80

суспільного життя, політики України наголошували на деідеологізації. Внаслідок такого підходу маємо ситуацію, коли в надзвичайно політизованому та ідеологізованому суспільстві, де діє понад сотні партій, лише державу намагаютьсявивестизамежібудь-якоїідеології.

Українське суспільство переживає системну кризу, в межах якої духовноідеологічна криза знаходиться на першому місці, оскільки вже давно доведено М.Вебером та Ф.Хаєком, що політико-економічні відносини в суспільстві визначаються його духовністю та пануючою ідеологією. Як приклад, капіталізм, викликаний до життя релігійною протестантською етикою, що обожествляє працю. Сучасні західні суспільства завдячують своєму існуванню таким духовно-ідеологічним чинникам, як міцна протестантська моральність, ідеї соціалдемократії, нова(з1891 р.) соціальнадоктринакатолицькоїцеркви.

Отже, для мобілізації українського суспільства на період реформ необхідна інтегративна ідеологія, що ґрунтується на духовності народу та на відповідних моральних цінностях, що притаманні йому, її необхідність неодноразово доводилася у статтях М.Амосова, В. Кременя, М.Павловського, Б.Парохонського та ін. Інтегративна ідеологія не повинна обмежуватися змістом тієї чи іншої доктрини, закріплювати перемогу певної ідеології, а зобов'язана забезпечити умови їх існування та діалогу. Загальнонаціональна ідеологія не може бути згодою всіх окремих ідеологій, оскільки існують ідеології недемократичні, ті, що не приймають умов демократичного діалогу. Тому інтегративна ідеологія - це ідеологія не всіх, а більшості.

В українській політології до розуміння об'єднуючої суспільство ідеології є три підходи:

1такаідеологіянеобхідна, вонамаєправонаіснування;

2така ідеологія потрібна, але її існування неможливе, оскільки ст. 15 КонституціїУкраїнизабороняє існування обов'язкових ідеологій;

3така ідеологія потрібна, але вона може бути заснована не на змістовних, а на формальних, структурнихмоментах, тобтопроцедурах, правилах.

Проблема інтегративної ідеології в Україні тісно пов'язана з проблемами дослідження української національної ідеї, яка, на думку вчених, повинна стати стрижнем об'єднуючої ідеології. Але на сьогодні немає чіткої концепції інтегративної ідеології, тому і не розроблений механізм її впровадження, і як наслідок, на шляху реформ і суспільних перетворень Україна залишається без системного ідеологічного забезпечення.

10.2 Консерватизм і лібералізм як основні ідеологічні і політичні доктрини сучасності

Консерватизм (від лат. соnservo - охороняти, зберігати) - це політична ідеологія, яка орієнтується на збереження, підтримання існуючих форм економічного, соціального, політичного життя, традиційних духовних цінностей.

82 2) ідея зміцнення політичної та духовної єдності нації, збереження її

самобутності.

Неоконсерватори вважають, що пріоритетними в соціальному розвитку є інтереси держави та нації, а не окремого індивіда. Основні ідеї неоконсерваторів:

-формування сильної влади, збереження в суспільстві сильної позиції держави;

-допуск до політичної влади лише представників елітних прошарків суспільства;

-сила державної влади - в її професіоналізмі та моральності;

-у міжнародних відносинах на першому плані повинні бути національні інтереси, насамперед економічна зацікавленість.

В цілому, консерватизм не суперечить ідеї розвитку, а лише прагне, щоб розвиток був органічним і майбутнє не знищувало минулого.

Лібералізм (від лат. lіbеrаlі - вільний) - це політична та ідеологічна течія, яка об'єднує прихильників парламентського ладу, вільного підприємництва, демократичних свобод. У широкій суспільно-політичний вжиток термін був введений на початку XIX ст. французькими просвітниками, а на середину XIX ст. сформувався як ідеологія та філософія. Засновниками лібералізму є Б. Констан та А. де Токвіль. До фундаторів ліберальної ідеології відносяться англійські мислителі Т. Гоббс,

Дж.Локк, А. Сміт, І. Бентам, французькі вчені - Ш.-Л. Монтеск'є, Ф. Гізе, німецькі – І.Кант, В. Гумбольт, американські - Т. Джефферсон, Д. Медісон та ін. Серед українських мислителів ідеологію лібералізму розвивали М.Драгоманов, Б.Кістяківський та ін.

