Lyudina_i_svit аеее

20. Роль та значення ідеології суспільства у формуванні особистості. . Формування особистості – це становлення людини як соціальної істоти внаслідок впливу зовнішніх і внутрішніх детермінант її розвитку. На думку І.П.Підласого, «формування передбачає деяку закінченість людської особистості, досягнення рівня зрілості та стійкості. Поняття «формування» ми вважаємо такою педагогічною категорією, яка ще не встановилась...»  Виокремлюють види розвитку і формування особистості: стихійний, цілеспрямований, саморозвиток і само-формування. Отже, розвиток особистості являє собою прогресивно спрямований соціально зумовлений процес формування людини як суспільної істоти. Основним способом буття людини є розвиток. На думку В. В. Давидова, розвиток особистості віднесено до загального психічного розвитку дитини.

21. Місце конфліктів в людському спілкуванні. . Конфлі́кт (від лат. conflictus) — зіткнення або боротьба, ворожі стосунки. Конфліктні ситуації вивчає конфліктологія.Конфлікт — ситуація, в якій кожна зі сторін намагається зайняти позицію несумісну з інтересами іншої сторони.Конфліктувати можуть громадські групи, групи тварин, окремі особистості і особини у тваринному світі, технічні системи.Конфлікти виникають у процесі взаємодії, спілкування людей, оскільки інтереси, погляди є різні, і тому конфлікти існують стільки, скільки існує людство. Проте загальноприйнятої теорії конфліктів, що вичерпно пояснює їх природу, вплив на розвиток колективу, суспільства поки ще не існує, незважаючи на багаточисельні дослідження з питань виникнення, формування конфлікті в та у правління ними. 

22. Сутність поняття «пізнання». . Пізнання́ — сукупність процесів, процедур і методів набуття знань про явища і закономірності об'єктивного світу. Пізнання є основним предметом науки гносеології (теорії пізнання).Пізнання — вища форма відображення об'єктивної дійсності, процес вироблення дійсних знань. Спочатку пізнання було однією із сторін практичної діяльності людей, поступово в ході історичного розвитку людства пізнання стало особливою діяльністю. У пізнанні виділяють два рівні: чуттєве пізнання, здійснюється за допомогою відчуття, сприйняття, уявлення, і раціональне пізнання, що протікає в поняттях, думках, висновках і фіксується в теоріях. Розрізняють також буденне, художнє і наукове пізнання, а в рамках останнього — пізнання природи і пізнання суспільства. Різні сторони процесу пізнання досліджуються рядом спеціальних наук: когнітивною психологією, історією науки, соціологією науки тощо Загальне вчення про пізнання дає філософська теорія пізнання (гносеологія).

23.Політична діяльність та участь громадян. Дія́льність політи́чна — невід'ємна складова загальної людської діяльності, специфічна сутність, якої полягає в сукупності дій окремих індивідів і великих соціальних груп, спрямованих на реалізацію їхніх політичних інтересів, насамперед завоювання, утримання і використання влади. Слід розрізняти політичну діяльність від політичної дії та поведінки.Одне з основних прав громадянина України є право на участь вуправлінні державними справами. Від того, як реалізується це правозалежить і показник якості демократії, і рівень розвитку громадянськогосуспільства у державі. Складові такого права відображені в ОсновномуЗаконі - Конституції УкраїниМає право:участі у виборах , участі у референдумах , участі у діяльності політичних, партій та громадських організацій, участі в прийнятті рішень органами місцевого самоврядуваннята, органами виконавчої влади, участі в проведенні регуляторноїполітики держави, доступу до державної служби звернення, до органів влади, доступу до інформації про діяльність влади, оскарження рішень органів влади.

24.Честь, совість, гідність людини. Совість — це одна з провідних категорій етики, найбільш складне

структурно-функціональне утворення моральної самосвідомості особистості,

інструмент суспільної оцінки і самооцінки моральної особистості.

