Археология Украины учебник

Тема 22

Пізньолатенський і ранньоримський час

на виділена Д. Н. Козаком у 1980-х роках, хоча деякі поселення цього типу досліджувалися й раніше.

Площа поселень у цей час зростає до 1,5—2 га, порівняно з 0,2—0,4 га пшеворських поселень латенського часу. Селища утворюють гнізда, кожне з яких складається із трьох—восьми поселень. Відстань між ними становить 1—5 км. Докладно вивчені поселення Підберізці, Сокільники, Боратин, Линів склада­ лися із чотирьох—шести жител. Будівлі в цілому подібні до пшеворських: представлені напівземлянками або наземними спорудами каркасно-стовпової конструкції. На кожне житло припадає від п'яти до 10 ям-льохів, що значно більше, аніж за попередніх часів.

Могильники зубрицької культури невідомі. Кераміка поєднує різні етно­ культурні риси. Кількісно переважає ліпний посуд, що складається із кухон­ них горщиків, лощених столових мисок, а також кухликів та плоских дисків. Порівняно з пізньолатенським часом частка лощених посудин у складі ке­ рамічного комплексу зменшується до 6—10 %. Як форми, так і орнаментація посудин у різних сполученнях поєднують пшеворські, заруби нецькі та окремі липицькі елементи. Із зарубинецькою традицією пов'язано також поширення дисків-сковорідок, невідомих на цій території за попередніх часів. Гончарна кераміка інколи трапляється лише на зубрицьких поселеннях Подністров'я. Це сіроглиняний посуд липицької культури та провінційно-римський імпорт: ам­ фори, сіроглиняні миски та червонолаковий посуд (рис. 5).

Знаряддя праці представлено невеликим набором предметів. Серед прикрас і предметів особистого вжитку — бронзові браслет і шпильки, фібули (похідні від гостропрофільованих, з високим приймачем та ін.), рогові гребені, скляні намистини, залізні ключі тощо. Зброя представлена кількома наконечниками стріл, списів, шпорою (рис. 6).

На думку Д. Н. Козака, зубрицька культура сформувалася у середині І ст. н. є. внаслідок інтеграційних процесів між носіями східної частини пшеворської культури і прийшлими із Прип'ятського Полісся групами населення зарубинецької культури. У Верхньому Подністров'ї у формуванні нової спіль­ ноти брали участь також дакійські племена липицької культури.

На Волині зубрицька культура функціонувала до кінця II ст. і припинила своє існування у зв'язку з експансією носіїв вельбарської культури. Пам'ятки на Верхньому Дністрі існували до початку III ст. і трансформувалися у локаль­ ну групу черняхівської культури типу Черепин.

Генетична спорідненість пізньозарубинецьких і зубрицьких пам'яток, при­ сутність у кожній із цих культурних груп пшеворських і зарубинецьких елементів (рис. 7) дає підстави вважати їхніх носіїв частиною східноєвропейських венетів, про яких повідомляє Тацит наприкінці І ст. н. є.

Поєнешті-лукашівська культура

Ареал цієї культури охоплює Карпато-Дністровський регіон у межиріччі Дністра, Пруту та Серета, тобто частину території Румунії, Молдови та Ук­ раїни (переважно Чернівецьку область) (рис. 1). Перша пам'ятка — могильник

361

Розділ V

Поєнешті в Румунії, був відкритий наприкінці 1930-х років. На території Мол­ дови могильник і поселення поблизу с. Лукашівка дослідив у 1950-х роках Г. Б. Федоров. Він визначив їхню однотипність із румунськими пам'ятками й запропонував об'єднати їх в одну культуру — поєнешті-лукашівську.

В українському Подністров'ї аналогічні поселення у 1960—1970-х роках досліджені у Круглику, Кодині, Соколі, Гринчуку (розкопки Б. О. Тимощука, І. С. Винокура, С. П. Пачкової). Г. І. Смирновою розкопано могильник Долиняни. Нині відомо близько 200 поселень, могильників та окремих знахідок типу Поєнешті-Лукашівка, із них в українському Подністров'ї — близько 40 пунктів.

