Празька школа
.docxСередню освіту здобув у реальній школі в Єлисаветграді, де вчилися колись славетні брати Тобілевичі, а одночасно із Маланюком - Юрій Яновський. Потім - навчання в Петербурзькому політехнічному інституті, з початком першої світової війни - мобілізація до війська, Київська військова школа, після закінчення якої він отримує офіцерське звання і стає начальником кулеметної команди 2-го Туркестанського стрілецького полку на Південно-Західному фронті. У листопаді 1917 року молодий офіцер переходить у розпорядження штабу 1-ої Туркестанської стрілецької дивізії, начальником якого був полковник Мешковський, котрий під час встановлення гетьманської влади в Україні стає керівником оперативного відділу Генерального штабу. З полковником Є.Мешковським, як і з його заступником, військовим старшиною В.Тютюнником, Є.Маланюка пов’язали роки боротьби за українську державність. Про цих визначних військових діячів поет не раз писатиме у своїх есе (зокрема в таких, як "Євген Мешковський", "Пам’яті Василя Тютюнника", "Василь Тютюнник", "Тютюнник і Сінклер").
Перебуваючи на службі в оперативному відділі під орудою Є.Мешковського, а згодом у штабі діючої армії, Є.Маланюк був безпосереднім учасником трагічних спроб реставрування національної державності. Саме тоді перед майбутнім поетом постали "історико-психологічні" комплекси української нації як проблеми, на вирішення яких була спрямована вся подальша його творча енергія. Вперше вони увиразнилися вже у таборах для інтернованих, коли битву було програно, а історичний шанс знову прогаяно. "Польські табори інтернованих вояків нашої Армії. Роки 1921 - 1922 - 1923. об’єктивно - життя тих решток Визвольної Війни було, певно, страшне, хоч ми, тодішні таборяни, залишаючись інерційно в дуже поріділих рядах своїх бойових побратимів, в рамках своїх, овіяних легендою дивізій, полків, куренів і сотень, - того об’єктивного жаху не відчували, або відчували його лише моментами. Ми бо були зайняті зовсім іншими проблемами. Ми старалися знайти відповіді на зовсім інші питання. Ми розв’язували загадки, ряд загадок, що їх поставила перед нами сама історія. розв’язували незалежно від наших службових рангів і бувших становищ в Армії. розв’язував ті проблеми рядовий козак, двадцятилітній хорунжий, трохи старший сотник чи сивіючий полковник або й лисіючий генерал. Проблеми й загадки були ті самі, мінялися лише форми й засоби при їх розв’язуванні".
Образно кажучи, ці "табори" розв’язування національних гордієвих вузлів екстраполювали на всю подальшу біографію Є.Маланюка, ніби зупинили її, замінили її творчістю. Хоча далі була Чехо-Словаччина, навчання в Подєбрадській академії, диплом інженера, праця за фахом у Польщі; Варшава, "похмура доба німецької окупації", короткочасне перебування в Празі, потім - Мюнхен і в червні 1949 року - від’їзд до США. Були й книжки - уже як віхи поетичної біографії: "Озимина. Альманах трьох" (Каліш, 1923); "Стилет і стилос" (Подєбради, 1925); "Гербарій" (Гамбург, 1926); "Земля й залізо" (Париж 1930); "Земна мадонна" (Львів, 1934); "Перстень Полікрата" (Львів, 1939); "Вибрані поезії" (Львів; Краків 1943); "Влада" (Філадельфія, 1951); "Поезії в одному томі" (Нью-Йорк, 1954); "Остання весна" (Нью-Йорк, 1959); "Серпень" (Нью-Йорк, 1964); поема "П’ята симфонія" (Нью-Йорк, 1953). По смерті виходить книжка "Перстень і посох" (Мюнхен, 1972). Есеїстику, що публікувалася в різних емігрантських українських виданнях, часто у "Віснику", який редагував Д.Донцов, і виходила окремими збірками, зібрано в двох томах "Книги спостережень" (Торонто, 1962. Т. 1; Торонто, 1966. Т. 2). У світоглядному плані поезія і проза - есеїстика Є.Маланюка становлять одне ціле, взаємодоповнюють одне одного, розвивають ті самі ідеї, відображаючи та висловлюючи їх у різних жанрах. Найголовнішою, стержневою була ідея української державності, яка становила енергетичне джерело творчості Є.Маланюка, була його вірою і головною настановою. Державність з політичної категорії переходила у світоглядну, творила систему відношень поета до світу, перетворювалася на своєрідний моральний імператив. Усе, що сприяє державності, - беззастережно добре; усе, що протистоїть їй, - вороже. Від перших сторінок табірного калуського альманаху "Озимина", що починався його циклом "Держава Жовтня" і до останнього вірша з "Ностальгії", посмертної книжки "Перстень і посох", де нездійсненна мрія постає в образі понтійської Навсікаї, не вгасає "державницький мотив" поезії Маланюка.
