ukr-mova-avramenko-e

—Що з вами? — висунув голову із світлиці. Не обертаючись, крізь схлипи мовила:

—Не відаю, що нині зі мною сталося. Піднялась удосвіта,

адуша чомусь співає. Іду в хлів, по ґаздівстві пораюся, а якесь дивне щастя — слідом за мною. І таке маю відчуття, що вночі зірка впала мені в серце й увесь час світиться, а я так уже давно відвикла від радості — то й плачу.

У цей час у верхньому кінці села лунко зацокотіли копита — і з провулка вилетів вершник. Кінь під ним був білий білий, немов щойно скупаний у снігах. Побачивши нас на порозі, не знайомий чоловік підняв над собою руки й закричав:

—Люди добрі, війна закінчилася!!!

А через три тижні повернувся батько. Після маминих поці лунків і голосінь підійшов до мене. За ці роки я кожної хвилини омріював зустріч із ним. І мені завжди здавалося, що коли зійдемося з батьком віч на віч, то щось незвичайне станеться у світі: я впаду йому на груди й зацілую очі, кожну зморшку, кожну сиву волосинку. Натомість прийшло якесь гірке розчару вання. Переді мною стояв зовсім чужий чоловік, під поглядом якого я почував себе вкрай ніяково. І тільки тоді, коли батько міцно пригорнув мене до себе й поцілував, як колись, у чоло і я знову відчув дотик гарячих губ, він умить став для мене до болю рідним.

На другий день ми обоє взялися орати ниву. Не знаю, чи батько так затужив за землею, чи вона за ним, але скиби, здава лося, самі переверталися перед плугом, лягали покірно до ніг, а зорана рілля лежала вільно під сонцем.

Перед тим як сіяти, підігнали коней до стодоли й сіли в за тінку. Поруч розчісували тихим вітром своє гілля вишні. Батько усміхнено подивився на них і сказав:

—Щоночі снилися мені ці дерева, але завжди цвіли не кві том, а маминими сльозами.

—А ти вже більше ніколи нас не покинеш? Адже війни вже не буде, правда? — спитав я.

Батько довго мовчав, а потім роздумливо мовив:

—Куди мені без вас, коли я на рідній землі.

81

48. Провісники ранку

Звечора пішов сніг тихенький, але густенький… Коли я прокинулася від сну, було близько четвертої години

ночі. Я одяглась і вийшла на подвір’я довідатись, чи сніг пе рестав, чи йде й досі. Надворі було тепло, морозу не було, сніг уже перестав, зверху вже не йшов, але на землі лежало його чималенько, отже, треба відкидати від хати.

На небі зір не видно, хмарно. І якби не свіжий молодий сніжок, то було б темно. І так було в повітрі тихо тихо. Вухо прислуха лось, щоб де небудь спіймати хоч би який маленький звук, але даремно. І хоча то й ніч була, але щось чудове, прекрасне було в тій тихій і теплій зимовій ночі.

Аж ось десь далеченько, аж від самого поля, мабуть, у Окса ни Вернигори, заспівав півень. А там ще десь один. Один по одному — і по всій Загреблі пішов їх переспів. Я стою і слухаю, як співають півні, і прислухаюсь до свого почуття, як воно сприймає цей спів, і на моєму серці стає якось радісно. Ні, справді, уночі півні співають інакше, ніж удень. Удень співає півень, та й усе. Однак уночі в майже казковій тиші звуки їхнього голосу зовсім інші. Я не знайду такого слова, такого вислову не знайду, але від того нічного їхнього співу щось радісне вливається в почуття людини, бо ж спів їх — це перед вісник ранку, світу й сонця.

Ія думами своїми лечу в далеке минуле, коли мало було світ ла, і не було годинників, і кінець безкраїх осінніх і зимових ночей люди вгадували за співом цієї птиці. І в темряві нічній їм було радісно чути той спів, бо він їм казав, що це вже ніч закін чується й буде ранок, буде світ і сонце.

А скільки в ту далеку старовину складалося страшних і ціка вих казок і переказів! І всі вони були пов’язані зі співом півня!

