Історія держави і права України - В.М. Іванов (2013)

удосконаленням системи державного управління». Уряд отримав статус підлеглого Президентові СРСР виконавчо-розпорядчого органу; його було перейменовано в Кабінет Міністрів СРСР. Відповідно до Законів СРСР від

29 березня 1990 р. та 20 березня 1991 р. відбувалась реформа державного апарату виконавчої влади. Отже, процес формування виконавчої гілки влади знаменував собою початок втілення у практику державного будівництва теорії поділу влади.

У грудні 1989 р. створено перший орган конституційного контролю, яким став Комітет конституційного нагляду СРСР.

Реформи на загальносоюзному рівні привели до змін у статусі УРСР як союзної республіки. Значним кроком на шляху до суверенітету республіки стало прийняття 27 жовтня 1989 р. Закону УРСР «Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) Української РСР». Розширювалися повноваження Голови Верховної Ради, який набував рангу найвищої посадової особи республіки і мав представляти Україну у міжнародних відносинах. Скоротився склад Верховної Ради УРСР до 450 депутатів

(раніше було 650); установлювався 5-річний термін повноважень народних депутатів. Певних змін на шляху демократизації зазнала виборча система,

зокрема, передбачалась альтернативність висування кандидатів у депутати.

Проведені на нових засадах у березні 1990 р. вибори до Верховної Ради та місцевих Рад засвідчили, що монополія Комуністичної партії на владу похитнулася. Оформлення парламентської опозиції під назвою «Народна Рада» (125 депутатів) викликало створення прокомуністичної більшості

«За Радянську суверенну Україну» (239 депутатів). В умовах гострого протистояння політичних сил уперше в історії України Верховна Рада почала працювати як парламентський орган.

Важливе значення в утвердженні реального суверенітету України,

розбудові Української держави мало прийняття 16 липня 1990 р. Верховною Радою Декларації про державний суверенітет України. Декларація складається із преамбули і десяти розділів.

771

У преамбулі зафіксовано, що, виражаючи волю народу України, Верховна Рада «проголошує державний суверенітет України як верховенство,

самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах».

У розділі І «Самовизначення української нації» наголошується, що

«Українська РСР як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією невід‘ємного права на самовизначення».

Розділ ІІ «Народовладдя» містить головні засади реального народовладдя.

Зокрема, підкреслюється, що громадяни республіки всіх національностей становлять народ України, який є єдиним джерелом державної влади;

повновладдя народу України реалізується на основі Конституції Республіки як безпосередньо, так і через народних депутатів, обраних до Верховної та місцевих рад; від імені всього народу може виступати виключно Верховна Рада УРСР.

Розділ ІІІ «Державна влада» проголошує головні засади організації та здійснення державної влади. Уперше в Україні офіційно визнається здійснення державної влади за принципом її поділу на законодавчу,

виконавчу та судову.

У розділі IV «Громадянство Української РСР» зазначається, що Українська РСР має своє громадянство; забезпечує рівність усіх громадян перед законом «незалежно від походження, соціального і майнового стану,

расової та національної приналежності, статі, освіти, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин».

Урозділі V «Територіальне верховенство» стверджується, що Українська РСР здійснює верховенство на всій своїй території і що ця територія в існуючих кордонах є недоторканною і не може бути змінена та використана без її згоди.

Урозділі VІ «Економічна самостійність» встановлюється виключне

право народу України володіти, користуватися і розпоряджатися

772

національним багатством України; проголошується, що весь економічний і науково-технічний потенціал, створений на території України, є

матеріальною основою її суверенітету і використовується з метою забезпечення матеріальних і духовних потреб її громадян; наголошується на зобов‘язанні держави забезпечити захист усіх форм власності.

Передбачалося створення банківської, фінансової, митної та податкової систем, а при необхідності – упровадження власної грошової одиниці.

У розділі VІІ «Екологічна безпека» визначаються головні засади екологічної безпеки країни, утверджується державний суверенітет в екологічній сфері: «Українська РСР самостійно встановлює порядок організації охорони природи на території Республіки та порядок використання природних ресурсів».

