medpravoua2008

без відома слідчого і суду вести переговори з учасниками кримінального судочинства по питаннях, пов'язаних з виробництвом судової експертизи; самостійно збирати матеріали для експертного дослідження;

проводити без дозволу органу дізнання, слідчого, суду дослідження, що можуть спричинити повне або часткове знищення об'єктів або зміну їх зовнішнього вигляду або основних властивостей; давати завідомо неправдивий висновок;

розголошувати дані попереднього розслідування, що стали відомими йому у зв'язку з участю в кримінальній справі як експерта, якщо він був про це заздалегідь попереджений; ухилятися від явки за викликом органу дізнання, слідчого, прокурора або до суду; передоручати проведення експертизи іншій особі;

розголошувати відомості, що стали йому відомі у зв'язку з проведенням експертизи, або повідомляти будь-кому, крім уповноважених осіб, про результати експертизи.

За завідомо неправдивий висновок або за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків експерт несе кримінальну відповідальність, а за невиконання інших обов'язків— відповідальність, встановлену законом.

Основні положення про організацію проведення судової експертизи. Судова експертиза проводиться згідно з постановою особи, що проводить дізнання, слідчого, прокурора, судді, а також за ухвалою суду, в яких зазначаються:

підстави призначення судової експертизи; прізвище, ім'я і по батькові експерта або найменування експертної установи, якій повинна бути проведена судова експертиза; питання, поставлені перед експертом;

матеріали, що надаються в розпорядження експерта.

Експертиза призначається обов'язково (ст.76 КПК України): для встановлення причин смерті; для встановлення тяжкості і характеру тілесних ушкоджень;

для визначення психічного стану підозрюваного або обвинуваченого при наявності в справі даних, які викликають сумнів щодо його осудності; для встановлення статевої зрілості потерпілої в справах про злочини, передбачені статтею 155 Кримінального кодексу України;

для встановлення віку підозрюваного або обвинуваченого, якщо це має значення для вирішення питання про його кримінальну відповідальність і якщо про це немає відповідних документів і неможливо їх одержати.

При проведенні судової експертизи в експертній установі постанова (ухвала) про призначення судової експертизи і матеріали, необхідні для її проведення, направляються керівнику відповідної експертної установи. Одержавши постанову (ухвалу) про призначення експертизи, керівник експертної установи доручає проведення експертизи одному або декільком експертам. Ці експерти дають висновок від свого імені і несуть за нього особисту відповідальність .

Якщо отримані матеріали оформлені з порушеннями, які унеможливлюють організацію проведення експертизи (не надійшло рішення про призначення експертизи, не надійшли об'єкти досліджень, поставлені запитання виходять за межі спеціальних знань експерта .і інт.), то керівник експертної установи (підрозділу) негайно повідомляє про це особу або орган, які призначили експертизу.

Якщо особа або орган, які призначили експертизу, не вживають належних заходів для усунення цих перешкод, то керівник експертної установи (підрозділу) після закінчення одного місяця з дня надання зазначеного повідомлення повертає їм матеріали.

Різновиди експертиз. Особою, що проводить дізнання, слідчим, прокурором, суддею чи судом можуть бути призначені первинна, додаткова та повторна судова експертиза.

Первинна експертиза призначається у справі з певних питань уперше. Вона може бути проведена як одним, так і кількома експертами. Необхідність участі кількох експертів визначається особою, що призначила таку експертизу, або керівником експертної установи.

Якщо первинна експертиза буде визнана неповною або не досить ясною, може бути призначена додаткова експертиза, яка доручається тому самому або іншому експертові. При цьому під неясністю слід розуміти нечіткість, розпливчатість відповідей експерта, внаслідок чого стає не зрозумілий ясний сенс ним сказаного, або хід думок експерта. А недостатньо повним є висновок, заснований на дослідженні не всіх наданих експертові об'єктів або що не містить вичерпних відповідей експерта на всі поставлені питання. Призначення додаткової експертизи залежить від розсуду слідчого, прокурора, суду. Згідно ст. 201КПК України, ознайомившись з висновком експерта, слідчий має право допитати експерта з метою одержання роз'яснення або доповнення висновку. Таким чином, в цілях

Повторна експертиза признається коли висновок експерта буде визнано необґрунтованим чи таким, що суперечить іншим матеріалам справи або інакше викликає сумніви в його правильност. Призначення повторної експертизи повинно бути мотивоване, а її проведення доручається іншому експертові або іншим експертам.