Достатньо складним питанням в етиці завжди було питання про природу

совісті, її виникнення, різноманітність її проявів, адже совість регулює

такі дії людини, про які відомо тільки їй самій, тільки совість

виявляється єдиним моральним суддею людини, безособовою, але нещадною

силою самоза-гнуздання і самоконтролю особистості. Категорією «гідність» в етиці прийнято позначати об'єктивну цінність

особистості, її соціальну значимість як відповідну, адекватну з людською

сутністю, тобто ту якість, за якої людина чинить так, як належність її

сутності і призначенню, як повинна чинити саме людина. У широкому сенсі

слово «гідність» означає цінність людини для інших людей, для

суспільства незалежно від її соціального стану, професії,

національності. Гідність у вузькому сенсі — це оцінка людиною себе як

моральної особистості, що значима для оточення, для суспільства. У

даному випадку ми маємо справу з позитивним оціночно-емоційним

ставленням до себе у формі свідомості і почуття власної гідності

Отже, категорія честі в етиці пов'язується із суспільною оцінкою і

визнанням моральних заслуг і достоїнств людини як представника певної

спільноти (нації, держави, міста, трудового коллективу тощо)іяк,трудового колективу тощо) і як

виконавця конкретної соціальної ролі, діяльності (батьків, професіонала,

громадського працівника, військового, спортсмена тощо).

25. Інтелегентність і порядність людини. Порядність — моральна якість людини. Порядна людина завжди дотримується своїх обіцянок і не завдає умисної шкоди оточуючим.Порядність як моральна якість є категорією етики і входить у більш широке поняття етичного добра.Порядна людина ніколи не зможе образити, відштовхнути, ударити іншу людину. Вона не залишить у біді, вона не допустить несправедливості. Порядну людину не треба кликати і просити допомогти, вона сама поспішить на допомогу. Порядна людина є сміливою. Така людина зможе висловити свою точку зору, якщо навіть вона не збігається із думкою оточуючих. Порядна людина вміє сказати негіднику і хаму правду в очі. І все це порядна людина зробить, не чекаючи винагороди, подяки, похвали. Просто така поведінка притаманна їй, і інакше себе поводити вона не може.

26. Добро і зло я моральні категорії. Добро і зло як явища морального плану фіксуються відповідними етичними категоріями. Для етики як науки, а також для моралі та моральності це є фундаментальні категорії, від змісту яких залежать усі інші етичні уявлення, а також і всі інші найважливіші поняття та категорії етики. Самий факт існування в людському житті таких прямо протилежних орієнтирів як добро і зло свідчить про найважливіші особливості тої ситуації, в якій перебуває людина. Ми добре знаємо про те, що людина в своїх діях різноманітного плану як правило має можливість вибору, проте це може бути досить різний вибір: вибір засобів дії, часу та умов дії, вибір варіантів організації наших доцільних дій та вчинків, нарешті, вибір найбільш прийнятного чи оптимального витрат матеріалів та енергії в діяльності. Звернемо увагу на те, що в даних випадках далеко не завжди та не обов´язково вибір має носити альтернативний характер, тобто це не обов´язково повинен бути вибір з-поміж двох протилежних позицій. Із категоріями добра і зла ситуація інакша: тут перед нами саме альтернатива, оскільки сторони відношення виключають одна іншу. Окрім того, добро і зло стосуються не стільки конкретного змісту певних дій, скільки їх характеру, спрямованості, відношення до людини. Ще Сократ в своїх знаменитих бесідах із мешканцями Афін висміював софістів за те, що вони ототожнюють такі явища як добро і благо із якимись окремими речами чи явищами. Все це може бути осмислене в такому плані, що у самій альтернативності людського вибору між добром і злом йдеться про внутрішній вибір, точніше – про вибір певного внутрішнього відношення. За великим рахунком це означає, що людина має моральну свободу волі, тобто може здійснювати дещо таке, що не можна звести до конкретності ситуації чи до сукупності речей та явищ, втягнутих у ситуацію, в якій перебуває людина. Наприклад, можна виконувати свої службові обов´язки, перебуваючи у дуже різних відношеннях до цього процесу: можна їх виконувати із радістю, можна – спокійно, із усвідомленням їх необхідності, можна - роздратовано, можна - відсторонено, можна із внутрішньою огидою та ін. Весь цей спектр внутрішнього відношення може супроводжувати приблизно дії того ж самого плану та змісту в їх фізичному вимірі, проте саме з позиції внутрішнього людського відношення до цих дій кожного разу буде відбуватись щось зовсім інше. Отже, вибір між добром і злом – це вибір характеру відношення до дійсності, вибір, який, звичайно, буде мати й певні наслідки та результати. Моральне добро і моральне зло являються універсальними протилежностями, які взаємно заперечують одне одного і разом з тим завжди існують в єдності. Вони виступають критерієм розрізнення морального і аморального у свідомості та поведінці людини.Варто відзначити й те, що під визначення добра і зла можуть підпадати для нас явища, викликані не людськими діями, а зовнішніми для нас процесами, як-от природними катастрофами, вірусними епідеміями, а також соціальні катаклізми, що виникають стихійно і безконтрольно.

