ТЕКСТ..... Шкляр Ключ

Вона подала мені ліфчик.

— Поцілуй мене. Швидше. Pas sur la bouche.³

Ліфчиком вона затулила обличчя Кіті.

Коли ми піднімалися до бару, я молився, щоб там було порожньо, але ще знадвору почув п’яні вигуки. Два столи було зсунуто докупи, розпашіла компанія, вочевидь, довершувала справу, яку Жора розпочав своїм блискучим багнетом. Він теж був тут, як і Саватій Ярчук. Серед інших чоловіків я впізнав ще одного свого доброго друга, котрого вчора підвищив у званні, а він, невдячний, прийшов сьогодні в цивільному. Втім, трохи пізніше я зрозумів, що тут зібрався чи не весь начальницький склад МВС районного масштабу, щоправда, з ними було всього лиш дві жінки, але одна з них так верещала, що могла замінити добрий загін амазонок. Принаймні меланхолійний голос Елли Фіцджеральд губився в тому вереску, як комариний писк.

До нас підійшла Каміла, і я помітив, що вона теж напідпитку. Ґудзики на її блузці розстебнулися нижче молочних залоз, і я боявся, щоб її дубівки не випорснули нам на десерт. Втім, до десерту було ще далеко. Моя grande dame, очевидно, підігріта виглядом процептивної мулатки, попросила принести пляшку «Старокиївської», два пива і всі раки, які повзають на кухні.

— Живі? — спитала Каміла.

— Ні, червоні, — відповіла Сана. — Хіба ви не вмієте пекти раків?

— Їх варять, — простодушно сказала Каміла.

— Ну то й зваріть.

— Це все? Більш нічого?

— Решту принесіть на власний розсуд.

— Добре, можете на мене покластися, — відплатила Каміла теж двозначною фразою, дивлячись на мене.

Ось так і на нашому столі з’явилася частка того баранця, якого Жора приніс у жертву добірному товариству. Подумки я повісив йому на груди орден «Дружби народів».

«Старокиївська» була з холодильника, але виповнювала жили таким раптовим теплом, що все здавалось прекрасним — і цей затишний бар у надрах могутньої тверджі, і корабельні сосни за вікном, які ніколи не знали, що таке затишок, і яким не страшний був уже й самум¹.

Я обчищав Сані раків, облузував шийки і складав у її тарілку, вона їла їх уперше в житті і дивувалася, чому, дурна, не розкуштувала раніше, чому вона все гидувала, навіть баранину, яку теж оце їсть уперше — так чудно холоне на губах ця баранина, але раки — річ особлива, це окрема стаття, мій любий, ти будь обережний із цими раками, адже вони дуже сприяють виробленню андрогенів, сказала Сана, атож, чоловічих статевих гормонів, коханий, тих андрогенів, які обумовлюють і сексуальність, і агресивність самців водночас, затям це, мій любий, це дуже важливо. Елемент агресивності присутній навіть в еротичних фантазіях, але бач… — білу облузану шийку вона поклала між білі зубки, — річ у тім, що ця агресія здебільша буває умовна, грайлива, ми її ще називаємо інструментальна, мій любчику, а буває хижа, ворожа, спрямована на цілковите знищення. І я хочу, щоб ти це затямив. Звичайно, ти хлопчик розумний, ти добре знаєш, до чого доводить людину голод, як знаєш і те, що голод буває різний.

— Ти хочеш, щоб я поїхала, і я поїду, — вона знову випила, але замість рум’янців на її обличчі проступала холодна блідість. — Це твоє чоловіче право. Я розумію, що… nous ne pouvons pas faire de petits exercies d’heroisme – il faut fаire les grandes compositions¹. А тому вважай мене просто повією.

— Перестань, Сано.

— Ні, це ти перестань. Я проститутка, і хочу, щоб це бачили й знали усі. Я просто професійна путана, — сказала вона так голосно, що гамірна компанія притихла. — Я не приховую цього, — сказала вона і знову випила, і виклично провела кінчиком язика по губах. — Хіба це погано? Скажи, хіба тобі не подобається втішатися з професійною проституткою?