Розглянемо основні риси поєнешті-лукашівської культури, зосередивши основну увагу на пам'ятках, розміщених на території України та сусідньої Молдови. Поселення поділяються на мисові і низинні. Деякі з мисових посе­ лень були великими городищами із доволі складною системою укріплень (Рудь). Однак більшість із них — це селища, площа яких не перевищувала 2 га, з незначним культурним шаром. Житла — наземні споруди, зі стінами плотово-каркасної конструкції, обмащені глиною, і напівземлянки прямокут­ ної або овальної у плані форми, площею до 20 м2, із вогнищами, викладени­ ми камінням чи глиною, та земляними лежанками уздовж стін.

Могильники — "поля поховань" без зовнішніх ознак. Найбільші із них — румунські могильники Поєнешті (152 поховання) і Боросешти (150 поховань). Інші могильники значно поступаються їм за розмірами. Обряд — кремація небіжчиків на стороні. Майже всі поховання в могильниках Поєнешті і Лу­ кашівка (як і в пшеворській культурі) були урновими, а в Долинянах — лише 12 поховань із 58 могил. Рештки кремації, зазвичай, очищувалися від залишків поховального вогнища. Як урни використовувалися чорнолощені горщики, інколи — глеки та вази. Зверху урна накривалася покришкою — мискою. До урн клали речі, що побували у вогні: прикраси, деталі одягу (фібули, частини поясів, браслети, намистини), інколи знаряддя праці, побутові речі, зброю. Трапляються також безінвентарні поховання та кенотафи.

Керамічний комплекс складається із ліпного кухонного посуду із шорсткою поверхнею, ліпного лощеного столового посуду, а також невеликої кількості імпортної античної та кельтської кераміки. Перша група (горщики, миски, кухлі, глеки, конічні покришки, диски-коржівниці та ін.) становить майже 90 % кераміки на поселеннях. Кухонні горщики нерідко прикрашені наліпни­ ми валиками, шишечками, вушками, підковками, деякі мають хроповатий корпус і подлощені шийку та низ. Лощена кераміка представлена головним чином мисками і горщиками, рідше трапляються глеки. Миски мають аналогії серед кераміки пшеворської та ясторфської культур.

Речові знахідки із металу, каменю, кістки, глини доволі поширені серед латенізованих культур. Так, на поселенні Круглик знайдені сільськогоспо­ дарські залізні знаряддя: наральник та сім невеликих серпів. Предмети озброєння (наконечники списів, мечі, деталі щитів) походять переважно із Румунії. У могильнику Долиняни виявлено бронзові наконечники піхов мечей римського типу. Проте сама зброя до могил не клалася. Серед прикрас най­ частіше трапляються залізні та бронзові фібули середньо- і пізньолатенської схеми із суцільним або ж рамчастим приймачем. Поширені також металеві

362

Тема 22

Пізньолатенський і ранньоримський час

браслети, кільця, короноподібні шийні гривни, сережки, намиста із металевих пронизок та скляних намистин. Серед деталей убрання найбільш характерні частини ременя — округлі пряжки та своєрідні застібки-гачки.

Рис. 8. Поєнешті-лукашівська культура. Головні етапи розвитку

363

Розділ V

ДАВНІ СЛОВ'ЯНИ ТА ЇХНІ СУСІДИ

Як і в зарубинецькій культурі, хронологія пам'яток типу ПоєнештіЛукашівка визначається, насамперед, за матеріалами могильників, хоча вико­ ристовуються також датувальні можливості амфорних клейм, що походять із поселень. Порівняльний аналіз цих категорій речей дав можливість визначити загальні рамки існування культури від рубежу III—II ст. до другої половини — кінця І ст. до н. є. (рис. 8). Поєнешті-лукашівська культура зникає, не зали­ шивши по собі прямих наступників, очевидно, внаслідок складної етнополітичної ситуації на Нижньому Дунаї, зумовленої експансією гетів.