27. Правда, істина – єдність та відмін. . Як в українській, так і інших слов'янських мовах, слово «правда» етимологічно походить від старослов'янського правъ^[1], що означало «прямий», «що не відхиляється в сторони». На основі цього значення розвивається ідея правильності як слідування прямим, краще шляху. Від цього слова походять і такі поняття як «правила», «правити», «виправляти», а протилежністю його стає «кривий» звідки пішло поняття «кривда^].В християнстві саме вічне життя, суще, яке сприймається як особистість (Бог, Сущий), виступає і як правда і як істина і одночасно як основний критерій правильності і істинності.Різне етимологічне походження слів «істина» і «правда» дає підстави говорити про різну типологію знань — якщо істина характеризує модель існуючого, то правда — модель дії, а співвідношення цих двох понять набуває статусу проблеми взаємовідношення нормативного та дескриптивного знання. В давньоруських словниках поняття правди пов'язувалося з ідеями правоти, правильності, справедливості, праведності і усвідомлювалася як божественне начало, як атрибут Бога та святих праведників. Натомість істина визначалася як дійсність, дійсний стан речей. Характиризуючи відмінність понять правди і істини В. Даль писав: «Істина від землі, надбання розуму людини, а правда з небес, дар благостині».Семантична різниця між «правдою» і «істиною» збереглася в східно-слов'янських, натомість в польській та чеській мовах збереглося лише правда (пол.prawda, чеськ. pravda), а «істина» (старопольське «isćina») було втрачене.

28. Гуманність та антигуманність. Гуманність (людинолюбство, людяність) - це пошана до людей, турбота про їх благо, співчуття, доброзичливість. Людям високорозвинутим і соціально здоровим властива гуманність. Гуманність виявляється в співпереживанні людині, що потрапила в біду, в готовності прийти йому на допомогу, в потребно-; сті творити добро і протистояти злу. Гуманна людина уміє на тільки розділити горе, але і порадіти успіхам, визнати досягнення інших людей. Йому чуже відчуття заздрості і злорадності, він бореться проти жорстокості, насильства, знехтування гідності людини, він поважає всіх людей незалежно від їх віку, підлоги, соціального положення, національної приналежності.Гуманність - одна із загальнолюдських норм моральності. Без неї не може бути мови про соціальне здоров′я суспільства. Гуманність - система установок особи на соціальні об’єкти (людину, групу або будь-яку живу істоту), яка представлена в свідомості переживаннями співчуття і сорадованія. Гуманність виявляється в спілкуванні і поведінці: у сприянні, співучасті, допомозі. Поняття «гуманність» тісно пов′язане з емпатієй. Гуманність розуміють як дотримання принципів рівності між всіма людьми, пошани і справедливості, а також вимогливості у виконанні цих принципів.

29. Форми та принципи демократії. Демокра́тія — політичний режим, за якого єдиним легітимним джерелом влади в державі визнається її народ. При цьому управління державою здійснюється народом або безпосередньо (пряма демократія), або опосередковано, через обраних представників (представницька демократія).Головна суперечність демократії — суперечність між ідеєю демократії як повновладдям народу і неможливістю її практичного здійснення. Демократія має різні зовнішні прояви, тобто форми. По-перше, вона може здійснюватися через реалізацію і гарантування захищених правом демократичних прав людини і громадянина. Це випливає зі ст. З Конституції України, згідно з якою людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека ви­знаються найвищою соціальною цінністю. Отже, йдеться про права фундаментальні (конституційні); права природні (невідчужені) (право на честь і гідність) і здобуті (похідні) (право утворю­вати об'єднання, партії); соціально-економічні права (право на працю); права соціально-культурні (право на освіту); політичні права (брати участь у виборах); особисті права (правокористування); галузеві права — цивільні (право купівлі-продажу); тру­дові (на забезпечення спецодягу); сімейні (право вести спільне господарство) та інші. Реалізація і гарантування усього комплек­су цих прав є головною формою здійснення демократії.