Іколи в тих далеких людей майже не було чим освітить і світлом укоротить ті довгі безкраї ночі, і та далека людина, безпорадна, як мала дитина, боялася, лякалася тих темних безкраїх ночей і уявляла, що з настанням ночі піднімаються всі страшні потвори й владно чинять над людиною всякі каверзи, лихі й недобрі, і однаково, де б та ніч не заставала людину — чи вдома, чи в дорозі, чи в полі, чи в лісі, — однаково страшно в тем

82

ряві нічній. І лише спів півня врятовував від тих страхів. Аби тільки хоча б здалеку долетів глас птаха того немудрого, як усі ті страхи примари плюхали у воду, лягали в могили, ховались у нетрі лісові й зникали в повітрі.

Справді таки, уночі спів півня інакший, ніж удень.

49. Любити — і в розлуці

Та й нехай плаче, та нехай плаче, Та нехай собі тужить, а молоденький

Та й новобранець три роки послужить...

На вершині Беєвої гори Тимко й Орися зупинилися і, якось не змовляючись, повернулися обличчям до села, що розкину лося біля їхніх ніг, покрите світло сизим серпанком. Довго дивилися вниз, не проронивши ні слова. Там пройшло їхнє дитинство, там жили їхні батьки й діди, там народилася їхня любов, там спіткала їх розлука. Тут, на вершині гори, під ясним небом, на зелених роздоллях пахучого степу, біля рідного поро га — хто ж знає і хто передбачить, — може, із цією розлукою вми рає і їхня любов?

— Тимку, я тебе любитиму, з усіх доріг виглядатиму, — тихо проговорила Орися, ніжно беручи його загорілу руку, на долоні якої, як заклепки на плугові, виблискували мозолі. — Буду день і ніч долю просити, щоб ти живим зостався. А не дай Боже що станеться — і моє життя пропаще, більше у світі я вже нікого не полюблю.

На знак удячності він обняв її за плечі й поцілував. Проте див не і якесь несподіване почуття, що народилося в його душі, охо пило хлопця. Він відчував, що від оцієї хвилини, на цьому само му місці Орися вже стала для нього чужою. Вони розлучають ся, і дівчина буде жити якимось своїм, не відомим для нього життям, а він — своїм, і що на відстані вони навряд чи зможуть перемовлятися серцями так, якби були разом. І хто знає, чи зро зуміють вони одне одного, відділені безмежними просторами долі, чи залишиться між ними те почуття, що згасне, зникне з

83

часом, з війною, горем і нещастям. Орися була для нього чужою тому, що залишалася тут, у рідному селі, а він ішов хтозна куди, де кожну хвилину його могли вбити.

Це почуття охолодило Тимка, і він прощався з Орисею швидко й коротко. Але перед тим, як вони мали розійтися, дів чина подарувала йому згорнуту вишиту хустинку.

—Що це? — запитав Тимко, промацуючи щось м’яке, що пружинило під пальцями.

—То я тобі пасмо волосся відрізала, щоб ти не забув мене, — вона опустила очі, і на її віях затремтіли світлі крапельки.

І ця напівдитяча витівка так схвилювала Тимка, що він довго не міг відірвати від грудей Орисю, і почуття відчуже ності хтозна де й поділося. Він усе міцніше й міцніше стиску вав руками її вузенькі плечі й жадібно вдихав запах її волосся, щоб пронести всіма тими дорогами, якими йому доведеться пройти.

50. Вино з троянд

На неї задивлялися навіть дідугани, і вже рідко який хлопець не міряв її очима з голови до п’ят. Милувалися нею, як шедевром краси.

Андрій ніколи не наважувався підійти до неї. Та й куди йому, кульгавому горбаневі, було сікатися, коли й не такі, як він, од неї гарбузи отримували. Вона часто ловила його погляд на собі й завжди у відповідь світилася привітністю, але він убачав у тому образливу жалісливість.

До квітів Андрій принадився, відколи померла мати. У його садибі не росла ніяка городина, лише виноград, яблуні, вишні і квіти, квіти… Він дарував розкішні букети нареченим, і всі були вдячні за це, а йому ж хотілося випити хоч краплю кохання.

