Философия

41

(це шлях, коли істина осягається розумом безпосередньо за допомогою інтелектуальної інтуїції ; речі тут сприймаються виключно через їхню сутність, а знання про них є істинними і не потребують ні доведення, ні перевірки).

Г.В.Лейбніц у своїй теорії пізнання прагнув поєднати досягнення раціоналізму та емпіризму. Особливо чітко це проявляється в обґрунтуванні ним необхідності поважати факти, довіряти відчуттям, направляти пізнавальні зусилля на зрозуміння самих речей, давати усьому природне пояснення.

ТЕМА 8. ПОЛІТИЧНА ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ

1.Соціально-історичні передумови виникнення політичної філософії Нового часу.

Становлення політичної філософії Нового часу (17 - сер. 18 ст.) пов’язано з виникненням епохи буржуазних революцій, капіталістичного виробництва та боротьбою буржуазії з феодалізмом. Прогресивна політична ідеологія нового класу буржуазії спростовує божественне походження влади, проголошує принцип свободи, рівності усіх громадян, незалежно від соціального походження.

Теорія суспільного договору пояснює виникнення державної влади погодженням між народом та правителем. Держава, яка утворена незалежними та вільними людьми шляхом договору, зобов’язується в особі органів державної влади дотримувати їх природні та соціальні права.

2.Політичні погляди: а) Ш.Монтеск’є; б) Дж.Локка; в) Т.Гоббса; г) Ж-Ж.Руссо.

Ш.Монтеск’є – французький філософ-просвітник. У своїй історичній теорії виступає проти геологічного розуміння історії: історія людства є незалежним від Бога закономірним процесом. Під законами Монтеск’є розумів необхідні відносини, існуючі правила поведінки. Як засновник географічного напрямку в соціології, Монтеск’є, вважав що клімат – вирішальна причина розбіжностей форм державної влади та законодавства. Спираючись на принципи природного права та суспільного договору, Монтеск’є прийшов до висновку, що люди свідомо відмовились від “природного стану” та прийшли до держави та приватної власності.

42

Філософ зіграв прогресивну роль як критик королівського деспотизму, якому он протиставляв конституційну монархію та формальні буржуазні свободи.

Т.Гоббс – англійський філософ. Згідно з його теорією до виникнення держави люди жили в природному стані, не дотримуючись моральних норм та права по відношенню один до одного. В такому суспільстві боротьба за джерела існування закінчувалась “війною усіх проти усіх”. Прагнення к миру підказало необхідність передати частину прав зборам авторитетних осіб та наділити їх владою. Так виникає держава, влада якої по відношенню до підданих абсолютна, а покора громадян безумовна.

В залежності від того, кому люди передають свої права, виділяються три форми правління: монархія, республіка, аристократія. В питаннях про форми держави симпатії Т.Гоббса були на боці монархії. Відстоював необхідність підзвітності церкви державі, він вважав зберегти моральний вплив церкви на народ.

Дж.Локк – англійський філософ. Неминучість інституту державної влади доводить з позицій теорії природного права та суспільного договору. На відмінність від абсолютистської теорії держави Гоббса, за Локком, уряду передається тільки деяка частина “природних прав” заради ефективного захисту усіх інших – свободи слова, віри та власності. Щоб запобігти зловживанню, законодавча влада повинна бути відділена від виконавчої (включаючи судову) та “федеративної” (зовнішніх відносин). Народ залишається безумовним сувереном та має право не підтримувати та навіть скинути безвідповідальний уряд. Договір має за ціль забезпечення захист “природних прав” людини в формі конституційної монархії.

Ж.-Ж.Руссо – французький філософ-просвітник. Стверджує, що основою нерівності є приватна власність, причому майнова нерівність породила політичну, що закріплено виникненням держави. По мірі розвитку цивілізації нерівність між людьми поглиблювалась та досягла найвищої межі за деспотичної форми правління. Руссо обґрунтовує право народу на повстання. В трактаті “Про суспільний договір” Руссо вважає, що в суспільстві суверенною свободою володіє не особа, а держава, яка виникла на основі добровільної згоди. Теорія суспільного договору у Руссо набуває радикально-демократичний характер. Умовою свободи є рівність, як політична так і майнова, її зобов’язана охороняти держава, не допускаючи поляризації багатства

43

та злидарства. Малу власність, яка основана на власній праці, Руссо вважає основою суспільства, не менш священною ніж свобода.