— Дуже, — сказав я. — Мені дуже подобається.

— Отож-бо.

Сана підвелася і, похитуючись, пішла до шинквасу (я не міг зрозуміти, чи вона вже така хмільна, чи зумисне отак похитується, але мені стало страшно, коли побачив, що з-під куценького сарафанчика світяться глибокі вирізи на чорних колготках, що її випнуте сраченя націлене на генеральний штаб МВС, як осине жало.

Я б не сказав, що цей штаб виявив особливу військову витримку, та все одно подумки я кожному оголосив подяку із занесенням в особову справу.

Сана підкликала Камілу, — та чомусь весь час пропадала на кухні, хоч її очі були вже геть каламутні, і мені закралась підозра, що Камілине сп’яніння не алкогольне, — однак з їхнього шепотіння можна було зрозуміти не більше, аніж із шелесту шовкопряда у шовковичному листі.

Я тільки пізніше здогадався, про що вони говорили: стереоколонки вибухнули такими ритмами, що від звукових хвиль у мене на голові затремтіло волосся. Сана ще приклалася до чарки, а потім потягла мене за руку до танцю, я сказав, що вона вже зовсім поїхала, що їй треба у тих непристойних шатах сидіти й не ворушитися, на що Сана сказала, що вона не поїхала, а попливла, je men’ fiche de tout², сказала ця відьма і, вихляючи жалом, метнулася до сусіднього столу, я не спам’ятався, коли біля неї опинився Жора, але бачив, як обоє вони затряслися в судомному танці.

Мене зовсім не доймали ревнощі, зрештою до кола потрюхикали ще дві пари, але страхала неймовірна блідість на Саниному обличчі, яким уже пробігали дрібні конвульсії. І ще я побоювався, аби щось не зробилося Жорі, адже одні й ті самі андрогени викликають і хіть, і несамовиту агресію, — з гіркою усмішкою я засвоював уроки сексопатолога Оксани Вербної, — агресію не лише інструментальну, а й нищівну, особливо, коли йдеться про наземних приматів, — доповнював я свого коханого вчителя, і десь тоді краєм ока завважив, що до їхнього танцю ще пильніший Саватій, його неприродно червоне обличчя, як сказала б Сана, пливло, пливло, пливло, але він мужньо сидів на місці, я беззастережно почепив йому на могутні груди орден «Червоного прапора», я взагалі того вечора був надзвичайно щедрим, і незабаром усі мої любі менти сиділи в орденах і медалях, вони так подзенькували тими нагородами, що в мене розколювалася голова.

Особисто ж я марно намагався заслужити найскромнішу медальку, таку вже скромну, що навіть не міг згадати, як вона називається, ну, оту медальку, що дають за врятування тих, що топляться, спершу пливуть, а потім топляться, я з усіх сил старався її заробити, та в мене ніякого біса не виходило, бо моя найчарівніша путана, моя найсолодша проститутка, моя найвітрогонніша повія, моя найпроцептивніша сучка втратила усякий контроль над собою, вона вже була така п’яна і вітряна, що коли пішла з майором-підполковником до повільного танцю, то не чула, як об її груди треться медаль «За відвагу на пожежі», на мене вона вже майже не звертала уваги, адже я заслуговував хіба що піонерського значка та ще червоного галстука, і мені не залишалося більше нічого, як піти і повіситись на тому галстуку. Я вирішив так і зробити, я вже й прикинув, де краще зачепитися, аби кинути виклик не лише Сані, а й усім самогубцям, які ніколи не лізуть у зашморг перед дзеркалом, отож неважко здогадатися, що я вирішив це зробити в нашій прекрасній ванній кімнаті, адже, окрім усього, коли глянути збоку, складеться враження, що мене повісилося аж двоє — ну як? — як вам це подобається, мій дорогий Сен-Мартене, я маю на увазі не саме самогубство як таке, а матеріальне втілення фатального числа «2».

