Питання всесвітня історія

48. Розпад Югославії, громадянська війна та її наслідки.

За 50-70-ті рр. Югославія зі слаборозвиненої країни, якою вона була до Другої світової війни, перетворилася у країну промислово-аграрну, із середнім рівнем розвитку. За даними югославської статистики, з 1945 до 1980 р. промислове виробництво зростало в середньому на 6% в рік, що викликає певний сумнів, коли взяти до уваги зростання життєвого рівня, а він не був таким оптимістичним. Югославія— типовий приклад застосування курсу, який вивів країну з числа слаборозвинених країн Європи, однак надзвичайно затратним шляхом. Зазначена ціна і досягнуті результати були явно неадекватними (невідповідними).

У1980 р. помер Тіто, авторитет якого залишався важливим чинником утримання комуністичного режиму і єдності федерації.

У80-х роках, як і всюди в Східній Європі, комуністичний режим вступив у стадію кризи. У другій половині 80-х років криза посилюється. Цьому сприяли екстенсивний розвиток економіки, сепаратизм, експортно-імпортна залежність Югославії, наростання інфляції. За один лише 1988 р. ціни виросли у 3,5 разу. Чеканка нових монет стала обходитися дорожче самих монет. 50 тисяч спеціалістів покинули Югославію і в пошуках гідного заробітку виїхали за кордон. Владні структури охопила корупція.

Партійно-державне керівництво Югославії робить спробу зберегти існуючу модель соціалізму. Розуміючи, що децентралізація не сприятиме цьому, у новому проекті конституції (1989 р.) значна увага приділяється зміцненню федеративного устрою. Як перший крок 28 березня приймається Основний закон Сербії, який відновлював верховенство республіканських органів над крайовими у сфері економіки, оборони, безпеки тощо. Цих прав Сербія була позбавлена конституцією 1974 р. У Косово, де проживали в основному не серби, а албанці, це викликало протести і зіткнення, у результаті яких загинуло 22 особи.

Криза самоуправлінського соціалізму означала також кризу Союзу Комуністів Югославії. Щоб її подолати, партійне керівництво в січні 1990 р. скликало XTV з'їзд СКЮ. На обговорення винесено нову модель соціалізму — «демократичний соціалізм», що було не чим іншим, як спробою зберегти існуючий тоталітаризм, дещо замаскувавши його. На з'їзді виникли гострі суперечки з питання організаційних принципів побудови партії. Союз комуністів Словенії, що відстоював самостійність компартій, 23 січня покинув з'їзд. Слідом за делегацією СКС збунтувалася делегація Союзу комуністів Хорватії. На з'їзді, який з перервою закінчився у травні 1990 р., так нічого й не було прийнято. У грудні 1989 р. опозиційні організації Словенії — Демократична Словенія, Соціал-демократична партія Словенії, Християнсько-демократичний союз Словенії та інші організації— об'єдналися у блок «Демократична опозиція Словенії» («ДЕМОС»). У березні 1990 р. Хорватське демократичне об'єднання, Хорватський соціально-ліберальний союз та інші опозиційні партії і організації створили коаліцію «Народна згода». Єдиний блок утворили також опозиційні партії Сербії.

На виборах у республіканські та місцеві органи влади Словенії і Хорватії в квітні - травні 1990 р.уперше за післявоєнні роки на багатопар-тійній основі перемогу здобули

опозиційні об'єднання «ДЕМОС» в Словенії та «Хорватське демократичне об'єднання» в Хорватії. До влади прийшли нові лідери. Уряд Словенії очолив М. Кучан, а Хорватії — Франьо Тудж-ман. Нове керівництво Словенії та Хорватії виступило за конфедеративний устрій Югославії. Але це не влаштовувало центр.

Комуністи зазнали поразки також у Боснії та Герцеговині, в Македонії поділили владу з новими політичними силами і утримались при владі, закамуфлювавшись гаслом «демократичного соціалізму», в Сербії та Чорногорії. Лідери Сербії та Чорногорії і керівництво Югославської народної армії (ЮНА) залишилися вірними соціалістичному вибору.

