problemi_vivchennya_istoriyi_ukr_rev_Vipusk_3

провели широкомасштабну пропагандистську операцію серед інтелігенції і особливо серед селян.

Подібна ситуація була і в Одесі. Тут активно діяв обласний комітет Всеросійського селянського союзу на чолі з російськими есерами. Осередки комітету підтримували політику Тимчасового уряду.

Результати виборів, які відбулися в основному в липні-вересні, показали не тільки співвідношення політичних сил в містах України, а і значущість в політичній боротьбі російського фактору.

З іншого боку, маючи майже однакову соціальну програму, російські та українські партії кардинально розходилися у національному питанні. Для центрального проводу есерів та меншовиків його взагалі не існувало. Чисельність членів всеросійських партій, які в Україні опиралися насамперед на російське та зрусифіковане робітництво, набагато перевищувала кількісний склад відповідних українських. Українські соціал-демократи майже вдесятеро раз поступалися місцевим меншовикам, а російські есери тільки на Катеринославщині мали партійний загін чисельністю близько 100 тис.

У 67 містах України проголосувало 1 050 077 виборців, з них за український соціалістичний блок 58 279, або 5,5%; за УСДРП – 9 401, або 0,9%; за УПСР – 1 055, або 0,1%; УПСФ – 11 379, або 1,1%. Найбільше голосів отримали російські есери -221 301 (21,1%); соціалістичний блок – 179209 (17,1%); кадети – 83 289 (7,9%); більшовики – 62 229 (6%); меншовики – 56 167 (5,3%); монархісти – 31 301 (3%). По губернським містам українські партії мали такі результати: український соціалістичний блок -37 574 (8,6%), УПСФ –

10 848 (2,5%), УСДРП - 4 828 (1,1%), УПСР – 756 (0,2%) 9.

Таким чином, УПСР, УСДРП, УПСФ, виступаючи окремими списками набрали 7,6% голосів, російські соціалістичні партії (без більшовиків) -43%, російські буржуазні партії близько 11%, більшовики – 6% 10. Така розкладка вказувала на те, що вплив українських партій на міське населення був незначним, отже міста залишалися під впливом загальноросійських партій (переважно есерів і меншовиків та кадетів).

Члени конституційно-демократичної партії як прихильники „ єдиної і неподільної Росії” болісно сприйняли національно-визвольні рухи, які розгорнулися в Росії після повалення царизму. Російські кадети, як правило, були проти ідеї автономії України.

Так, практично без будь-якої спроби порозуміння в конкретних обставинах здійснення жорсткого антиукраїнського курсу Тимчасового уряду, буквально „ зависли в повітрі” ініціативи щодо врегулювання і вирішення цієї проблеми Центральної Ради, адресовані російським кадетам.

У відповідь – нові і нові кампанії цькування українського руху відверто ворожа реакція на найпоміркованіші домагання. Про що свідчить вихід кадетів з уряду у липневі дні 1917 р. офіційно через незгоду з позицією меншовицькоесерівської частини в уряді щодо українського питання.

Конституційно-демократична партія Росії виникла у жовтні 1905р. Кадети, до складу яких увійшли видатні діячі науки, освіти, юриспруденції, медицини, стали однією з найвпливовіших політичних сил країни. Партія ставила своїм завданням перетворення Росії у конституційну парламентарну монархію. Осередки кадетів виникли в багатьох великих містах України. Загальна кількість їх членів наближалась до 10 тис. Серед них були відомі своїми українськими симпатіями М. Василенко, А. Вязлов, Д. Багалій, І. Лучицький, В. Науменко, Ф. Штейнгель. В національному питанні кадети обрали класичну ліберальну позицію, яка не ставила питання про національну територію і не розглядала народ-націю юридичним суб’єктом. У програмі партії 1905 р. було записано: „ Основной закон Российской империи должен гарантировать всем населяющим империю народностям помимо полной гражданской и политической равноправности всем гражданам право свободного культурного самоопределения, как-то: полную свободу употребления различных языков и наречий в публичной жизни, свободу основания и содержания учебных заведений и всякого рода собраний, союзов и учреждений, имеющих целью сохранение и развитие языка, литературы и культуры каждой народности” 11.