3. Теорії суспільного договору та розподілу влади, їх значення. Теорія розподілу влади – політично-правова доктрина, згідно з якої влада представляє собою сукупність різноманітних функцій – законодавчої, виконавчої, судової, які виконуються незалежними одна від одної державними органами. Ідея “розподілу влади”, яка висловлювалась ще античними та середньовічними вченими (Аристотель, М.Падуанський), була сформульована як самостійне вчення в сер. 18 ст. Ш.Монтеск’є. Вчення про “розподіл влади”, яке пов’язано з теорією “природного права”, історично зіграло прогресивну роль в боротьбі буржуазії з абсолютизмом королівської влади. Зі ствердженням капіталізму цей принцип був прийнятий як один з основних принципів буржуазного конституціоналізму, що було вперше відображено в конституційних актах Великої французької революції. Принцип “розподілу влади” був використаний при

складанні діючої конституції США 1787 р.

В теперішню епоху “розподіл влади” (не завжди послідовно) реалізується в правових демократичних державних та є невіддільним атрибутом державної влади у цивілізованих країнах, але його практичне здійснення страждає відступами: у президентських республіках система “стримувань та противаг” глави держави у відношенні до парламенту та судових органів досить сильна, що викликає протистояння між законодавчою та виконавчою владою.

Політична філософія Нового часу заклала основи державноправового управління буржуазно-демократичного суспільства, що знайшло відображення в конституціях та правових законах теперішніх цивілізацій. Головні установки теорії суспільного договору та розподілу влади використані в теперішній концепції правової демократичної держави.

ТЕМА 9. КЛАСИЧНА НІМЕЦЬКА ФІЛОСОФІЯ

Попереднє зауваження: слід пам’ятати, що структура будь-якої цілісної теорії чи науки має (мінімально) два необхідних елементи – предмет та метод. Філософія як теоретична форма знання – також.

1. Історичні умови та породжені ними проблеми, що стали завданнями німецької філософії.

44

Класична німецька філософія є то необхідною ланкою у безперервному розвитку філософської думки людства. Кожна “ланка” безперервного ланцюга має свої межі: “початок” та “кінець”, – який у Новому часі становить новий “початок” іншої ланки – нової епохи розвитку філософської думки людства. Отже, слід проаналізувати епоху (1780-1830 рр.) Західної Європи, її фундаментальні проблеми як чинники історичних якісних змін предмету та методу філософії. Проблеми виникають самі із життя, але усвідомлюються у цілісній (системній, епохальній) формі лише посередництвом світоглядної системи людства, теоретичною формою котрої є філософія.

Історія свідчить, що епоха 1780-1830 рр. Західної Європи – то епоха революційного переходу від феодалізму до капіталізму. Капіталізм потребує інших світоглядних засад, іншого засобу (методу) буття людини. Метод (засіб) світоглядної боротьби – то критика засад, що стає одним із головних завдань філософської думки цієї епохи. Оскільки ж капіталізм неможливий без опори на науку (та техніку), то метод такої філософської критики повинен бути науковим, тобто теоретичним (“розумним”), що опирається на розум, системнотеоретичне обґрунтування засад людського буття. Суспільноекономічні та світоглядні проблеми епохи Нового часу суттєво змінили цілеспрямованість предмету та методу філософії (порівняно с попередньою епохою). По-перше, “розумна” критика засад релігійного світогляду потребує розібратись, що таке “розум”? Які межі його можливостей? По-друге, оскільки філософська критика є системно-теоретичною формою світоглядної боротьби, постає проблема нового методу побудови нової системи теоретичного світогляду (проблема засад (законів) самого “розуму” та системнотеоретичної форми самого методу). По-третє, оскільки “розум” то не індивідуальний, а суспільний розум, то закони цього розуму потрібно було шукати в історії розвитку суспільного розуму. Становлення класичної німецької філософії в кінцевому підсумку сформулювало засади нового методу нової філософської системи світогляду – діалектичний метод. Позитивний розгляд цих етапів стає можливим лише у порівнянні зі старим, протилежним філософським методом – метафізичним, подолання моментів котрого і становлять віхи розвитку нового методу також як і нової філософської (світоглядної) системи. По-четверте, абсолютизація розуму (свідомості, “ідеального”) у якості “первинної” засади буття призвело до “ідеалістичних” форм розвитку

45

класичної німецької філософії: “об’єктивно-ідеалістичної” у Ф.Шеллінга, Г.Гегеля та “суб’єктивно-ідеалістичної” – у Й.Фіхте та А.Шопенгауера.