30. Роль цивілізації у розвитку людини. Цивілізація — такий щабель розвитку людства, коли власні соціальні зв'язки починають домінувати над природними і коли суспільство починає розвиватися і функціонувати на своєму власному ґрунті.Серед багатьох визначень сучасної цивілізації – постіндустріальна, глобальна, технотронна, інформаційна, постекономічна, фінансова тощо, найважливішим для нас є її інтелектуальний вимір. Адже ми живемо в період становлення суспільства знань, причому не просто знань, які фіксують ті чи інші сторони дійсності, а знань, завдяки яким відбувається становлення нових цивілізаційних вимірів – динамічно стрімких, сповнених несподіваних поворотів, викликів, що вимагає енергії інтелекту, інноваційного мислення і, зрештою, інноваційної людини.Одночасно відбувається становлення планетарного комунікативного простору, котрий здійснює суттєвий вплив на всі аспекти життя суспільства, окремого індивіда, на структуроутворюючі компоненти всієї системи культури, науки, освіти. Все це кардинальним чином змінює систему існуючих уявлень про логіку освітнього процесу, ставить завдання виділити його пріоритетні компоненти як домінуючий фактор сучасної цивілізації.У зв’язку з цим постає необхідність проаналізувати і дати визначення буття людини в умовах сучасної дійсності, в умовах глобального суспільства, яке пронизує смислова домінанта освіти, знання, мислення, інтелекту. Людина завжди була головним чинником прогресу, від неї залежав і ще більше залежить сьогодні цивілізаційний поступ. У такому випадку постає проблема вияснення особливостей її буття в контексті сучасних суспільних трансформацій, які включені в політику, право, релігію тощо. У чому вони полягають?Існує достатня кількість характеристик і визначень сучасного суспільства, але всі вони спільні в одному: втрата духовних орієнтацій у результаті економізації і прагматизації призвело до утворення суспільства споживання, або масового суспільства. Для нього є характерним у першу чергу панування масової культури, тобто по суті витіснення традиційної культури на периферію життя, і перевага технологічних, матеріальних досягнень цивілізації. Все це посилюється тим, що новітні тенденції суспільного розвитку загрожують стиранням різниці між дозволеним і недозволеним, моральним і аморальним, допустимим і несприйнятливим, нормальним і ненормальним, сакральним і мирським. Людина маси втрачає внутрішній зв’язок з глибинними основами буття, безмірно розширяється вакуум бездуховності. Людина стає схильною до самообману, а не до бажання знати правду про сутність, зміст і можливості власного буття.

31. Рід, плем’я, народність, нація, етнос. . етнос — це група людей, яка історично склалася на певній територіїі характеризується спільністю мови, культури, побуту, звичаїв, традицій,способу життя та особливостями психічного складу.Етнос як суспільно-природне утворення слід відрізняти від історичнихспільнот людей, таких як рід, плем'я, народність, нація, які хоч іформуються на основі певних етнічних спільнот, проте є продуктомісторії, соціокультурними утвореннями.Рід — доісторична і ранньоісторична суспільно-організаційна спільнота, стадія еволюції Етносу, до якої належали кровно пов'язані нащадки одного предка.народність — це форма спільноти людей, яка історично виникає за родоплемінною спільністю і форму­ється на певній території при натурально-господарчій діяльності у процесі злиття, консолідації різних племен завдяки створенню єдиної мови, культури, традицій, обрядів.Подальший розвиток суспільного життя привів до виник­нення нової, етносоціальної спільноти людей — нації.

32. Формування і розвиток укр.нації. Нація – це колективний суб'єкт політики, що творить державу. Наука визначає два основні типи націй – етнічну (базовану на конкретному етносі) і громадянську (базовану на громадянстві конкретної держави).Практично всі націоналістичні рухи при визначенні нації звертають увагу на спільність походження, як компонент ідентичності націй. Походження розуміється у двох напрямках - походження від поколінь, які мешкали на тій же території, і походження від поколінь, що розмовляли тією ж мовою. Ці два чинники можуть збігатися.Втім, таке визначення могло би бути вичерпних лише за умови дотримання ендогамії в межах етнічної групи. Натомість європейські нації протягом останніх століть пережили чимало змін кордонів держав та міграцій населення, що призводило до чисельних змішаних шлюбів. Найбільш проблематичною спільність походження виглядає для країн, що складається переважно з нащадків емігрантів, наприклад США.Нації належать до найчисельніших групових cуб’єктів політики, котрі уособ­люють горизонтальну диференціацію людства, його різнобарвність, багатство культурно-психологічних і політичних форм. Вони відіграють вирішальну роль у процесах суспільної консолідації та взаємодії і є чи не найголовнішими дійовими особами історичного процесу, принаймні, коли мова йде про нові і новітні часи. Всупереч утопічним прогнозам щодо денаціоналізації  людства, поширеним на початку ХХ ст., роль нації як форми суспільної організації і чинника політичного життя аж ніяк не зменшується. Навпаки, нація все виразніше виступає як базовий елемент людського співтовариства, дійова особа політики.