Альтернативою національно-територіальній автономії кадети бачили місцеве самоуправління. Показовим був той факт, що кадети не захотіли підтримати розгляд у Державній думі питання про українську автономію, яке було внесено українською парламентарною громадою, але до порядку денного так і не було заявлене. Велика промислово-торгівельна та фінансова буржуазія, а також значна частина великих землевласників об’єдналися в „ Союзе 17 октября”. Октябристи боронили єдину і неподільну Росію з сильною монархічною владою. Партійні ораганізації (відділення) „ октябристів” в Україні нараховували приблизно таку ж кількість членів, як і кадетські – близько 10 тисяч. Серед октябристів було кілька представників старовинних козачих старшинських родів, які вже давно інтегрувалось 1917 р. у російське дворянство і свої станові інтереси ставили куди вище національних. Ця обставина, за спостереженням М. Ковалевського, відкидала „ цю панівну верству нащадків колишньої старшини до реакційного російського табору” 12.

На початку двадцятого століття, російська конституційно-демократична партія, зважаючи на високий культурний рівень і широке коло інтересів своїх членів, була, можливо, найбільше наближеною до розуміння масштабу національної проблеми в Російській імперії. Якщо вона надмірно не переймалася проблемою збереження державної цілісності при встановленні в Росії демократії, то лише через те, що кадети ніколи не сумнівалися, що стрімка хода індустріалізації і модернізації разом з силою величі російської культури, повинні неминуче привести до асиміляції національних меншин. Як висловився один з представників кадетського кола : „ мова капіталізму ( в цій частині світу) повинна була бути російською” 13.

Ця самовпевненість в неминучій перемозі російської культури по всій імперії – обов’язковий фактор об’єднання, який збереже цілісність багатонаціональної країни – раптом була розбита вщент подіями березня 1917 р. Падіння династії Романових на думку кадетів, відбулося ще до того як вищезазначені сили асиміляції, оволоділи неросійськими народами. Ця обставина змусила кадетів , які на початку весни 1917 р. стали біля керма

країни, якнайшвидше розробити новий підхід до вирішення проблеми національних меншин.

Як же поставилися конституційні демократи до українського питання в цей критичний момент російської історії? Лютнева революція стала важливим випробуванням для конституційно-демократичної партії. Політичні події вимагали вже не тільки теоретичних розробок вирішення суспільних проблем, а рішучих практичних кроків, спрямованих на їх розв’язання.

Після Лютневої революції кадети взяли активну участь у формуванні органів нової влади. Вони отримали 5 місць у Тимчасовому уряді першого скликання (березень-квітень 1917 р), 3 місця у коаліційному уряді (квітеньлипень 1917 р.). Активною була партійна діяльність: організовували мітинги, демонстрації, проводили з'їзди, які мали на меті з’ясувати позицію партії до реалій нового формату. На VII з'їзді (25-28 березня 1917 р.) були внесені зміни до програми конституційно-демократичної партії щодо державного ладу: Росія повинна стати демократичною парламентською республікою. Тимчасовий уряд визнавався єдиною законодавчою і виконавчою владою. Було також підтверджено положення кадетської програми про право націй на „ культурне самовизначення”, що було по суті сурогатом територіальної автономії. Визнавалося право національних мов на розвиток і вживання у місцевих державних органах. За російською мовою залишався статус загальнодержавної та міжнаціональної14.

Вони не намагалися тривіалізувати або спрощувати національне питання, як це робили партії інших правої та лівої частин політичного спектру. З одного боку, на відміну від правих, кадети не розглядали український рух як наслідок іноземної інтриги, навіть, якщо вони іноді і посилалися на цей факт для того, щоб дискредитувати лідерів українського руху.