—Чи й мені ти подаруєш букет на весілля? — запитала якось Ольга.

Він мало не отерп від несподіванки, але мовив:

—Ти вибереш сама, які захочеш, — потім посміливішав і ска зав: — Коли захочеш, до твого весілля я зроблю вино з пелюсток троянд.

84

Андрій виглядав її кожний вечір. Його збентеженість помі тили навіть сусідські хлопчаки, які щовечора щебетали на подвір’ї. Це були вірні Андрієві друзі — надійні охоронці його квітів і саду. Вони вечорами, як мухи, обсідали його. Він розпо відав їм, що бачать у снах квіти, як вони перешіптуються із сивими зорями, вигадував казки про дивовижні краї, де квіти не тільки пахнуть, а й розмовляють.

—Квіти люблять щасливих. Ви бачили, скільки вранці на них роси? То їхні сльози. Хто росяного ранку знайде незаплака ну квітку, той буде дуже щасливий.

Ольга прийшла в неділю зранку.

—Це правда, що суха квітка, знайдена росяного ранку, віщує щастя? — запитала вона в Андрія.

Язик у хлопця прикипів до піднебіння, очі застигли від подиву.

—Хто? Від кого ти чула про це?

—Я приходила до тебе вчора ввечері й слухала, про що ти ка зав дітям. Так то правда чи ні?

—Ні. То я сам вигадав, — Андрій заховав очі в кущ півоній. Ольга зітхнула:

—Жаль, що я не вмію так гарно видумувати.

—Для чого тобі це? — дивувався хлопець. — З тебе досить тієї вроди, якою наділила мати.

—Що та краса? Вітри видублять шкіру, дощі змиють рум’янець! Де та врода й дінеться? Я не весь вік такою буду, Андрію, — мовила сумно. — Так мені можна нарвати квітів?

Андрій кивнув головою, і дівчина побрела в барвисте живе озеро. Вона ходила між квітами, а за нею ходили його закохані очі. Ольга повернулася до альтанки з порожніми руками.

—Мені жаль їх рвати, — соромливо зізналася. — Вони такі гарні. Краще я зайду іншим разом. Добре?

Він іде з нею до хвіртки й мовчить. Дівчина виходить на ву лицю і, дивлячись у синій неспокій його очей, тихо каже:

—А до весілля ти неодмінно приготуй вино з троянд...

85

51. Лелека

Лелека в українців — святий птах. За легендами, він похо дить від людини, яка згрішила колись проти Бога й тепер у пта шиній подобі старанно спокутує свою провину. Найпоширені шою версією перетворення людини на лелеку є історія гадючого мішка.

Кажуть, що колись бусол був людиною. Бог усіх гадів у мішок зібрав і дає чоловікові: «Візьми цей мішок, однеси до моря й укинь у воду. Як нестимеш, не розв’язуй і не заглядай у мішок, що там є». Іде той чоловік із мішком до моря — кортить подивити ся. Розпустив того мішка, гад так і поліз, так і поліз із нього! А Бог і каже: «Не хотів мене слухати, пустив гадюччя по всіх усюдах, іди ж та збирай!» От тоді й став той чоловік буслом.

На зиму лелеки відлітають до далекої країни за морем. Там вони нібито плюскаються в озері й перетворюються на людей. Навесні вони купаються в іншому озері й повертаються додому птахами. Інколи у вирії лелеки змушені битися з орлами, коли ті на них нападають, і перемагають хижаків, хоча багато їх гине.

Лелеки, за повір’ям, мають риси й звички, притаманні людям. Вони розуміють людську мову, адже колись і вони гово рили. Як і люди, шукають собі пару, турбуються про дітей і че рез ревнощі можуть покінчити життя самогубством. Якось люди недобре пожартували й підмінили яйце лелеки качиним. Лелека мати вигрівала яйця, а батько носив їжу. Настав день, коли на світ з’явилися малята. Разом із малим лелекою в гнізді вилупилось і каченя. Коли лелека його побачив, він високо зле тів у небо й каменем упав на гніздо. Мертвими на землю впали пташенята й лелека мати, а садиба того господаря незабаром пішла з димом.