У разі необхідності в справі може бути призначено декількох експертівкомісійна експертиза. Дана експертиза проводиться не менше ніж двома експертами однієї спеціальності. Комісійний характер експертизи визначається органом(особою), що призначив експертизу або керівником експертної установи, якій доручено проведення судової експертизи. Якщо за наслідками проведених досліджень думки експертів по поставлених питаннях співпадають, то ними складається єдиний висновок. У разі виникнення розбіжностей кожен з експертів, що брали участь у проведенні судової експертизи, дає окремий висновок по питаннях, що викликали розбіжність.

Відповідно до Інструкції про проведення судово-медичної експертизи, затвердженої Наказом Міністерства охорони здоров'я України від 17.01.95 p. М 6, участь кількох експертів є обов'язковою при проведенні:

—експертиз у справах про притягнення до кримінальної відповідальності медичних працівників за професійні правопорушення;

—повторних експертиз за матеріалами кримінальних та цивільних справ;

—експертиз з визначення втрати загальної та професійної працездатності.

Проведення цих експертиз здійснюється у відділах комісійних експертиз бюро судово-медичних експертиз управлінь охорони здоров'я обласних виконавчих комітетів, у відділі комісійних експертиз республіканського бюро (Автономної Республіки Крим), а також у судово-медичному відділі Головного бюро судово-медичної експертизи МОЗ України.

У разі необхідності вирішення питань, що потребують спеціальних знань з різних галузей спеціальних знань, призначається комплексна експертиза, яка виконується судово-медичним експертом та фахівцями інших спеціальностей. Проведення комплексних експертиз стало можливим у зв'язку з розширенням можливостей науково-технічних досліджень. При комплексній експертизі застосовуються медичні, криміналістичні, хімічні, фізичні, технічні та інші методи дослідження. У висновку експертів, що беруть участь у проведенні комплексної судової експертизи, указується, які дослідження і в якому об'ємі провів кожен експерт, які факти він встановив і до яких виводів прийшов.

Чинне законодавство не містить чіткої відповіді на питання про те, хто формулює загальний висновок і як розподіляється відповідальність між експертами при виробництві комплексних експертиз. Проте, на наш погляд, було б найбільш правильним, щоб за наслідками проведених досліджень експерти формулювали загальний висновок, який підписувався би всіма експертами. У разі виникнення розбіжностей експерт (експерти), котрий не погоджується з висновками інших експертів, підписував би тільки ту частину висновку, яка містить опис досліджень, що проводяться ним, і несе за неї відповідальність.

Персональний склад експертів, що проводять експертизу, визначається особою, яка призначила експертизу, або керівником експертної установи у разі відсутності в документі про призначення експертизи персонального складу експертів.

Крім того, експертиза може проводитись амбулаторно(у тому числі посмертно), стаціонарно, у судовому засіданні.

Відповідно до Порядку проведення судово-психіатричної експертизи, затвердженого Наказом Міністерства охорони здоров'я України від 08.10.2001 № 397, амбулаторна експертиза може проводитись у кабінеті слідчого, суді, слідчому ізоляторі, експертній установі (підрозділі).

Термін проведення амбулаторної експертизи становить до ЗО діб з моменту отримання всіх відповідних матеріалів. Залежно від ступеня складності експертизи і обсягу її об'єктів, поданих на дослідження, цей термін може бути продовжений за узгодженням з органом , що призначив експертизу.

Експерти, які проводять амбулаторну експертизу, у разі неможливості відповісти на всі питання, поставлені перед ними, обґрунтовують висновок про необхідність проведення стаціонарної експертизи.

Стаціонарна судово-медична або судово-психіатрична експертиза призначається, якщо виникає необхідність тривалого спостереження або дослідження . особиСтаціонарна експертиза обвинуваченого проводиться в експертній установі(підрозділі) за наявності рішення суду про призначення відповідної експертизи. Стаціонарна експертиза потерпілого, свідка, позивача та відповідача у кримінальних і цивільних справах призначається судом тільки за їх згодою.