З другого боку, на відміну від лівих всіх напрямків, включаючи і більшовиків, вони не інтерпретували інтенсифікацію українського політичного руху на зламі століть як емоційну реакцію на короткозору царську політику

дискримінацій і репресій. Вони добре розуміли потенційну силу українського національного руху, очоленого інтелігенцією, здатною створити міцний зв’язок з народними масами. Саме ця риса українського проводу турбувала кадетів як перед, так і під час революції. Проте, партія не була єдина у своїх поглядах відносно характеристики етносоціальних і етнополітичних процесів в Україні. Поєднувало їх тільки відношення до питання автономії України у складі Росії. Так, на VІІІ з’їзді партії (травень 197 р.) член ЦК Ф. Кокошкін у доповіді „ Автономія та національне питання” наголосив, що децентралізація Росії не повинна відбуватися за національною ознакою, оскільки це може призвести до створення держав, у яких будуть порушуватися права національних меншин. Згідно його доповіді децентралізація Росії мала ґрунтуватися на наданні органам самоуправління вищих самоуправних одиниць (губерній або областей) автономних прав у певних сферах господарського і культурного життя, при умові визнання за загальнодержавними законами переважаючої сили над місцевими, і на забезпеченні за державною владою права контролю над місцевим законодавством у формі „veto”. Фактично, вирішення національного питання Ф. Кокошкіним зводилося до розширення місцевого самоврядування, тобто „ провінційної автономії” 15.

На основі виступу Ф. Кокошкіна були внесені зміни до § 12, 24, 25 програми кадетів: при збереженні загальнодержавного статусу російської мови у державних установах, армії, флоту передбачалось використання місцевих мов відповідно до національного складу населення, зокрема при здобутті початкової освіти; вищим територіальним самоуправним союзам (губернським або обласним земствам) надавались права провінційної автономії (видання місцевих законів) у певних сферах місцевого господарського, культурного і національно-культурного життя, із гарантуванням для загальнодержавної влади можливості припиняти введення в дію законів, які порушують встановлені загальнодержавною конституцією межі автономії; при прийнятті конституції Російської республіки права місцевої автономії надаються органам самоврядування губерній і відповідних їм територіальних одиниць (нині

існуючих областей). Конституція повинна відкрити закономірний шлях до задоволення побажань місцевого населення щодо об'єднання територіальних одиниць у більші союзи, поділ їх на менші одиниці та зміну їх кордонів16.

П. Мілюков у своїй доповіді наголосив більш відверто: „ Сохранение государственного единства России – это тот предел, которым диктуется крайнее решение партии. Разрушение государства на суверенные независимые единицы представляется совершенно невозможным” 17.

Таким чином, вирішення національного питання звелось партією до розширення місцевого самоврядування, тобто „ провінційної автономії”, заперечення політичної автономії. Такі корективи щодо національної проблеми викликали дебати на засіданнях з'їзду.

Дебати по доповіді показали, що більшість підтримала її положення. Зокрема, представник Харківського губкому партії О. Мєклєцов повідомив, що харківські кадети вважають автономію України передчасною і небажаною18.

М.М. Могилянський відзначив, що немає жодної української прогресивної партії, котра б у своїй програмі не поставила вимоги національнотериторіальної автономії, і якщо кадети у свою програму цієї вимоги не внесуть, українці не будуть їх підтримувати. Він запропонував внести в § 25 програми вказівку на автономію України в такому значенні, в якому цей параграф вказував на автономію Польщі19.

Представник Київського обласного комітету П. Бутенко застеріг стосовно виступу Ф. Кокошкіна, що „ будинок побудований красиво, але на його фронтоні напис: той, хто бажає національного розвитку, заходячи в цей дім, залиш надію назавжди” 20. На його думку, якби юрист виголосив свій виступ у Києві, його б сприйняли б як великоросійського націоналіста.