Лелеки належать до віщих птахів. Люди по них гадають на врожай, погоду, здоров’я, заміжжя та на інші житейські речі. Уважається, що добре бачити лелеку, коли він летить або ходить, погано — коли стоїть нерухомо на одній нозі.

Широко побутує повір’я, ніби чорногуз приносить дітей. За давніми уявленнями, поява потомства асоціюється з водою. Бусол малюків знаходить у воді, виловлюючи їх своїм довгим дзьобом, і приносить матерям.

86

І досі існує повір’я, згідно з яким у родині буде щастя, коли бусол зів’є гніздо на подвір’ї. Люди й самі допомагали в цьому птахам: лаштували на хатах або деревах хрестовини, колеса від возів. Вірили, що пернаті оберігають обійстя від пожежі й блис кавки, що разом із ними приходять у господу злагода, добробут і здоров’я. Щовесни лелеки повертаються на свої гнізда. Коли ж, ображені на людей, птахи покидали хату, усе добро йшло за ни ми. За повір’ям, скривджені лелеки могли й підпалити будівлю, принісши в дзьобі жарину. Убивати птахів або руйнувати їхні гнізда вважалося великим гріхом. За це винного було суворо ка рано хворобою, злиднями, а то й смертю.

52. Михайлова гора

Зелений пагорб над Дніпром, непомітне з автострад соснове царство над Прохорівкою — селом, що тулиться до великої ріки. Звідси зовсім недалеко до Канева, до Тарасової гори. Здається, вони, гора Тарасова й гора Михайлова, бачать одна одну крізь блакитну дніпровську млу й тихо про щось розмовляють, як розмовляють у Шевченкових баладах степові могили.

Михайлова гора є однією з наших національних духовних святинь. Вона тому й Михайлова, що понад тридцять років, аж до самої смерті, тут жив і творив професор Михайло Максимович.

Змалку Михайло, поза всяким сумнівом, був вундеркіндом. Щось особливе таки дісталося йому від Бога. Після закінчення Новгород Сіверської гімназії п’ятнадцятирічний хлопець опинився в московській квартирі свого дядька. Проте під його опікою він був лише кілька місяців. Невдовзі Михайло став студентом словесного відділення Московського університету. Після завершення навчання молодого ботаніка залишили для служби в університеті. Одним із приятелів Максимовича був Микола Гоголь, 1833 року він писав Пушкіну: «До речі, мені пи ше Максимович, що він хоче покинути Московський універси тет і їхати до Київського. Йому шкодить клімат...»

Першим ректором Київського університету призначили про фесора Максимовича. Клімат кліматом, а головне те, що його,

87

як і Гоголя, нестримно потягло додому. Максимовичу довелося займатися налагодженням навчального процесу, господарськи ми питаннями. У грудні 1835 року Михайло Олександрович подав у відставку з посади ректора через серйозні проблеми iз здоров’ям.

Усе таки деякі листи Максимовича дають підстави думати, що йому знайома була колізія між обов’язком адміністратора й покликанням ученого. Можливо, жило в його душі те вільно любне сковородинівське начало, яке веліло втікати від спокус світу, ідучи назустріч поклику спорідненої праці?

Тепер він мав зосередитися на науці й педагогічній роботі. Переїжджаючи з Москви, Максимович сподівався, що виклада тиме в Києві ботаніку або ж зоологію. Проте обставини змусили його перекваліфіковуватися на філолога, що, утім, для автора багатьох московських літературних журналів та альманахів, ви давця збірки «Малоросійські пісні» цілковитою несподіванкою не було. «Так, ми пана Максимовича вже давно вважаємо своїм літератором», — сказав якось про нього Пушкін.

У Київському університеті професор Максимович читав сло весність. Ще в Москві він займався дослідженням «Слова о полку Ігоревім». Михайло Олександрович був щедро обдарованою на турою. Коли жив у Москві, він захопився збиранням фольклору. Його збірка «Малоросійські пісні» відіграла неабияку роль в іс торії українського романтизму. Доба романтизму взагалі харак терна пробудженням національного самоусвідомлення, широким інтересом до витоків історії, до фольклору й мов слов’янських народів. Що ж до «Малоросії» з її екзотикою, героїчною й загад ковою історією, красою природи, то тієї пори в російській і поль ській літературах запанувала справжня україноманія. Збірка Максимовича тільки підлила масла у вогонь.