Якщо зробити короткий підсумок, то головне завдання філософії цієї історичної доби: побудувати самодостатню всеохоплюючу філософську систему знання (світогляду), котра дала б розуміння буття від “початку” до “кінця”, де кінець замикається на початок; знайти адекватний метод побудови цієї теоретичної системи знання. І тільки сенс цієї “новизни” розкриває позитивність “кінця” класичної німецької філософії та “початку” нової історичної форми філософської думки людства – марксизму. (див. Ф.Енгельс “Людвіг Фейєрбах та кінець класичної німецької філософії”, а також К.Маркс “Тези про Фейєрбаха”).

2. “Критична” філософія І.Канта.

Внесок І.Канта – питання розвитку предмету та методу філософії, що пізніше набули статусу “класичних”.

По-перше, – “критика” можливостей теоретичного розуму як передумова створення теорії пізнання: межі розуму і доповнення (за його межами) вірою; форми теоретичного розуму – категоріальні форми та їх обмеженість; витоки межі та зв’язок чуттєвого і раціонального розуму (апріоризм та частковий агностицизм). Щодо внеску І.Канта у розвиток інших складових частин філософії, особливо – у світоглядному аспекті, – слід підкреслити його гуманізм: піднесення індивідуальної свободи до рівня головної засади самовизначення сенсу буття особистості (етика).

3. Діалектичні ідеї Й.Фіхте та Ф.Шеллінга.

І Фіхте, і Шеллінг виконували головне завдання філософії свого часу – намагались створити всеохоплюючу філософську систему знання. Якщо Шеллінг створював її на об’єктивно-ідеологічних засадах, то Фіхте – на суб’єктивно-ідеалістичних. Але обидва зробили спільний суттєвий внесок у розвиток діалектики як загального методу побудови системної теорії (об’єктивної і суб’єктивної діалектики). Треба звернути особливу увагу на діалектичні моменти аналізу природи у Шеллінга, та індивідуальної свідомості – у Фіхте.

4. Діалектична філософія Г.Гегеля. Зв’язок її системи, предмету та методу.

Г.Гегель не тільки продовжив, але й завершив розгляд проблематики предмету та методу філософії, тобто виконав головне

46

завдання філософії свого часу – створив цілісну, завершену всеохоплюючу систему філософського знання, що претендувала на універсальний засіб відповіді на будь-які світоглядні чи методологічні питання. Але головним його здобутком стала робота у сфері методології пізнання – створення діалектного методу як цілісної системи, що має статус теорії: засади (принципу), системи законів та категорій. При цьому слід звернути увагу, що це „створення” Гегелем мало свої передумови – діалектичні здобутки попередників, ще заражені рисами “метафізичного” методу, долаючи котрі Гегель з цих “елементів” побудував цілісну систему діалектичного методу. Але головним предметом Гегеля була історія людського пізнання, аналізуючи котру, він відкрив його загальні засади: зв’язок, розвиток та протиріччя (у якості рушійної сили), – загальні закони розвитку: закони єдності кількісних та якісних змін, закон єдності та боротьби протилежностей, закон заперечення та необхідні елементи “засад” та “законів” – категоріальні форми теоретичного розуму.

Створюючи свою всеохоплюючу систему філософського знання, Г.Гегель як син свого часу і послідовних традицій, абсолютизує розум у якості основної засади цієї системи. Таким чином його система набуває об’єктивно-ідеалістичної форми, метод – діалектика – то діалектика виключно розуму – суб’єктивна діалектика – ідеалістична форма діалектики. Один з важливих висновків Гегеля: “Усе дійсне є розумним; усе розумне – дійсним”.

Філософія Гегеля зробила великий вплив на розвиток німецької (а потому і світової) філософії, надавши їй риси “класичності” (довершеності та завершеності). Вона набула статусу пануючої... Але послідовників бентежив ідеалізм його системи: “Чому це загальні поняття передують одиничним речам, тоді як досвід та здоровий глузд стверджують протилежне?” Та й діалектичний метод таїв у собі “тріщину”: чому “система (предмет) філософії передбачає у своїй завершеності “кінець” розвитку (пізнання, історії людства і т. ін.), коли метод стверджує “безкінечність” розвитку?” Ці протиріччя: ідеалізму та матеріалізму, „системи” та „методу” філософії Гегеля призвели до необхідності її критики послідовниками, що призвела до суттєвих змін щодо предмету та методу філософії.