Розділ VІІІ «Культурний розвиток» містить положення про державний суверенітет у культурному і духовному житті українського народу. Зокрема,

зазначається, що Україна «є самостійною у вирішенні питань науки, освіти,

культурного і духовного розвитку української нації, гарантує всім національностям, що проживають на території Республіки, їх право вільного національно-культурного розвитку». Наголошується на забезпеченні національно-культурного відродження українського народу, його історичної свідомості і традицій, національно-етнографічних особливостей,

функціонування української мови у всіх сферах життя. Новим у конституційному законодавстві є пункт про зобов‘язання держави щодо

«задоволення національно-культурних потреб українців, що проживають за межами Республіки».

Розділ ІХ «Зовнішня і внутрішня безпека» визначає головні засади і принципи безпеки. Наголошується на праві мати власні Збройні Сили,

внутрішні війська та органи державної безпеки. Урочисто проголошується намір України «стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї».

Розділ Х «Міжнародні відносини» формулює основні засади цих

773

відносин, «визнає перевагу загальнолюдських цінностей над класовими,

пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права». Підкреслюється, що Україна є суб‘єктом міжнародного права, здійснює безпосередні зносини з іншими державами,

бере участь у діяльності міжнародних організацій, виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування. Вона активно сприяє зміцненню загального миру і міжнародної безпеки, безпосередньо бере участь у загальноєвропейському процесі та європейських структурах.

Особливого значення набувало положення про те, що «Декларація є основою для нової Конституції, законів України і визначає позиції Республіки при укладанні міжнародних угод. Принципи Декларації про суверенітет України використовуються для укладання союзного договору».

Отже, Декларації про суверенітет України є фундаментальним документом, який має статус важливого передконституційного акта. Саме ця декларація стала фундаментом сучасної української державності.

Під тиском демократичних сил 24 жовтня 1990 р. Верховна Рада прийняла Закон «Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) Української РСР». Скасування статті 6 Конституції про керівну роль Комуністичної партії підірвало засади її монопольного панування в державі.

Закріплювались правові основи діяльності політичних партій, громадських організацій і рухів; через своїх представників у радах їм надавалось право брати участь в управлінні державними і громадськими справами.

У побудові органів державної влади основними засадами, замість демократичного централізму (ст. 3), проголошувались їх виборність і підзвітність народові, відповідальність за доручену справу, обов‘язковість рішень вищестоящих органів для нижчестоящих.

Відтепер виключно законами України визначалися організація і порядок діяльності органів суду і прокуратури республіки; вони фактично виводились з підпорядкування союзного центру. На Верховний суд Української РСР було покладено функцію вищого судового контролю та нагляду за судовими установами республіки (ст. 149). Генеральний

774

прокурор Української РСР призначався Верховною Радою республіки, був відповідальний перед нею і їй підзвітний (ст. 163). Передбачалося створення в Україні Конституційного Суду.

Законами від 13 та 21 травня 1991 р. було внесено зміни в структуру органів вищої виконавчої влади. Установлювався перелік міністерств та інших органів державного управління Української РСР. Уряд почав називатися Кабінетом Міністрів УРСР, а голова уряду – Прем’єр-

Міністром. Визначалися нові функції уряду, які значно обмежували адміністративне втручання загальносоюзних структур.

Логічним продовженням процесу створення нової державної влади,

побудованої на основі розмежування повноважень між представницькими,

виконавчими та судовими органами, стало запровадження поста

Президента Української РСР. 5 липня 1991 р. було прийнято закони «Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР», «Про Президента Української РСР», «Про вибори Президента Української РСР». На 1 грудня

1991 р. призначалися вибори Президента Української РСР. Цими документами було започатковано зміни у конституційному устрої на шляху України до президентсько-парламентської республіки. Зазначалося, що

«Президент є найвищою посадовою особою Української держави і главою виконавчої влади». Визначалися й вимоги до кандидата на вищу державну посаду: Президентом може бути обраний громадянин України, не молодший 35 років, який має виборчі права, проживає на території України не менше десяти років і володіє українською мовою. Він обирається на п‘ять років і може бути переобраний тільки раз.

Зміни й доповнення до Конституції УРСР, що стосувалися адміністративно-територіального устрою, системи і компетенції державних органів, були внесені Законом УРСР від 19 липня 1991 р. у зв‘язку з результатами референдуму у Криму про створення Кримської Автономної Республіки.

За Законом СРСР від 9 квітня 1990 р. «Про загальні засади місцевого

775

самоврядування і місцевого господарства СРСР» розпочався перевід місцевих Рад із режиму єдиного державного керівництва в режим місцевого самоврядування. В Україні цей процес набув інтенсивності із прийняттям 7

грудня 1990 р. Закону «Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування» За законом систему місцевого самоврядування становили сільські, селищні, міські Ради народних депутатів і їх органи, інші форми територіальної самоорганізації громадян.

