Hai-Nyzhnyk.%20Podatkova%20pol

почестей. Автор “Спогадів “Події й постаті з 1878 – 1918 рр.” (1922) та “Моє життя” (1926).

Волошинов (Волошин) Олександр Федорович (1855 – 1933) –

громадський і земський діяч, один з членів правління Союзбанку. Член ради Товариства українських поступовців. Делегований Центральною Радою до Київської губерніальної ради. Разом з І.Тешенком йому було доручено створити Комісію у справах народної освіти. Один з організаторів Національного фонду. Голова видавничого комітету Київської “Просвіти”.

ВольськийА.–економіст,професор.Угрудні1917р.надавдопомогу директоровіДержавноїскарбниціУНРМ.Кривецькомуувиробленні доповіді“ЕкономічніперспективирозвиткуУкраїнськоїРеспубліки”. З 25 березня 1918 р. – член спільної торговельно-економічної комісії (з української сторони) між УНР та Центральними державами, передбаченої умовинами Берестейського договору.

Воронович Михайло Михайлович (? – 1918) – політичний і державний діяч. Земельний власник, колишній губернатор Бесарабії. Член таємної організації “Українська Народна Громада” (“УкраїнськаГромада”),щоздійснила29квітня1918р.гетьманський переворот. Делегат від Київщини і головуючий на З’їзді Хліборобів, який проголосив 29 квітня 1918 р. Гетьманом всієї України генерала П.Скоропадського. За гетьманату – товариш міністра внутрішніх справ (10 травня – 14 листопада 1918 р.), міністр ісповідань (з 14 листопада 1918 р.) Української Держави. Розстріляний повстанцями наприкінці1918р.приспробідістатисяздипломатичнимдорученням на конференцію представників Антанти в Яссах.

ВорошиловКлимЄфремович(1881–1969)–політичнийідержавний діяч.ЧленРСДРПз1903р.В1917р.–головаЛуганськоїради,голова Луганського комітету РСДРП(б). Член ВЦВК, що був утворений ІІ Всеросійським з’їздом Рад, комісар Петроградської ВРК. Один з

240

Гербель Сергій Миколайович – громадський, державний діяч.

Гофмейстер, земельний власник з Херсонщини. Харківський губернатор. За царату у 1903-1904 рр. – Харківський губернатор, у 1904-1912 рр. – начальник Головного управління у справах місцевого господарства Міністерства внутрішніх справ Російської імперії; член Государственного Совєта. Під час Першої світової війни – головноуповноважений з постачання продовольством діючої армії, здобув репутацію визначного організатора продовольчої справи; головноуповноважений по постачанню армій Румунського фронту. Був відомий, як чесний і енергійний адміністратор, завзятий ворог хабарництва й усіляких зловживань та надужить урядовців. Антантофіл.

За гетьманату П.Скоропадського 1918 р. – з 29 травня по липень 1918 р. – уповноважений голови Ради Міністрів при Головній квартирі австро-угорських військ в Одесі; з кінця липня – член спеціальної комісії з вироблення нового економічного договору з Центральними державами, який й було заключено 10 вересня 1918 року (піписав “Протокол економічного договору між Українською Державою з одної, а Німеччиною і Австро-Угорщиною з другої сторони на господарський 1918/1919 рік”, а також: Прилогу 2. “Згоду про встановлення Української Продовольчої Ради”; Прилогу 3. “Згоду щодо інших споживчих припасів (з підприлогами а до з)”; Прилогу 3 а. “Худоба” з підприлогами і додатками).

В липні 1918 р. призначений міністром продовольчих справ після відставки Ю.Соколовського. Один з авторів т.зв. “записки дев’яти” міністрів (від 17 жовтня 1918 р.), яка призвела до кризи в уряді Ф.Лизогуба і змін у зовнішньополітичному курсі України; 24 жовтня – 14 листопада 1918 р. – міністр продовольчих справ Української Держави. 14 листопада – 14 грудня 1918 р. – голова Ради Міністрів і міністр земельних справ Української Держави. Після зречення Гетьмана добровільно здався Директорії і був ув’язнений в Лук’янівській в’язниці у Києві.

Гетьман – дивіться: Скоропадський П.

Гінч–німецькийурядовийрадник.ЗагетьманатуП.Скоропадського

– член (від німецької Варшавської воєнно-генеральної залізниці) змішаної україно-німецької комісії з питань залізнично-шляхової тарифної угоди, яка розпочала роботу у Києві 27 травня 1918 р.