5. Матеріалізм Л.Фейєрбаха та кінець класичної німецької філософії.

47

Найбільш непримиренним критиком ідеалізму взагалі та ідеалістичної філософії Г.Гегеля був Л.Фейєрбах, стверджуючи матеріалістичні засади філософії. Головна критика Л.Фейєрбаха була направлена проти релігії. А ідеалістичну філософію, особливо об’єктивно-ідеалістичну, він вважав теоретичною формою релігії. Своє “матеріалістичне” завдання Фейєрбах вбачав у необхідності звести засади релігійної свідомості “з неба” на землю. Не відмінити релігію взагалі, бо без неї люди захлинуться від індивідуального свавілля, а виробити засади “земної” релігії, “Бог” котрої не на небі, а на землі – це сама Людина – головний предмет і „земної” релігії і філософії. Відкидаючи філософію Гегеля як ідеалістичну цілком, разом з “предметом” він відкинув і діалектичний “метод”. Але філософія не може бути без методу, тому його (Фейєрбаха) матеріалістична філософія мала метафізичний метод, що звело нанівець усі позитивні наміри його філософії: онтології та гносеології, етики та соціології. Ці риси “метафізичності”: “антропологізм”, “споглядальність” та “абстрактність”, де відірвані їх суттєві протилежності: “суспільна”, “діяльна” та “конкретно-історична” “природа” людини. Ствердження ним матеріалізму у філософії стало (внутрішнім) етапом “кінця” (ідеалізму та посягань філософії на всеохоплюючу систему філософського знання – “абсолютну” істину) доби “класичної” німецької філософії і “початком” нових предметних та методологічних горизонтів філософії. Сенс цього “кінця” і нового “початку” світової філософії розкрили К.Маркс та Ф.Енгельс.

ТЕМА 10. ФІЛОСОФІЯ МАРКСИЗМУ. ДІАЛЕКТИКО–МАТЕРІАЛІСТИЧНА КОНЦЕПЦІЯ СУСПІЛЬСТВА

1. Соціально-історичні й теоретичні передумови виникнення марксизму.

Марксизм – наукова система філософських, економічних та соціально-політичних поглядів; наука про пізнання і перетворення реальності, про закони розвитку суспільства, природи і мислення. Основоположниками марксизму були К.Маркс і Ф.Енгельс. Марксизм як наукове вираження корінних інтересів робітничого клас виник у 40- х рр. Х1Х ст. Найважливішими теоретичними джерелами марксизму

48

з'явилися класична німецька філософія, англійська політична економія, утопічний соціалізм.

Марксизм складається з трьох органічно взаємозалежних частин: філософії, політичної економії, наукового комунізму. Найважливіша особливість марксизму складається у визначенні умов, шляхів і засобів перетворення світу, що стало можливим завдяки застосуванню матеріалістичної діалектики до аналізу історії, економіки, політики і тактики робітничого класу.

Історія людського суспільства – природно-історичний процес. Закони історії об'єктивні. К.Марксом відкритий: закон визначальної ролі способу виробництва матеріальних благ; закон відповідності виробничих відносин характерові і рівню розвитку виробничих сил; закон обумовленості надбудови базисом; закон відносної самостійності суспільної свідомості; закон зростання ролі народу в історії і ін. Головним економічним відкриттям К.Маркса є аналіз виникнення й функціонування капіталізму на основі додаткової вартості у геніальній праці "Капітал".

2. Матеріалістичне розуміння історії.

Матеріалістичне розуміння історії зводиться до того, що реальна основа суспільства закладена в матеріальному виробництві, у матеріальних суспільних відносинах, що складаються між людьми незалежно від їх волі й свідомості. Центральне місце в суспільному виробництві займає власність на засоби виробництва і відповідні їй відносини розподілу, обміну й споживання матеріальних цінностей. На матеріальній основі виникають державно-правові інститути, соціально-класові відносини, різні форми свідомості, ідеалістичні, суспільні відносини, духовне життя суспільства. Суспільне буття визначає суспільна свідомість. До матеріальних умов життя суспільства відносяться: природне середовище, народонаселення, матеріальне виробництво, з них матеріальне виробництво домінує над іншими.

3. Закони розвитку та функціонування суспільно-економічних формацій.

