Матіос Солодка Даруся

Може, тому, що сирота, як палець, а може, таку натуру йому Господь Бог дав, але до женячки Михайло був дуже ґречним і порядним парубком: дівок не зводив, молодицям спідниці догори не підфітькував, у вдовиних перинах не валявся. Був дуже вдатний до роботи і малоговіркий. На людях язик йому розв'язався лише раз – у весільній «гуцулці», коли свої і прийшлі з молодою гості шумно заповнили підлогу, а музика грала так, що у скрипаля урвалася струна на скрипці.

П'яний від радості, Михайло легким рухом висадив на долоню дрібненьку – ростом йому хіба що до пупа – молоду з незвичним для їхнього села іменем Матронка, підняв над кучерявою головою – і крутив її над собою, як дзигу, аж заверещала, перелякавшись, старша дружка, заломлюючи худі дівочі руки.

- Гості! Дорогі мої набУтливі гості, дивіться на Михайлове чудо, любуйтеся Михайловим чудом, набувайтеся коло Михайлового чуда! На Михайлове чудо дивіться! – на одній руці крутив її над головами гостей, немовби веселу різнокольорову квітку.

Голос молодого зривався, намагаючись перебивати музик, так що було незрозуміло, чи він направду п'яний, чи трохи дурний.

Бо й таке в цьому селі траплялося, що один молодий стратив розум на самому своєму весіллі. Через що старі люди казали: тому винне довге воздержаніє плоті, мовляв, не треба було чекати весілля, а піти до тої, що сама просить і дає, – і не мав би чесний хлоп і його фамілія горя і по сьогодні...

А Матронка, зі страху чи з радості заплющивши очі, обхопила шию свого молодого обома тонкими руками, немов дитина тата, і в несамовитому темпі «гуцулки» обвивалися її кольорові стрічки круг Михайла, як зашморг, – аж страшно було, щоб не задушила.

Так вони й дотанцювали той божевільний танець – лише удвох: молодий, що діставав головою мало не до неба, і молода – всім своїм невагомим тільцем вросла в його збите від постійної роботи, пружне чоловіче тіло, обвита обома руками круг шиї і малопритомна від незвички, сорому і того, що її чекало за брамою нового життя, в чужому селі, без тата-мами – лише в Господній і її чоловіка волі.

- Аби то лише на добре, аби на добре... – чи то осудливо, чи співчутливо кивали головами старі жінки і молодиці на лавах попід стінами весільної хати, ніби дивилися в якусь відкриту лише для них, але невидиму для решти, книгу долі, а може, лише видобували зі скринь власного досвіду безпомильні знання про майбутнє двох молодих і глухих у своєму щасті людей, що поволі приходили до тями після «гуцулки».

- На добре! На добре! – відповідав Михайло всім одразу ґаздиням із заздрісно-сумними очима. – На добре, ґаздиньки, бо скілько того життя? Кавальчик5!

І на отой малий кавальчик – он яке чудо! – пригорнув задихану швидким темпом танцю Матронку до широких грудей, та так вони й стояли, мов присмолені, посеред весільної підлоги, аж поки не зазвучали перші акорди іще однієї неодмінної весільної мелодії цього краю – великої святкової хори, по-румунськи – «гора-маре».

Після несамовитої, буйної, як п'яний чоловік, і безконечної, як похоронні голосіння, «гуцулки», здатної витрусити душу не гірше, ніж нечиста сила чи опівнічний блуд, розтяжно-сповільнена, мало не схлипуюча мелодія «гора-маре» – це все одно, що нагла зупинка серця, стрибок потойбіч цього світу, чи як примусове намацування наосліп дороги до раю і добровільний вихід із пекла водночас.

Але ніде, ніхто й ніколи не пояснить вам, чому саме так звучить ця велична музика надглибокого душевного потрясіння. Мабуть, той, хто першим поклав почуту в собі мелодію на струни, зазнав усього, що може зазнати чутлива в житті людина, бо укладав ті звуки в ритм, як у пазуху: і тішився, і плакав, чи, може, тільки схлипував після купелю в них... чи скрикував, як в очищувальній воді морозного потоку.

О, хто не знає, чим для гірської людини є «гора-маре», тому ніколи не перекажеш навіть найточнішими словами і барвами дивну, непередавану суміш її суті, ані її невловного трагізму, як не вловиш ніколи печалі у вічно розгойдуваній вітром смереці на вершині скали.

Спочатку повільна, нібито ненавмисно лінива, з усіх боків прошена, а далі – все більш небезпечна і гостра, вона раптово накриває тебе з головою, як хвиля. «Гора-маре» проникає в людину нечутно – наче смаковита, солодка отрута сну у приспану ласкою жінку, і скрадається до невинної душі, як ласиця під коров'ячий дійок, і боляче ранить, немов тупий ніж, що входить у тіло надсадно, із тріском шкіри. А потім ця мелодія-злодій запливає і розливається в жилах нечутно – так, як тече рідна кров людини.