У мені вже не лишалося ані крихти вагань, я визрів, я аж перезрів-перестиг, як ота велетенська груша, яку витівниця природа насадила Жорі на плечі замість голови, і, знову зациклюючись на числах та іменах (Жора, Жорж — це ж прекрасне ім’я Георгій), я вирішив нагородити себе принаймні посмертно і не знаходив для цього почеснішого ордена за «святого Георгія», я вже побачив, як той георгіївський хрест красиво сяє на грудях мерця — висить хрест і висить вишальник, це було так зворушливо, що я ледве не схлипнув: «Грушо-грушо, на якій же вербі ти виросла? На якій вербі ти висіла, грушо?»

І коли Сана, коли ця найчарівніша з усіх повій і найдорожча з усіх проституток, раптом пішла поза шинквас, пішла, спотикаючись, до дверей, що вели на кухню, пішла, веретенячи оголеним жалом, у самісіньке кубло цього борделю, коли вона причинила за собою ті двері під заслиняними від хіті поглядами, я також підвівся і рішуче пішов із бару, спустився сходами вниз, потім іншими сходами рушив угору, але на цих, інших сходах, що вели до готелю, я зупинився, вслухаючись у якийсь стукіт: один-два-три, один-два-три, — спершу мені здалося, що я чую кроки зимового рибалки, а тоді здогадався, що ні, — це стукотить моє навіжене серце.

Двері до нашої кімнати були незамкнуті — моя неуважність теж уже дійшла краю — я штовхнув їх і відважно рушив до ванної, чуючи далекий голос дощу, та, прочинивши двері, завмер: під душем стояла Сана, заплющивши очі, бо її обличчям стікала вода, усім її тілом стікали струмки, вона жадібно підставляла себе густим бризкам, ловила їх кожною клітиною свого тіла, у дзеркалі я бачив її гострі лопатки, а потім більше не витримав, відступився і впав на ліжко.

Я здогадався, що Сана прослизнула в готельний коридор через кухню, скористалася, так би мовити, службовим ходом, через те й опинилася тут раніше за мене, однак сум’яття, — та яке там сум’яття! — гострий неспокій оволодівав мною з голови до п’ят, він вступав у мою кров і пронизував кожен нерв. Русалочка на стіні уже не підморгувала заклично, вона знову скидалася на мойру, на невблаганну мойру Неминучості скидалася ця лубкова русалочка із чорним лобком, трикутник якого нагадував розчахнуті ножиці, що ними можна перетнути нитку життя.

І Сана, вийшовши з ванної і запримітивши мій стуманілий погляд, сказала, що зараз викине цей примітив за вікно, викине дешеву сучку в річку, де її справжнє місце, нехай пливе, нехай пливе разом із раками, сказала Сана, а якщо я люблю faire l’amour¹ гуртом, то сьогодні вона це мені влаштує, вона, професійна жриця найвищих насолод, замінить мені сотню німфоманок, вона перетворить цю кімнату над прірвою на ненаситний гарем, і тут я мушу зізнатися, високий суде, що Сана дотримала свого слова сповна, вона виконала свою обіцянку, але я не буду вдаватися у подробиці, бо ви, панове судді, все одно ніколи не зрозумієте, як гола жінка може випустити із свого рукава рій бджіл, у яких на жалах замість отрути мед, і вони вистромляють ті жала, знаючи, що незабаром помруть, адже бджоли вмирають після того, як випустять жала, та я знов таки не вдаватимусь у подробиці, бо коли й поясню, як це все робиться, то мої слова, високий суде, все одно не будуть занесені до протоколу, ваша стенографістка просто попливе і не зможе виконувати свої обов’язки, а ви, панове судді, оголосите перерву і розійдетесь по туалетах дрочить, як дрочать себе уже два роки американські республіканці, вислуховуючи зізнання мого любого друга демократа Клинтона, мої дорогі й такі поважні республіканці, котрі написали у своїй програмі, що приватна власність є священною і недоторканою, але ні словом не обмовилися про недоторканість приватного життя, вони зумисне цього не зробили, залишаючи за собою право обнюхувати жіночі труси, пробувати на зуб рештки генітальних виділень і шизіти в овальних парламентських туалетах, порушуючи священне табу Біблії (на якій вони присягаються), що не можна всує сіяти сім’я, а я, великий майстер блефу, справжнісінький дойда, вірив у непорочність їхніх ідей і передер із тої програми красиву брехню про священність і недоторканість приватної власності. Каюся, каюсь… Хоч не бачу в тому аж такої вини, щоб червоніти, я все робив із чесними намірами, високий суде, і причину всіх нещасть вбачаю лишень у цьому шматочку металу, погляньте, панове, він і досі у мене в кишені, ось він, цей найбільший речовий доказ, придивіться уважніше — це не куля, це звичайнісінький КЛЮЧ, плескатий, на три зубці (прошу не плутати із державним гербом), а тому я не вірю абату Агріпі, що число «три» є щасливим, що це рівновага, вихід із безвиході, вони, ці три зубці, прогризли моє серце, випили з нього кров, висушили його, мов міхур, і повісили на цвях перед дзеркалом.