Сьогодні дослідники одностайні в тому, що поєнешті-лукашівська культу­ ра склалася унаслідок переселення племен з південного берега Балтійського моря (очевидно, германців із латенізованою культурою), які під тиском кельтів мігрували у гето-дакійське середовище пониззя Дунаю. Тому тут, окрім рис субстратної гетської, виявляються елементи різних культур — латенської, по­ морської, пшеворської, зарубинецької та, особливо, різних груп ясторфської культури. Найімовірніше, на ранньому етапі свого існування поєнешті-лукашів- ське населення було змішаним, його основу становили місцеві племена — гети, а також різноетнічне латенізоване населення межиріччя Ельби — Одеру. Можли­ во, саме це населення мав на увазі Страбон, коли писав про бастарнів, які зміша­ лися із фракійцями.

Липицька культура

Липицька культура разом із пізньозарубинецькими і зубрицькими старожитностями належить до ранньоримського періоду. Вона охоплювала північну групу гето-дакійських племен, генетично пов'язану із дакійською культурою Подунав'я. Зонами її поширення були Верхнє Подністров'я та Попругтя (су­ часні Івано-Франківська і Чернівецька області) (рис. 4).

Назва культури походить від першої, дослідженої у 1889—1890-х роках І. Коперницьким, пам'ятки — могильника поблизу с. Верхня Липиця. В ок­ рему культуру виділена в 1932 p. M. Ю. Смішком. У повоєнний період М. Ю. Смішко, І. К. Свєшніков, В. М. Цигилик, Л. І. Крушельницька, В. Д. Баран, Л. В. Вакуленко дослідили липицькі комплекси на багатошаро­ вих поселеннях у Черепині, Бовшіві, Незвиську та інших пунктах, а також могильники в Болотні та Звенигороді, окремі поховання. Найкраще вивчені поселення Ремезівці та Верхня Липиця.

Поселення розташовані на берегах невеликих річок та струмків. За площею вони здебільшого невеликі, хоча поселення у Верхній Липиці тягнеться уздовж берега на 500 м. Житла представлені двома типами: заглибленими і наземни­ ми. Досліджені переважно заглиблені будівлі, овальної або чотирикутної у плані форми. Серед них трапляються як напівземлянки, так і землянки глиби­ ною до 2 м. На поселенні Ремезівці відкрито дві залізоробні майстерні у ви­ гляді заглиблених споруд, у материкові стінки яких були врізані сиродутні горни.

Могильники зазвичай розташовані на невисоких підвищеннях поблизу від поселень. Грунтовно досліджені могильники у Верхній Липиці та Болотні

364

Тема 22

365

Розділ V

(близько 70 поховань). Основний поховальний обряд — тілоспалення на сто­ роні. У Верхній Липиці зафіксовано три майданчики, на яких спалювали небіжчиків. Чисто перебрані кальциновані кістки разом із убранням покійно­ го (пряжки, фібули) та особистими речами вміщувалися в урни (90 % кре­ мацій) або в ями. Більшість урн мали покришки. Деякі кремації поєднують липицькі (характерна гончарна кераміка) та пшеворські риси (пошкоджена зброя — меч, наконечник списа).

Частина поховань представлена тілопокладеннями північної орієнтації. У Верхній Липиці вони становили 11 %, у Болотні — 23 %. Тілопокладеннями були також багаті поховання в Колоколині та Чижикові, що містили імпорт­ ний римський бронзовий посуд.

Керамічний комплекс чітко відрізняється від посуду латенізованих культур. Він складається з гончарної та ліпної кераміки. Ліпний посуд переважає на поселеннях, де становить 85—90 %. Своєю чергою він поділяється на груболіпний кухонний (тюльпаноподібні горщики, інколи прикрашені наліпними шишечками, валиками тощо, та лійчасті кухлі з масивною ручкою) і столовий (миски, горщики, чаші на високій ніжці). Гончарна кераміка здебільшого трапляється на могильниках, де становить 50—70 %. Вона виготовлена з відмуленої глини і має добре загладжену або лощену поверхню сірого або ж чорно­ го кольору. Переважають біконічні горщики на кільцевому піддоні, двовухі посудинки, глечики, чаші на високій ніжці (рис. 9).