...Спершу два кроки вліво, тоді два кроки вправо – і знову вліво, і знову вправо... після того маєш право один раз обернутися, але не конче... і далі вліво... вправо... – і два прирослі одне до одного тіла молодого і молодої розгойдуються, ніби маятник громіздкого настінного годинника, – не в силі одірватися від чітко визначеного місця чи змінити напрямок погойдування. Ця безпощадна у своїй хитрості музика-випробування подає танцюючому перший знак, та що там знак, – вона вказує напрямок, яким відтепер ці двоє рухатимуться тільки синхронно, тільки з тим, хто в цю мить тримає своїми руками твої палахкі долоні; завжди і тільки разом, не порушуючи темпу, не шукаючи іншого ритму, лиш так, як у цім строгім і величнім танці – не танці, а, швидше, прилюдній, але безмовній, клятьбі на досмертну вірність чи добровільне рабство разом.

І знову два кроки вправо... два вліво... під розлого-тужливу хвилю скрипки чи труби, із короткочасними, миттєвими зупинками й обривами, нібито перед розверзлим проваллям... Ні, це не весільний танець – це жорстокий, нелюдський припис всевишніх сил про неможливість вийти за лінію наперед визначеної тобі долі...

О, весільна хора для того, хто її чує, звучить, як попередження, ба, швидше – завчасний подзвін, а може, навіть попередній, і дещо несправедливий вирок тріпотливому з радості людському серцю.

Може, краще б ніколи не йти до танцю під цю сумну, як жіноча доля, і безконечно гостру, немов неминуче занесена сокира історії над кожною чоловічою головою, мелодію; може, краще стояти осторонь, підперши напруженим тілом паркан чи дерево, і просто слухати, і думати... думати про все – аж від самого початку світу, від Марії-Терезії, як кажуть у цих горах, і до сьогодні, але самому; може, краще ніколи не брати той навіки заданий і незмінний за жодних умов ритм: два кроки вліво, два вправо... Бо ці рухи, одночасно вповільнені двома танцюючими посеред спорожнілої весільної підлоги, – вони таки, мабуть, вищі і за саме вінчальне присягання, і сильніші за смолу оманливих нічних обіймів. Ті ритми протискуються порами під саму шкіру навіть у товстошкірого, заходять, як зашпори, як скалки, далеко під серце, а може, скрипка їх заганяє таки в саме серце – і ти вже ніколи добровільно не позбудешся тонкого, майже нечутного стогону мелодії, не витиснеш його із себе, як серце фурункула, не виблюнеш і не витравиш – хіба що вмреш – і лиш тоді скинешся чарів цієї музики, як чарів живого ворожбита.

Та навіть перед смертю, кажуть старі діди, декотрим людям вчувається мелодія «гора-маре», бо кажуть, саме з таким розпачливим сумом, такими неквапними кроками – два вліво – два вправо, щоб не сполохати і не розчавити людину раптовістю, – дає про себе знати близька смерть...

...О, Господи милосердний... Михайло з Матронкою так і рухалися на опустілій весільній підлозі: два кроки вліво – два вправо, вліво – вправо... а далі лиш гойдалися, притиснувшись чолами, і, здавалося, що ці молодята-сироти, хочуть наперед переважити чи відсторонити те, що на них чекає в майбутньому. Аж гості, а особливо оковиті жінки, поприкривали свої писки долонями, немов також намагалися затамувати попереджувальні скрики про небезпеки, які не обминають в житті нікого і, очевидно, не наважаться обминути і цю пару... Бо якось так дивно та чудно для цього села покидали підлогу молоді, що з боязні хотілося їх перехрестити...

...АЛЕ В ЦЬОМУ селі давно ніхто нікому не дивував, бо виділи в ньому всяке.

Говорити – говорили про всіх потрохи, а дивувати – не дивували. Подумаєш, велике діло: привів парубок із сторонського боку мале, вертке, мов ящірка, але незмінно тихе і мовчазне дитиня, яке не те що кривого – ніякого – слова, окрім «Дужі-здорові?», «Боже помагай!» і «Днюйте з Богом» нікому не скаже. Міг би, щоправда, взяти якусь і свою, сільську, з ґосподаркою і фамілією, але вже як Бог дав: чужим сиротам також добра доля пасує. Аби язик по селу не пускала, як воротило, та не мольфарила6 – а решта... най буде. Сирота до сироти – може, колись добрими ґаздами будуть.

Що чудна якась та дивна – то, може, й добре: чоловіка при собі буде тримати та й сама свого, а не чужого, триматися буде. Бо воно ж і таке трапляється: не встигне дівка з-під вінка вибратися, а вже на очі стає розкоса, як по чужих мужчинських лицях застрягає, ніби не має свого.

