істрріографія

Розкриваючи питання літописної термінології, І.Н.Данілевський писав, що традиційно літописами в широкому сенсі називають історичні твори, виклад в яких ведеться строго по роках і супроводжується хронографічними (річними), часто календарними, а іноді і хронометричними (часовими) датами. По видових ознаках вони близькі західноєвропейським анналам і хронікам. У вузькому сенсі слова літописами прийнято називати літописні тексти, що реально дійшли до нас, збереглися в одному або декількох схожих між собою списках. Але наукова термінологія на думку Д.С.Ліхачьова в літописних матеріалах значною мірою умовна. Це пов'язано, зокрема, з «відсутністю чітких меж і складністю історії літописних текстів», з «текучістю» літописних текстів, що допускають «поступові переходи від тексту до тексту без видимих градацій пам'ятників і редакцій». До теперішнього часу «у вивченні літописання використання термінів украй невизначено». При цьому «всяке усунення неясності термінології повинне грунтуватися на встановленні самій цій неясності. Неможливо умовитися про використання термінів, не з'ясувавши перш за все всіх відтінків їх вживання у минулому і сьогоденні», вважає Ліхачьов.

На думку М.І.Сухомлинова «всі руські літописи самою назвою «літописів», «літописців», «повістей временних' лет'» і тому подібне викривають свою першопочаткову форму: жодне з цих назв не було б їм пристойно, якби в них не був час кожної події, що позначався, якби літа, роки не займали в них такого ж важливого місця, як і самі події. В цьому відношенні, як і в багато інших, наші літописи схожі не стільки з письменниками візантійськими, скільки з тими літописами, які велися були відвіку, з VIII століття, в монастирях Романської і Німецької Європи - незалежно від історичних зразків класичної старовини. Первинною основою цих анналів були пасхальні таблиці».

Знатися на цьому досить хаотичному запасі російського літописання, групувати і класифікувати списки і редакції, з'ясувати їх джерела, склад і взаємне відношення і звести їх до основних літописних типів - така попередня складна критична робота над руським літописанням, давно почата, діяльно і успішно продовжувана цілим рядом дослідників і ще не закінчена. Первинні записи, майже всі загинули; але уціліли складені з них літописні зведення. Ці зведення складалися також в різні часи і в різних місцях. Якщо з'єднати їх в одне цілісне загальне зведення, то отримаємо майже безперервну погодну розповідь про події в нашій вітчизні за вісім сторіч, розповідь не скрізь однаково повний і докладний, але такий, що відрізняється однаковим духом і напрямом, з одноманітними прийомами і однаковим поглядом на історичні події. І робилися досліди такого повного зведення, в яких розповідь починається майже з половини IX ст. і тягнеться нерівною ниткою, що зрідка уривається, через цілі сторіччя, зупиняючись в якнайдавніших зведеннях на кінці XIII або початку XIV ст., а в зведеннях пізніших втрачаючись в кінці XVI сторіччя і деколи забігаючи в XVII, навіть в XVIII ст. Археографічна комісія, особлива вчена установа, що виникла в 1834 р. з метою видання письмових пам'ятників стародавньої російської історії, з 1841 р. почала видавати Повні збори російських літописів і видала 12 томів цієї збірки.

Характер зведень, який мають староруські історичні твори, - особливість не тільки їх форми. Сама форма зведень, в які вдягалися староруські історичні твори, була тісно пов'язана з особливою історичною свідомістю їх авторів. Середньовічні зведення попереднього історичного матеріалу складалися, перш за все, заради збереження первинності їх тексту як свого роду документа в творі новому. Середньовічний читач цінував в історичних творах, перш за все їх документальність. Староруський читач в літературних творах шукав того, що було «насправді», його цікавив не реалізм зображення, а сама реальність, не фабула, а самі події, хоча в оцінці і розумінні історичних подій він нерідко був чужий реалізму, приймаючи за реальність розповіді про чудеса, знамення, явищах і тому подібне. У зв'язку з цим староруський історик давав свій новий авторський текст переважно про сучасні йому події, про тих, яким він міг бути свідком або про яких він міг знати від свідків..