33.Типи політ. систем. Політи́чна систе́ма, також державний устрій — впорядкована, складна, багатогранна система державних і недержавних стосунків соціальних (суспільних та політичних) інститутів, що виконують певні політичні функції. Вона покликана відображати різноманітні інтереси соціальних груп, які безпосередньо або через свої організації і рухи роблять вплив на державну владу.Дане поняття об'єднує різноманітні дії і взаємини володарюючих груп і підвладних, таких, що управляють і керованих, пануючих і підпорядкованих, теоретично узагальнює діяльність і взаємозв'язки організованих форм владо-відносин — державних і інших інститутів і установ, а також і політичних цінностей і норм, регулюючих політичне життя членів даного суспільства. В межах окремих держав політичне життя найбільшою мірою проявляє себе як система, а політична система найповніше проявляє свою головну функцію — суспільної інтеграції. Тому поняття політична система застосовують для аналізу політичного життя в межах окремих держав. Коли мова йде про політичну систему суспільства, то мають на увазі саме окремі держави.Залежно від типу політичного режиму політичні системи поділяють на:демократичні, тоталітарні, автократичні.Украї́на  унітарна демократична національна держава, президентсько-парламентська республіка. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Виконавча влада в країні належить кабінетові міністрів, а законодавча —парламенту (Верховній Раді України). Найвищим органом судової влади в Україні Верховний Суд України. Можливість впливати на роботу усіх трьох гілок влади: виконавчої, законодавчої та судової, має Президент України — згідно Конституції він зобов'язаний припиняти будь-які їх дії, що порушують основний Закон України.

34. Основні пріоритети зовнішньої політики Укр. Базовою вимогою у здійсненні зовнішньої політики України є якнайповніше і якнайефективніше забезпечення національних інтересів країни.Національні інтереси України у сфері міжнародних відносин становлять три основні групи:стратегічні та геополітичні інтереси, пов'язані з забезпеченням національної безпеки України та захистом її політичноїнезалежності;економічні інтереси, пов'язані з інтегруванням економіки України у світове господарство;регіональні, субрегіональні, локальні інтереси,пов'язані із забезпеченням різноманітних специфічних потреб внутрішнього розвитку України.З метою забезпечення національних інтересів України її зовнішня політика постійно спрямовується на виконання таких найголовнішихзавдань:1.Утвердження і розвиток України як незалежної демократичної держави.2.Забезпечення стабільності міжнародного становища України.3.Збереження територіальної цілісності держави та недоторканності її кордонів.4.Включення національного господарства у світову економічну систему для його повноцінного економічного розвитку, забезпечення потреб громадян і підвищення добробуту народу.5.Захист прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб за кордоном, створення умов для підтримання контактів з зарубіжними українцями і вихідцями з України, подання їм допомоги згідно з міжнароднимправом.6.Поширення у світі образу України як надійного і передбачуваного партнера.

35.Нація етнічна та нація політична. Національні спільноти, що формуються шляхом “дозрівання”, “політизації” окремих етносiв, які протягом певного часу ще можуть не мати власної державності (а це стосується багатьох європейських нацiй), iнодi називають етнічними нацiями. Цей шлях націогенези є поширеним, але не єдиним з можливих. Історія знає приклади виникнення націй на базі попередньо створеної державної єдностi людей — “загальнодержавного громадянства”, на грунті якого формуються загальнi традицiї, мова, спільна культура (в тому числі й політична). Такі спільноти прийнято називатиполітичними націями.Отже, етнічні нації виникли в країнах, де рух за духовне відродження і політичну консолідацію передував утворенню національної держави і здійснювався під керівництвом духовно-інтелектуальних еліт (оскільки політична провідна верства в умовах чужоземного панування не могла розвинутися). Люди, що належать до них, вбачають головне джерело національної самоідентифікації і підставу для утворення власної держави у своїй етнокультурній окремішності. Політичні ж нації сформувалися там, де сильна держава виникла раніше, ніж відбулася культурна консолідація народу, а, отже, владні інституції мали змогу сприяти національній консолідації, прискорювати її, інколи використовуючи з цією метою навіть методи примусу. Представники політичних націй вирішують питання своєї національності на підставі громадянства, належності до певної держави, схвалення її найголовніших політичних цінностей.

