l_668_35127676

творчістю українських народних майстрів, свідчать про плідний розвиток друкарства в цей період.

Ідеї Ренесансу поступово знайшли втілення в українській художній культурі. Відбувся поділ мистецтва на професійне і народне. Поява професійного мистецтва зумовило потребу у кваліфікованих фахівцях, широкому застосуванню європейського естетичного досвіду. Новий погляд на мистецтво супроводжувався особливою увагою до людини, її індивідуальним здібностям і душевному стану.

Архітектура і будівництво XIV – XVI ст. підпорядковувалися задачі оборонної політики і були пов’язані з характером укріплення міст. У цей період активно розвивалися міста, що стимулювало інженерноархітектурну думку. Другою причиною, яка прискорила містобудування, було введення магдебурзького права, яке зміцнювало самоврядування і відкривало простір для цехової організації ремісництва.

Велося будівництво замків, монастирів, які нагадували фортецю; кам’яних костелів, колегіумів. Однією з найкрасивіших будівель цього часу є кафедральний Собор Св. Юра (Львів, готика), костел бернардинців. Особливий розвиток отримала скульптура, яка широко застосовувалася при оформленні фасадів житлових будинків. Розквіт української архітектури припадає на XVI – XVII ст., коли затверджувалися нові ідеали краси. Побудовані в цей час розкішні будинки і церкви у Львові стали не тільки прекрасними зразками мистецтва, але й дозволили назвати цей період "золотим віком" львівського Ренесансу. Таким чином, архітектура в Україні набула національні риси і була невід’ємним досягненням суспільного побуту українців [1; 11].

У XIV – XVI ст. традиційний іконопис поступово відходив від візантійських канонів. Найбільш популярними сюжетами стають зображення войовничих святих, зокрема Юрія Змієборця і сцен "Страшного суду". Композиції доповнюються новими сюжетними елементами, деталізацією обстановки реальних і міфічних подій, новими колірними рішеннями, посиленим акцентуванням декоративних елементів і виразністю малюнка. Вплив ренесансних ідей особливо помітно в іконі "Пантократор з апостолами" майстра XV ст. Димитрія, який зобразив фізично сильну людину.

З другої половини XVI ст. в образотворчому мистецтві

простежується відхід від релігійної тематики, з’являються сюжети,

81

запозичені з реального життя. Новими жанрами стали пейзаж, портрет, батальний живопис. Художники більше зверталися до реального життя, природи, писали побутові сцени та портрети. В кінці XVI ст. у Львові з’явилися цехові організації художників, що сприяло розвитку світських жанрів, підготовці високопрофесійних майстрів образотворчого мистецьтва. Видатними художниками XVI – першої половини XVII ст. були В. Стефанович, Ф. Сенькович, Л. Пили-пович, С. Корунка [1; 2].

У XVI ст. зароджується театральне мистецтво. Воно пов’язане з появою справжніх віршованих шкільних драм з режисурою, декораціями і костюмами, де переважали релігійні та міфологічні сюжети. Акторами були учні братських шкіл та студенти колегій. Одночасно зі шкільним, отримали розвиток ляльковий і драматичний театри.

Певний якісний стрибок розвитку переживала в Україні музична культура, основою якої залишалась усна народна пісенна творчість. Тексти й мелодії пісень і дум складали народні поети та композитори – кобзарі й бандуристи, які самі ж і виконували ці твори. Кобзарі відроджували народний героїчний епос у формі історичних пісень і дум. Вони оживляли духовне пробудження українського народу, супровод- жували козаків у походах, піднімали їх бойовий дух. Думи та історичні пісні мали велике виховне значення: вони прославляли народних героїв, закликали до боротьби проти іноземних поневолювачів, оспівували подвиги, мужність, відвагу. Далеко не всі думи дійшли до нашого часу. З найвідоміших це – "Дума про козака Голоту", "Байда", "Маруся Богуславка".

Таким чином, в українській культурі перехрещувалися впливи культур Сходу і Заходу, ідеї Відродження, гуманізму і Реформації. Вони знайшли в Україні сприятливе підґрунтя в умовах жорсткої боротьби за національну державність і дали прекрасні сходи у вигляді відродження національної культури кінця XVIII – початку XIX ст. [1; 9].