Та її досить умовно можна поділити на два основні періоди: поезія міжвоєнного часу, підсумована збіркою вибраного (1943), й доробок, написаний після другої світової війни. У найзагальніших рисах першому періоду притаманний войовничіший "державницький" характер, наближення й викликання апокаліптичних візій, в яких має очиститися й воскреснути Україна. Другий період, що увібрав розмах і наслідки нечуваної світової бойні, посиливши трагедійність світопочування поета, скерував його творчість від зумисне позбавленого ліризму "державного" поетичного будівництва до проблем особистості, захопленої виром історії. З ідеї державності поставала ієрархічність світобудови в світоглядній концепції Є.Маланюка. на вершині ієрархії - Бог, вища справедливість, вищий судія; поет - ланка між Богом і землею, Україною, творець вертикального виміру степової, площинної батьківщини, натхненник її нової державної історії; слово поета - трансформація Божого слова; слово заклику, слово любові і слово прокляття - чинне, державотворче:
Шматками розпадається морок, І ти, - нащадче мій, збагнеш, Як крізь тисячолітній порох Розгорнеться простір без меж. Збагнеш оце, чим серце билось, Яких цей зір нагледів мет, Чому стилєтом був мій стилос І стилосом бував стилєт. ("Напис на книзі віршів")
Проблема, винесена в заголовок збірки "Стилєт і стилос", - найпродуктивніша для першого періоду, - була вирішена на користь стилосу. Вибір, як зазначалося вище, диктували обставини, та Є.Маланюк усе робив для того, щоб його стилос нагадував стилет. Для Маланюка поетичне слово функціональне в найвищому розумінні, бо зв’язане з формотворчим духом нації, тому воно підпорядковане чітким завданням пробудження нації, підготовки її до майбутніх вирішальних випробувань, тобто воно виразно заангажоване, тенденційне. Завдання української поезії на еміграції поет сформулював у програмовій, як на той час, статті "Група "Танк". Ось кілька основних її положень: "Мистецтво українське стає органічною частиною духовної чинності Нації - це є незаперечним фактом… Міцно зорганізована на еміграції група національних митців буде радіотелеграфною станцією, що постійно висилатиме на Батьківщину нашу національну енергію…
Тільки озброєні ідеологією, в якій емоція є організована інтелектом, ми побачимо дальшу мету і просту путь до неї…
Хто ж як не поети й малярі, музики й журналісти мають бути духовним штабом національного руху!
Українець-мистець не може, не сміє не бути воїном!
Занадто рішучий період історії нашої творимо ми, щоб бавитися в "саможертвену" мімікрію і "аполітичне" естетство.
Події не ждуть.
Мусимо їх не лишень зустрінути підготовленими, а й прискорювати їх ритм".