Я знаю, високий суде, ти ще можеш запитати, чому ми із Саною часто переходили на французьку, виказуючи цим свою зарозумілість і погорду до інших людей, ти можеш нас запідозрити у маніакальній зверхності над людьми, яка також часто призводить до злочину, чи щонайменше закинути нам у непатріотизмі, але це не так.

Пояснюю: просто мій народ не придумав багатьох слів щодо тонкощів любовної гри, мій народ стояв сторчака на буряках, рачки стояв на картоплі, він убивався біля тієї картоплі, щоб наступної весни знов загорнути її у землю, і йому не було коли займатися, pardon, такими дурницями.

8

У понеділок‚ о восьмій вечора‚ я посадив Сану на комфортабельний мікроавтобус‚ який доїжджає до Києва‚ як і моя попелюшка‚ за три години.

До того вона ще зібрала свої речі (Сана залишала мені тільки Кіті)‚ але я сказав‚ щоб вона покинула їх у машині‚ адже завтра я сам усе привезу до Києва.

— Добре‚ — сказала вона. — Я візьму лише свою сумочку і легенький кульок. Покладу щось накинути‚ як увечері буде холодно.

— Тобі немає чого боятися‚ — сказав я.

— Я просто мерзлячка.

Ми гуляли берегом річки‚ але то була невесела прогулянка. Окрім усього‚ між нами залишалася гнітюча недомовленість.

Сана тільки спитала:

— Ти не сердишся на мене?

— Ні‚ — сказав я. — Ти найкраща у світі.

— Тобі було соромно?

— Ти найкраща у світі‚ — повторив я.

— Як ота чапля‚ що задивилась у воду. Ти знаєш‚ чому вони годинами видивляються у воду?

— Вичікують здобич. Чаплі теж непогані рибалки.

— Ні‚ — сказала вона. — У дзеркалі плеса вони милуються на свою вроду.

— Зараз плеса немає.

Вітер не лише куйовдив сосни‚ він і річкою гнав чималі хвилі‚ які переливалися то сліпучими зблисками сонця‚ то мінливими тінями. Над водою цей вітрюган також був кручений‚ він не здіймав рівну‚ ласкаву хвилю‚ а коловоротив у воді темні виямки — так ніби річкою мчали невидимі коні і залишали на ній глибокі сліди від копит.

А високо над водою крутилися в небі куцохвості берегові ластівки‚ безладно так літали‚ як осіннє листя‚ що повністю віддається на волю вітрові.

— Ми сюди ще приїдемо? — спитала Сана.

— Якщо ти захочеш.

— Мені було добре тут.

Згодом я намагався згадати кожне її слово‚ мовлене того дня. Часом мені здавалося‚ що я пропустив у її словах щось дуже важливе.