Речові знахідки представлено також різноманітними бронзовими фібулами провінційно-римських типів: сильнопрофільованими, очковими, трубчастими та прикрашеними емаллю. До цього ж кола належать металеві пряжки, монота поліхромні скляні намистини. Римський імпорт репрезентують круглі мета­ леві люстерка, бронзові, скляні та червонолакові посудини, а також два срібних денарія Фаустини Молодшої кінця II ст. н. є. Зброя представлена мечем, наконечником списа та кількома шпорами. До знарядь праці належать залізні наральник, ножі, шила, уламок сокири та напилок, кам'яні жорна та оселки, глиняні пряслиця і грузила, проколки із кістки. Серед побутових ре­ чей — ключі від замків та кресала.

Численні знахідки переконливо датують липицьку культуру І—II ст. н. є. Найбільш ранньою пам'яткою є поховання у Колоколині, комплекс якого датується початком І ст. н. є. Найпізніші провінційно-римські фібули кінця II ст. походять із Верхньої Липиці (рис. 10).

Походження липицької культури пов'язане із просуванням у перших деся­ тиліттях І ст. н. є. на територію Верхнього Подніпров 'я дакійської людності. В

цей час гето-дакійські племена були об'єднані в могутній союз на чолі з Буребистою і поширювали свою експансію на північний схід. Свідченням їхнього перебування в українському Закарпатті є дакійська фортеця поблизу с. Мала Копаня.

На підставі свідчень Птолемея липицьку культуру звичайно пов 'язують із пле­ менем костобоків, що жили за Карпатами в басейні Дністра. Дакійське населен­ ня, що прийшло у Подністров'я, принесло з собою липицьку культуру в уже

Рис. 10. Фібули липицької культури. Хронологічні позиції

366

Тема 22

367

Розділ V

сформованому вигляді. Так само раптово, як і з'явилася, вона зникає на­ прикінці II ст. Цілком можливо, що її носіїв витіснили й частково асимілюва­ ли племена зубрицької культури.

Господарство та соціальний устрій

За рівнем соціально-економічного розвитку латенізовані культури поступа­ лися центральним районам Кельтики. Матеріали досліджень переконують, що на східній периферії населення займалося переважно землеробством і скотар­ ством, а різні ремесла, зокрема залізодобування та обробка металів, були менш розвинені, аніж в основному ареалі латену.

Господарство базувалося на землеробстві та приселищному тваринництві,

про що свідчить розташування поселень на зручних для рільництва грунтах та поблизу луків, придатних для випасу худоби. Основною системою землекорис­ тування, очевидно, був переліг, а на півдні лісової зони — підсіка. Екстенсив­ не землекористування за наявності великої кількості вільних земель було до­ волі продуктивним і давало змогу з мінімальною витратою сил отримувати відносно великі врожаї.

У II ст. до н. є. — II ст. н. є. місцева людність користувалася переважно де­ рев'яними ралами. Залізні вузьколезові насадки трапляються лише у племен Закарпаття, поодинокі їх знахідки фіксуються у матеріалах поєнешті-лукашів- ської та липицької культур, що перебували під впливом високорозвинених культур Подунав'я. Урожай збирали за допомогою невеликих серпів, особли­ во численних у Закарпатті на пам'ятках зарубинецької і поєнешті-лукашівської культур.