Витоки «Повісті тимчасових років» в значній мірі визначили і напрям її викладу. Могутнє логічно струнке, пройняте патріотичним підйомом оповідання в своєму неухильному русі від минулого до сьогодення несло в собі широке осмислення політичної дійсності свого часу. «Повість минулих літ» сама стала джерелом мудрості для подальших літописців. З неї вони починали свій виклад, її ідеї продовжували, в її змісті бачили в пору феодальної роздробленості і «злої татарщини» живе свідоцтво єдності Російської землі.

«Повість минулих літ» - твір рідний для всякої руської людини. Він оповідає про початок Руської землі, про початок руського народу голосом далеких і разом з тим близьких нам руських людей XI - почала XII ст. До її спокійного викладу ми не раз повертаємося і завжди знаходимо в нім нові і нові, не відмічені нами раніше глибини змісту.

Високі достоїнства «Повісті минулих літ» виникли на плідному грунті руської культури почтку XII ст., коли вона була створена. Ці високі достоїнства були пов'язані з підвищеним інтересом до рідної історії у всіх сферах суспільства Київської Русі і з високими якостями руської літературної мови, що опинилася здатним виразити і тонкість відвернутої думки, і численні реальні поняття історичної дійсності, що надзвичайно ускладнилася в XI ст.

Насправді, «Повість минулих літ» належить епосі, в якій ясно визначилися характерні риси феодалізму, але ще живі були і старі традиції епохи староруської держави. Вже виразне ділення суспільства на пануючу феодальну верхівку і закабалені низи міського і сільського населення, але ще живий спогад про патріархально-громадські стосунки в розповідях про бенкети Володимира. Вже втрачена політична єдність Руської землі, втягнутої в процес феодалізування, вже відокремилися Новгород, Полоцк, Галицько-волинська земля, Смоленське і Володимиро-суздальськоє князівства, але ще дієва свідомість єдності Русі. Міцніють нові феодальні напівдержави-князівства, але ще зберігаються традиції єдиної Київської держави. Руська культура вже розвивається в обласних межах, але ще не замкнута в них.

Феодальна роздробленість була неминучим етапом історичного розвитку Русі. Розпад Київської держави, що починався з кінця XI ст., був пов'язаний із зростанням його окремих частин, з розвитком продуктивних сил на місцях, з утворенням нових обласних центрів, міст, з підйомом активності міських мас населення. Цей процес політичного дроблення Київської держави і зростання обласних центрів мав першорядне значення в інтенсивному культурному розвитку Русі XII століття.

Свідомість єдності Русі і спільноруський розмах ідей, можливо, ще інтенсивніше давали себе відчувати саме тепер, коли реальний соціально-економічний і політичний грунт для цієї єдності йшов з-під ніг, коли могутня держава Володимира відійшла вже в минуле, хоча ще і зберігалося живе відчуття Руської землі як єдиного цілого. У цьому з'єднанні стрімкого руху вперед із збереженням кращих традицій минулого - основа творчої потужності цього періоду.

Оптимізм і патріотизм «Повісті тимчасових років» були проявами сили нового суспільного устрою, в якому ще не встигли повною мірою позначитися сумні політичні наслідки роздробленості Русі.

Стильова своєрідність «Повісті» заслуговує особливої уваги, оскільки в сучасній літературній традиції літописний жанр відсутній. Природа літописного жанру вельми складна; літопис належить до «об'єднуючих жанрів», що підпорядковують собі жанри своїх компонентів, - історичної повісті, житія, повчання, похвального слова і так далі. І проте літопис залишається цілісним твором, який може бути досліджене і як пам'ятник одного жанру, як пам'ятник літератури. У «Повісті минулих літ», як і в будь-якому іншому літописі, можна виділити два типи оповідання - власне порічні записи і літописні розповіді. Порічні записи містять повідомлення про події, тоді як літописні розповіді пропонують описи їх. У літописній розповіді автор прагне зобразити подію, привести ті або інші конкретні деталі, відтворити діалоги дійових осіб, словом, допомогти читачеві представити що відбувається, викликати його на співпереживання.