Утакій ситуації розпад югославської федерації став неминучим. 26 червня 1991 р. проголосили свою незалежність Словенія і Хорватія. Це означало кінець «другої Югославії». Слідом за Словенією та Хорватією у березні 1992 р. заявляють про свій державний суверенітет Боснія та Герцеговина (трохи згодом і Македонія). Громадянська війна, яка розгорнулася на просторах Югославії в 1991 p.. стала гіршим із

варіантів розпаду Югославії. Міжнаціональна напруженість, яка наростала з ослабленням федерального комуністичного обруча і виявлялася у прагненні до національного відособлення, вибухнула з крахом комунізму кривавими конфліктами. Сербія, яка в югославській федерації посідала домінуюче місце, вважала, що саме вона виражає ідею Югославії як єдиної держави.

УХорватії сербська національна меншість, не бажаючи визнавати над собою владу Хорватської держави, створила свої окремі державно-територіальні одиниці. Між хорватськими і сербськими воєнізованими формуваннями відбулися кровопролитні бої, під час яких загинуло 30 тис. осіб. При сприянні ООН та інших міжнародних організацій воєнні дії в Хорватії було припинено.

Найтрагічніші події розгорнулися у квітні 1992 р. на території Боснії та Герцеговини і навколо неї. Після проголошення незалежності Боснії та Герцеговини лідери боснійських сербів заявили про створення своєї республіки як складової частини Югославії. Боснійські серби і хорвати водночас наполягали на поділі території на конфедеративній основі шляхом створення етнічних кантонів. Партія демократичних акцій мусульман на чолі з президентом Боснії та Герцеговини А. Ізетбеговичем виступає за унітарну світську республіку Боснія та Герцеговина. Цілі мусульман, яких в Боснії та Герцеговині майже 44% (в основному міське населення), розійшлися з планами Сербії та Хорватії просто поділити між собою цю територію. Почалася кривава війна «всіх проти всіх», яка триває до сьогодні. За цей час боснійські серби, на боці яких спочатку воювала ЮНА, захопили 70% території Боснії та Герцеговини.

Увідповідь міжнародне співтовариство ввело миротворчі сили, так звані «голубі каски», серед яких були і два українські миротворчі батальйони, та почало економічну блокаду Сербії, реагуючи на її активну участь в конфлікті на боці боснійських сербів, не раз пропонуючи водночас плани мирного врегулювання боснійської кризи і збереження Боснії та Герцеговини як єдиної держави. Серед них план Венса — Оуена, який передбачав поділ республіки на 10 провінцій при максимальному врахуванні етнічного складу. План Венса

— Оуена вимагав від сербів відмовитися від деяких амбіційних планів, зокрема прагнення виділитися з Боснії або, на крайній випадок, утворити «державу в державі». Однак врештірешт боснійські серби, очолювані Р. Караджичем, для яких неприйнятно бути меншиною за межами Югославії, знайшли, що цей план їх не влаштовує, і відкинули його. Зі свого боку, боснійські хорвати в 1994 р. пішли на створення коаліції з мусульманами. Боснійська війна у другій половині 1994 р. вступила у вищу фазу. Світове співтовариство, намагаючись через ООН, ОБСЕ, НАТО, різного роду дипломатичні контактні групи погасити вогонь війни в Європі, змушене було констатувати про розростанняКонфлікту. Вихід із ситуації бачиться у примиренні та подальшому розвитку консенсусу народів колишньої Югославії, що після трагедій сотень людських доль зробити непросто. Про це свідчать останні події у Косово та Македонії. Проте, після відходу від влади у Сербії Слободана Мілошевича та міжнародного суду над ним ситуація дешо стабілізувалась.

За кожною з воюючих сторін у колишній Югославії стоять великі держави. Росія підтримує Сербію, Сполучені Штати — Хорватію. НАТО запроваджує санкції проти Сербії, неодноразово втручаючись у конфлікт. Миротворчі сили ООН, у тому числі військовий підрозділ з України, виконують гуманітарну місію, захищають мирне населення, перевозять продовольство та інші вантажі, допомагають тим, хто страждає від війни.

49. Демократичні революції 1989 -1991 рр. у країнах Центральної та Східної Європи.

Економічна й політична криза тоталітаризму в СРСР відбилася на внутрішньополітичній ситуації у «країнах соціалістичного табору».