Кельтські досягнення у чорній металургії та металообробці сприяли розвит­ кові цих галузей у Південно-Східній Європі, про що свідчать такі спеціалізовані центри, як латенське Ново-Клиново та зарубинецький Лютіж. На останньому, очевидно, мешкала група давніх металургів, що засвідчує співвідношення трьох жител із 15 сиродутними горнами для добування заліза із болотяної руди

ікількома сотнями ям для випалу вугілля. До більш пізнього часу (ймовірно, II ст. н. є.) належать великі скупчення горнів поблизу Умані. На відміну від кельтських, зарубинецьких і пізньозарубинецьких центрів, липицьке мета­ лургійне виробництво було розпорошене — тут не виявлено потужних центрів, таких як Свентокшижський на території пшеворської культури (Польща).

Кузні з ковальсько-слюсарними інструментами виявлені лише на латенських пам'ятках Закарпаття. В інших культурах зафіксовані поодинокі знахід­ ки ковальських лещат, пробійників, зубил, що, звісно, не відображає обсягу й характеру робіт по металу. Залізні вироби найчастіше трапляються на латенських пам'ятках Закарпаття. Ковалі тут під час роботи із залізом і сталлю вико­ ристовували найскладніші технологічні прийоми. Утім, вони залишалися уні­ версалами, що працювали переважно на замовлення, а не на ринок.

Гончарство у латенський час досягло високого рівня майстерності, однак у побуті користувалися здебільшого ліпною керамікою. Лише у кельтів та косто-

368

Тема 22

боків (носіїв липицької культури) набули поширення високошвидкісний гон­ чарний круг і товарне виробництво посуду.

У народів Південно-Східної Європи сформувалася доволі розвинена систе­ ма економічних зв'язків. Як і раніше, із греко-римських країв Причорномор'я та Східного Середземномор'я надходили предмети розкоші та престижу (вино в амфорах, червонолакова кераміка, металевий та скляний посуд, скляне на­ мисто тощо). Великому обсягу античних товарів, мабуть, відповідав зворотний потік експорту. Можливо, кельтські та зарубинецькі племена експортували залізо, що вироблялося на Закарпатті, Середньому Подніпров'ї та Південному Побужжі. Уявлення про перелік товарів, задіяних у товарообміні населення Причорномор'я і Середземномор'я, можна почерпнути із "Історії" Полібія (II ст. до н. є.): "Для необхідних життєвих потреб країни, що оточують Понт, доставляють нам худобу та величезну кількість безумовно чудових рабів, а з предметів розкоші — у великій кількості мед, віск та солону рибу. Отримують вони із продуктів, якими багаті наші країни, олію та всілякі вина; хлібом во­ ни обмінюються з нами, то доставляючи його в разі потреби, то отримуючи...".

Визначення основних тенденцій суспільного розвитку базується насампе­ ред на аналізі планувальної структури всебічно досліджених поселень та ма­ теріалах могильників. Зазначимо, що для усіх розглянутих культур типовими є

невеликі однокамерні житла з однією опалювальною спорудою, які можна розгля­ дати як місце проживання малої чи індивідуальної сім 7.

Розкопки Пилипенкової Гори та Оболоні (зарубинецька культура) дали можливість установити, що в межах великих селищ (10—20 будівель) житла розміщувалися більш-менш компактними групами. Зазвичай усередині такої групи або поруч із нею містилася спільна господарська ділянка — скупчення ям-льохів та подвір'я. Найімовірніше, на таких поселеннях мешкало по кілька великих чи патріархальних сімей, кожна з яких складалася з двох-трьох поколінь родичів, що зумовило розміщення жител групами. Своєю чергою, кілька вели­ ких сімей утворювали рід або так звану первісну сусідську общину. Дрібні посе­ лення, очевидно, належали великим сім'ям, а гнізда з кількох патріархальних селищ утворювали рід. Поява таких селищ, а також кількох груп жител на великих поселеннях засвідчує процес сегментації общинної власності на власність окремих колективів. Своєю чергою, парна сім'я, імовірно, виконува­ ла основні виробничі функції, нерідко виступаючи як споживча одиниця.