Резюме

XIV – XVI століття (а також середина XVIІ ст.) – перехідний період від середньовіччя до епохи Нового часу, який отримав назву "Відродження" і пов’язаний з установленням культурних досягнень античності.

82

Головним рухом цієї доби був гуманізм. Він виникнув як суспільнолітературний рух, спрямований проти церковно-феодальної ідеології на захист свободи та прав особистості. Гуманісти оголосили людину рівною Богу. Головними її якостями стали воля, гідність, освіченість, талант, здібність. Найважливішою рисою гуманізму європейського Відродження був індивідуалізм.

В європейської культурі цієї доби відбувалися принципові зміни в усьому культурному житті. Виникло дослідне природознавство, відкривалися і вивчались пам’ятки античності. Знову відроджувався античний ідеал прекрасної, гармонійної людини.

Гуманістичні ідеї сприяли прискоренню процесів, пов’язаних з реформуванням католицької церкви. Початком релігійного руху Реформації вважається 1517 рік, коли відбулася промова М. Лютера. Результатом його стала ліквідація монополії католицької церкви, виділення третього напряму християнської віри – протестантизму. Крім цього, труд став вважаться головним показником віри, що сприяло розвитку капіталістичних відношень і формуванню буржуазії. Унаслідок цих процесів, з боку католицької церкви була організована контрреформація. Вона посилила дії інквізиції; ввела жорстку цензуру на заборонені книги; провела внутрішні реформи і заснувала орден єзуїтів.

Мистецтво періоду Відродження наблизилось до науки, політики, соціальної філософії і стало справжнім рушієм процесу творення певного суспільного ідеалу.

Видатний майстрами Відродження були Леонардо да Вінчі, Рафаель, Мікеланджело, Ботічеллі, Тиціан, Дюрер, Босх, Рембрандт та ін.

Незважаючи на те, що культура України (з середини XIV ст.), розвивалась в умовах бездержавності, український народ створив свою оригінальну і високу культуру, в якій відбилася багатюща культурна спадщина та традиції Київської княжої держави, і яка розвивалася у тісному зв’язку з європейською культурою.

XIV – XVI ст. – це час формування українського етносу, активізації його боротьби проти польсько-литовського панування, діяльності братських шкіл і православної церкви, зародження українського козацтва.

Складна соціально-політична ситуація, що склалася в польськолитовську добу в Україні, істотно позначилася на розвитку української культури. Загалом ці обставини не припинили культурного процесу в українських землях, лише надали йому специфічних особливостей. По-

83

перше, українські землі відновили економічні й культурні зв’язки з західними державами, які були зруйновані в період татаро-монгольської навали. По-друге, українська культура зазнала істотного впливу ідей європейського Відродження, зокрема поширення гуманізму. По-третє, культурний процес в українських землях тривав в умовах гострої релігійно-політичної боротьби між сходом і заходом за сфери виливу. Указані особливості притаманні усім сферам української культури, але найпомітніше вони виявляються у сфері освіти й книгодрукування.

Питання для самодіагностики

1.Що таке "Відродження"? Чому так називається епоха в розвитку європейської культури?

2.Як виявила себе ренесансна традиція на терені України?

3.Який був релігійний чинник у культурі українського Ренесансу?

4.Розкрийте роль братств у розвитку української культури XV – пер. пол. XVII ст.

5.Які були реформаційні ідеї в українській ренесансній культурі?

Питання для дискусій

1.Чому ренесансний ідеал є суперечливим? Чи співпадає ренесансне бачення ідеальної людини із сучасним ідеалом?

2.Проаналізуйте причини краху ренесансного гуманізму.

3.Порівняйте художній світ Південного і Північного Відродження.

4.Проаналізуйте вплив європейського Відродження на українську культуру.

5.Якою була роль Церкви в розвитку української освіти XV – пер.

пол. XVII ст.?

Література: основна [1, с. 56–66, 106–123; 4, с. 83–91, 137–144]; додаткова [7, с. 89–100, 185–200; 11, с. 125–150; 21, с. 96–145; 22, с. 99–

117, 292–310].