Так, в розповіді про отрока, що біг з обложеного печенігами Києва, щоб передати прохання княгині Ольги воєводі Претічу, не тільки згадується сам факт передачі повідомлення, але саме розповідається про те, як отрок біг через печенізький стан з вуздечкою в руці, розпитуючи про ніби то зниклого коня (при цьому не упущена важлива деталь, що отрок умів говорити печенежською), про те, як він, досягнувши берега Дніпра, «повалив порти» і кинувся у воду, як виплили йому назустріч на човні дружинники Претіча; переданий і діалог Претіча з печенізьким князем. Це саме розповідь, а не короткий порічний запис, як, наприклад: «Вятічи переможи Святослав і дань на них в'зложі», або «Преставіся царіця Володімеряя Ганна», або «Поїде Мьстіслав на Ярослава з козари і з касоги» і тому подібне /В той же час і самі літописні розповіді відносяться до двох типів, значною мірою визначуваним їх походженням. Одні розповіді оповідають про події, сучасні літописцеві, інші - про події, що відбувалися задовго до складання літопису, це усні епічні перекази, лише згодом внесені до літопису.

У розповідях торжествує то сила, то хитрість. Так, печенізький князь, що воював з Руссю, запропонував Володимиру виставити зі свого війська воїна, який би помірявся силою з печенізьким богатирем. Ніхто не наважується прийняти виклик. Володимир засмучений, але тут до нього є якийсь «старий чоловік» і пропонує послати за своїм молодшим сином. Хлопець, за словами старого, дуже сильний: «Від детьства бо його несть хто їм ударив» (тобто кинув на землю). Якось, згадує отець, син, розгнівавшись на нього, «преторже череві руками» (розірвав руками шкіру, яку у цей момент м'яв: отець і син були шкіряниками). Хлопцеві закликають до Володимира, і він показує князеві свою силу - хапає за бік бика, що пробігає мимо, і вириває «кожю з мяси, еліко йому рука зая». Але проте хлопець - «середній тілом», і тому що вийшов з ним на поєдинок печенізький богатир - «превеликий зело і страшний» - сміється над своїм супротивником. Тут (як і в розповіді про мести Ольги) несподіванка очікує негативного героя; читач же знає про силу хлопця і торжествує, коли кожум'яка «задуши» руками печенізького богатиря.

Деякі розповіді літопису об'єднані особливим, епічним стилем зображення дійсності. Це поняття відображає перш за все підхід оповідача до предмету зображення, його авторську позицію, а не тільки чисто мовні особливості викладу. У кожному такій розповіді в центрі - одна подія, один епізод, і саме цей епізод складає характеристику героя виділяє його основну межу, що запам'ятовується; Олег (у розповіді про похід на Царьград) - це перш за все мудрий і хоробрий воїн, герой розповіді про білгородський кисіль - безіменний старик, але його мудрість, що в останню мить врятувала обложене печенігами місто, і є тією характерною межею, яка завоювала йому безсмертя в народній пам'яті.

Інша група розповідей складена самим літописцем або його сучасниками. Її відрізняє інша манера оповідання, в ній немає витонченої завершеності сюжету, немає епічної лаконічності і узагальненості образів героїв. Ці розповіді в той же час можуть бути більш психологічними, реалістичнішими, література обробленими, оскільки літописець прагне не просто повідати про подію, а викласти його так, щоб справити на читача певне враження, змусити його так чи інакше віднестися до персонажів оповідання. Серед подібних розповідей в межах «Повісті минулих літ» особливо виділяється розповідь про засліплення Волошки Теребовльського (у статті 1097 р.).

