революції стала нечисленна українська інтелігенція, яка не могла спертися на розпорошене і політично непідготовлене селянство, яке легко пасувало перед демагогічними обіцянками більшовиків. А національно свідомого робітництва майже зовсім не було. Крім внутрішніх причин, були і зовнішні. На шляху до незалежності України стала більшовицька Росія та її збройні сили, відмова західних держав підтримати боротьбу українського народу як народу, що не мав державності. Вони не лише шкодили українцям політично, а й нищили їх фізично, завойовуючи нашу територію. Усе це призвело до національної катастрофи — ліквідації незалежності України, насадження тоталітарного більшовицького правління на Наддніпрянщині, окупації її західних земель Польщею, Румунією і Чехословаччиною.

Наш народ отримав багато уроків з українських визвольних змагань 1917— 1920 pр. По-перше, в Україні бракувало політичних сил, здатних втілювати ідеологію конгресу. Натомість політичні табори, зайнявши діаметрально протилежні позиції, почали діяти на самознищення. По-друге, будь-яка політична сила, насамперед демократична, яка бере владу і відповідальність на себе перед народом, має діяти наступально, послідовно, ініціативно і в інтересах широких верств населення. На жаль, таких кроків у Центральної Ради і Директорії не було. І нарешті, якою б не була вага зовнішніх чинників та сил у державотворчому процесі, опору завжди слід шукати всередині країни.

73/105

№60. Утвердження радянської влади в Україні, її соціально-економічна та національна політика (1917-1920р.)

Політика, яку провадили більшовики в Україні в 1919 р., отримала назву політики "воєнного комунізму". Політика "воєнного комунізму" включала проведення повної націоналізації всіх підприємств, мілітаризацію праці, широкий централізм, введення продрозкладки, заборону торгівлі, відміну товарно-грошових відносин, натуралізацію в оплаті праці, урівнення в розподіл.і Упродовж 1917—1920 pp . радянська влада в Україні встановлювалася тричі: перший раз — у січні — квітні 1918 p., другий — у січні — липні 1919 p., третій — з грудня 1919 р. І лише на початку 1920 р. остаточно утвердилася й трималася до 1990 р.

Спираючись на регулярну армію, яка залишалася на території України, РКП(б) та її бойовий загін КП(б)У утвердили тут такий самий політичний лад, як і в Росії. У березні 1919 р. Всеукраїнський з'їзд рад, який відбувався в Харкові, остаточно прийняв радянську форму державності України. Характеризуючи радянську систему державного устрою, слід підкреслити, що її стержнем була більшовицька партія, яка через ЧК, ревкоми, армію, комбіди та інші підконтрольні їй структури формувала радянське державне прикриття. У своїх взаємостосунках з іншими політичними органами РКП(б) перейшла поступово від революційної демократії до усунення із рад своїх опонентів і навіть союзників, до однопартійності й перетворення КП(б)У на державну монопольну керівну структуру. Формально вищим органом влади був Всеукраїнський з'їзд рад, а між з'їздами — Всеукраїнський центральний виконавчий комітет (ВУЦВК). Згадавши, що на території України з 1 червня 1919 р. є чинною угода про об'єднання військової, державної і господарської діяльності РСФРР та УСРР, ВУЦВК, виконуючи директиви більшовицької партії, анулював усі декрети уряду УСРР, які стосувалися функціонування органів влади, військових, народногосподарських, продовольчих, фінансових установ, і замінив їх російськими декретами.

У II пол. 1918 p. більшовики розпочали грандіозний експеримент в економічній сфері. Прагнучи відразу ж побудувати безтоварну централізовану соціалістичну економіку і водночас

забезпечити продуктами армію, яка за чисельністю перевищила збройні сили усіх європейських країн, а також голодуючі російські міста, більшовики ввели сувору економічну політику, відому як політика "воєнного комунізму". Вона включала: націоналізацію промисловості й торгівлі; примусове вилучення селянської продукції в її натуральній формі шляхом продрозкладки; заборону приватної торгівлі; централізований розподіл продуктів між споживачами за картками та примусову трудову повинність. "Воєнний комунізм" був спробою безпосереднього переходу до виробництва та розподілу на комуністичних засадах — без приватної власності, ринку, товарно-грошових відносин.