Органи місцевого самоврядування отримали значні права в економічній та соціально-культурній сферах на відповідних адміністративних територіях.

Проголошення державного суверенітету Україною, як і іншими союзними республіками (першою його проголосила Росія 12 червня 1990 р.), не було визнано IV з‘їздом народних депутатів СРСР, який у грудні 1990 р. ухвалив постанову «Про загальну концепцію нового Союзного договору і порядок його укладання».

17 березня 1991 р. за рішенням Верховної Ради СРСР відбувся

референдум з питання: «Чи вважаєте Ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої Федерації рівноправних суверенних республік, в якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи людини будь-якої національності?». Верховна Рада УРСР додатково внесла до бюлетеня питання: «Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу Радянських Суверенних Держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?» Участь у референдумі взяли 83% виборців. Ствердно відповіли на перше питання 70%, на друге –

80%. Отже переважна більшість населення підтримала Декларацію про державний суверенітет України, одночасно висловившись за можливість міждержавного об‘єднання рівноправних суверенних республік.

В інших республіках референдум також не вніс ясності щодо нового союзного договору і подальшої долі СРСР, а в Литві, Латвії, Естонії, Грузії,

Вірменії, Молдові він взагалі не проводився.

Після референдуму у Ново-Огарьові (під Москвою) відбулися переговори керівників дев‘яти республік із Президентом СРСР М. Горбачовим щодо

776

змісту нового союзного договору. За результатами «новоогарьовського процесу» 15 серпня 1991 р. було розповсюджено проект нового союзного договору, а на 20 серпня 1991 р. призначалася церемонія його підписання.

Проте Верховна Рада УРСР ще 27 червня 1991 р. вирішила відкласти розгляд проекту договору на вересень, тобто Україна не мала наміру брати участь у цій церемонії.

19–21 серпня 1991 р. у країні сталася спроба державного перевороту,

метою якого було збереження централізованої держави. Вище партійно-

державне керівництво СРСР проголосило владу антиконституційного Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС). Рішення ДКНС передбачали ліквідацію демократичних завоювань, загрожували суверенітету України. Проте змова закінчилася провалом. Події серпня 1991

р. надзвичайно посилили відцентрові процеси, прискорили розпад СРСР.

24 серпня 1991 р. позачергова сесія Верховної Ради УРСР проголосила

Акт про незалежність України, яким було визначено новий політико-

правовий статус країни. В цьому історичному документі зазначалось: «...продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні,

виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної української держави – України. Територія України є неподільною і недоторканною». Зазначалось також, що віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України.

1 грудня 1991 р. відбувся Всеукраїнський референдум, на якому, крім відповіді на запитання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?», громадяни мали обрати Президента країни. Узяли участь у голосуванні 84,2% виборців; 90,3% з них підтвердили Акт проголошення незалежності України. Більшістю у 61,6% голосів Президентом України було обрано Л. Кравчука. Розпочався новий етап розвитку України як самостійної, суверенної держави.

777

Зміни в законодавстві

Процес перебудови, що відбувався в усіх сферах суспільно-політичного життя, істотно вплинув на правову систему.

Основними напрямами реформування законодавства були: а) внесення численних змін і доповнень у існуючі закони та інші правові акти; б)

розробка та прийняття нових законодавчих актів.

Істотні зміни відбувалися в законодавстві, яке регулювало економічні відносини. Закон СРСР від 6 березня 1990 р. «Про власність в СРСР» вніс суттєві зміни в інститут власності. Серед основних форм власності

(державної та колективної) у законі зазначається також і власність громадян.

Допускалось існування в СРСР власності іноземних держав, міжнародних організацій, іноземних юридичних осіб і громадян.

Правовому забезпеченню переходу економіки на ринкові відносини сприяли закони СРСР «Про кооперацію в СРСР» від 26 травня 1988 р., «Про підприємства в СРСР» від 4 червня 1990 р., Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про оренду від 23 листопада 1989 р.

Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про землю від 28

лютого 1990 р. установлювали право громадян на придбання землі в довічне володіння або в оренду.