Емоційно яскравим предстає епізод про страшну долю обмовленого князя, він викликає співчуття до нього, виражене ним бажання з'явитися перед богом «в тій сорочці кроваве» як би нагадує про неминучу відплату, служить публіцистичним виправданням цілком «земним» діям князів, що виступили війною проти Давида Ігоревича з тим, щоб відновити права Волошки на долю, що відняла у нього.

Так, разом з літописним оповіданням починає формуватися особливий, підлеглий літописному жанр - жанр повісті про княжі злочини. Все літописне оповідання пронизує етікетність, особливо в тій його частині, яка витримана в стилі монументального історизму. Літописець відбирає в цих випадках для свого оповідання тільки найбільш важливі, державного значення події і діяння. У стилі монументального історизму ведеться, наприклад, виклад подій часу Ярослава Мудрого і його сина - Всеволода. Наприклад, опис битви на Альті, що принесла Ярославу перемогу над «окаянним» Святополком, - вбивцею Бориса і Гліба (у «Повісті минулих літ» під 1019 р.).

Поєднання стилів монументального історизму і епічного в «Повісті минулих літ» створили її неповторну літературну зовнішність, і її стилістичний вплив виразно відчуватиметься впродовж декількох століть: літописці почнуть застосовувати або варіювати ті літературні формули, які вперше були спожиті творцями «Повісті минулих літ», наслідувати наявним в ній характеристикам, а іноді і цитувати «Повість», вводячи в свій текст фрагменти з цього пам'ятника.

«Повість минулих літ» зберегла нам від дописемного періоду Русі зміст декількох героїчних переказів саме цієї дружинної поезії. Їх основною темою були сміливі походи російських дружин на головний і багатющий центр тодішньої Європи - Константинополь. Незвичайно зухвалі походи русичів створили особливо сприятливі умови для розквіту героїчної пісні. Відгомони цієї дружинної поезії звучать в літописних розповідях про походи на Царьград Аскольда і Діра, Олега, Ігоря, Святослава. Вони присутні в розповіді про те, як Олег повелів своїм воїнам зробити колеса і поставити на них кораблі. З попутним вітром кораблі розвернули вітрила і з поля підійшли до Царьграду. Перелякані греки запропонували мир і дань. Дружинні пісні розповідали про те, як Віщий Олег відмовився прийняти під стінами Царьграда запропоновані йому на знак світу страви і вина, якими греки збиралися його отруїти. Залишки дружинних пісень про Олега можна бачити в розповіді «Повісті минулих літ» про щит, який Олег прибив над брамами Царьграда, "показуя перемогу". Нарешті, і переказ про смерть Олега від улюбленого коня через пісні перейшов в літопис і розповсюдився по всій Північній Європі, в місцевих переказах Ладоги і в скандінавських сагах.

Відгомонами дружинних пісень з'явилися і розповіді літопису про знамениті бенкети Володимира Святославича. Спогади про ці бенкети, для яких варилося по 300 провар меду, на яких була "множина від мяс, від худоби і від зверіни", збереглися в сучасних билинах. Свідомість дружиною своєї сили і значення виразно виражена в літописному описі одного з бенкетів, складеному літописцем також, очевидно, на підставі дружинної пісні. Дружина ремствує на князя за те, що їй доводиться є дерев'яними ложками, а не срібними. Понад усе на світі люблячи свою дружину, Володимир, згідно цьому дружинному переказу, наказав «іськовать їй срібні ложки». "Сребромь і золотцем не імам налесті дружини, а дружиною налізатиму сребро і золотий, якоже дід мій і отець мій доїськася дружиною золотця і сребра".