242

Гнєповський Ф. – робітник київського заводу “Арсенал”. В ніч на 29 (16) січня 1918 р., очолювана ним група заводських бойовиків обеззброїла заводську охорону і захопила “Арсенал” (повстання на ”Арсеналі”).

Голіцинський Євген (1878 – 1932) – громадсько-політичний діяч, членРеволюційноїукраїнськоїпартії.1918р.–комісарприКиївській конторі Государственного банку; радник Міністерства фінансів УНР; очолював комісію уряду УНР, що їздила до Берліну в справі замовленого в імперській друкарні “Reichsdrukerei” виготовлення українських паперових грошових знаків. В 1919 р. – посол УНР в Естонії. В еміграції – доцент хімії Української господарчої академії в Подєбрадах (Чехо-Словаччина).

Голубович Всеволод Олександрович (1885 – 1939) – політичний і громадський діяч, інженер шляхів. Син священика з Поділля. Навчався в духовній семінарії та Київському політехнічному інституті. Член Одеської української громади, РУПу, згодом партії українських есерів. Член Центральної Ради. Представляв ЦК УПСР у Малій Раді. В Генеральному секретаріаті УНР – секретар шляхів сполучення (з 27 липня 1917 р.), секретар торгу і промисловости (з листопада 1917 р.). З 18 січня по 29 квітня 1918 р. – голова Ради НароднихМіністрівУНРіміністрзакордоннихсправУНР.Очолював делегацію Центральної Ради на мирних переговорах в Бересті (28 грудня1917р.–15січня1918р.),де10січня1918р.передавделегаціям чотирьох союзних держав ноту Генерального секретаріату УНР з заявою про незалежність України у вирішенні міжнародних справ. 29 квітня 1918 р. після гетьманського перевороту заарештований німецькою військовою владою (формально – за викрадення банкіра А.Доброго). Неодноразово затримувався і ув’язнювався урядами гетьманату, більшовиків і Директорії. 26 липня 1919 р. наказом Директорії призначений головою української місії в Італії, яка, зокрема, мала опікуватися українськими полоненими. В грудні 1919 р. увійшов до складу щойно створеної “Кам’янецької Національної ради”, що стала у жорству опозицію до Директорії. У 1919-1920 рр. – один з проповідувачів так званого українського “радянства”. В кінці травня 1921 р. засуджений радянською владою у справі ЦК УПСР. В 1920-х рр. – завідувач відділом капітального будівництва Вищої Ради народного господарства (ВРНГ) УСРР. В 1931 р. –

243

засуджений органами ОГПУ в справі “Українського Національного центру”. Загинув у в’язниці.

Гоффінгер (Hoffinger) – австро-угорський політичний діяч, дипломат. Генеральний консул Австро-Угорської імперії у Києві за Української Держави (гетьманату) 1918 р. З кінця липня 1918 р. – членспеціальноїкомісії(відАвстро-Угорщини)звиробленнянового економічного договору між Українською Державою та Німеччиною і Австро-Угорщиною, який й було заключено 10 вересня 1918 року (піписав “Протокол економічного договору між Українською Державою з одної, а Німеччиною і Австро-Угорщиною з другої сторони на господарський 1918/1919 рік” та: Прилогу 2. “Згоду про встановлення Української Продовольчої Ради”; Прилогу 3. “Згоду щодо інших споживчих припасів (з прилогами а до з) з додатками та підприлогами; Прилогу 8. “Угоду про перевіз товарів”; Прилогу 10. “Угоду про мито”).

Гренер Вільгельм (Groener Wilhelm) (22 листопада 1867,

Людвігсбург, Вюртемберг – 2 вересня 1939, Борнштедт, поблизу Потсдама) – військовий і державний діяч, генерал-лейтенант німецької служби (1916), начальник штабу німецьких окупаційних військ в Україні. Народився 1858 р. у сім’ї полкового скарбника з Вюртемберга.У1884р.вступивдо3-гопіхотноговюртембергського полку. З 1890 р. – ад’ютант батальйону. У 1893-1896 рр. навчався в Академії німецького Генерального Штабу. В 1902-1904 рр. командував ротою 98-го піхотного полку (Мец). В 1908-1910 рр. – 1-й офіцер (начальник оперативного відділу) штабу 13-го артилерійського корпусу. 1910-1911 рр. – командувач батальйоном 125-го піхотного полку (Штутгарт). З 1912 р. начальник відділу залізниць Великого Генштабу.