Стаціонарна експертиза проводиться у експертній установі(підрозділі) з окремим утриманням осіб, які перебувають і не перебувають під вартою. При проведенні стаціонарної експертизи за наявності медичних показань до осіб застосовуються відповідні їх стану методи лікування і дослідження, дозволені Міністерством охорони здоров'я України.

Термін проведення стаціонарної експертизи становить до ЗО діб. Залежно від обсягу та складності експертизи термін її проведення може бути подовжений за узгодженням з органом, що призначив експертизу.

При проведенні експертизи в суді експерт оголошує акт експертизи в судовому засіданні і дає роз'яснення з питань, які виникли в учасників процесу.

Результуючим моментом проведення судово-медичної і судово-психіатричної експертизи є висновок. Висновок експерта є письмове відображення змісту дослідження і висновки по , питанн поставлених перед експертом. Висновок експертизи містить: вступну, досліджувальну, мотивувальну і результуючу частини.

У вступній частині висновку експерта повинно бути зазначено:

— час і місце проведення експертизи;

—умови проведення експертизи, що мають значення для експертного дослідження(освітлення, температура повітря тощо);

—номер експертизи, чи є вона додатковою, повторною, комісійною або комплексною, форму проведення експертизи (амбулаторна, стаціонарна тощо);

—назва документа, на підставі якого проводиться експертиза;

—прізвище, ім'я та по батькові експерта, його посада, місце роботи, фах і стаж роботи за фахом, кваліфікаційна категорія, науковий ступінь, вчене звання;

—прізвище, ім'я та по батькові, вік померлого (при експертизі трупа), прізвище, ім'я та по батькові, вік, місце проживання, документ, що посвідчує особу (при експертизі потерпілих, обвинувачених та інших осіб), назва і номер кримінальної та цивільної справи, кількість томів та листів справи, перелік об'єктів та зразків, що надійшли на експертизу(при експертизі за матеріалами справи та експертизі речових доказів);

—особи, які були присутні при виконанні експертизи;

— підпис експерта про роз'яснення йому процесуальних прав та обов'язків і про відповідальність;

—перелік питань, поставлених на вирішення експертизи;

—перелік об'єктів, поданих на експертизу.

Далі в обставинах справи викладаються відомості, які необхідні експерту при виконанні експертизи та складанні підсумків: слідчі дані, зміст медичних документів, опитування та скарги особи, яку оглядають тощо.

У разі проведення додаткової або повторної експертизи експерт повинен зазначити в обставинах справи привід для призначення такої експертизи.

Дослідна частина повинна містити докладний опис процесу дослідження і всіх виявлених при цьому фактичних даних з вказівкою методів та методик , що застосовувались, в тому числі і тих, що реєстрували ушкодження.

Структура дослідної частини визначається видом експертизи, що виконується. Обсяг необхідних відомостей, які повинні міститися в дослідній частині кожного виду експертизи , регламентуються правилами проведення окремих видів експертиз.

Мотивувальна частина містить обґрунтоване пояснення даних та ,фаякітів встановлені при дослідженні об'єктів експертизи.

Результуюча частина включає підсумки експерта, котрі є науково обґрунтованою думкою експерта, сформульованою на підставі результатів виконаної експертизи. Підсумки експертизи складаються на підставі фактичних даних, отриманих у процесі проведення експертизи та експертного аналізу обставин справи.

Матеріали, що ілюструють висновок експерта(фотографії, схеми, графіки і т..п), додаються до висновку і є його складовою частиною.

Висновок експерта для особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду не є обов'язковим, але незгода з ним повинна бути мотивована у відповідних постанові, ухвалі, вироку.

В експертизі відсутня інстанційність. У разі розходження думок між експертами однієї комісії, у разі розходження висновків первинної та повторної експертиз жоден із висновків не має заздалегідь установленої сили.

КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ Дайте визначення і назвіть мету експертизи тимчасової непрацездатності.

Проаналізуйте організаційно-правові характеристики видачі листка тимчасової непрацездатності. Дайте визначення і назвіть завдання медико-соціальної експертизи.

Проаналізуйте види, штатну структуру і заходи, що виконуються установами медико-соціальної експертизи.

Перерахуєте підстави і загальні організаційно-правові принципи для визнання громадянина інвалідом.

Назвіть основні критерії для визначення груп інвалідності. Дайте визначення військово-лікарської експертизи.