Виникнення лібералізму пов'язано з розвитком капіталістичного способу виробництва, буржуазними революціями.

Основні ідеї лібералізму:

-можливості людського розуму є необмежені;

-індивідуальна свобода є найважливішою умовою реалізації творчого потенціалу особи;

-рівність усіх громадян перед законом; ' принципи політичного плюралізму;

-розподіл влади на законодавчу, виконавчу, судову;

-приватна власність, конкуренція, вільне підприємництво - найважливіші рушії суспільного прогресу;

-свобода думок, поглядів, переконань, совісті, слова;

-ліквідація будь-якої регламентації державою економічна свобода вибору родузанять;

-запровадження загального виборчого права.

На початку XX ст. у багатьох державах, в основі політики яких була ліберальна ідеологія, відбулася гостра економічна криза, в умовах якої ліберали переглядали деякі теоретичні положення і принципи свого вчення. В основу новоутвореної форми лібералізму - неолібералізму - покладені ідеї англійського економіста Д Кейнса. Серед неолібералів - Ф. Хайєк, Дж. Гелбрейт, Р. Даль, Ф. Д.Рузвельт.

Основні ідеї неолібералізму:

83

-до функцій держави відносяться захист підприємництва, ринку і конкуренції від монополізму, розробка загальної стратегії економічного розвитку;

-соціальний захист громадян: безплатна освіта, державна медична допомога, створення системи соціального забезпечення;

-забезпечення рівних соціальних можливостей у здійсненні основних прав людини.

Вищою метою лібералізму була ідея індивідуальної свободи. Ліберальне розуміння свободи включає гарантію прав особи, захист від сваволі влади, можливість впливати на рішення влади. У баченні лібералів, людина є вільною істотою, яка підкоряється лише собі, а завдання держави - забезпечити умови для самореалізації особи. Ідеологи лібералізму розглядали його як заснований на особистій ініціативі та свободі вибору спосіб дій, готовність до сприйняття нових ідей, заперечення проти диктату влади. Найважливіше твердження лібералізму - необхідність встановлення балансу між сферами суспільства та особистими інтересами людини. Країною класичного лібералізму вважають США.

10.3 Концепції сучасної соціал-демократії

Політична доктрина соціалізму. Термін "соціалізм " походить від латинського sосіаlіs - "суспільний ". Під "соціалізмом" розуміють вчення і теорії, які стверджують ідеал суспільного устрою, заснованого на суспільній власності в її різноманітних формах, відсутності експлуатації, справедливому розподілі матеріальних благ і духовних цінностей в залежності від затраченої праці, на основі соціальне забезпеченої свободи особистості.

Існує два найпоширеніші тлумачення соціалізму: марксистське і соціалдемократичне. Марксистський підхід розглядає соціалізм як першу, нижчу, незрілу фазу комунізму, як суспільно-економічну формацію, яка приходить на зміну ка піталізму після завершення революційного перехідного періоду і

характеризується:

-ліквідацією приватної власності й експлуататорських класів;

-утвердженням суспільної власності на засоби виробництва, провідної ролі робітничого класу;

-здійсненням принципу "від кожного - за здібностями, коленому - за працею";

-забезпечення на цій основі соціальної справедливості, умов для всебічного розвитку особистості.

Соціал-демократичний підхід розглядає соціалізм як суспільний лад, який досягається не в результаті революційної ліквідації капіталізму, а шляхом його реформування зі збереженням приватної власності, забезпеченням росту середнього класу, досягненням вищого рівня політичної, соціальної, економічної свободи, соціальної рівності та справедливості. Відкинувши марксистську теорію краху капіталізму, соціал-демократія найбільших успіхів досягла в країнах Західної

84

і Північної Європи, її соціальнополітична доктрина залишається найважливішою на порозі третього тисячоліття.