Ще пам’ятаю‚ як ми довго дивилися на рибалку-човняра‚ який плив і плив на одному місці. Так річкова чайка‚ буває‚ розкине крила на вітрі і зависає геть нерухома.

Праворуч від мотелю була невеличка заводь‚ де Саватій припинав свій човен‚ і лихий смикнув мене за язик запропонувати Сані трошки покататися. Ми повернулися до мотелю‚ щоб попросити весла і ключ від човна‚ але‚ дійшовши заводі‚ побачили‚ що Саватій саме причалив до берега. Він зігнувся в дюралевій «кримчанці» і длубався в сітці‚ та зблизька я побачив металеві обідки і здогадався‚ що то ятір. В одному його кулі заплутався... величезний щур — бридкий‚ облізлий‚ голохвостий. Щур був мертвий. Двома передніми зубами‚ довгими й жовтими‚ у передсмертній судомі він так захопив капронову нить‚ що Саватій не міг її вирвати‚ аби звільнити ятір від гидкого створіння.

Сана потягла мене за руку назад‚ і Саватій помітив той бридливий жест‚ на його рожевому лиці заворушилася посмішка.

— Чого ви так? Це ж ондатра. Її на головах носять‚ а ви боїтеся.

— Я думав‚ це щур‚ — сказав я.

— Ні‚ ондатра. Тільки молоденька і через те чорна. Але влітку ніяка ондатра не годиться на хутро. Влітку вони линяють.

Він нарешті вирвав із жовтих різців капронову нить і‚ щоб заспокоїти нас‚ узяв короткопалою рукою ондатру за хвіст і підніс її на рівень очей.

Сана‚ скрикнувши‚ заточилася.

— Тут їх повно‚ — сказав Саватій. — Вони теж люблять рибу і лізуть за нею навіть у ятір. А тоді задихаються.

Я знав‚ що Сана тепер у човен не сяде. Вона поривалась піти‚ однак мені ще хотілося перекинутись словом із Ярчуком. Така нагода траплялася рідко.

— А риба не влетіла жодна? — спитав я.

— Коли залізе оця короста‚ то риби не жди‚ — відказав Саватій. — Риба боїться її і мертвої.

— А як тут зимова рибалка?

— Нічого. Окунь попадається чималий. Але я люблю літо. Я до пізньої осені ночую на річці. Хай би й каміння з неба‚ мене в хату не затягнеш. А тут ще така фаза місяця... — Він узяв ондатру в другу руку‚ а ту‚ якою тримав її раніше‚ потер об штани.

— І яка ж тепер фаза? — спитав я.

— Та яка. Повномісяччя.

Саватій підтягнув човен носом на берег і‚ не припинаючи його‚ пішов убік ферми. У його руці так і теліпалася мертва ондатра‚ яка‚ хоч як ти її назви‚ усе-таки належала до родини пацюків.

Цей настрій нас переслідував довго‚ і виною був не лише мертвий щур. Думаю‚ нам бракувало б душевної рівноваги й без нього.

Я вдячний був Сані‚ що вона не докучала мені надмірною цікавістю — усе розуміла з одного погляду‚ і тепер мені здається‚ що розуміла не менше за мене. Ми обоє дотримувалися того золотого правила‚ що хто багато доводить‚ той не доводить нічого. Головне‚ що нам було добре удвох попри всі настрої і вітри. Ніщо так не замітає людські сліди‚ як піщані заметілі‚ думав я.

Коли ми збиралися на автостанцію‚ я присів біля Сани‚ щоб застібнути її босоніжок‚ і це теж була хвилина блаженства‚ можливо‚ навіть солодша за дикий шал‚ де немає місця умиротворенню.