Об'єктивна необхідність у змінах назрівала давно й особливо гостро виявилася наприкінці 80-х рр. у Польщі. Парламентські вибори у червні 1989 р. стали своєрідним плебісцитом і принесли поразку ПОРП. До влади прийшли опозиційні сили. Визначну роль почало відігравати опозиційне щодо комуністичного режиму профоб'єднання «Солідарність». Один із його керівників, Т. Мазовєцький, став у вересні 1989 р. головою уряду, а президентом Польщі в грудні 1990 р. під час всенародного голосування було обрано лідера «Солідарності» Л. Валенсу. Сейм у 1989 р. прийняв нову назву Польщі — Республіка Польща.

УПольщі почалося здійснення економічної реформи, розробленої міністром фінансів Л. Бальцеровичем, відомої під назвою «шокова терапія». Складовою її частиною була відміна контролю над цінами при одночасному введенні вільної торгівлі, а також приватизація державного сектора. Реформа призвела до значного падіння рівня життя населення, однак за короткий строк стабілізувала ринок. Хоча західні держави надали Польщі кредити для поліпшення економічної ситуації, падіння рівня життя зумовило незадоволення трудящих. На виборах до парламенту 1993 р. вони віддали свої голоси за лівих. У листопаді 1995 р. президентом Польщі обрано соціаліста О. Кваснєвського.

В Угорщині початок перетворень припадає на травень 1988 p., коли на конференції УСРП було критично оцінено діяльність партії, визнано гостру кризу в країні, а також необхідність проведення політичної та економічної реформ. У лютому 1989 р. УСРП визнала багатопартійність і фактично від мовилася від монополії на владу. Значними подіями в історії країни було проголошення 23 жовтня 1989 р. Угорської Республіки та прийняття сесією Державних зборів поправок до Конституції, за якими Угорщина ставала незалежною, демократичною і правовою державою на чолі з президентом.

Уберезні - квітні 1990 р. відбулися вибори до парламенту, на яких перемогла опозиція. Найбільшу кількість голосів зібрав Угорський демократичний форум. Його лідер Й. Анталл сформував новий уряд. Він продовжив лінію на розвиток ринкових механізмів. Чітко визначилися європейські орієнтири зовнішньої політики Угорщини: вона, як і Польща, заявила про свій намір вступити до Ради Європи і в НАТО. У 1991 р. країну залишили радянські війська. Оскільки в Угорщині на всіх етапах зламу тоталітарних інститутів не було масових виступів трудящих, можна вважати, що там відбулася «революція зверху».

УНДР революційні події розпочалися в жовтні 1989 р. Багатотисячні демонстрації і мітинги в різних містах спричинили падіння партійного і державного керівництва на чолі з Е. Хонеккером. 18 жовтня на пленумі ЦК СЄПН він подав у відставку, а 7 листопада подав у відставку уряд НДР у повному складі. 9 листопада було відкрито кордон між НДР і Західним Берліном. Горезвісний Берлінський мур був зруйнований.

Через рік, 3 жовтня 1990 р., НДР за рішенням свого демократично обраного парламенту добровільно возз'єдналася з ФРН. Це відбулося з волі більшості населення.

УЧехословаччині в листопаді 1989 р. розпочався масовий демократичний рух, який мирним шляхом спричинив крах комуністичної партії. Ці події дістали назву «ніжної», «оксамитової» революції. Усе почалося з виступів студентів 17 листопада, які через кілька днів були підтримані переважною більшістю жителів Праги. У керівництві КПЧ виникла боротьба між прихильниками жорстких методів і тими, хто був готовий піти на поступки. 21 листопада на фоні мітингів і демонстрацій, які відбувалися по всій країні, прихильники жорсткої лінії змушені були визнати свою поразку. Оновлене керівництво КПЧ пішло на переговори з опозицією, представленою Громадянським форумом. У січні 1990 р. лідер цієї організації, відомий драматург, дисидент В. Гавел став президентом країни.

Нові власті почали ринкові реформи. Люди старшого покоління пам'ятали ті часи, коли Чехословаччина до встановлення комуністичного режиму (лютий 1948 р.) посідала 7 місце у світі серед найбільш розвинених країн, а в 1990 р. опинилася лише на 40.