Центральне місце в політиці "Воєнного комунізму" посідала продовольча розкладка — експропріація зерна в селян. Щоб відібрати в них хліб, було створено велетенський апарат примусу. Майже вся селянська Україна повстала проти спроби реорганізувати її життя на комуністичний лад. Більшовики опинилися перед перспективою нової громадянської війни — цього разу із селянством. Проти селянських повстанців російські більшовики кинули 18 піхотних бригад та кавалерійську дивізію. Проте фактором, який ефективніше, ніж каральні експедиції, втихомирював повстанців, виявився голод 1921—1923 pp . Збагнувши це, більшовицький уряд успішно справився з "куркульським бандитизмом", конфіскувавши злиденні продовольчі запаси в селян. . На початку 1920 р. більшовики втретє повертаються на Україну. Вони прагнули зробити все, щоб ніколи не втрачати контроль над нею. Найгостріше відчували на собі репресії колишні повстанці — махновці. 1920 р. в Україні було створено органи примусових робіт, обладнано 18 концтаборів, через які пройшло 25-30 тис. осіб. . У січні 1920 р. в Україні було створено трудову армію. Близько 30 тис. "трудармійців" працювали, на підприємствах Донбасу. Незважаючи на репресії, політика більшовиків на селі провалилася. Так 1921 р. в Україні було вперше запроваджено терор голодом.

74/105

№62. Входження Радянської України до союзної держави СРСР: проблеми політичної правосуб’єктності

Шлях до створення єдиної союзної був зумовлений низкою об’єктивних чинників. Території усіх республік, що увійшли до Союзу були об’єднані в межах Російської імперії. Між ними існували тісні економічні зв’язки, своєрідний розподіл праці.

Значну роль у посиленні об’єднавчої тенденції відігравало те, що всі республіки мали однакову політичну монопартійну структуру. Реальна влада на місцях належала єдиній більшовицькій партії, керованій московським ЦК. Втрата Україною незалежності відбувалася протягом тривалого періоду у процесі входження УСРР до складу Союзу РСР, який умовно можна поділити на кілька етапів.

І етап (червень 1919 – грудень 1920 р.) – утворення „ воєннополітичного союзу” радянських республік, збереження за Україною формального статусу незалежної держави. У червні 1919 р. ВЦВК прийняв постанову „ Про воєнний союз радянських республік Росії, України, Латвії, Литви і Білорусії”.

II етап (грудень 1920 – грудень 1922 р.) – формування договірної федерації, посилення підпорядкування України, обмеження її суверенітету. 28 грудня 1920 р. представники Росії – Ленін і Чичерін та представник України Раковський підписали угоду про воєнний і господарський союз між двома державами. І хоча формально проголошувалися незалежність держав, взятий на централізацію курс, особливо в 1921–1922 рр., посилювався. У цей час об’єднаними і керованими центром були 7 наркоматів: військових і морських сил, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів, пошти і телеграфу та вищих рад народного господарства.

III етап (грудень 1922 – травень 1925 р.) – утворення СРСР, втрата Україною незалежності. 30 грудня 1922 р. І з’їзд Рад СРСР затвердив декларацію про утворення Союзу РСР і союзний договір.

У цей період процес ліквідації суверенітету України вступає у свою завершальну фазу. 26 січня 1924 р. відбувся II з’їзд Рад СРСР, який остаточно затвердив першу Конституцію Радянського Союзу. У ній було окреслено коло питань, що належали до компетенції вищих органів влади СРСР: зовнішня політика, кордони, збройні сили, транспорт, зв’язок, планування господарства, оголошення війни і підписання миру. Формально кожна республіка мала право виходу з СРСР, але механізму такого виходу так і не було розроблено. Тому „ союз республік” фактично перетворився на жорстко централізовану державу. У травні 1925 р. завершується процес входження України до складу СРСР. IX Всеукраїнський з’їзд Рад затвердив новий текст Конституції УСРР, у якому було законодавче закріплено вступ Радянської України до Радянського Союзу.