На основі узагальнення історії розвитку людства марксизм виділив наступні основні формації, що утворять ступіні історичного прогресу: первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний, комуністичний. Послідовна зміна формацій пояснюється протиріччям між новими продуктивними силами та

49

застарілими виробничими відносинами, що на певній ступіні перетворюються з форм розвитку на пута. При цьому діє загальна закономірність, відкрита К.Марксом: нові виробничі відносини ніколи не з'являються раніш, ніж у надрах старого суспільства дозріють матеріальні умови їх існування. Послідовна зміна формацій утворить магістральну лінію розвитку людства.

Продуктивні сили є провідним елементом способу виробництва, основою розвитку суспільства; вони розвиваються стрибкоподібне й поступально по висхідній лінії від кам'яних знарядь праці до комп'ютерів і космічних систем. Засоби праці й особливо знаряддя праці є мірою розвитку робочої сили і чинять на неї вплив. Суспільні продуктивні сили праці виникли в результаті історичного розвитку процесів об'єднання і поділу праці.

Виробничі відносини є соціальною формою продуктивних сил, що зв'язані один з одним за законом відповідності виробничих відносин характерові і рівню розвитку продуктивних сил. Відповідно до цього закону, відкритому К.Марксом, виробничі відносини є формою їх функціонування. У свою чергу, виробничі відносини впливають на функціонування продуктивних сил, прискорюючи, гальмуючи їх розвиток або відповідаючи їм (оптимальний варіант розвитку). Виробничі відносини складають основу базису як економічної структури суспільства. Закон обумовленості політичної надбудови суспільства базисом визначає особливості взаємодії економіки й політики.

Базис породжує політичну надбудову; вона виростає на конкретному базисі і визначається їм: 1) коли новий базис викликає до життя нову надбудову, вона допомагає базисові розвитися, оформитися; 2) надбудова має відносну самостійність і відіграє активну роль; 3) надбудова не з'являється як автоматичний рефлекс базису, унаслідок чого можуть виникнути протиріччя між ними; надбудова формується швидше базису; 4) надбудова може випереджати розвиток базису; діяти в тім же напрямку, що і базис (оптимальний варіант); діяти проти, ставити перешкоди економічному розвиткові і заподіювати шкоду суспільству і тоді вона зазнає краху; 5) прогресивні елементи надбудови (духовна культура) можуть жити в багатьох поколіннях; реакційні елементи гинуть швидше або існують у формі пережитків.

50

Суспільна свідомість і її форми, і насамперед політика, мораль, мистецтво, філософія, релігія, наука відбивають буття не дзеркально, не автоматично; оцінюють і розкривають зміст буття і перетворюють його через практичну діяльність.

4. Сучасна інтерпретація марксизму.

Марксизм – достатньо цінне інтелектуальне надбання сучасної культури. Найсильніша сторона марксизму – критична переробка їм багатовікової історії людської думки, відкриття діалектикоматеріалістичного світогляду. Однак, на початку ХХ ст. у Росії, Китаї ідеї марксизму були догматизовані, підпорядковані цілям й інтересам політичного волюнтаризму, а головна гуманістична тема удосконалювання людини закрита. У той же час переважав класовий підхід, абсолютизувались вчення про соціальні революції і диктатуру пролетаріату. Однак, не Маркс і не Енгельс "придумали" класову боротьбу, диктатуру пролетаріату, їх ідеї виразили реальні тенденції європейського і світового розвитку свого часу.

ТЕМА 11. НАУКА ЯК ФЕНОМЕН НОВОГО ЧАСУ: ФІЛОСОФСЬКІАСПЕКТИ НАУКОВОГО ПІЗНАННЯ

1. Рішення проблеми пізнання у філософії.

Варто з'ясувати, як у філософії вивчається питання про фундамент і основні компоненти процесу пізнання, як трактується природа пізнавальної діяльності людини.

Взаємодіючи із навколишнім світом, перетворюючи його, людина постійно включала результати освоєння дійсності в безпосередній, реальний процес життя. У цьому процесі здійснювалася оцінка, перевірялася значимість для людини результатів її діяльності, накопичувався досвід, здійснювався добір і систематизація знань, що здобуваються про світ і про саму людину. Саме реальне практичне життя обумовило виникнення пізнавальної потреби. Тому пізнавальне відношення людини до дійсності є практичним за своєю природою.

Гносеологія (знання, пізнання) є одним з розділів сучасної філософії. Вона досліджує природу людського пізнання, форми і методи переходу від поверхневих знань до глибинних. Процес пізнання вивчається з погляду форм, закономірностей розвитку, можливостей досягнення істини. Існують його різні підходи, моделі.