Невисокий рівень майнового розшарування демонструють також загалом однорідні поховання із тілоспаленням зарубинецької, пшеворської, поєнештілукашівської культур. Лише у кількох випадках супроводжувальний інвентар дещо виділяється із загальної маси. Наприклад, група воєнних вождів сформу­ валася у пшеворських племен. Про це свідчить багате поховання із Гринева, що містило повний комплект військового спорядження І ст. н. є.

На вищий рівень суспільного розвитку кельто-фракійців Закарпаття і "вільних даків" вказують елементи товарного виробництва заліза та гончарної кераміки, тісні зв'язки із розвиненими у соціально-економічному відношенні кельтськими і дакійськими суспільствами Подунав'я, а також римськими провінціями. Багаті поховання у Колоколині, Чижикові та Звенигороді, ма­ буть, належали місцевим племінним вождям.

369

Розділ V

ДАВНІ СЛОВ'ЯНИ ТА ЇХНІ СУСІДИ

Пізньоримський період і початок доби V переселення народів (III—V ст. н. є.)

Протягом НІ—V ст. н. є. величезні маси варварських народів Європи та Азії знімалися із насаджених місць. Унаслідок "великого переселення народів" перекроювалася етнічна карта, руйнувалися етнічні та політичні кордони, що установлювалися віками. Під ударами германців і гунів у V ст. Римська імперія зазнає поразки, а на її уламках виникають варварські королівства.

За пізньоримського часу формуються нові етнокультурні спільноти й на території України. Поява деяких із них була викликана міграціями герман­ ських племен на південь, засвоєнням досягнень римської цивілізації племена­ ми Східної Європи, перебудовою традицій попередніх місцевих культур.

Посилення торговельних контактів Римської імперії з народами Причор­ номор'я, Прикарпаття і Подніпров'я на початку II ст., після завоювання Дакії, зумовило стрімкий соціально-економічний розвиток місцевих племен. Ак­ тивізуються варварські народи на кордонах Імперії. Прологом доби переселен­ ня народів були Маркоманські війни (166—180 pp.) та міграція готів на зламі II—III ст. до Чорного моря. Протягом III ст. Імперія переживає глибоку кри­ зу, викликану комплексом різних причин, що дає змогу коаліції варварських племен (готи, карпи, бастарни, сармати) розпочати так звані Скіфські війни, нападаючи на північні провінції та приморські міста. Незважаючи на перемо­ гу в цих війнах, Рим остаточно втрачає Дакію.

Значна роль в історії римського часу належала германським племенам готів і гепідів. Найбільше інформації про них міститься в історика готів Йордана (VI ст.). За легендою, готи і гепіди на трьох кораблях прибули зі Скандинавії і висадилися у гирлі Вісли, підкоривши місцеву людність. Коли кількість на­ роду там істотно зросла, "військо готів разом із сім'ями" вийшло звідти і при­ йшло "в землі Скіфії, що їхньою мовою називались Ойум". Перемігши спалів, готи рушили в ту частину Скіфії, що межує із Понтійським морем. Найвищої могутності готи досягли у IV ст. за правління Германаріха, який підкорив войовничі північні народи і змусив їх підкорятися своїм законам. Серед пере­ можених Йордан називає естів, мерю, мордву, чудь, а також венетів. Останніх він вважав прямими предками венетів, антів і склавинів VI ст.

Після навали гунів і смерті Германаріха у 375 або 376 р. анти намагалися відновити свою незалежність, але зрештою були розбиті наступником Герма­ наріха — Вінітарієм. їхній "король Боз" та 70 старійшин були страчені. Втім, союз готів не був міцним, його склад постійно мінявся, тому після 375 р. внаслідок гунської навали могутність готів зійшла нанівець.

Кочовики тюркського походження, гуни, були для місцевих мешканців "небаченим до сих пір родом людей". Як свідчить римський історик Амміан Марцеллін, після смерті Германаріха і кількох поразок готи пішли на захід до Дністра, де були знову розбиті гунами. З дозволу імператора Валента готи пе-

370