Соціал-демократія є одним із провідних рухів сучасності, який об'єднує партії цього ідеологічного напрямку з понад ста держав світу. У багатьох соціалдемократичних державах соціал-демократичні партії знаходяться при владі, й усьому світу відомі імена Віллі Бранта, Улофа Пальме, Франсуа Міттерана, Шимона Переса, Філіпе Гонсалеса та інших. Соціал-демократи прагнуть до утвердження такого суспільного ладу, в якому були б повною мірою реалізовані принципи політичної, економічної та соціальної демократії, в якому люди мали б рівні права і можливості для вільної праці та ростурівня життя.

Соціал-демократію розуміють утаких двох значеннях:

1як загальну назву соціал-демократичних, соціалістичних, лейбористських партій, які виникли в результаті організаційного зміцнення соціалістичного робітничого руху в капіталістичних країнах останньої третини XIX - початку XXст. ст. Більша частина соціал-демократів була об'єднана в II Інтернаціоналі (18891914), та все ж соціал-демократія була нецілісна і включала кілька напрямків;

2як сукупність сучасних соціал-демократичних та близьких до них політичних партій, більшість з яких входять до створеного в 1951 р. Соціалістичного Інтернаціоналу чи активно із ним співпрацюють.

Часом зародження і становлення ідеології соціал-демократії є кінець XIX-20-ті роки XX ст.ст. Історія становлення цієї доктрини має кілька етапів. На першому етапі (кінець XIX ст.) соціал-демократія поділяла основні засади марксизму щодо ліквідації капіталізму, докорінної перебудови суспільства шляхом встановлення диктатури пролетаріату, осуспільнення засобів виробництва, всезагальної рівності і т.д. Окремі ланки соціал-демократії визнавали пропонований марксистами революційний шлях ліквідації капіталізму і переходу до соціалізму. Виходячи із позиції марксизму, соціал-демократи розглядали державу як форму певних відносин панування і підкорення, що виникли в результаті розвитку виробничого процесу, як головне знаряддя пануючого в суспільстві класу. З кінця XIX - початку XX ст.ст. починається критичний перегляд теорії марксизму, пов'язаний із іменами Ф.Лассаля, Е.Бернштейна, К.Каутського. Теза Ф.Лассаля про можливість мирного вростання робітничого руху в соціалізм за допомогою виборчого права, розгляд ним держави як інституту, який стоїть над класами, вступила в суперечність з основними положеннями марксизму про революційне перетворення капіталізму у комунізм та розгляд держави як апарату примусу одного класу щодо іншого. Е.Бернштейн агітував за відмову від таких настанов марксизму, як цілковите знищення старого світу, встановлення диктатури пролетаріату, соціальна революція, непримиренна класова боротьба. Праці К.Каутського спрямовані проти найважливішої тези марксизму - диктатури пролетаріату: "... всі шляхи пролетаріату ведуть до демократії і демократичного соціалізму".

На другому етапі розвитку соціал-демократичної доктрини (початок XX ст.) міжнародна соціал-демократія розкололася на три основні течії - праву (опортуністську), центристську, ліву (революційну). Представники правої течії (Ф. Еберт, Ф. Шейдеман, Г. Гайдман та ін.) відмовилися від соціалістичної революції

85

як єдиного шляху переходу від капіталізму до соціалізму та диктатури пролетаріату. Ліві соціал-демократи ( РСДРП (б), Болгарська робітнича соціалдемократична партія) не припиняли спроб щодо організації мас на революційну боротьбу. Позиція центристської течії (К.Каутський, Г.Гаазе, Ф. Адлер та ін.) характеризувалася коливанням між правими і лівими; для більшості її представників захоплення революційними настроями було поверхневим і вони не ставали на шлях революційної боротьби. Після Жовтневого перевороту 1917р. ліве крило соціал-демократії організаційно відкололося і об'єдналося в Комуністичний Інтернаціонал (1919 р.). Праві соціал-демократи влітку 1920 р. проголосили відродження II Інтернаціоналу, програма якого була антирадянською, контрреволюційною.