З початком Першої світової війни (з серпня 1914 р.) завідував проводом німецьких залізниць та організацією на них військових перевезень (польове управління залізницями), керуючий військовою промисловістю (зокрема керував перекидкою німецьких військ на Східний фронт). 26 червня 1915 р. очолив службу постачання. 11 вересня 1915 нагороджений орденом Pour le Merite за успішне проведення мобілізації – йому вдалося перекинути залізницями більш як 3 млн. чол. і 860 тис. коней. У 1916 р. в стислі терміни здійснив блискучу перекидку військ на

244

Румунський фронт. З 1 листопада 1916 р. – заступник пруського військового міністра і начальник Військового управління (куратор питань військового промислового виробництва в Німеччині). Внаслідок конфлікту з ген. Е.Людендорфом, 16 серпня 1917 р. переведений на фронт командиром 33-ї піхотної дивізії; 20 грудня 1917 р. – 15 резервного корпусу на Західному фронті; 25 лютого 1918 р. – І-го армійського корпусу на Східному фронті.

З23березняпо27жовтня1918р.–начальникштабугрупиармій “Київ” Г. фон Айхгорна. 24 квітня 1918 р. зустрівся з генералом П.Скоропадським і висунув йому дев’ять умов, при погодженні на виконання яких, німецьке політичне керівництво прихильно поставилося б до можливого приходу П.Скоропадського до влади, а окупаційнекомандуваннязайнялобприповаленніЦентральноїРади активний нейтралітет. 27 жовтня 1918 р. змінив ген. Людендорфа на посту І-го генерал-квартирмейстера Штабу Верховного командування німецьких військ. Керував загальним відступом німецької армії. 6 листопада 1918 р. поставив уряду вимогу за будьяку ціну уникнути поразки армії і наполіг на негайному початку мирних переговорів, що завершилися підписанням Комп’єнської угоди 11 листопада 1918 р.

По заключенні Версальського миру, 3 липня 1919 р. пішов з поста на знак протесту. 30 вересня 1919 р. звільнений у відставку. З 25 червня 1920 по 12 серпня 1923 рр. -- міністр шляхів сполучення, а згодом, з 20 січня 1928 по 30 травня 1932 рр. – міністр Райхсверу (збройних сил) Веймарської Республіки. Провадив по залаштункові політичні інтриги, сподіваючися посісти посаду канцлера.

Товаришував з колишнім гетьманом України П.Скоропадським, коли той мешкав у вигнанні в Німеччині (Ваннзее біля Берліна). Був головою Ради Українського наукового інституту в Берліні. Писав військово-історичні праці, серед яких “Світова війна та її проблеми” (1920).Авторспогадів,якієціннимджереломдлярозумінняукраїно-

німецьких стосунків у 1918 р.: Groener W. Lebenserinnerungen // Von Brest-Litovsk zur deutschen Novemberrevolution / Baumgart W. (red.).

– Gottingen, 1971. – C. 259-451.

Грушевський Михайло Сергійович (19 вересня 1866 – 26 вересня

1934) – історик, літературознавець, письменник, соціолог, громадсько-політичний і державний діяч. Закінчив Університет

245

Св. Володимира в Києві. 1894 – 1914 рр. – професор Львівського університету, голова Наукового товариства ім. Т.Шевченка у Львові, головний редактор “Літературно-наукового вістника”, засновник і голова Українського наукового товариства в Києві (1908). Автор подат 2 тис. наукових праць. Належав до членів-засновників Української національно-демократичної партії (1899), один з лідерів ТУПу (1906). Наприкінці 1914 р. засланий до Симбірська (Росія). Перебував також в Москві та Казані (Татарстан, Росія).

ПісляЛютневоїреволюції(1917р.)повернувсявУкраїнуіочолив УПСР(формальновступиву1919р.).ГоловаУкраїнськоїЦентральної Ради (обраний одностайно на Українському Національному конгресі)таїїВиконкому.29квітня1918р.ЦРбувобранийнапосаду Президента УНР, однак того ж дня УНР було повалено внаслідок державного перевороту, вчиненого організацією “Українська Громада” на чолі з ген. П.Скоропадським. Після перевороту і проголошення П.Скоропадського Гетьманом всієї України відійшов від політичного життя. Згодом переїхав до Кам’янця-Подільського. В березні 1919 р. виїхав за кордон. В Парижі очолював “Комітет незалежної України”, у Відні – Український соціологічний інститут, комітет “Голодним України”. 1920-1922 рр. – редактор ЦО УПСР “Борітеся – поборете!”.