75/105

№63. Україна в умовах НЕПу.

До 1921 Радянська Росія лежала в руїнах. Головне завдання внутрішньої політики РКП(б) полягало у відновленні зруйнованого господарства, створенні матеріально-технічної і соціально-культурної основи для побудови соціалізму.

Наслідки війни – зменшення обсягу промисловості в 5 разів, скорочення сільськогосподарської продукції на 40%, знецінення грошей, втрата великої частини інтелігенції. Все це призвело до обурення і незадоволення як в селянстві, так і в армії. Стало очевидно, що загальне незадоволення низів, їх озброєний тиск може привести до скинення більшовиків. Навесні 1921 року Ленін зважився піти на економічні перетворення. НЕП був прийнятий Декретом ВЦВК від 23 березня 1921 року на підставі вирішень X з'їзду РКП(б). X з'їзд проголосив Нову економічну політику. Її суть — допущення ринкових стосунків. НЕП розглядався як тимчасова політика, направлена на створення умов для соціалізму.

30 жовтня 1922 вийшов Земельний кодекс РРФСР, яким відмінявся закон про соціалізацію землі і оголошувалася її націоналізація. При цьому селяни могли самі вибирати форму землекористування. Була скасована заборона на використання найманих робітників. Загалом, НЕП позитивно позначився на стані села. По-перше, у селян з'явився стимул працювати. Подруге у багатьох збільшився земельний наділ — основний засіб виробництва.

Радикальні перетворення сталися і в промисловості. Створювалися трести — об'єднання однорідних підприємств, що отримали господарську і фінансову незалежність. Вже до кінця 1922 р. близько 90% промислових підприємств були об'єднані в 421 трест. Виникають синдикати — добровільні об'єднання трестів на початках кооперації. 1922 р. 80% промисловості трестів було синдиковано. У промисловості і торгівлі виник приватний сектор. В 1922 р. був початий випуск нової грошової одиниці — червінців. Відродилася кредитна система. У 1921 р. був відтворений Держбанк СРСР. Найважливішим підсумком НЕПу стали вражаючі господарські успіхи, досягнуті на основі принциповий нових суспільних стосунків. У промисловості ключові позиції займали державні трести, в кредитно-фінансовій сфері — державні і кооперативні банки, в сільському господарстві — дрібні селянські господарства.

76/105

№64. Національно-культурне відродження в Україні 1920-х р. Українізація.

Щоб надати народам певної самостійності, у 20-30-х роках СРСР здійснювалась політика коренізації. Ці ідеї покладені в основу рішень ХІІ з’їзду РКП(б) у квітні 1923 р. В політиці коренізації України виділяються два аспекти: українізація та створення необхідних політичних та економічних умов для розвитку національних меншин.

Суть політики коренізації полягає у спробі більшовицького керівництва очолити і поставити під контроль процес національного відродження на окраїнах.

Основні зовнішні і внутрішні чинники коренізації:

1.Створити у світового співтовариства враження гармонійного і вільного розвитку республік. Формування привабливого іміджу СРСР.

2.Пошук спільної мови з селянством.

3.Коренізація мала зміцнити Радянський союз.