Представник з Полтави Я.К. Імшенецький підкреслив, що, незважаючи на велике національне піднесення, український народ завжди заявляє, що ні про

яке відокремлення від Росії не може бути й мови. З цим усвідомленням народної спільності треба рахуватися, цінувати його, і з цією метою треба вказати українському народові шлях до здійснення його національних вимог. За його спостереженнями, гасло „ автономія України” незрозуміле для широких верств населення, але вони інстинктивно відчувають, що в них є якісь ширші національні вимоги, і вже не миряться лише з дозволом читати книги українською мовою. Небезпека роз’єднання і розпаду держави стосовно України нереальна, бо не можна розділити територію України та Росії таким чином, щоб в Україні не залишилось багато росіян, і навпаки. При спільному проживанні народів неможливо спорудити і культурну стіну між ними21.

Цей з’їзд партії П. Мілюков за значенням прирівнював до організаційних з’їздів 1905 р. і 1906 р., оскільки вони визначили ставлення кадетів до поворотних історичних моментів 22. У нових історичних умовах позиція партії повинна базуватись на принципах єдності влади, ліквідації двовладдя і спроб різних організацій конкурувати із законним і визнаним країною урядом, сили влади і права застосовувати цю силу, ведення війни до переможного кінця і підписання мирного договору. Лідер кадетів зазначив, що партія буде докладати всіх зусиль, щоб попередити шкідливі центробіжні тенденції, які з’явилися в умовах розрухи. Кадети визнають вимогу створення місцевих самостійних органів і передбачають введення автономії з правом законодавства з деяких питань. Однак вони проти негайного створення національних територій з тими розширеними правами державної автономії, на яких наполягали різні народи 23.

Але зміна політичної ситуації влітку 1917 р., як у самій Росії, так і в країні призвела до корегування позиції з національного питання українських кадетів. На початку липня 1917 р. у Києві відбувся обласний з’їзд партії, який визнав право українського народу на самовизначення й широку автономію24.

Наскільки ж ефективною при всій своїй привабливості, науковотеоретичній бездоганності і демократичності виявилася державна національна

політика та позиція з цього приводу українських та російських політичних лідерів? Треба визнати, що позитивні відповіді віднаходяться здебільшого у психологічно-ідейних площинах. Українство в особі своєї еліти поставало перед усім світом як втілення цивілізаційного пориву до всесвітньої справедливості і гармонії. Однак, цього виявилося недостатньо, щоб переломити настрої росіян на користь української революції, домагатись, щоб всі вони підтримували її, або хоч з розумінням та співчуттям ставилися до її інтересів та ідеалів.

З початком березневих подій російські політики і не підозрювали, як вказував П. Мілюков, що за обережно і завбачливо сформульованими і вміло представленими вимогами широкої національно-територіальної автономії України стояв ніхто інший, як М. Грушевський. Саме він, цитуючи російського політика, „ набув досвіду в національному русі в Галичині, на Австрослов’янській землі, і в даний момент проводив гнучку тактику, яку він використовував у боротьбі проти Відня, тепер вже проти Петроградського централізму” 25. Так само і кадет барон Б. Нольде оцінював М.Грушевського як „ старого європейського політичного борця, вихованого в школі тонких політичних формул і складної політичної боротьби” 26, що височів над політичними дилетантами, які стали при владі після падіння старого режиму як у Києві, так і Петрограді. Отже, політики з кадетської партії, що очолювали Тимчасовий уряд з березня до липня 1917 р. визнавали, що в особі М. Грушевського вони мали рівню, якщо не постать вищого рангу.

Той факт, що П. Мілюков і М. Грушевський – провідні постаті в Петрограді і Києві навесні 1917 р. – були у чомусь схожі з огляду на їхню академічну підготовку і життєвий досвід, - безперечно полегшував притаманну їм як дослідникам-історикам, здатність, розшифровувати політичні стратегії один одного і приховувану далекосяжну мету. Обидва були людьми однієї генерації, вченими-ерудитами, надзвичайно кваліфікованими політиками, обидва знаходились під впливом позитивізму, але на відміну від багатьох їх сучасників були глибоко заінтригованими і зачарованими рушійною силою ідей

та культури. Вони обидва поділяли віру історика дев’ятнадцятого століття в об’єктивне знання минулого нації, були переконані, що це знання як основа національної свідомості сприятиме консолідації нації.