Перед від’їздом ми ще посиділи в барі‚ і‚ порушуючи власне табу‚ я випив кави‚ яка завжди викликала в мені нав’язливе почуття тривоги. Я дві доби майже не спав‚ тож перед тим‚ як сісти за кермо‚ мусив випити міцної кави. До того ж мені хотілося робити все те‚ що робить Сана. Часом здавалося‚ що ми справді стали відлунням одне одного — нерідко траплялося так‚ коли хтось із нас ще тільки про щось подумає‚ а другий уже вимовляє те вголос. Так було і тоді. Я невідь чому знову згадав сіру чаплю‚ яка годинами видивляється у воду‚ а Сана сказала:

— Правда‚ мабуть‚ твоя. Чапля вичікує здобич. Вона завжди стає так‚ щоб її тінь не падала на воду. Вона рибу бачить‚ а риба її — ні.

Підійшла Каміла‚ і з її непроникного темного обличчя цього разу було видно‚ що вона також провела безсонну ніченьку.

Ніжно шепоче він казку таємную‚

Сумно зітха верболіз...

Буває і так: засяде в голову якась пісенька і не відженеш її‚ поки сама не відчепиться.

— Прощавай‚ Каміло‚ — сказала Сана. — Було дуже приємно у вас.

— Як? Ви вже від’їжджаєте?

— Пора‚ Каміло.

— І ви? — вона подивилась на мене‚ широко розплющуючи сонні очі.

— Я — ні. Я приїхав рибалити.

— Але ви ще повернетеся до нас? — спитала Каміла у Сани.

— Ні‚ не повернуся.

— Жаль‚ — щиро сказала Каміла. — Може, колись будете в наших краях...

— Не знаю‚ чи буду у ваших краях‚ — сказала Сана. — Хто тепер знає‚ де він буде завтра? Я нічний метелик‚ Каміло. Той‚ що летить на вогонь‚ на світло. Нічний метелик шукає тепла‚ але саме там‚ на світлі‚ у теплі‚ він найчастіше і гине.

Каміла тільки знизала плечима. Вона була загальмована і‚ напевно‚ в її сонних очах просто рябіли метелики.

Сана високо закинула ногу за ногу‚ оголюючи защібку від пояса‚ що тримав чорні панчохи.

— Кава чудесна‚ — сказала вона. — Ці нічні метелики страшні кавомани.

І вже на автостанції‚ перед тим‚ як сісти в мікроавтобус‚ вона продовжила свою думку:

— Будь обережним з вогнем. Адже ти теж до певної міри нічний метелик. А знаєш‚ що головне у нашому ділі? Sauvez les apparences. Le vin est tirе, il faut le boire¹.

9

Повернувшись до мотелю‚ я не побачив перед ним білого фургона‚ який‚ знаю точно‚ стояв тут‚ коли ми від’їжджали на автостанцію. Це додало мені сміливості‚ я знов заглянув до бару і попросив Камілу налити мені чарчину горілки.

— Болить наша голівонька? — всміхнулась мені Каміла; вона вже‚ здається‚ зовсім прокинулася й розворушилась‚ хоча в барі не було ні душі.

— Трошки‚ — сказав я. — Через цю їзданину не міг навіть похмелитися. Годі‚ набридло.

— Я спершу подумала‚ що це ваша дружина.

— Ти погано про мене думаєш‚ — перейшов я на «ти» з Камілою. — Я її знаю день і поночі. Якби в мене була дружина‚ то я б тобі ще в телеграмі сказав: будемо вдвох. У мене нікого немає‚ Каміло‚ — сумно промовив я‚ точнісінько так‚ як колись поскаржився Катрусі. — Я один‚ як перст. А точніше — перстень‚ — старокиївська сумлінно підігрівала кров і фантазію. — І от цей перстень котиться‚ поки його хтось не підбере й не надіне на палець. На день-два‚ звичайно.

— Чому на день-два? Перстень‚ мені здається‚ непоганий.

— Бачиш‚ Каміло‚ видно‚ десь по дорозі з нього випав діамант. А ці хвойди страшенно люблять діаманти.

— Чому зразу... хвойди?

— Тому що хвойди. Шльондри‚ курви і хвойди.

— Такі ви всі‚ чоловіки. Наохотуєтесь‚ скільки вам треба‚ а потім... Хвойди.