В березні 1924 р. повернувся до Радянської України, займався науково-організаційною роботою. Очолював історичну секцію ВУАН. Академік ВУАН (1923) та АН СРСР (1929). Редагував журнал “Україна” (1924 – 1930). Зазнавав утисків та переслідувань з боку радянської влади. 1931 р. заарештований у справі “Українського національного центру”, по звільненні був змушений виїхати з України і жити в Москві. Помер в Кісловодську (Росія), похований на Байковому цвинтарі в Києві.

Основна історична праця – “Історія України-Руси” (10 т., 13 кн.

– 1898 – 1936).

Гуменний Андрій Я. – з січня 1918 р. директор Відділу посередніх податків Генерального секретарства (згодом Народного Міністерства) фінансів УНР. За гетьманату П.Скоропадського – директор Департаменту посередніх податків Міністерства фінансів Української Держави; член (з травня 1918 р.) Економічної комісії Української Держави на мирових переговорах з РСФРР.

246

Дарочі – З кінця липня 1918 р. – член спеціальної комісії (від Австро-Угорщини) з вироблення нового економічного договору між Українською Державою та Німеччиною і Австро-Угорщиною, який й було заключено 10 вересня 1918 року (піписав “Протокол економічного договору між Українською Державою з одної, а НімеччиноюіАвстро-Угорщиноюздругоїсторонинагосподарський 1918/1919 рік” та: Прилогу 2. “Згоду про встановлення Української Продовольчої Ради”; Прилогу 3. “Згоду щодо інших споживчих припасів (з прилогами а до з) з додатками та підприлогами; Пррилогу 7. “Угоду про упорядкування комунікації (дорожніх зносин)”; Прилогу 8. “Угоду про перевіз товарів”; Прилогу 9. “Згоду про залізничні тарифи”; Прилогу 10. “Угоду про мито”.

Дашкевич-ГорбацькийВолодислав–педагог,військовослужбовець,

генерал-майор російського Генерального штабу. Викладав тактику в Пажеському корпусі. Під час Першої світової війни командував полком, а згодом 24-ю піхотною дивізією. Був активним членом “Української Народної Громади” (“Української Громади”) і фактичним керівником гетьманського перевороту. 29 квітня 1918 р. очолював боївки, що захоплювали урядові інституції в ніч перевороту. 29 квітня – липень 1918 р. – начальник Штабу Пана Гетьмана. З липня 1918 р. перебував при П.Скоропадському. В жовтні 1918 р. призначений головою надзвичайної місії Української Держави до Румунії. Посланець гетьманського уряду на переговори з представниками Антанти у Яссах.

Дєнікін Антон Іванович (4 грудня 1872, Влоцлавск, Варшавська губернія – 8 липня 1947, Детройт, США) – військовий, політичний і державний діяч, генерал-лейтенант російської служби, один з лідерів білого руху. Народився 1872 р. Навчався на військовоучилищних курсах Київського піхотного юнкерського училища (1892). Закінчив Ніколаєвську академію російського Генерального штабу (1899). З 23 липня 1902 р. старший ад’ютант штабу 2-ї піхотної дивізії, з 17 березня 1903 р. – 2-го кавалерійського корпусу. Учасник російсько-японської війни 1904-1905 рр.: з 28 березня 1904 р. на посаді штаб-офіцера для особливих доручень при штабі 9-го, з 3 вересня – 8-го армійського корпусу. Спочатку виконував обов’язки начальника штабу бригади Заамурського

247

округу окремого корпусу кордонної охорони, потім начальника штабу Забайкалької козачої дивізії ген. П.Ренненкампфа та УралоЗабайкальської козачої дивізії. З 12 січня 1906 р. штаб-офіцер для особливих доручень при штабі 2-го кавказького корпусу, з 30 грудня 1906 р. штаб-офіцер при управлінні 57 піхотної резервної бригади, з 29червня1910р. –командувач17-гопіхотногоАрхангелогородського полку. На початку 1914 р. призначений виконуючим справи генерала для доручень при командуючому військами Київського військового округу.