84

5. Українська культура доби козацько-гетьманської держави. Українське бароко

Основна ідея

Лекція знайомить студентів з основними характеристиками й особливостями культури Європи ХVІІ століття, окреслює основні етапи її розвитку й розкриває механізми її функціонування, виявляє конкретну культурно-історичну специфіку.

План лекції

5.1.Загальна характеристика європейської культури Нового часу та

їїтипологічні риси.

5.2.Соціально-політичні чинники розвитку української культури у другій половині ХVІІ – ХVІІІ ст.

5.3.Козацтво та його роль у формуванні національної самовизначеності української культури.

5.4.Українське бароко.

5.5.Життя і творчість Сковороди Г. С. як явище української барокової культури.

5.6.Становлення культури Слобожанщини у ХVІІ – ХІХ ст.

Після вивчення теми студенти набудуть таких компетентностей:

розкривати специфіку становлення культури Нового часу у європейській культурі та визначати її типологічні риси;

аналізувати соціально-політичні чинники розвитку української культури у другій половині XVII – XVIII ст.;

виявляти сутність Українського бароко як загальнокультурного стилю та його прояви у мистецтві;

розуміти місію Козацтво та усвідомлювати його роль у формуванні національної самовизначеності української культури;

визначати і усвідомлювати роль творчості Сковороди Г. С. як явища світової та вітчизняної культури;

характеризувати та усвідомлювати процес становлення культури Слобожанщини у XVII – XIX ст.

85

5.1. Загальна характеристика європейської культури нового часу та її типологічні риси

XVII століття – це особлива епоха в культурному житті європейського суспільства. Ідеали, що відстоювали гуманісти в епоху Відродження, не витримали перевірки реальною дійсністю, у якій не виявилося місця ні для гармонійного розвитку особистості, ні для релігійної терпимості. У цей час чітко позначився рубіж між феодалізмом, що зживає себе, і капіталізмом, який набирає силу.

Завершення централізації держав і встановлення абсолютизму створило умови для інтенсивного розвитку матеріального виробництва. Розквіт мануфактур супроводжувався технічними винаходами повітряних насосів, плавильних печей, водяних двигунів. Інтенсивно розвивається наука, здатна на економічний та політичний підйом у суспільстві. Досить швидко відбувається впровадження у практику матеріального виробництва наукових відкриттів.

Великий внесок у розвиток точних наук внесли видатні вчені цього часу: Б. Паскаль, Р. Декарт, І. Ньютон, Г. Лейбніц, Є. Торичеллі,

Л. Бойль та інші. Нові математичні методи дали можливість проводити більш докладний аналіз процесів руху в природі і стали необхідними умовами для подальшого пізнання явищ матеріального світу.

Значних успіхів було досягнуто у вивченні людського організму. Винайдення мікроскопу голландським вченим А. Левенгуком дало можливість досліджувати структуру рослин і живих організмів. Мігель Сервент – іспанський лікар і філософ – визначив мале коло кровообігу.

Відкриття в хімії сприяли розвитку медицини й промислового виробництва.

Підйом у природознавстві проходив у тісному зв’язку з розвитком філософської думки. Одержують розвиток дві протилежні тенденції: ідеалізм та матеріалізм. У рамках цих напрямів виділяються течії:

ідеалістичне навчання Б. Паскаля; раціоналізм Р. Декарта, що базував-

ся і на ідеалістичних, і на матеріалістичних позиціях, а також матеріалістичний сенсуалізм англійських філософів Ф. Бекона, Дж. Локка, Д. Гоббса та ін. [1, с. 67].

У Трактаті "Новий органон" Ф. Бекон проголошував метою науки збільшення влади над природою, одночасно засуджуючи світоглядовий

86

підхід до пізнання світу. Надійним провідником справжнього знання він вважав досвід. Мріяв про суспільство, коли воно, спираючись на науко- во-технічний прогрес, зможе подібно Богу управляти природою.