Принципово новим законодавчим актом ринкового типу були прийняті у травні 1991 р. Основи цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік, які мали набрати чинності з 1 січня 1992 р. Загальносоюзні акти сприяли розвитку законодавчого забезпечення реформування економіки в Україні.

Логічним продовженням юридичного оформлення на основі Декларації про державний суверенітет України економічної незалежності республіки став прийнятий 3 серпня 1990 р. Закон «Про економічну самостійність Української РСР». У цьому документі було визначено зміст, мету й основні принципи економічної самостійності України, механізм господарювання,

регулювання економіки і соціальної сфери, організації фінансово-

778

бюджетної системи. Проголошувалися повна господарська самостійність і свобода підприємництва всіх юридичних і фізичних осіб у рамках законів України, введення національної грошової одиниці. На реалізацію Декларації був спрямований також Закон УРСР «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 12 червня 1991 р. Цей документ надавав українському народові виключне право самостійно і незалежно здійснювати зовнішньоекономічну діяльність на території Української УРСР.

Важливими актами законодавчого забезпечення реформування економіки

України стали закони Української РСР «Про власність», «Про підприємництво» від 7 лютого 1991 р., «Про підприємства в Україні» від 27

березня 1991 р. та ін. Загалом протягом останнього року перебування УРСР у статусі союзної республіки Верховна Рада прийняла близько 40 законів та

70 постанов з економічної політики.

Однак розпочата в 1991 р. реформа цін створила для промислових підприємств критичну ситуацію. Нові ціни на більшість товарів народного споживання перевищували діючі роздрібні. Ця акція виявилася дуже непопулярною і серед населення, оскільки призвела до порожніх полиць у крамницях. В Україні було введено продаж продовольчих і непродовольчих товарів за картками споживача з купонами.

Перехід, починаючи з 1988 р., підприємств на повний госпрозрахунок і самофінансування потребував реформування трудового законодавства.

Установлювався новий порядок укладання колективних договорів.

Тривалість випробування при прийомі на роботу стала визначатися за погодженням сторін. Скасовувались деякі обмеження щодо роботи за сумісництвом, суміщення професій. Законом СРСР від 22 травня 1990 р.

було розширено пільги і гарантії трудових прав жінкам. В умовах переходу на ринкові відносини Верховною Радою УРСР 1 березня 1991 р. прийнято Закон «Про зайнятість населення».

Водночас у трудовому праві спостерігалися певні перекоси. Так,

роботодавці почали широко застосовувати нововведену контрактну форму прийняття на роботу, що значно зменшило захист прав працівників.

779

Розвиток цієї галузі гальмували, з одного боку, наявність застарілих норм радянського трудового права, а з іншого – слабкість захисту трудових прав,

орієнтація на виробництво всупереч інтересам працівника.

Зміни у законодавство, яке регулювало соціально-культурну сферу,

вносили прийняті Верховною Радою закони «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» від 1 березня 1991 р., «Про пенсійне забезпечення» від 5 листопада 1991 р.

Відродженню духовності українського народу, регулюванню суспільних відносин у сфері української та інших мов, якими користується населення республіки, сприяло прийняття Закону «Про мови в Українській РСР» від 28

жовтня 1989 р.

В умовах загострення екологічної ситуації внаслідок Чорнобильської катастрофи подальшого розвитку набуло екологічне законодавство. У

березні 1990 р. Верховна Рада Української РСР прийняла Постанову «Про екологічну обстановку в республіці та заходи по її докорінному поліпшенню». Серед кардинальних заходів, спрямованих на оздоровлення довкілля, передбачалось до 2000 р. вивести з експлуатації Чорнобильську АЕС, припинити скидання у водойми забруднених стоків, відмовитись від нового промислового будівництва у містах і районах з підвищеним рівнем забруднення навколишнього середовища.

Реформування суспільства й держави спричинило відповідні зміни й доповнення у кримінальному законодавстві.

14 листопада 1989 р. Верховна Рада СРСР прийняла Декларацію, де визнала незаконними і злочинними допущені в минулому репресивні акти проти народів, яких було піддано насильницькому виселенню з рідних місць у роки Другої світової війни. Визнавалось за потрібне прийняти необхідні законодавчі акти для безумовного поновлення прав усіх народів, яких було піддано репресіям. Проголошувалось, що «зневажання прав людини і норм гуманності на державному рівні більш ніколи не повториться в нашій країні».

Істотним кроком на шляху реабілітації безвинних людей, які зазнали

780