— Добре‚ — сказав я. — Нехай будуть нічні метелики‚ якщо це тобі подобається більше. Нехай будуть хоч і райські пташки‚ тільки налий мені ще чарочку‚ бо я хочу випити за тебе‚ Каміло. І за твої кучерики‚ — сказав я багатозначно‚ обволікаючи її красномовним поглядом професійного гульвіси.

— Ця жінка мені сподобалася‚ — сказала Каміла. — Може‚ ви помиляєтесь.

— Якщо я коли-небудь помилявся‚ то тільки раз у житті. Це тоді‚ коли приїздив сюди минулого разу. — Мій погляд уже втратив свою багатозначність і плив од сласного спогаду. — Але то була моя остання помилка.

— Не знаю‚ про що ви кажете.

Я був певен‚ що вона все знає чудово‚ проте й далі розпалював і себе‚ і її.

— Мені страшенно подобаються ці ваші вітри‚ Каміло. Якщо ти наллєш мені ще краплю‚ то я вип’ю за вітер‚ який дозволив мені зазирнути у найзагадковішу шпарину.

Вона високо підняла брови — так вони піднімаються часом від страху‚ а буває — від захвату чи здивування.

Та я пояснив:

— Я вип’ю‚ Каміло‚ за вітер‚ який грається жіночими спідницями. Він‚ цей пустун‚ має добрий смак‚ хай йому чорт. Бо те видиво переслідує мене денно і нощно.

Вона мене розуміла. Її перестиглі дубівки здіймалися‚ мов на хвилях. І ще я запевне знав одну річ: коли тебе мучить голод‚ той голод‚ про який казала Сана‚ то ніколи не трапляється гарної жінки‚ тебе обминають‚ як прокаженого‚ а коли ти пересичений вкрай‚ до тебе всі липнуть‚ як мухи‚ бо тоді ти пахнеш здичавілим цапом‚ і той запах чують ще здалеку‚ дехто від нього просто чманіє — бери за руку й веди куди хочеш. Каміла теж чула цей запах‚ та я і далі будив у ній дикий нестрим.

— Я хочу бути вітром‚ Каміло‚ — сказав я. — Не перснем‚ якого зодягають на палець кому заманеться‚ а вітром‚ що сам обіймає того‚ кого він хоче. Він проникає в найпотаємніші куточки‚ він прослизає в найтонші шпарини‚ і перед ним безсила кожна жінка‚ навіть ти‚ Каміло‚ перед ним всього лиш билинка. Все‚ все‚ я мовчу... Вибач за таку відвертість‚ не знаю‚ що зі мною діється‚ але я сьогодні не спатиму. У мене безсоння‚ Каміло‚ мені не треба було пити цієї кави.

Я вийшов надвір і потрапив під ріденький дощик — такий‚ що наче думав‚ іти йому чи не йти. Я також стояв і вагався‚ хоч був не дощем‚ а рішучим вітром‚ однак ще думав‚ куди його спершу піти — чи відразу в кімнату‚ чи трохи ще погуляти. Мені дуже кортіло подивитися на моє вікно знадвору‚ однак виходило воно з тильного боку тверджі на річку‚ і щоб глянути на нього бодай звіддалік‚ треба або заходити у воду‚ або випливати човном. Мені зовсім не хотілося залазити в річку (біля самого мотелю я не бачив‚ щоб хтось коли-небудь купався) і так само не лежала душа брати Саватіїв човен‚ хоч я сумнівався‚ що під цю фазу місяця він проведе ніч на річці. Мені кортіло побачити повномісяччя‚ але схоже було‚ що не пощастить і сьогодні. Дощик сіявся курячий‚ проте хмари щільно обклали небо‚ і хоч було ще близько дев’ятої вечора‚ на землю разом з тим дощиком швидко спадала ніч.