Раціоналістичне навчання, створене Р. Декартом, відкидало середньовічну схоластику і стверджувало єдиним провідником справжнього знання-розуму. Ця концепція стала основою розвитку філософського напряму – раціоналізму. Віра в здатність розуму виявити всі таємниці світогляду стала безмежною. Формувався новий образ ідеальної особистості, яка повинна була мати розсудливість, ощадливість, прагнення до матеріального благополуччя.

Не можна не відзначити і той внесок, який зробили у формування нового світогляду такі вчені, як Г. Лейбніц, Д. Гоббс і Дж. Локк.

М. Лейбніц вважав, що чим більше людина розширює свій кругозір, тим більш вона пізнає навколишній світ, тим менше у світі зла і досконаліша гармонія.

Д. Гоббс, вивчаючи людську природу, особливу увагу відводив інстинкту самозбереження як направляючому всіх людських дій. Тому, за його думкою, щоб приборкати природній стан людини, треба заключити суспільний договір, при якому природній стан змінюється громадським. Таким чином, люди віддають державі частину своїх прав і воль, домовляються про дотримання законів, які виражають розумову і моральну природу людини.

Державу Д. Гоббс розглядав як необхідну умову культури, бо "поза державою володіння пристрастей, війна, страх, бідність, мерзотність, самотність, варварство, дикість, неосвіченість; у державі – володіння розуму, світ, безпека, багатство, благопристойність, суспільство, вишуканість, знання і доброзичливість" [1,с. 68].

Дж. Локком вперше була проголошена ідея про принципу розділу влади, так як при такому підході краще за все забезпечується захист прав особистості. Головними природними правами людини він вважав право на власність і право на працю, які можуть дати людям волю, рівність і незалежність.

На відміну від Р. Декарта, який розглядав матеріалістичний світ як механізм і ототожнював досягнення законів механіки з досягненнями законів природи, Дж. Локк віддавав переваги чуттєвому досвіду.

87

Таким чином, XVII ст. заклало основи для формування нового менталітету. Відбувся розпад споглядального світовідчуття. Збільшилась влада людини над навколишнім світом, сформувалась свідомість, пов’язана з вірою в можливість перебудови суспільства на основах розуму.

5.2. Соціально-політичні чинники розвитку української культури у другій половині XVII –XVIII ст.

Українська культура у зазначений період розвивалася в суперечливих умовах. Визвольна війна (1648 – 1654) змінила не тільки політичний статус України, але й основи культурного розвитку суспільства. Ліквідація в результаті Визвольної війни польсько-шляхетського режиму і формування української національної козацької держави в цілому сприяли розвиткові української культури.

У нових умовах культура розвивалася під охороною держави. Центри освіти та культури поступово перемістилися з західних земель на Наддніпрянщину. Національна організація того часу мала основи в двох центрах – міщансько-духовному та козацькому. Перше середовище розвивалося під час найбільшого напруження боротьби з польськими впливами і проявилося в братських організаціях [4].

З міщансько-духовного середовища вийшло нове письменство, що тісно зв’язувалося з потребами національної оборони. Учителі, літератори, друкарі, видавці об’єдналися в міцний гурт, що творив ідеологію і піднімав свідомість народних мас. Настрій солідарності і непоступливості, витворений братським рухом, відіграв значну роль у 1648 р.

Другий національний організаційний центр створило Запорозьке Військо. Січовий центр мав вплив не тільки на Запорожжі, але всюди, де жили козаки. Нарешті обидві течії зійшлись і спільно зорганізували державу.

Незабаром, після смерті гетьмана Богдана Хмельницького, настала доба, яку історики назвали Руїною. Було все: і криваві конфлікти в колах козацької старшини, і спустошливі війни Росії, Польщі й Туреччини за Україну, і татарські напади, і на довершення – остаточний поділ основного масиву українських земель на Правобережжя, яке залишилося під владою Польщі, і Лівобережжя, де українська Козацька держава опинилась у васальній залежності від Росії, а згодом була зведена до рівня автономної провінції та врешті-решт позбавлена будь-якого

88

самоврядування. Буковина тоді перебувала у складі Молдавського князівства – васала Туреччини, а на Закарпатті господарювали угорські магнати.