У1991 р. із Чехословаччини були виведені радянські війська. Події розвивалися в позитивному руслі, але виникли проблеми у взаємовідносинах чехів і словаків. У червні 1992 р. на виборах у Чехії та Словаччині перемогли партії, які виступили за мирне «розлучення» Чехословаччини. З 1 січня 1993 р.

Чехословаччина як єдина країна припинила існування. На її місці виникли дві держави — Чехія і Словаччина.

УБолгарії через політичну кризу, зумовлену погіршенням економічного становища, і масову втечу до Туреччини туркомовного населення у листопаді 1989 р. був знятий з усіх керівних посад генеральний секретар Болгарської

комуністичної партії Т. Живков. Головну роль у партії почали відігравати реформатори.

Послаблення тоталітаризму спричинило виникнення опозиції. Найбільш впливовим став Союз демократичних сил. Його лідера Ж. Желєва у серпні 1990 р. було обрано президентом Болгарії. У грудні того ж року було сформовано

коаліційний уряд, до складу якого увійшли як опозиціонери, так і колишні комуністи.

Україні почалися ринкові перетворення, але доволі слабка економіка, відсутність достатнього досвіду в проведенні приватизації та багато інших причин зумовили різкий спад виробництва. На середину 1994 р. 60% населення за рівнем доходів опинилося за межею бідності. На виборах до парламенту в грудні 1994 р. перемогла соціалістична партія, яка, однак, лише загострила ситуацію і змушена була відійти від влади.

УРумунії, де існувала найбільш жорстка тоталітарна диктатура Н. Чаушеску, революційні події супроводжувалися кровопролиттям. 21 грудня 1989 р. вибухнуло народне повстання у м. Тімішоари. За тиждень було повалено, здавалося б, непохитний режим, що створювався десятиріччями. Диктатора та його дружину Єлену Чаушеску стратили. Влада перейшла до рук Фронту національного порятунку (ФНП) на чолі з І. Ілієску. На виборах до парламенту, що відбулися в травні 1990 р., ФНП одержав дві третини місць. Президентом було обрано І. Ілієску.

Почали виникати політичні партії, впроваджувалися ринкові відносини, але економічне становище в країні погіршилося.

Розвиток подій у Румунії свідчить, що антиреформістський курс Н. Чаушеску призвів до крайнього зубожіння народу. Новій владі необхідно буде докласти чимало зусиль, щоб ліквідувати таке становище.

Ще одним прикладом складності переходу від авторитарного режиму до демократичного є події на території колишньої Югославії. Тут процес дезінтеграції призвів до розгортання воєнних дій і громадянської війни.

Як бачимо, протягом 1989-1991 рр. у країнах Східної Європи відбулись демократичні революції, які докорінно змінили їх політичний та економічний устрій.

50.Кубинська революція 1959 р.

На Кубі боротьбу проти військово-політичної диктатури американського ставленика Батісти розпочали молоді революціонери на чолі з Фіделем Кастро, які організували напад на казарму Монкада 26 липня 1953 р.

2 грудня 1956 р. на шхуні "Гранма" невеликий озброєний загін під керівництвом Кастро висадився на узбережжя Куби у провінції Ор'єнте. Озброєну боротьбу проти режиму Батісти Кастро продовжував до 1 січня 1959 р. —дати повалення диктатури. 1 січня 1959 р. революція перемогла. Ф. Кастро став прем'єр-міністром Куби.

Своє завдання як голова уряду Ф. Кастро вбачав у зміцненні незалежності Куби від США. Але, наразившись на опір США, націоналізував усю американську власність і пішов на зближення з СРСР, що сприяло швидкому перетворенню Ф. Кастро на ревного комуніста, а Куби — на типову тоталітарну соціалістичну країну. Збереглася традиційна залежність кубинської економіки від експорту цукру, але тепер не до США, а до СРСР і країн Східної Європи. СРСР став головним кредитором Куби. Проте це не вирішило основних економічних, соціальних і політичних проблем. США, зі свого боку, під впливом кубинської революції змінили своє ставлення до країн Латинської Америки.

51. Японське «економічне диво». Розвиток Японії на сучасному етапі.