Така творча програма була логічною для покоління, яке усвідомлювало свою покликаність поезією як єдино можливий в умовах еміграції національний чин - улюблене слово Є.Маланюка. чи й справді такий чин був єдино можливий - питання проблематичне. Так само, як питання "абсолютності" еміграції, адже Західна Україна входила до складу тієї самої держави, де Маланюк жив у період між двома світовими війнами, - Польщі. У кожному разі погляд його - звернений на "підсовєтську" Україну, усвідомлення себе поетом витіснило пошукування конкретних політичних шляхів наближення нових боїв за українську державність, власне, поезія стала тим шляхом, тобто позицією, що ризикувала привести до "творчих катастроф", як сам про це писав поет. Україні бракувало українців - ось найважливіший історичний урок. "Малоросів" і "хахлів" вистачало. Поезія, як це засвідчила "вулканічна" з’ява Тараса Шевченка, здатна була не лише збудити націю, а й підготувати її до грядущих випробувань. Отже, поетичний бій за державну Україну було розпочато. Інакше це ще можна назвати процесом міфотворення . поезія Маланюка творила у слові все те, що було відсутнім у реальності, яка його оточувала. Найперше вона відтворювала обшири "Степової Еллади", віддаленої од поета у просторі, реставрувала ознаки "Риму", тобто державництва, викликаючи з товщі часу "варязький первень" княжої доби (він був прихильником норманської теорії утворення Київської Русі), звертаючись до образів І.Мазепи і П.Орлика як носіїв державницької ідеї в часи гетьманства і шведського короля Карла ХІІ як союзника України у війні з Росією та й до багатьох постатей світової історії (від Перикла до Муссоліні), які, на думку поета, були носіями державницької ідеї - і, таким чином, "проектувала" майбутнє України:
Стомившись бути полем бою, полем, Що байдуже приймає щедру кров, Коритися сей нарід був здоров, Молив віки, як ми тепер ось молим. А він все пухне, той всесвітній Голем - Мертвеччино матерії, маро! Та вдарить день і загуде Дніпро Й хрестом своїм ми ідола розколем. Сховавши зір і світла біжучи, Щезатиме слизьке, гниле, подвійне У димну тьму, що хаосом кричить. Майбутнє ж знов різбитимуть мечі При смолоскипах, що запалять війни В сей чорний час. Отсе тепер. Вночі. ("Стомившись бути полем бою, полем…")
Історизм поезії Є.Маланюка тісно пов’язаний з її географізмом. Поет відтворює географію України умовно від Синюхи до Дніпра, тобто від своєї малої батьківщини до великої. Географія України явлена у ній повністю, окреслена державним зором поета; людина вписана у географію, "виліплена" нею. Звідси ж - наскрізна тема історично-географічного прокляття степом України, яке спричинює зворотне поетове прокляття, адресоване степовій зоні й бездержавницькому типові людини, витвореному нею.
"Звернімося до мапи Батьківщини. Ми бачимо в ній три виразні смуги: ліс - на півночі, лісо-степ приблизно на широті Київщини і степ, одне з дуже типових явищ нашої географії, що тягнеться до нашого моря, яке становить природно-географічну підставу нашої Батьківщини.
Лісова смуга нашої Батьківщини найбільш заховала тяглість культурно-історичного життя (наприклад, Чернігівщина) тому, що для кочовика-номана з його отарами й "кібітками" ліс становив значну перешкоду. Меншою перешкодою для кочовика була смуга лісо-степова, і тому історик і археолог натрапляє в цій смузі на певні зміни в культурнім її обличчі, перерви в тяглості культурного процесу.
Врешті, йде смуга, що відігравала таку величезну роль в найбурхливіших і найтрагічніших добах нашої історії, смуга, що її наприклад, Вячеслав Липинський уважав (в її націо-психічних наслідках) найбільшим прокляттям нашої землі, аж до недавньої "махнівщини" включно ("дух степу"). Степова смуга становила відвічний "коридор", відвічний географічний "протяг" в нашім історичнім "помешканні". Через той "коридор" проходили періодичні хвилі кочових навал, що їх Азія викидала із своїх нетрів. Коридор цей - понад то - відтинав нашу Батьківщину від її природної підстави - моря.