Від початку революції П. Мілюков ніколи не сумнівався, що головна течія українського руху, очолена М. Грушевським і В. Винниченком не мала ніяких стосунків з німецько-австрійськими інтригами. Він розумів, що українські політики, реалізуючи свою національну мету, прагнули покладатись на підтримку народних мас. Досягнуті в цьому напрямі успіхи навесні 1917 р., зробили український рух надзвичайно небезпечним в очах Тимчасового уряду, який перебрав на себе роль гаранта державних інтересів Росії.

Перший контакт між Тимчасовим урядом і українцями відбувся через два тижні після падіння монархії, коли делегація українців Петрограда відвідала голову уряду - князя Ю. Львова27. Відносна поміркованість вимог делегації, зосереджених переважно на задоволенні культурних потреб28, не викликала особливих заперечень російського прем’єр-міністра, тому що це відповідало позиції Тимчасового уряду в національному питанні. Однак, більш досвідчені міністри – представники кадетської партії знали, що суттєві вимоги, які дійсно матимуть принципове значення надійдуть безпосередньо з Києва.

Природа і характер цих вимог були яскраво окреслені у статті М. Грушевського „ Велика хвиля”, яка була написана незабаром після повернення його до Києва і опублікована у „ Новій Раді” 25 березня 1917 р. У своїй чітко сформульованій позиції щодо нових відносин між Україною і Росією, М. Грушевський сміливо наголошував, що настала нова ера у відносинах між центральним урядом і національностями колишньої імперії. На думку голови щойноутвореної Української Центральної Ради, зміна відносин виникла не тільки через розширення громадських прав і свобод здобутих населенням бувшої Російської імперії. З падінням Романових, зазначав М. Грушевський, зв’язки України з Росією формально були роз’єднані і українське питання формально перестало існувати. Через це, підкреслював він: „ нічого більш помилкового не може бути тепер, як витягувати старі українські петиції й

домагання України розгортуються в усій широті. Найбільше нещастя всій хвилі і для правительства, і для провідників громадянства – се не поспіти за скорим розгортанням домагань моменту” 29.

Однак, як політик, М.Грушевський розумів, що реальне положення України набагато складніше. Для того, щоб не лякати росіян в Петрограді і в Києві і, щоб не бентежити надзвичайно впливову українську соціалістичну інтелігенцію, виховану в дусі інтернаціоналізму і тому оптимістично переконану, що „ федерація є вищою формою міжнародної взаємодії, на відміну від незалежних держав”, М. Грушевський, непохитно наголошуючи на суверенітеті українського народу, передбачливо визнавав у всіх своїх програмних заявах ідею федерації, демонстрував бачення нової державної системи, заснованої на принципі рівності, державної системи, яка згодом повинна стати частиною пан-європейської федерації вільних націй30.

Зміна принципів побудови відносин між Росією і колишніми імперськими володіннями, чітко і ясно викладена у статті М. Грушевського, не могла не викликати роздратування Тимчасового уряду, який відмовлявся ці принципи визнавати. Він перейшов до тактики затримування і відкладення важливих рішень стосовно національного питання до скликання Всеросійських Установчих Зборів.

Насправді керівництво Тимчасового уряду розраховувало не так на ймовірну більшість росіян в Установчих Зборах (правда, відданість цієї більшості ставала все сумнівнішою з поглибленням революції), як на швидке закінчення війни, на тріумфальну перемогу Антанти, що забезпечило б Петроград силою, необхідною для відновлення впливу в державі, яка знаходилась в процесі дезінтеграції. У атмосфері росту національних рухів, які