Особливо рельєфна в «Повісті минулих літ» створена на основі дружинних пісень характеристика безстрашного князя Святослава, все своє недовге життя що провів в далеких походах. «Князеві Святославові в'зраст'шю і в'змужавшю, нача завивання совкупляті многи і хоробрі, і легко ходячи, аки пардус (як гепард) війни многи творяше. Ходячи, віз по собі не возяше, ні котьла, ні мяс варивши, але потонку порізавши чи конину, чи зверіну, або яловичину на углех випік ядяше, ні шатра імяше, але под'клад лав поста і сідло в головах; тако ж і інше завивання його вси бяху. І посилаше до країн, глаголивши: «Хочю на ви іті». Коли переможені ним греки, бажаючи випробувати його, прислали йому численні дари - золото і знамениті візантійські паволоки, Святослав не поглянув на них, наказавши отрокам заховати принесене. Коли ж греки принесли Святославові меч і іншу зброю, Святослав прийняв їх в свої руки, пестив, хвалив і просив вітати візантійського царя, що послав йому їх. Грецькі посли жахнулися войовничості Святослава і, повернувшись до царя, сказали: "Лютий це мужь хочеть биті, яко маєтки не брежеть, а оружье емлеть. Іміся по дань". І послав цар своїх послів до Святослава, кажучи: «Не ходи до граду, возмі дань їжаку хощеши».

Оцінюючи значущість «Повісті», слід перш за все підкреслити глобальність мети, яку ставили перед собою всі літописці, - показати витоки виникнення Російської землі в історичній перспективі. Надзадача припускала багатоплановість викладу, обхват широкого круга найрізноманітніших по своєму характеру історичних подій. Все це задавало Повісті ту глибину, яка забезпечувала її соціальну поліфункціональність.

Про значущість «Повісті» для літератури свідчить також той факт, що літописці використовували багаті традиції усних публічних виступів. Усні витоки давали головним чином матеріал, зміст і ідеї для побудови руської історії, частково її стилістичне оформлення, мова. Традиції ж писемності вводили весь цей матеріал в звичні для середньовічної книжності композиційні рамки. Договори, юридичні документи і встановлення також вносили свій внесок до формування руської літературної мови.

Важливо відзначити, що середньовіччя не знало «авторського права», авторської власності в нашому сенсі цього слова. Над автором панував читач він же часом був і переписувачем, і редактором книги. Отже, «Повість минулих літ» - це результат колективної літературної праці. Саме тому спроби відновити первинний «авторський» текст «Повісті минулих літ» (А.Шлецер) або знайти єдиного автора для літопису Київського XII ст. (Татіщев, Шлецер) і Новгородського XI ст. (Татіщев, Міллер) давно залишені наукою.

Форма зведення, в яке вдягнулася староруська історична «Повість», тісно пов'язана з особливою історичною свідомістю її авторів. Читач цінував документальність, реальність події, а не тонкощі художнього зображення. Разом з тим, реальністю для читача були знамення, чудеса, прогнози і тому подібне Ці чинники також слід віднести до особливостей «Повісті».

І. Франко вказав, що найменшою віршовою мірою є вірш із двома наголосами, як окрема віршова цілість, далі з 3, 4, 5-ма наголосами. Зроблене відкриття він вважав «ключем до розв’язки дуже многих досі сумнівних питань не тільки при критиці та критичній реконструкції самого тексту, в дуже многих місцях досі темного та незрозумілого, але також для розрізнення первісних частей від пізніших додатків, що або псують віршову форму, або, зложені очевидною прозою, дають зайве або повторяють уже сказане, затемнюють смисл або поясняють те, що видалося незрозумілим пізнішому читачеві або редакторові».

Все ж приявна в літописах поезія не е наслідувальною. Вона вже перебуває на тому історичному етапі свого розвитку, коли більше задивлена не в колишні біблійні джерела, з яких проросла, а в народний грунт, куди мала просякнути і оживити нову прорість. В інтонаціях літописної віршової літератури ми вчуваємо речитатив, ритмомелодику українських народних дум. Деякі епічні оповідання справді написані нерівноскладовим «думним віршем». Український національний інтонаційний фонд, як один із неповторних скарбів народу, постає в літописній поезії уже сформованим або в стадії активного формування.