Назвіть установи, які здійснюють військово-лікарську експертизу.

9.0 характеризуйте завдання, що стоять перед військово-лікарськими комісіями.

Що розуміють під медичним оглядом ? Дайте характеристику різним видам медичного огляду , вживаним у військово-лікарській експертизі.

Дайте визначення судово-медичної і судово-психіатричної експертизи. Назвіть об'єкти та завдання судово-психіатричної експертизи. Охарактеризуйте правовий статус експерта.

У чому полягає порядок призначення судової експертизи і порядок напряму матеріалів кримінальної справи для виробництва судової експертизи?

Які існують різновиди експертиз? Що повинен містити висновок експерта?

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.Аверьянова Т.В. Интеграция и дифференциация научных знаний как источники и основы новых методов судебной экспертизы. - М.: Академия МВД РФ, 1994. - 123 с.

2.Алиев И.А., Аверьянова Т.В. Концептуальные основы общей теории судебной экспертизы. - Баку:

Гянджлик, 1992. - 192 с.

3.Актуальные проблемы правового регулирования медицинской деятельности: Материалы 1-й Всероссийской научнопрактической конференции. Москва, 16 мая 2003 г. / Под общ. ред. д.ю.н. С.Г.

Стеценко. - М.: Юрист, 2003. - С. 242-276.

4.Актуальные проблемы правового регулирования медицинской деятельности: Материалы 2-й Всероссийской научнопрактической конференции. Москва, 26 марта 2004 г. / Под общ. ред. д.ю.н.

С.Г. Стеценко. - М.: Юрист, 2004. - С. 276-305.

5.Буромский И.В. Правовая основа медико-социальной деятельности. Учебное пособие. — М.: Светотон ЛТД, 2003. - 320 с.

6.Георгадзе З.О., Царгасова З.Б. Судебная психиатрия: Учебное пособие для вузов / Под ред. З.О. Георгадзе. - М.: ЮНИТИДАНА, Закон и право, 2003. - 239 с.

7.Датий А.В. Судебная медицина и психиатрия. Практикум: Учеб. пособие для вузов. - М.: ЮНИТИДАНА, Закон и право, 2002.-415 с.

8.Дмитриева Т.Б., Харитонова Н.К., Иммерман К.Л., Королева Е.В. Судебно-психиатрическая экспертиза в гражданском процессе. - СПб.: Юридический центр Пресс, 2003. - 251 с.

9.Калиниченко В.И. Экспертиза лечебно-диагностического процесса в оценке качества медицинской помощи // Проблемы социальной гигиены и истории медицины. - 1999. - №6. - С. 30-31.

10.Козьминых Е.В. Судебная экспертиза по "врачебному делу" // Российская юстиция. - 2002. - № 3. -

С. 31-32.

11.Колкутин В.В., Зосимов С.М., Пустовалов Л.В. и др. Судебные экспертизы. - М.: Юрлитинформ, 2001. - 288 с.

12.Косарева В.Ю. Некоторые вопроси взаимодействия следователя и судебно-медицинского зксперта в процессе расследования преступлений // Российский следователь. - 2002. - №7. - С. 2-4.

13.Медицинская экспертиза: трудоспособности, медико-социальная, военно-врачебная. - М.:

Джангар, 2001. - 848 с.

14. Мохов А..А Теория и практика использования медицинских знаний в гражданско судопроизводстве России. - СПб.: Юридический центр Пресс, 2003. - 528 с.

15.Справочник по медико-социальной экспертизе и реабилитации/ Под ред. М.В. Коробова и В.Г. Помникова. - СПб.: Гиппократ, 2003. - 800 с.

16.Стеценко В.Ю. Судово-медична експертиза у кримінальному процесі: теоретичний аспект // Проблеми державотворення і захисту прав людини в України: Матеріали XIII регіональної науковопрактичної конференції. 8-9 лютого 2007 р. - Львів: Юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, 2007. - С. 578-579.

17.Стеценко В.Ю. Производство судебно-медицинской экспертизы в уголовном процессе// Проблемы борьбы с преступностью и подготовки кадров для органов внутренних дел : Тез. докл. Междунар. науч.-практ. конф., посвящ. Дню бел. науки (Минск, 24 янв. 2007 г.) / М-во внутренних дел Респ. Беларусь, Акад. МВД. - Минск: Акад. МВД Респ. Беларусь, 2007. - С. 150-151.