У1923 р. в Гамбурзі засновано Робітничий соціалістичний Інтернаціонал (РСІ), програма якого була компромісом між правою і центристською течіями соціалдемократії. Це поклало початок третьому етапу розвитку соціал-демократії. РСІ припинив своє існування на початку 1940 р., після окупації Брюсселя (місця розташування штаб-квартири) фашистами. Його лідери емігрували до Великобританії, Швеції, де створили різні соціал-демократичні організації, загалом слабкі й неавторитетні. Відновився Інтернаціонал лише в 1951 р, коли у Франкфурті-на-Майні відбувся міжнародний конгрес соціал-демократії. Соцінтерн відкрито відмовився від марксизму як ідейно-теоретичної основи робітничого руху

іпроголосив т.зв. світоглядний нейтралітет, висунув концепцію "демократичного соціалізму", мав за мету перетворити капіталістичне суспільство на соціалістичне. Як зазначалося в І програмі Соцінтерну, "капіталізм - це несправедлива суспільна система, яка породжує нерівність, експлуатацію більшості меншістю, нестаток та злидарювання працюючих, використання здобутків суспільства в інтересах невеликих привілейованих верств...". Зазначалася допустимість збереження приватної власності в різних галузях економіки. Своє завдання соціал-демократи вбачали у звільненні людей від будь-яких форм дискримінації, створенні умов для всебічного розвитку особистості. Це, на їх думку, можна досягти без гострої класової боротьби, революції, диктатури пролетаріату. "Гостра класова боротьба, революція, насильство несуть з собою страждання і біду, не гарантують досягнення соціалістичних ідей ", - зазначалося в декларації Соцінтерну. Соціал-демократи також заперечували заміну буржуазної держави соціалістичною. Вони вказують на нейтральний характер держави і всього її апарату. Прийнята в 1951 р. Франкфуртська декларація Соцінтерну визначила перехід більшості соціалдемократів від т.зв. ревізіонізму (офіційне визнання марксизму) лореформізму (відкидання марксизму).

У50-60 рр. настала ера "деідеологізації" - відходу соціал-демократії від багатьох положень традиційного соціал-реформізму і її заміна багато у чому буржуазно-ліберальними положеннями. Підкреслювалася необхідність розриву з марксизмом та проголошувався світоглядний нейтралітет. Це відобразилося у БадГодесбергській програмі, у якій навіть не згадувалося про марксизм як джерело демократичного соціалізму. Ринкове господарство, вільна конкуренція і

86

підприємницька діяльність визнавалися цією програмою як інструменти економічного зростання та економічної ефективності.

З кінця 60-х рр. починається процес "реідеологізації", в ході якої посилюється критика економічної та соціальної системи капіталізму. В програмах 70-80-х років робиться акцент на задоволенні інтересів передусім соціальне слабких громадян, спостерігається .зростання інтересу до марксизму та різних його інтерпретацій.

У червні 1989 р. в Стокгольмі прийнято новий програмний документ - "Декларація принципів Соціалістичного Інтернаціоналу", у якій зроблено спробу розкрити зміст демократичного соціалізму. Останній вважався ідеальною суспільною формацією і трактується як "безперервний процес соціальної та демократичної демократизації, нарощення соціальної справедливості". Основними цінностями соціал-демократії визначені свобода (рівні права кожного на самовизначення, на повагу іншими його гідності й інтересів), солідарність (взаємодія всіх людей для досягнення свободи і справедливості).

10.4 Політична доктрина анархізму

Анархізм як політична концепція. Термін "анархізм" в перекладі з грецької безвладдя. Ще у У-ІУст.ст. до н.е. грецький філософ Зенон заперечував будь-яку форму державного устрою, виступаючи за вільну солідарність громадян. Основоположником анархізму вважають У. Гудвіна, але він не пропонував негайного знищення держави, що є провідною ідеєю анархізму, а виступав за зведення до мінімуму функцій держави з можливістю подальшої її ліквідації.

Засади анархізму як політичної концепції закладені у 40-х рр. XIX ст. П.Прудоном та М. Штірнером. Політична доктрина анархізму розроблялася М.Бакуніним та П.Кропоткіним.

У праці П. Прудона "Що таке власність?" заперечувалися будь-яка політична боротьба і держава взагалі. Під анархією П.Прудон розумів синтез капіталізму та комунізму. Як ідеал він змальовував суспільну асоціацію дрібних власників, які б мали рівну за розмірами власність. На думку П. Прудона, дійсна свобода несумісна з будь-якою політичною владою, а тому він заперечував всяку державність як основне суспільне зло.