Нестор-літописець не приховує своєї синівської любові до рідної полянської, київської, руської землі. Йому тут все миліше, ліпше, моральніше, ніж, скажімо, у сусідніх деревлян (сучасних житомирян), не говорячи вже за новгородських словен. Там взагалі, на його думку, бог зна як погано. Для цього досить побути в новгородських лазнях, де віниками хвоськають себе в перегрітих мивницях до напівсмерті, а потім обливаються студеною водою і оживають. З цього навіть у Римі реготали, як апостол Андрій розповідав про те, що бачив у Новгороді на власні очі. І «аргументи», як бачимо, знайшлися. Своє плем’я літописцеві наймиліше, воно, на його думку, і найкультурніше: «Поляни своїх батьків обичаї мають, тихі й покірливі... І брачні обичаї мають...» А от сусідидеревляни, на думку літописця, уже «жили по-звіриному, жили по-скотськи: і убивали один другого, їли все нечисте, і брачення у них не бувало, а умикали дівиць біля води».

Кожен із авторів «Повісті минулих літ» бере на себе роль морального судді всіх людських вчинків і подій, про які оповідає. Літописець постійно і настійно апелює до моральності, до пошанівку традицій і батьківських звичаїв, в яких для нього і краса, і правовий кодекс, і педагогіка, і предківські заповіти. Від перших оповідань і до останніх записів нав’язується думка, що зло карається. Хто і коли б не вчинив зло — матиме покуту. Здається, про жоден розказаний злочин не забув оповідач, і в якомусь, віддаленому часом і простором, епізоді покаже, як той злочин покараний.

І хоч часом літописні відомості подрібнені річними записами, поетичними оповіданнями, ширшими історичними описами і уривчастими відомостями й повідомленнями, «Повість минулих літ» має дивовижну художню цілість. Наскрізними в літописі є релігійна концепція людини і світу, вогонь любові до рідної землі і патріотична тривога за її долю, бо «земля наша велика й багата, тільки ладу в ній нема», бо «Бог дає владу, кому хоче», бо «для Русі пиття — веселість, не можемо без того».

Неподільні симпатії літописець засвідчує до Володимира Великого, котрий перший на Русі «повелів будувати церкви» «і людей приводити на хрещення по всіх городах і селах», «і почав посилати забирать дітей у нарочитих мужів своїх і віддавати їх на учення книжне». У пантеоні культурно-освітніх діячів України-Русі першим стоїть князь-просвітйтель Володимир І Великий. Таким чином, «Повістю минулих літ» є не тільки унікальне історичне джерело і літературний пам'ятник, але і зразок дійсного патріотизму руського народу, любові до своєї Батьківщини

3)))київський літопис ХІІ ст. належить до числа трьох

основних пам’яток південноруського літописання

домонгольського часу. Він є складовою частиною

Південноруського ізвода, що звичайно публікується за

Іпатіївським списком ХV ст.1 За своїми літературно-

художніми якостями, насиченістю інформацією здебільшого

унікального характеру, глибиною і всебічністю характерис-

тик подій, явищ та історичних осіб Київський літопис, на

мій погляд, не має собі рівних у давньоруській історичній

літературі.

Київський літопис є продовженням Повісті временних

літ, а після нього в ізводі вміщено Галицько-Волинський

літопис. На думку О. О. Шахматова, перша частина ізвода,

що включає Повість і Київський літопис, приєднана до

наступної – Галицько-Волинського літопису – «неначе

механічно»2. І справді, між ними існує хронологічний (у

шість років) і тематичний розрив. Вони різняться стилем,

художніми засобами й самою манерою письма. А учень

Шахматова М. Д. Присьолков відзначав «безперервність

літописної справи в Києві за все ХІІ століття» і прийшов

до висновку, що в Києві добре засвоїли традицію, створену.

Розділ І. Джерела і структура Київського літопису

Печерськими ізводами кінця ХІ – початку ХІІ ст.3 Йшлося

про Початковий («Начальный») ізвод 1095 р. і ту ж Повість

временних літ.