18.Стеценко С.Г. Дефекты оказания медицинской помощи: проблемы юридической квалификации и экспертизы // Российский следователь. - 2002. - № 5. - С. 7-11.

19.Стеценко С..Г О правовом обеспечении военно-медицинской деятельности// Военномедицинский журнал. - 2004. - № 5. — С. 45-48.

20.Стеценко С.Г. Право и медицина: проблемы соотношения. - М.: Международньїй университет (в

Москве), 2002. - С. 136-186.

21.Стеценко С.Г., Радиш Я.Ф. Правове регулювання діяльності військово-медичної служби(досвід Російської Федерації) // Військова медицина України. - 2007. - № 1-2. - С. 72-77.

Глава 13. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ТРАНСПЛАНТАЦІЇ ОРГАНІВ ТА ІНШИХ АНАТОМІЧНИХ МАТЕРІАЛІВ ЛЮДИНИ

§1. Загальні принципи правового регулювання трансплантології.

§2. Сучасна нормативно-правова база трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів людини.

§3. Основні проблеми і шляхи їх вирішення у сфері донорства.

§1. Загальні принципи правового регулювання трансплантології

Досягнення сучасної медицини дозволяють у багатьох випадках зберегти життя або поліпшити його якість. При цьому одним з найбільш ефективних і реальних способів досягнення таких результатів є трансплантація (пересадка). Трансплантація як метод лікування низки найтяжчих захворювань людини застосовується саме тоді, коли усунення небезпеки для життя або відновлення здоров'я хворого іншими методами лікування неможливе.

В усіх галузях хірургії(передусім таких, як хірургічна ортопедія, нейрохірургія, оториноларингологія, щелепно-лицьова, реконструктивно-відновна і пластична хірургія) проводяться оперативні втручання з використанням відповідних аутоабо алотрансплантантів. При цьому показання для застосування різних видів трансплантантів під час багатьох оперативних втручань повинні бути абсолютними .

застосування цього методу у процесі лікування таких ендокринних захворювань, як цукровий діабет, гіпотиреоз, гіпокортицизм, гіпопаратиреоз, а також різних видів порушень статевої функції у чоловіків і жінок.

Щороку в Україні трансплантації органів при захворюваннях нирок потребує близько1 тис. громадян, при незворотних захворюваннях печінки і серця - по 1,5 тис., при цукровому діабеті - 2 тисячі. Через відсутність необхідної кількості трансплантантів хворі не можуть своєчасно отримати кваліфіковану медичну допомогу. Кількість проведених щороку операцій з трансплантації органів становить1,1 відсотка загальної потреби. У таких країнах, як Норвегія, США, Італія, Франція, Польща, на 1 млн. населення припадає відповідно по 57,6; 56; 33; 21; 14,7 операції з трансплантації нирок, тоді як в Україні цей показник дорівнює 1,2.

В Україні щороку реєструється на 1 млн. населення близько 150 хворих з термінальним ступенем хронічної ниркової недостатності. За станом на 2006 рік майже 6 тис. громадян потребує проведення замісної ниркової терапії, четвертій частині з яких необхідно трансплантувати нирки. Щорічно кількість хворих зростає, підвищується рівень інвалідності та смертності.

За узагальненими даними, сучасна світова потреба складає не менше одного мільйона клінічних трансплантацій нирки, серця, печінки, не враховуючи інших органів.

Відображенням клінічної ефективності такого методу лікування є показники річного виживання . У провідних клініках цей показник дорівнює для:

—нирки - 90-95%;

—серця - 85%;

—печінки - 80%.

Представлені дані підтверджують вихід трансплантацій із стадії медичного експерименту. Вона стала визнаною частиною медичних послуг, які пропонуються населенню.

Таким чином, питання трансплантації і, зокрема, її правового регулювання, на сьогоднішній день є найбільш актуальними. Це зумовлює необхідність пильної уваги до цих проблем з боку медичних працівників і юристів, що вивчають медичне право. Законодавча регламентація трансплантації, здійснювана Законом України "Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини" від 16 липня 1999року № 1007-XIV, повністю не усунула наявні проблеми. Існує певна кількість невирішених питань, що негативно позначаються на юридичному забезпеченні

Концепція Державної програми "Трансплантація* на 2006-2010 роки.