Для німецького філософа М. Штірнера притаманне заперечення всякої державні політичної влади, які, як і право, обмежують свободу людини. Кожна людина має бути вільною, а держава це право в людини забирає. М. Штірнер пропонує замінити суспільство союзом (асоціацією), де все добровільно, усі рівні.

Теоретик російського анархізму М. Бакунін вважав, що революція повинна починатися зі "зруйнування всіх організацій і установ: церков, парламентів, судів адміністративних органів, армій, банків, університетів". Це призведе до того, що держава не зможе оплачувати свої борги, розвалиться, і тоді общини оберуть своїх вождів, створять адміністративні і революційні суди, сформують комунальну міліцію. М. Бакунін виступив з вимогою економічного, соціального зрівняння

87

класів і особистостей, але говорив: "Ненавиджу комунізм, тому що він є запереченням свободи; комунізм призводить до концентрації власності в руках держави, а я хочу знищення держави ". Головні ідеї М. Бакуніна викладені у творі "Державність і анархія ".

У працях "Сучасна наука і анархізм ", "Записки революціонера " російський революціонер-анархіст П. Кропоткін розглядав державу як штучне утворення, яке має на меті "тримати в покорі інших і примушувати їх на себе працювати". Закони, які діяли у державі і регулювали суспільне життя, він вважав виключно новочасним утворенням, бо людство сторіччями існувало без писаного законодавства й його поведінка нормально врегульовувалася звичаями і традиціями. На думку П. Кропоткіна, суспільство не потребує держави з її регулюючою функцією, державну владу потрібно ліквідувати. Бездержавне суспільство він уявляв у формі асоціацій вільно об'єднаних комун та виробничих общин, уяких не може бути жодної форми зовнішнього примусу щодо людини. Усі рішення мають прийматися на підставі спільної згоди та на засадах моралі. Щоб встановити таке суспільство, потрібно здійснити революцію, у результаті якої зліквідується держава.

Періоди піднесення, спалахи анархізму були, як правило, недовготривалими. По-справжньому масового характеру рух анархізму не набув і його теоретичні настанови в жодній країні не були реалізовані. В останні десятиріччя XX ст. активізація анархізму спостерігалась у Франції, ФРН, США, Голландії, деяких інших країнах, головним чином в обмежених молодіжних колах. У 90-ті рр. XXст. окремі анархістські організації відродилися в Росії, Україні, деяких інших країнах СНД, але значного характеру вони не набули.

88

ЛІТЕРАТУРА

1Конституція України. – К., 1996.

2Белов Г.А. Політологія. Учебное пособие. – М.: Черо, 1997.

3Бодуен Жан. Вступ до політології / Пер. з фр. О.Марштупенко. – К.: Основи, 1995.

4Брегеда А.Ю. Основи політології: Навч. Посібник. – вид. 2-ге, перероб. і доп. – К.: КНЕУ, 2000.

5Брегеда А.Ю. Політологія: навч. метод. Посібник для самост. вивч.

дисц. – К.: КНЕУ, 1999.

6Гелей С.Д., Рутор С.М. Основи політології: Навчальний посібник. – 3-е вид. перероб. і доп. – К.: Товариство “Знання”, КОО, 1999.

7Зеркин Д.П. Основи політології: Курс лекцій. – Ростов-на-Дону.: “Фенікс”, 1997.

8Панарин А.С. Політологія. Учебник. – М.: “Проспект”, 1998.

9Політологія посткомунізму: Політичний аналіз посткомуністичних суспільств. – К.: Політична думка, 1995.

10Рябов С.Г. Політична теорія держави. – К.: Тандем, 1996.

11Санистебан Л.С. Основы политической науки. – М.: 1992.

89

Навчальне видання

ПОЛІТОЛОГІЯ

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

Укладач : Носач Володимир Миколайович

_________________________________

Відповідальний за випуск Носач В.М.

Підписано до друку ________________. Формат А5

Тираж - _______ екз.

Ротапринт РФ СНУ імені Володимира Даля. 93009, м. Рубіжне, вул. Леніна, 31