За відносно короткий час українізації відбулися значні зрушення: завдяки українізаційним заходам у шкільництві, установах культури, пресі тощо і напливові українського населення з села, міста УССР почали набирати українського характеру. На 1933 українці серед робітництва становили вже 60%. Українізація робітництва і міського населення у зв'язку з індустріалізацією й колективізацією зазнала прискорення в 1927—1933 роках, — але це вже був і кінець політики українізації. Українізація сприяла прискоренню ліквідації неписьменності. Початкове шкільництво було українізоване від 80% у 1926 до 88% у 1933. Українізація середнього (фахового) шкільництва і вищих навчальних закладів відбувалася повільніше. В офіційних документах підкреслювалось, що українізація не повинна обмежуватися лише мовою, а має охопити культурний процес у цілому і довести до опанування української кадрами всіх ділянок економічного й культурного життя країни. Цей період часто називають добою культурного відродження.

Також відбувалась політика українізації державного апарату. Службовці центральних апаратів народних комісаріатів були українізовані на 70—95%. Найповільніше відбувалася українізація в самій КП(б)У, яка за перших років радянської влади була у великій більшості чужонаціональною. Ще повільніше українізувався ЦК КП(б)У.

Москва почала гальмувати українізацію уже на самих її початках. Остаточно українізація була припинена з призначенням у січні 1933 П. Постишева секретарем ЦК КП(б)У.

77/105

№65

Заходи нової економічної політики

Більшовики змушені були піти на проведення цієї політики, оскільки прагнули забезпечити собі підтримку всього населення України. Українізація здійснювалася в певних, дозволених центром межах.

Поступово політика українізації почала виходити за дозволені центром межі. Вона охопила все суспільно-культурне життя республіки. Зростав прошарок української інтелігенції, якій режим Сталіна не довіряв і вбачав у ній ідейного конкурента партії. Українізація сприяла зростанню національної свідомості українців, стимулювала націонал-комуністичні настрої. Прибічники національного комунізму вважали, що не можна нав’язувати всім народам російський шлях до комунізму, що кожен народ, у тому числі й український, повинен йти до комунізму своїм шляхом, пристосовуючи його до специфічних національних умов. Основними ідеологами українського національного комунізму були письменник М. Хвильовий, нарком освіти з 1924 до 1926 р. О. Шумський, економіст М. Волобуєв.

Згодом «хвильовізм», «шумськізм» і «волобуєвщина» були оголошені проявом «буржуазного націоналізму», небезпечним «націоналістичним ухилом». Від кінця 1920-х рр. політика українізації поступово згортається. У 1933 р. Сталін назвав місцевий націоналізм основною загрозою для єдності Радянського Союзу. Це означало кінець українізації. Радянська влада повернулася до русифікаторської політики, активних учасників українізації було репресовано. На зміну НЕПу, після XV зїзду ВКП(б) на якому була затверджено перехід на систему пятирічок, прийшла політика індустріалізації та вібувся перехід до планової економіки Внаслідок чого було запроваджено інтенсивне будівництво підприємств з жорсткою експлуатацією

природних та людських ресурсів.Також було заборонено будь-які націоналістичні прояви на території України.Влада повернулась до репресій та утисківпочався період «закручування гайок»

78/105

№66 Українські землі під владою Польщі, Румунії, Чухословаччини у міжвоєнний період

Під владою Польщі опинилися такі землі: Східна Галичина, Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь, Західне Полісся, Осяння, Лемківщина. Польський уряд проводив антиукраїнщину. Були ліквідовані інституції ЗУНР. У 1924 р. уряд Польщі почав заборону говорити українською мовою . Поляки переселялись до Східної Галичини та Волині. Терор охопив всю Східну Галичину. Десятки тисяч українців зазнавали масових арештів. 1930 р. польський уряд провів політику «пацифікації» - масових репресій проти українців, здійснених за допомогою військових та поліції. Частина західноукраїнського суспільства виступала за возз'єднання з УСРР. Ці інтереси виражала Комуністична партія Західної України .НЕП в радянській Україні сприяли поширенню прорадянських настроїв. Однак незабаром в УСРР почалася колективізація, голод і репресії, після чого престиж комуністів послабшав. Гірше становище мали українці в Румунії, яка своєю нетерпимістю до національних меншин перевершувала навіть Польщу. У межах країни мешкало близько 790 тис. українців. Вони проживали на теренах Північної Буковини, Бессарабії. У період румунської окупації Північної Буковини (1918-1940 pp.) були скасовані автономні права. Румунський уряд відмовився визнавати українську націю Було заборона української мови. На початку січня 1919 р. на Хотинщині вибухнуло народне повстання проти румунських окупантів, яке було жорстоко придушене. Чехословацьке панування на Закарпатті створило багато позитивних реформ. За чехословацького режиму на Закарпатті було зроблено технічну відбудову краю. Після Мюнхенської угоди західних держав (вересень 1938 р.) відбулося розчленування Чехословаччини нацистською Німеччиною. Закарпаття здобуло автономію. У жовтні 1938 р. було створено автономний уряд, який спочатку очолили русофіли. 3 26 жовтня 1938 р. головою уряду Карпатської України став А. Волошин. 15 березня 1939 р., одночасно з окупацією Чехії та Моравії, А. Гітлер доручив Угорщині окупувати Закарпаття.