трансплантології. Правові, морально-етичні і загальні медичні аспекти трансплантації вимагають подальшого вивчення з наступними пропозиціями по удосконаленню законодавства України в галузі пересадки органів та інших анатомічних матеріалів людини.

Незаперечним є факт успішнішого розвитку трансплантології в тих країнах, де є реальна законодавча основа її існування. В той же час є цілий ряд проблемних питань, які, зважаючи на свої особливості,

викликають жваві дискусії як у нашій країні , так і за кордоном. Констатація "смерті мозку" потенційного донора при збереженні кровообігу і органній життєздатності, проблема відключення засобів підтримання життя, рішення питання про право особи розпоряджатися власним тілом і органами після смерті — ці та низка інших проблем не мають поки свого вирішення.

Трансплантологія - це наука, що займається питаннями трансплантації(пересадки) органів і тканин людини. Перші кроки в галузі трансплантології були зроблені вже в середині 19 століття. Серед вчених, котрі представляють українські та російські наукові школи та мають певний пріоритет у сфері трансплантології, варто назвати (дані таблиці):

Реалізація прав пацієнтів у сфері трансплантології характеризується складністю і неоднозначністю підходів. Ще на початку свого розвитку трансплантологія поставила перед суспільством цілий ряд правових, медичних і етичних проблем, велика кількість з яких повністю не вирішені і в даний час.

Операції трансплантації, за своєю суттю, пов'язані з правом з самого початку їх впровадження в медичну практику.

Актуальність висвітлення правових особливостей трансплантології в рамках курсу медичного права підтверджується перш за все існуванням у даний час цілого ряду чинників , що ускладнюють правильне юридичне тлумачення трансплантації органів і тканин. По суті, пересадка в кожному випадку стосується водночас двох людейдонора і реципієнта, що зумовлює особливий характер правової регламентації (визначення їх правового статусу, захист і реалізація їх законних прав та інтересів тощо). Ця особливість відрізняє трансплантацію від інших медичних втручань.

Основні чинники, котрі обумовлюють актуальність правового регулювання трансплантології в наший країні, можна поділити на дві групи: що раніше сформувалися і виникли останнім часом. До першої групи належать обставини, актуальні як у період зародження трансплантації, так і в даний час. Мова йде про морально-етичні, правові і медичні аспекти констатації смерті мозку людини, тривалість проведення реанімаційних заходів тощо. Реалії ж сьогоднішнього дня додали низку проблем, з яких виділяються: визначення правового статусу тканин і органів після вилучення з організму, наділення правом розпоряджатися тілом померлої людини, особливості правомірності донорства живих людей, потенційна небезпека криміналізації трансплантології та ін.

Для визначення загальних принципів, на основі яких передбачається здійснювати юридичну регламентацію трансплантації, доцільно використовувати загальноправовий науковий підхід, згідно якого розрізняють принципи права і принципи правового регулювання. Стосовно трансплантації принципами права можуть вважатися основні положення, які відображають її зміст і вже знайшли втілення в нормативно-правових актах. В той же час принципи правового регулюванняце керівні ідеї, передумови, які можуть бути використані як базис для побудови норм права. Взаємозв'язок принципів права і принципів правового регулювання ілюструється фактом, згідно якого принципи права, будучи своєрідним каркасом законодавчих актів, запроваджуються в життя за рахунок попереднього визначення принципів правового регулювання.

Професор І.І. Горелик в основу правового регулювання операцій по пересадці органів і тканин поклав принципи оптимальної турботи про інтереси донора і колегіальність. Перший з них відображає

пріоритет інтересів донора при спірних питаннях трансплантації, згідно другого - найбільш складні питання, пов'язані з процедурою встановлення діагнозу хвороби і способів лікування, вирішуються консиліумом лікарів.1

На додаток до цих важливих керівних ідей , з позицій сьогоднішнього стану медичного права, як загальні принципи правового регулювання пересадки органів та інших анатомічних матеріалів необхідно зазначити такі:

—принцип поваги і дотримання прав пацієнта;

—принцип дотримання черговості згідно "листа очікування";

—принцип декомерціалізації пересадок органів та інших анатомічних матеріалів людини;

—принцип інтеграції в міжнародні трансплантологічні співтовариства.