Категорія: Всесвітня історія ХХст. (загальний курс) Опубліковано: Середа, 20 вересня 2006, 00:00

Японське «економічне диво» — це перетворення, які відбулися у цій країні в галузі народного господарства і перетворили її за декілька десятиліть на найрозвиненішу країну світу.

Які ж причини такого «економічного дива»?

Після підписання акту про капітуляцію Японії (2 вересня 1945 р.) американці розпустили збройні сили Японії. За статтею 9 нової Конституції (листопад 1946 p.), Японія відмовлялася від війни як суверенного права нації, а також від загрози або застосування збройної сили як засобу розв'язання міжнародних суперечок.

Концепція Сігеру Йосіда (1946 р.) післявоєнного розвитку Японії також сприяла економічному успіху. Основна суть доктрини — відновлення та посилення позицій Японії у міжнародній торгівлі. Енергію японського народу слід направити на розбудову економіки, використовуючи дешеву привізну сировину, а зовнішню політику проводити під захистом США.

Для перетворення Японії на економічно могутню державу урядом було зроблено ряд послідовних кроків. Здійснено прогресивні реформи: розпущено найбільші монопольні концерни; реформу податкової системи (зменшені податки на підприємницьку діяльність); встановлено твердий обмінний курс єни; земельну реформу (держава викупила у поміщиків і продала селянам 80% сільськогосподарських угідь, це привело до скорочення частки населення, зайнятого у сільському господарстві з 48% до 8% на сучасну пору).

Впроваджено трудове законодавство: встановлено восьмигодинний робочий день, обумовлено охорону праці, систему оплачуваних відпусток.

Реформовано освіту: запроваджено 12-річний термін навчання у середній школі, з шкільних програм вилучені матеріали, пов'язані з ідеологією мілітаризму, запроваджено спільне навчання хлопчиків та дівчаток.

Сан-Франциським мирним договором (вересень 1951р.) у повній мірі було відновлено суверенітет Японії. Також було укладено систему договорів (про торгівлю і навігацію, угоду про допомогу у взаємній обороні та інші), яка зробила Японію союзницею США. У 1956 р. Японію прийнято до ООН, таким чином вона стала повноправним членом міжнародного співтовариства.

У середині 60-х рр. японський парламент прийняв резолюцію, яка проголошувала «три неядерні принципи» — не виробляти ядерної зброї, не володіти нею, не розміщувати її на власній території.

Відбувалося активне становлення нових галузей промисловості та технічне переозброєння старих. Японська металургія досягла найвищих у світі показників ефективності завдяки таким нововведенням і застосуванням новаторської киснево-конверторної виплавки сталі з безперервним розливом, встановлення потужних автоматизованих прокатних станів,

впровадження матеріалета енергоеко-номної технології, розвиток електрометалургії. Завдяки цьому виплавка чавуну зросла у 7 разів, а сталі — у п'ятеро. Японія наприкінці 70- х років перетворилась на один з найпотужніших світових центрів металургії.

Розмах конкурентної боротьби змушував японські фірми постійно вдосконалювати технологічні процеси, запровадити перспективне конструювання, використовувати найновіші, у першу чергу американські винаходи, започаткувати електронну промисловість.

Критерієм гідності у японському суспільстві визнавалося ставлення до праці і навчання. Кожен японець прагнув стати висококваліфікованим фахівцем.

Японці запровадили систему довічного найму. Фірми самі шукають собі робітників, дбають про постійне підвищення їх кваліфікації, про умови відпочинку і добробут. У суспільстві перехід робітника на іншу фірму сприймається осудливо.

У промисловості Японія взяла курс на використання дешевої сировини та вивіз до розвинених країн готової продукції, з 80-х років — на експорт технічних проектів та технологій.

На сучасному етапі Японія є одним із трьох центрів сучасного ринкового світу поряд із США та Західною Європою. Наприкінці 70-х років на американському ринку було 40% японських автомобілів, 16% прокату чорних металів, 30% радіоприймачів і магнітофонів. Частка Японії у світовому валовому продукті в середині 80-х років сягнула 10%. Середньорічні темпи приросту виробництва були найвищими у світі — 4,1%. Сьогодні Японія — економічно квітуча, демократична, миролюбна держава.