Всі ці три геокультурні смуги нашої Батьківщини перетинає один з найстарших на землі водних шляхів - Дніпро" ("Нариси з історії нашої культури"). Поезія намагається зняти це одвічне "прокляття" степом, адже вона - звернена до Бога, вона здатна рушити й творити гори:
Роковане повторення історій - Сей смертний сон, сей ренесанс лихий. Знов суходіл задушує в покорі, І згубний вітер зрізує верхи. А десь дзвенять блакиттю береги, Зростаючи в живучому просторі Припливом хвиль, барвистістю факторій, І груди моря грають від снаги. О сей короткий, сей кривавий рай, А потім знов голодний крик: карай! Карай і край! Суворий формотворче, Кажи горбами стати сій землі, - Вода й вогонь хай дику плоть покорчить, Щоб степ узрів блакить і кораблі. ("Роковане повторення історій…")
Географічна "пластична" Україна, "Скитська Еллада", пронизана жіночим началом, персоніфікується в поезії Є.Маланюка в ряді жіночих взаємопротиставлених образів-символів: Земна Мадонна й Антимарія, кохана й розпусниця, свята й відьма. Почуття любові змінюється почуттям ненависті, слова слави - словами прокляття, "Ода до прийдешнього" - "Візією" апокаліпсису. Психологічний ключ до таких емоційних коливань - не лише у відчуванні історичного феномена України чи в історичному відтинкові біографії Є.Маланюка, - він у ранній смерті матері поета, відтвореній у вірші "Липень" ("Перстень Полікрата"). Контраст природного й людського породжує бунт ліричного героя проти байдужості природи, зумовлює подальшу двоїстість персоніфікації і емоційне джерело страшного прокляття, адресованого рідній землі. Ліричний суб’єкт в поетичній ієрархії Маланюка ніби перебирає на себе функції Бога, він часом занадто впевнений у своїй богообраності, а тому (застосуємо теологічну термінологію) непомітно для себе впадає в гріх, забувши основну з заповідей християнства - любити ближнього свого. Смерть найближчої людини розпочинає хід Танатосу поезією Маланюка. Ерос і Танатос часом химерно ототожнюються - поет вірить, що вогонь війни може очистити, збудити Україну, а на, то прирече її на загибель з її ворогами:
О, коли так - навік, навік, - Тоді вже нічого губити. Ти пісню оберни - на крик! Ти руку простягни - убити! Чуже лахміття гордо скинь І встань, як степ твій, чорна й гола, І, бенкетуючи, загинь, Під грім від вироку - "ніколи". Усім огнем твоєї тьми, Всім пеклом зради й самозгуби Ти переможця обійми, Вцілуй свою отруту в губи! ("Антимарія", третій вірш)
Та реальна війна виявилась незмірно жахливішою за поетичні візії. Це той випадок, коли вогонь знищується вогнем. Лише кілька віршів написано в час війни, і хоч як це суперечить войовничості попередньої поезії Маланюка, вони сповнені смирення, пройняті контрастністю особистісного та історичного начал - "Твоє життя, поглянь, - як атом. Вичерпуй воду. Затикай Пробоїни. Будь мужем, татом. Керуй, молись, не нарікай…" (вірш "Доба", датований 15 січня 1943 року). Все частіше поет порівнює свого ліричного суб’єкта з образом Одіссея, який повертається на батьківщину, для якого суттєва вже не війна, а дорога повернення.
Польща, 1922 рік. Містечко Каліш з передмістям Щипьорно. За колючими дротами таборів військовополонених майже десять тисяч інтернованих вояків армій Української Народної Республіки. Дерев'яні бараки, землянки, злигодні, голод, фронтові рани, сухоти, смерть. Пекуче усвідомлення втрати Батьківщини і майже цілковита відсутність надії на майбутнє... А на зібранні академії таборового літературно-артистичного товариства «Веселка» із, здавалося б, недоречним до часу і місця рефератом «Зброя культури» виступав перед побратимами двадцятип'ятилітній поет, військовий старшина 6-ї дивізії генерала Безручка Євген Маланюк: «Кордони, економічна діяльність, промисловість і торгівля — це тільки зовнішні форми, тільки рамки, в яких проходить дійсне живе життя нації самостійної держави.