Представлені принципи повинні слугувати як установка для осіб, що вивчають медичне право, для осіб, що цікавляться питаннями трансплантології, і для законодавців при розробці нормативноправових актів з питань трансплантації.

Принцип поваги і дотримання прав пацієнта є одним з осн, овнихскільки він базується на першорядних правах пацієнта, — праві на життя, праві на отримання кваліфікованої медичної допомоги, на гідне ставлення з боку медичного персоналу. Також це стосується прав пацієнтів при пересадці органів і тканин на отримання повної, достовірної і компетентної інформації по питаннях свого захворювання, на збереження в таємниці всіх необхідних відомостей про хворого та ін.

В будь-який час головною турботою лікарів має бути здоров'я їх пацієнтів . І донор, і реципієнт є пацієнтами, і тому повинні бути прийняті заходи для захисту прав двох сторін . Крім того, одним з найважливіших положень є ,тещо можлива трансплантація органів не є виправданням для послаблення звичайних стандартів медичної допомоги. Тому незалежно від того, є пацієнт потенційним донором чи ні, до нього повинні застосовуватися єдині стандарти медичної допомоги.

Важливий у цьому контексті аргумент - право пацієнта на фізичну (тілесну) недоторканність. У цьому ракурсі розглядається неможливість здійснення як вилучення органу або тканини , так і пересадки

представниками). Лікар повинен бути об'єктивним при обговоренні процеду, ри наданні інформації стосовно ризику і можливих небезпек, при поясненні можливих альтернативних процедур. А також він не повинен підтримувати очікування пацієнтів та їх представників, що не виправдані обставинами. Крім того, інтерес лікаря з поглиблення наукових знань завжди має бути вторинним по відношенню до покращання (відновлення) здоров'я пацієнта.

В цілому, поза сумнівом, той об'єм прав, який має будь-який пацієнт нашій країні, що знайшов своє правове віддзеркалення в Конституції України, Основах законодавства України про охорону здоров'я та в інших нормативно-правових актах, описаний у цьому підручнику, має пряме відношення до пацієнта трансплантологічного стаціонару. До того ж, комплексне визначення поняття медичної

діяльності підтверджує безпосереднє відношення трансплантації до одного з варіантів медичної діяльності.

Соціально-економічні і суспільно-політичні зміни, події останнього десятиліття у нашій країні, обумовлюють необхідність пильнішої уваги до проблем прав і законних інтересів пацієнтів при здійсненні лікування за допомогою трансплантації. У більшості людей підвищився рівень правових знань стосовно їх прав при здійсненні лікування. В зв'язку з цим початкові знання, а на їх основі повага і дотримання прав і законних інтересів пацієнтіввимога часу як для медичних працівників, так і для юристів, котрі спеціалізуються в галузі медичного права.

Практика лікування, так званих комерційних хворих, коли останні шляхом внесення грошових сум за надання платних медичних послуг у вигляді трансплантації отримують необхідний трансплантант поза офіційної черги, не повинна поширюватись. Необхідність такого підходу обумовлюється:

конституційно визначеним принципом безкоштовності медичної допомоги, що не має обмежень залежно від матеріального або іншого статусу людини;

трансплантація застосовується як крайній засіб лікування, коли всі інші методи лікування неефективні;

в основі надання можливості отримати необхідний орган або тканину повинне знаходитись правило соціальної справедливості.

—пошуку відповідного донорського трансплантанта;

—вилучення органу, тканини, клітин з організму донора;

—проведення лабораторних досліджень, що дозволяють визначити імунологічні і гістохімічні характеристики отриманого матеріалу;

—проведення самої операції;

—здійснення післяопераційного періоду, включаючи лікарське забезпечення.

Шлях платного донорства, напевно, здатний дещо збільшити кількість виконуваних трансплантацій, проте такий підхід неприйнятний з ряду причин. Він неприпустимий, оскільки сприятиме криміналізації всієї галузі, штовхатиме певних соціально дезадаптованих людей стати донорами і, без сумніву, ні про яку соціальну рівність при такому підході говорити не доведеться. Закон України "Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини" (ст. 18) забороняє торгівлю