Я ще трохи пройшовся понадворі‚ аби мене покропило свіжістю‚ пройшовся до невеличкої заводі‚ де стояв‚ зачепившись за пологий піщаний берег неприпнутий човен‚ і знов згадав того триклятого облізлого щура із жовтими різцями; хай мені триста разів повторюють‚ що то ондатра‚ та я знаю‚ що це теж мускусний пацюк‚ полівковий гризун‚ якого справді люблять носити на головах‚ люблять носити на всьому тілі‚ коли із цього пацюка‚ виловленого взимку‚ вичинять руду пухнасту шкурку‚ але зараз я бачив у ньому тільки лихий знак‚ який теліпався у куцопалій руці Саватія.

Я повернувся до мотелю‚ зійшов нагору і цього разу справді довго не міг відчинити замок у дверях — він таки заїдав. Упоравшись із замком‚ я стромив у нього ключ із другого боку дверей‚ але так і залишив неповернутим.

У кімнаті ще стояла терпкувато-солодка пахощ‚ яка дихала на мене Богуславським лісом‚ молозивом калинового цвіту і смутком прощання. Увімкнувши світло‚ я побачив‚ що на безмежно здивованому личку Кіті теж лежала печать невимовного суму. Я взяв те сердешне мавпеня і заховав у свою сумку‚ що стояла на споді шафи.

Потім підійшов до вікна‚ але відчиняти його не став‚ хоч там у повітрі стояла синя вечірня свіжість. Я не хотів‚ щоб з кімнати вивітрився той щемливий пах моєї спокуси.

Майже впритул до шибки шугнула якась птаха‚ потім друга — я спершу подумав‚ що то берегові ластівки‚ а потім здогадався‚ що ні‚ це кажани‚ їхнє ламане розкрилля не сплутаєш ні з чиїм іншим‚ адже кажани — це не птахи‚ це ті ж самі миші‚ тільки з крилами‚ а відтак я згадав‚ що навіть берегових ластівок називають щуриками‚ і це вже було занадто для одного дня‚ який минав під знаком щура.

Чого я зовсім не знаю‚ то це астрономії. Не міг собі уявити‚ коли і з якого боку випливе місяць‚ якщо вітер розвіє хмари. Я тільки добре знав‚ яким буває місячний голос. Він підкоряє обранців Сатурна‚ котрі тяжіють до чорного кольору і скорботних ідей. Вони полюбляють жити на вологих берегах річок та озер‚ де «сумно зітха верболіз».

Я нищечком вийшов у коридор і по-котячому пройшовся з кінця в кінець‚ залишаючи відбитки своїх пальців на кожній дверній ручці. Схоже було‚ Каміла перебільшувала попит на готельні номери «Млина» у літній сезон‚ адже друга кімната‚ видно з усього‚ так і залишалася вільною. Це припущення міг заперечити лише той варіант‚ що власники мотелю свідомо не пустили нікого в ту кімнату‚ яка була ближче до виходу‚ і якщо це справді так‚ то моє становище виглядало похмуріше.

Повернувшись у свій номер‚ я знов поліз у сумку і там намацав одну симпатичну штуку‚ на яку могли покладатися лише справжнісінькі дойди великого блефу‚ адже я ще не чув у житті такого‚ щоб когось урятував газовий пістолет‚ навпаки‚ траплялися випадки‚ коли ним лише провокували смертельний постріл у власне серце. Втім‚ мені дуже подобався цей чорний‚ як гайворон‚ «Марголін» — його рукоять сама приставала до моєї долоні і була така холодна‚ що здавалося‚ зможе остудити гарячу голову навіть без пострілу. Та й навіщо відразу паляти‚ наче в якомусь дешевому кіно‚ генерал же мені сказав розбірливо: вдаватися до зброї тільки в разі крайньої потреби. Востаннє я це робив тринадцять років тому з принуки‚ коли відбував військові табори після університету‚ але стріляв не з «Марголіна»‚ а з «Макарова» і‚ треба зізнатися‚ стріляв поганенько. Розбирав і збирав пістолет за десять секунд‚ та коли доходило до стрільби в людський силует із мішенню на грудях‚ рука не була твердою.