А цим дійсним життям нації, щирим змістом зовнішньої форми є внутрішнє життя національної культури, життя ідей безсмертних і вічних (і в першу чергу — мистецтво — авангард культури), бо історичні події, війни, перемоги й поразки, розквіти й упадки держав і народів, ціла рухлива маса історії є лише матеріалізацією тих чи інших ідей.
Щоб повстала або зникла держава, мусить, перш за все, існувати ідея цього повстання або зникнення... Ідеї виростають й мужніють на підґрунті національної культури — от чому праця на царині культури є сьогодні хоч і запізненим, проте загальноукраїнським ділом...
Дійсними творцями життя є мислителі, апостоли ідеї. Справжніми пророками історичних подій є Митці і, в першу чергу — поети».
Навіть для частини учасників академії, — а «Веселка» об'єднувала літературно-мистецькі кола інтернованих вояків, — виступ Євгена Маланюка був дещо несподіваним. Адже табори продовжували жити за принципом військових формувань. Ідея нового походу за Державність все ще декларувалася військовим керівництвом, хоч на другому році життя таборових республік військовики все краще розуміли її примарність. І для багатьох усвідомлення цього ставало життєвою катастрофою. Поставало питання — що далі? Саме на нього і спробував відповісти у своєму рефераті Євген Маланюк.
Осмислюючи причини поразки у збройних змаганнях за Державність, доповідач вбачає їх у надзвичайно вузькому колі провідників нації (державників), навіть у їхній непідготовленості до подій 1917 року, нарешті, у тому, що національній еліті бракувало теоретичного обґрунтування сутності і мети українського національного руху, його стратегії і тактики. Тож молодий письменник прагне стати одним із творців національної, державотворчої ідеї.
Думки, висловлені в рефераті, невдовзі прозвучали і в його поезії. «На хресті слова розіп'ятий Цвяхами літер...» Це мимовільне поетичне зізнання, позначене далеким 1924 роком, стало пророчим щодо мистецької долі письменника і може служити епіграфом до всього його життя. Роком пізніше у поезії «Напис на книзі віршів», яку Євген Маланюк назвав в одному з листів «найкращим віршем моїм» (1931), поет увиразнив свою мистецьку і громадянську позицію. Звертаючись до нащадків і, здається, вже тоді усвідомлюючи, що шлях до читача на батьківщині буде неймовірно довгим, «напружений, незломно-гордий Залізних імператор строф» писав:
Ось — блиском — булаву гранчасту Скеровую лише вперед: Це ще не лет, але вже наступ, Та він завісу роздере. Шматками розпадеться морок, І ти, нащадче мій, збагнеш, Як крізь тисячолітній порох Розгорнеться простір без меж. Збагнеш оце, чим серце билось, Яких цей зір нагледів мет, Чому стилетом був мій стилос І стилосом бував стилет.
Протягом довгого і складного життя, зітканого із «переходів та ісходів», Євген Маланюк жодного разу не зрадив собі, не зрікся свого добровільного вибору, того хресного шляху, який пророкувала його розіп'ята душа. Свідчення тому — низка поетичних книг, історіософічні, культурологічні, публіцистичні, літературно-критичні статті, нариси. У поета, дослідника, публіциста Євгена Маланюка один адресат і один герой — Україна. І то однаково стосується як творів, у яких поет величає її степовою Елладою, так і тих, де митець з болем і гнівом назве Україну «Пріською гетьмана Петра».
Переживати, осмислювати, «прокручувати» у пам'яті злети і поразки УНР довелося в таборах інтернованих, розкиданих по всій Польщі. І тут доля «не поскупилася», відмірявши Євгенові три роки таборового життя. Саме тут приходить усвідомлення необхідності змінити стилет на стилос, віддавши і його служінню Україні. Так народжується Маланюк-поет. Його вірші, публіцистичні, культурологічні, літературознавчі статті майже щочисла з'являються в таборових журналах «Всім», «Наша зоря», «Український сурмач», «Веселка» та інших виданнях.