36. Характеристика основних світових релігій сучасності. Нині у світі існує кілька десятків оригінальних, самостійних великих релігій. Головними з них є християнство, іслам, іудаїзм, буддизм, даосизм, індуїзм. Кожна з цих релігій в різних формах і під різними найменуваннями присвячена служінню єдиному всемогутньому і всюдисущому Богу. Внутрішні розбіжності у межах тієї чи іншої релігії визначають їх напрями, або течії. Християнство має три основні течії: православ'я, католицизм та протестантизм. В ісламі, наприклад, існують два головних напрями — сунізм і шиїзм; у буддизмі — хінаяна і махаяна. Крім головних, існує багато внутрішніх течій. Так, християнами вважають себе і католики, і православні, і лютерани, і баптисти, і мормони, й інокентіївці та ін.Церкви — це течії, які більшою чи меншою мірою виокремились у самостійні релігії і спираються на певну історичну основу. У християнстві основними церквами є католицька, православна, лютеранська, англіканська, кальвіністська. В іноземній літературі їх називають ще деномінаціями (віросповіданнями). До них, крім церков, відносять і релігійні конфесії, що склались порівняно недавно: адвентизм, баптизм, п'ятидесятництво тощо. Секти, або розколи — це нові утворення всередині церкви, які виникли внаслідок відокремлення від основної церкви. До сект належать баптисти, єговісти, п ятидесятники та ін.; до розколів — старокатолики, старообрядницькі розколи, ста-ропольська церква та ін.Усередині кожної церкви і віросповідання можуть існувати ще відмінні одна від одної школи, які церковна ортодоксія визнає як припустимі. Наприклад, в ісламі існують чотири школи тлумачення його віровчення: ханбалістська, ханфітська, маликітська та мафіїтська.У межах певної церкви можуть існувати спеціальні ордени для виконання окремих цільових завдань тієї чи іншої релігії. Такими орденами в католицькій церкві є єзуїти, августіанці, домінікани, василіани та ін., в ісламі — ахмадія, синусія та ін. В історії релігієзнавства відомо чимало спроб здійснити класифікацію релігійних вірувань, охопити єдиною схемою всі існуючі релігії. На наш погляд, доцільно класифікувати всі відомі в світі релігії за етнічною (від грец. «етнос» — народ тієї чи іншої місцевості) ознакою та рівнем розвитку.

37.Громадські рухи і громадські організації. . Громадські організації — це масові об'єднання громадян, що виникають за їх ініціативою для реалізації довгострокових цілей, мають свій статут і характеризуються чіткою структурою. Найбільш поширеними різновидами громадських організацій У сучасному світі є: профспілки; організації інвалідів; ветеранські, жіночі, молодіжні, дитячі організації; наукові, технічні, культурно-просвітницькі, фізкультурно-спортивні та інші добровільні товариства; творчі спілки; різноманітні земляцтва, фонди, асоціації, товариства і т. ін. Характерною ознакою їх є документальне оформлення мети і завдань, організаційно-структурне забезпечення, що, власне, й відрізняє їх від громадських рухів. Громадські рухи також мають масовий характер і створюються з певною метою. Однак на відміну від громадських організацій громадські рухи — це структурно неоформлені масові об'єднання громадян і організації різних соціально-політичних орієнтацій, діяльність яких, як правило, має тимчасовий характер і найчастіше спрямована на виконання певних тактичних завдань, після чого вони або розпадаються, або консолідуються в нові політичні партії чи громадські організації. Основними різновидами громадських рухів нині є: політичні рухи (Народний рух України на початковій стадії); масові демократичні (рухи за демократичні перетворення, спрямовані на захист прав і свобод людини, антифашистські й антидикта-торські, проти расової та національної дискримінації та ін.); соціальні (локальні) рухи; так звані "нові соціальні рухи", що набули поширення в останні десятиліття (антивоєнний, екологічний, неофеміністський та ін.). Одні з названих рухів висувають у своїй діяльності порівняно вузькі завдання, інші порушують питання загальнонаціонального і загальнолюдського характеру. В цілому такі рухи шукають і часто знаходять нові форми взаємовідносин громадян з державою.