Як писав видатний знавець і дослідник літописання,

давньоруські літописи «служили безпосередньому відбиттю

нужд і потреб руського життя, вони відкривали собою

широкий шлях для впливу живої дійсності на руську

середньовічну культуру в цілому. За самим характером

завдань, що перед ними ставились, руські літописи ближче,

ніж будь-який інший літературний жанр, відбивали життя, а

не «систему» середньовіччя». Далі Д. С. Лихачов зауважує,

що політично загострений літопис постійно був своєрідним

орієнтиром у політичному житті міст, князівств, а далі й

Руської держави в цілому. Він служив справі політичного

виховання суспільства, складався як пам’ятка політичного

життя і правив за важливий дипломатичний документ4. Це

виразне і лаконічне визначення повною мірою стосується й

Київського літопису ХІІ ст.

Натхненні слова присвятив давньоруському літописанню

Б. О. Рибаков. Вчений справедливо розглядав давньоруське

літописання як виключне явище європейської середньовічної

літератури. Написані рідною мовою (тоді як європейські

хроніки писались мало кому зрозумілою латиною), літописи

читались і переписувались протягом 800 років, докладно

повістуючи про великі й малі діла минувшини. «Світильник,

запалений першими безвісними літописцями, спочатку

дуже бідно осявав темну глибину віддалених століть, але,

розгоряючись, поступово освітив нам тисячі історичних

діячів, сотні битв, походів, облог, будівництво міст, оборону

від половців, повені, пожежі, створення пам’яток мистецтва,

Київський літопис ХІІ століття

народні повстання, церковні суперечки, живу мову й листи

руських людей ХІ–ХVІ ст.»5

Створений у часи, коли над Руссю вирувала хуртовина

удільної роздробленості, Київський літопис ХІІ ст. (його слід

називати також ізводом, бо він складається з різних частин,

зведених воєдино пізнішими укладачами і редакторами)

великою мірою зберігає загальноруський характер. Чимало

сторінок відведено описам і характеристикам князювання

кожного київського великого князя, воєнним подіям,

дипломатичним перетрактаціям як всередині Русі, так і з

зарубіжними сусідами, зустрічам і з’їздам князів, шлюбним

угодам. Окремий надзвичайно важливий сюжет – захист

рідної землі від половців та інших ворогів. Не уникають

київські повістярі й сюжетів, пов’язаних із соціальними

рухами, що нерідко переростали на народні повстання,

Важливе місце у джерелі відведено церковним справам.

Високохудожній історичний твір, Київський літопис

оспівує воєнну славу, захищає цілісність Руської землі,

підкреслює її культурну і етнічну єдність, закликає

сильних світу того, котрі загрузли в багнюці політичної

роз’єднаності, згадати про велич предків, об’єднатися,

зміцнити державу і дати гідну відсіч захланним і жорстоким

ворогам. Коли у розпалі змагань за Київ у кінці 40-х років

ХІІ ст. між могутніми князівськими кланами Мстиславичів,

Мономашичів, Давидовичів і Ольговичів була зроблена

чергова і безрезультатна, як майже і всі інші, спроба укласти

мир і припинити усобиці, літописець з ледве прихованими

гіркою іронією і сарказмом укладає в князівські устf

4))) В літописі відображені найголовніші події виникнення, розвитку і

занепаду Галицько-волинського князівства. Його автори були

високоосвіченими людьми, які володіли іноземними мовами, зокрема, добре

знали вже згадані грецьку, латинську, польську, німецьку і

литовську мови. Літопис є важливим джерелом вивчення історії і

культури Галицько-Волинського князівства та України взагалі. Про це свідчать ті місця літопису, де логічний і стилістично виразний

хід розповіді його попередника переривається фразами, які, безумовно,

належать перу останнього редактора.

Під 1280 р. розповідається про похід Льва на Краків після смерті