Восени 1923 року Є. Маланюк виїздить до Чехо-Словаччини для навчання на гідротехнічному відділі інженерного факультету Української Господарської Академії в Подєбрадах. Чехо-Словаччина, завдяки політиці її президента Томаша Масарика, стала тоді справжнім освітнім, науковим та культурним центром української еміграції. Для тисяч біженців з України та колишніх вояків українських армій відкривалися національні школи, гімназії, інститути, академії. Видавалися численні українські журнали, започатковувалися видавництва. Лише у Подєбрадах в Академії виходило більше десяти часописів: «Наша громада», «Подєбради», «Село» та інші.
Навчання в Подєбрадах для Євгена Маланюка було не лише часом копіткої праці в читальних залах та навчальних аудиторіях, а й періодом бурхливого літературного життя: доповідей, дискусій, мистецьких змагань. Серед побратимів-літераторів — вже відомі сьогодні особистості: Юрій Дараган, Леонід Мосендз, Наталія Лівицька-Холодна, Микола Чирський, Михайло Мухин, Олена Теліга, Улас Самчук.
У Подєбрадах, 1924 року, поет дебютує збіркою віршів «Стилет і стилос». Роком пізніше в Гамбурзі побачить світ ще одна книга поезій — «Гербарій» (вона була написана першою, але затрималася з виходом у видавництві). Осмислення трагічної долі Вітчизни — такий наскрізний мотив поезій цього періоду. Любляче і зболене серце поета народжувало гнівні й глибоко трагічні інвективи:
Тебе б конем татарським гнати, Поки аркан не заспіва! Бо Ти ж коханка, а не мати, Зрадлива бранко степова! . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Прости, прости за богохульні вірші, Прости тверді, зневажливі слова! Гіркий наш вік, а ми ще, може, й гірші, Гіркі й пісні глуха душа співа. (Псалми степу)
Тема України з кожною новою поезією все глибше осмислювалася автором в історіософському аспекті. Ностальгічна емоційність поступалася місцем філософським роздумам. У названих вже збірках, у книгах, що з'являлися згодом («Земля й залізо», 1930; «Земна Мадонна», 1934; «Перстень Полікрата», 1939) Євген Маланюк заглиблюється в історичне минуле України, підносячи державотворчі ідеали княжої доби, змагання за волю і державу славного козацтва, але водночас шукаючи відповіді на питання сучасності. Мужності, стійкості, силі поет протиставляє «рабську кров», «розслабленість ледачу», розспіваність, плебейство. Саме цим пояснюється згадувана вже роздвоєність образу України у поезіях Маланюка. Але і «Псалми степу», і «Діва-Обида», з одного боку, і «Варязька балада», «Варяги» з іншого, підпорядковуються одній меті — розбудити приспану віками рабства національну свідомість народу. Потрібно було мати неабияку громадянську мужність, щоб донести до сучасників саме таку історіософську концепцію буття нації. І критика, еміграційна і західноукраїнська, не могла пробачити поетові такої тверезої, а часом і нищівної характеристики свого народу:
Каліка, смерд — такий він і донині, Сліпий кобзар, що точить вічний жаль. Самсоном темним зруйнував святині, Розбив давно синайськую скрижаль. (...) ...Історія готує новий том, — Тюхтій-хохол, що, хоч дурний, та хитрий, Макітру хилить виключно по вітру, Міркує шлунком і зітха гуртом. (Сонет огиди і гніву, 1924)
Поетові доводилося творити, переборюючи упереджене ставлення до себе і навіть ігнорування та несприйняття. В листах до Є. Ю. Пеленського Євген Маланюк писав: «У нашій літературі чуюся досить самотньо — дуже неприємне почуття часами» (23.11.1931). А іншим разом: «Стан мій досить тривожний і скомплікований: нема де надрукуватися. Отже, зважаючи на «письменницьку» психологію, Ви розумієте, що перо випадає з рук» (04.10.1932).