79/105

№67 Індустріалізація УРСР 1920-1930-х рр.

. — форсований процес будівництва промислових підприємств важкої і легкої промисловості на території Української РСР з кінця 1920-х років до 1941 р. Курс на індустріалізацію був узятий на XV з'їзді ВКП(б) (грудень 1927 р.), який

затвердив директиви першого п'ятирічного плану розвитку народного господарства на 1928/29 — 1932/33 роки. Україна визначалася як основний пладцарм проведення індустріалізації в СРСР, оскільки саме в Україні знаходилися основні вугільні родовища і підприємства металургії. Ставилася основна мета — забезпечити перевершуючий і першочерговий розвиток галузей групи А (паливна, енергетична, хімічна, машинобудівна і т. ін.).

Причини індустріалізації в Українській РСР Відхід від Нової економічної політики;

Загальна індустріалізація СРСР; Курс на «прискорене соціалістичне будівництво»; Сталінський курс «великого перелому» Хід і методи індустріалізації УРСР Індустріалізація України, як і всього Радянського

Союзу, проходила за рахунок крайнього перенапруження трудових і промислових ресурсів. Матеріальні стимули часто замінювалися ідеологічними. Індустріалізація супроводжувалася активним інформаційним забезпеченням. Одним із аспектів такої політики стало «соціалістичне змагання» у всіх галузях народного господарства.поступове збільшення норм вироблення на 35-45 %;нещадна експлуатація трудових ресурсів; експлуатація і деградація села;участь у «сталінській індустріалізації» тисяч репресованих «ворогів народу».Також разом з будівництвом нових промислових підприємств була істотно реформована система освіти: збільшена технічна письменність кадрів, розширена номенклатура професій.

Головні новобудови:

З кінця 1920-х років до 1941 р. в Україні були побудовані сотні нових промислових підприємств. Головні підприємства отримували комплектуючі і обслуговували всю територію СРСР.

ДНІПРОГЕС; Запоріжсталь; Криворіжсталь; Азовсталь; Харківський тракторний завод. Новокраматорський машинобудівний завод та ін.

Також реконструйовано багато великих підприємств Було засновано Стаханівський рух

Результати індустріалізації УРСР 1920-1930-х років

В кінці першої п'ятирічки в Українській РСР підприємства союзного підпорядкування виробляли 69,8 % продукції, республіканського — 20,3 %, місцевого — 9,9 %. З середини 1930-х років все більше виявлявся курс на мілітаризацію народного господарства, створення ВПК.

Кардинально змінилося співвідношення між промисловістю і сільським господарством в структурі економіки Української РСР. Скоротилися всі види приватної власності. У 1940 році рівень промислового виробництва збільшився в 7 разів в порівнянні з 1913 р.; За обсягами виробництва важкої промисловості Україна обігнала низку розвинених європейських країн: Україна з аграрної країни перетворилася на індустріально-аграрну. Було ліквідовано безробіття, з'явилися тисячі нових робочих місць.

80/105