Професором університету Максимович залишався до 1841 року, а потім змушений був через хворобу подати у відставку й пере їхати на Михайлову гору.

Улітку 1859 року Михайлову гору відвідав Тарас Шевченко. Тут і досі стоїть дуб, під яким любив відпочивати Великий Кобзар.

88

53. Володимир Івасюк

Якщо говорити про життя і творчість Володимира Івасюка, неможливо позбутися відчуття трагічності: ще надто близько ми стоїмо від часу його народження й загибелі. Саме з його імені починається відлік сучасної української естрадної пісні. Воло димир мав світлоносну вдачу. Сонячність його натури підкрес лювали батьки, рідні, друзі, усі, хто спілкувався з ним.

Попри коротке й трагічно обірване життя, Володимир Івасюк чимало зробив для української культури. «Червону руту» та інші його пісні знали й наспівували на всіх континентах. В історії укра їнської естради він залишається своєрідним мірилом, до якого належить прагнути сьогоднішнім українським естрадним вико навцям.

Те, що Володимир Івасюк обирає музику основною сферою своєї діяльності, не є випадковістю. Наприкінці шістдесятих років стало очевидним, що серед різних видів мистецької діяль ності музика стає провідною. Завдяки йому українська естрада набуває пошукової енергетичності, розвиненості, загалом своє рідної знаковості. Тому доречно говорити про митця, як про феномен в українській культурі двадцятого століття, своєрідну символічність його постаті. Небачений успіх і визнання публіки, перемоги на міжнародних і всеукраїнських конкурсах творили славу саме українській пісні, оскільки композитору щоразу вдавалося зберігати український мелос. У цьому переконує, окрім результатів фахових музикознавчих досліджень, також споріднена з Володимиром Івасюком творчість Назарія Яремчука, Василя Зінкевича, Софії Ротару, Павла Дворського.

Протистояння між Івасюком й офіційними метрами в галузі музики зафіксоване в документах, спогадах тих, хто спілкувався з митцем. Молодому композиторові неодноразово довелося до лати опір і нерозуміння його музичної концепції, а то й просто чорну заздрість.

Не займаючись політикою, Володимир своєю творчістю поруч із дисидентським рухом закладав підвалини сучасного україн ського відродження. Національно забарвлена популярна музика в умовах радянського тоталітарного режиму набувала статусу опозиційного явища. Його творчість, маючи загальний успіх, на

89

деякий час урівноважувала настрої національно свідомої части ни українського суспільства, уселяла надію на кращі часи й можливі перспективи.

Підґрунтям його пісенної творчості є вікова народна поетична та музична творчість, яку він сам збирав по буковинських селах. Молодий автор був також ознайомлений із фольклористичними збірками М. Максимовича, М. Драгоманова, І. Франка, В. Гнатюка, які своєю працею заклали основи для створення українського фольклору.

Володимира Івасюка хвилювала актуальна проблема україн ського солідаризму, культурної інтеграційності. Поет Василь Марсюк, автор тексту «Балади про дві скрипки», згадував про спільну з Володимиром працю над піснею:

«— Мабуть, буде в супроводі ансамблю скрипалів? — запитав

яу Володимира. Володя відповів:

—Е, ні, гратимуть цимбали… Я хочу в цій пісні сполучити два мелоси — східноукраїнський і західноукраїнський. Мелодія для голосу буде східноукраїнська, а супровід — гуцульський, на цимбалах. Ось побачите, як вийде!

Задум був блискуче втілений».

Окрім популярних пісень, Володимир Івасюк є автором двох сюїт, інструментальних п’єс, часткове виконання яких, зокрема, у березні 1999 року в Чернівцях, засвідчило глибину його му зичної творчості класичного спрямування. Він розробив також лібрето для оперного твору. Його багатогранна й високовартісна спадщина й нині єднає українців у світі.

90