Один з видатних генералів царської армії, учасник Першої світової війни. З 19 липня 1914 р. – генерал-квартирмейстер штабу 8-ї армії. З 19 вересня 1914 р. – начальник 4-ї стрілецької бригади (т.зв. “Залізної бригади”), яку в серпні було розгорнуто в дивізію. Нагороджений орденом Св. Георгія 4-го ступеня за бої 2 – 11 жовтня 1914 р. поблизу Сам бора (наказ від 24.04.1915); 3-го ступеня (3.11.1915), георгієвською зброєю (10.11.1915), георгієвською зброєю, прикрашеною діамантами, за бої під Луцьком в травні 1916 р. (наказ від 22.09.1916). Приймав участь в наступі ПівденноЗахідного фронту в 1916 р., діючи в луцькому напрямі, згодом 25 травня (7 червня) взяв Луцьк. З 9 вересня 1916 р. командир 8-го артилерійського корпусу, який в грудні 1916 р. було перекинуто на Румунський фронт. У 1917 р. – командувач 8-м армійським корпусом в 4-й армії ген. О.Рогози; з 5 квітня (28 березня) – начальник Штабу Верховного Головнокомандуючого М.Алєксєєва; 31 травня (13 червня) – 30 липня (12 серпня) -- головнокомандуючий арміями Західного фронту; 2-29 серпня (15 серпня – 11 вересня)

– головнокомандуючий арміями Південно-Західного фронту. Виступав проти “революційних” перетворень та “демократизації” армії; намагався обмежити функції солдатських комітетів лише господарськими проблемами.

Всерпні1917р.підтримавзаколотЛ.Корнілова,бувзаарештований (в Бердичеві) разом з іншими й утримувався у в’язниці в Бихові. Звідти 19 листопада 1917 р. разом з Л.Корніловим був звільнений за наказом ген. Н,Духоніна та іншими втік на Дон (у Новочеркаськ) при занятті міста більшовиками. Там брав участь в організації Добровольчої армії. Спочатку був начальником Добровольчої дивізії, після її реорганізації переведений на посаду помічника командуючого.Учасник1-гоКубанського(Крижаного)походу.Після загибелі 13 квітня 1918 р. під Катеринодаром Л.Корлілова, прийняв

248

на себе командування армією і повернув її назад на Дон. 31 серпня 1918 р. став одночасно 1-м заступником голови “Особливої наради”. Післясмертіген.Алексєєваз8жовтня1918р.–головнокомандуючим Добровольчої армії, об’єднавши в своїх руках військову та цивільну влади. Ярий противник української державності. У 1918 р. наніс низку поразок більшовицьким кавказьким військам, а у 1919 р. – українським республіканським. З 8 січня 1919 р. – головнокомандуючий “Збройними Силами Півдня Росії”, заступник “ВерховногоправителяРосії”О.Колчака,з4січня1920р.–водночас “Верховний правитель” Півдня Росії.

У 1919 р. заняв Царицин, Камишин, Воронеж, Лівобережну Україну, в жовтні 1919 р. – Орьол й увійшов до Тульської губернії Росії. Створив Південноросійський уряд. В жовтні ж 1919 р. зазнав відчутних поразок від Червоної армії під Орлом та Воронежем

іпоступово відвів свої війська на південь. Частина його армії відступила у Крим, іншу було переправлено туди ж в березні 1920 р. з Новоросійська. Отримавши несхвалення офіцерства, передав 23 березня (4 квітня 1920 р.) командування ген. П.Врангелю і в квітні 1920 р. виїхав до Константинополя. В квітні 1920 прибув до Лондона (Англія), в серпні 1920 р. – до Бельгії, а навесні 1926 р. – до Франції (в околиці Парижу). В еміграції активної участі в політичній діяльності не брав. Коли в 1940 р. німецькі війська увійшли до Франції виїхав на південь, до Мімізану, де перебув всю окупацію. Під час ІІ світової війни виступав проти співробітництва з німцями і на підтримку радянської влади. В листопаді 1945 р. виїхав до США. За кордоном видав п’ять томів опису революційних подій

іперебігу громадянської війни в Росії (“Очерки русской смуты”. –

Париж, 1921-1926).

Діденко Іван Петрович – член Центральної Ради і ЦК Селянської спілки, належав до УПРС. В Центральній Раді представляв Радомисльський повіт Київщини. В липні 1917 р. член делегації ЦР на переговорах з “бунтівним” полком ім. Гетьмана П.Полуботка. Входив до Комітету Центральної Ради.

Дітятін В. Ф. – секретар Ради Міністрів Української Держави.

Дорошенко Дмитро Іванович (1882-1951) – політичний,

громадський, державний діяч, публіцист, історик, професор.

249