Розподіл України поміж чужими державами згубно вплинув на стан культури. Той час, коли в Лівобережній Україні – Гетьманщині – зберігались інститути української державності чи навіть їхні залишки, був сприятливим для творчого розвитку культури. Українська культура спромоглася на таку силу й оригінальність, що не тільки позбулась полонізації, не тільки протистояла московському наступові, але й здобула собі великий вплив у Московщині.

Особливо цей вплив поширився після 1654 року, тобто після Переяславської угоди, але ще до того, в 1649 році, цар Олексій запросив з України вчених людей надрукувати в Москві справну Біблію. Книжки до читання, книжки церковні, шкільні підручники, наукові твори – все це йшло з України до Москви.

Вплив український відбився на будівництві, малюванні, на одязі, співах, на музиці, правництві та літературі. І все це стало можливим завдяки зрослій вазі й авторитетові, а відтак і діяльності козацтва.

5.3. Козацтво та його роль у формуванні національної самовизначеності української культури

На початок XVII ст. козацтво виступає вже добре зорганізованою національно-політичною силою, з якою мусив рахуватися світ.

Незникаюча воєнна загроза, що протягом майже двох століть тримала українських чоловіків у напрузі, виробила постійну готовність до опору, відповідну психологічну установку. Як писав М. Гоголь, Україна, де всі кордони пролягають полем, де немає жодного природного захисту (ні річками, ні морем, ні горами), була завжди землею нашесть і спустошень – землею страху, і тому, в ній міг сформуватися тільки народ войовничий, відчайдушний, сильний своїм єднанням.

З радістю кидав козак тишу і безпечність домашнього життя, аби вдатися до поезії битв і небезпек. Тоді був той поетичний час, продовжує далі письменник, коли все здобувалося шаблею, коли кожен прагнув бути дійовою особою, а не глядачем.

Історики часом порівнюють Запорізьку Січ з лицарським чернечим орденом. Добровільне позбавлення себе затишку і природних домашніх

89

радощів, готовність служити високій ідеї, громаді, ставати на захист слабкого і гнаного – це справді лицарство [4].

Саме в козакові, як пише поет і дослідник української культури Є. Маланюк, народився неповторний для всього слов’янського світу тип людини – як для Європи лицар чи джентльмен. Але ж козак – ще й герой, завжди готовий до самопожертви, до подвигу, над усе відданий козацькому братству, сила якого для нього вища, сильніша за кохання.

Не дивно, що в українській ментальності поняття "козак" стало згодом мірилом вартості людини. Адже, за давньою традицією, той, кого називають козаком, – не обов’язково військова людина. Це передусім "справжній чоловік" – мужній, з високим почуттям власної гідності, розумний – як у Котляревського: "Еней був парубок моторний і хлопець хоч куди козак!".

Недарма історики називали Запорізьку Січ республікою (щоправда з авторитарною владою), українською Спартою, що викохала національне військо. Чужоземці ж того часу писали про неї як про "державу у державі". Зокрема польський хроніст з прикрістю зазначав, що це справжня "Руська Річ Посполита", адже вона "призначала собі консулів і проконсулів, дивні присяги чинила, від послушенства владі відприсягала, сама собі свої суди і кари встановлювала". З цього і зрозуміло, що саме козацтву стало з часом під силу взяти на себе оборону віри і прав, культури українського народу.

Саме туди, де козацтво підняло голос і справою довело, що здатне захистити православне населення і його храми (зокрема, на Київщині), уніати навіть заглянути не сміли. Київ завдяки цьому залишився головним вогнищем православ’я. Тут із 1620 року був поставлений митрополит та інші православні церковні владики [4].

Доти, доки Польща рахувалася з козацькими свободами, відважне і добре підготовлене військо Запорізької Січі допомагало польському урядові здобувати перемоги у війні із турками. Однак, після смерті Петра Конашевича-Сагайдачного і аж до Хмельниччини для козаків знову настали часи виснажливого відстоювання своїх прав. І не тільки своїх, бо під тяжким ярмом перебували і селяни, і міщани, і духовенство.

Очікувалась тільки іскра, аби відразу спалахнуло повстання. І тоді, як пише український літописець, "натрапили на чоловіка одного, у котрого відібрали пасіку, а та пасіка наробила лиха на всю Польщу".

90