А ця онде стоїть посеред двору із складеними, як до «отченашу», долонями – та й дивиться, дивиться на Михайла – страшно те бачити збоку: чекай, що так і припаде перед ним, ніби перед образом, ще й руку, як панотцеві, поцілує.

А Михайло, не підводячи голови, дрова рубає, та коли-не-коли якось так весело свисне у два пальці, ніби дідька наздоганяє після досвіткових півнів, чи після довгої розлуки яку любку на сіно кличе.

Матронка утре біленьким фартушком піт з його чола, дасть води напитися, та й потече тонким станом до роботи. Чудо, та й годі! Слаба якась, чи що... Між собою на «ви» звертаються.

Це, діправди, в їхньому селі не диво, коли б вона просто на «ви» казала, як усі інші ґаздині. А то ж говорить – ніби те «ви» смакує, і пережовує, і розгладжує, і перекочує між зубами, як солодку афинку чи ожину. Уже за одне оте звертання не один би згріб її десь під оборогом чи в гримучому потоці.

Та чоловіки услід Матронці навіть не прицмокують, як іншим курвам чи ласицям. А чому – ніхто й сказати не годен. Чи то встидно, чи боязко, чи жаль такої дрібної жінки, в якої і в пазусі не дуже густо і яку під собою роздушити було би легко, не те, що згорнути в обіймах. І як ота малослівна жердка – Михайло – дотепер обходиться з нею? Бо то направду молодичка, що могла би жити як не на чоловіковій долоні, то в пазусі точно, хіба що лише б заважало волосся: Матронка мала таку грубезну й довгу косу, що нею тричі обвивала голову, так що весільний вінок дружки їй шукали поміж волосся, як шукали би мак межи фасолями.

Охочі до бесіди молодиці якось то брехали, що Михайло, певно, іще й не приступав до неї, бо чого б то вони так дуже любилися, ніби іще до шлюбу? І дитини їй іще не зробив...

Не що інше, як вона відказує, а він, простий, впросити не може, аби жінка до своєї медівниці запустила; вже старий – а дурний, не знає, як приступити до тої штуки; жаль, що ніхто дотепер не навчив хлопа цій нехитрій роботі, а в селі є такі, що могли би розказати, як і з котрого боку чоловікові треба ловитися до молодиці, щоб вона прилипла до нього навіки, наче смолою присмолена. Або може бути й друге: Михайло зовсім не вдатний до жіночої ласиці, отож тримає свою жінку в дівках, аби довше не старіла, і ні з ким поділитися таким добром не хоче, а вона, також, видно, не від того, щоб своє добро на сторону роздавати. Та, може, й сама не знає, яким дармовим багатством володіє.

Отак, чи дещо инак, побріхували між собою ґречні ґаздині про Михайла з Матронкою після недільної служби Божої, подовго набуваючись під церковними стінами, та вигріваючи гарячими крижами гладенькі прицерковні лавиці, та загріваючи безкостими язиками свої невтомні і чорнонебі від брехонь роти.

...МАТРОНКА ВРОДИЛА ДИТИНУ посеред білої днини в середині марта.

Село вкотре здивовано подивилося в бік їхньої з Михайлом хати: ніхто Матронки з черевом не видів, ні з ким вона про злоги не радилася, повитухи не кликали, а дитина плаче – аж надвір чути.

І як той Михайло приймав пологи?

І як пуп сам різав?

Чого-чого, а такого незнання сільські молодиці пробачити не могли. Прийшла пора обертати Матронку язиками дужче.

В селі декотрі ґаздівські дівки не годні приховати від людських очей, що зайшли в передчасну тяж, хоч затискалися поясами і широкі спідниці з фалдами7 носили, а порядна шлюбна жінка, та ще така дрібна, що й не знати, де тота дитина в ній вмістилася, мало не до Покрови город обходила; щонеділі рівненько шпрунькала до церкви; і черевики сама собі до послідніх днів шнурувала.

Але, шельма, ні з ким так і не поділилася! Може, й з Михайлом також не ділилася?!

- Казала вам, кумко, нам 'ятаєте, тому пару часу вже буде... А хто мене спухав?! Казала, дивіться, люде добрі, вони вдень дитину роблять, бо хату на замку серед літньої днини тримають. Хто, скажіть мені, із порядних ґаздів буде вдень замикати з-перед людей двері, щоби так довго одну дитину робити? Видите, на моє вийшло?! Хто-хто, а ви, кумко, добре знаєте: котра дитина родиться посеред дня, то посеред дня вона й зроблена.

-Або вам, Параско, не однаково, коли хто діти робить ? Можна подумати, що ваші всі десятеро посеред ночі і тілько взимі зроблені!

- Ні, ви подумайте лишень собі: жінку находять злоги, а ніхто в селі не знає! Ніхто не знає, коли те діло робилося, ким робилося...

-А ви що, любко-душко, хотіли їм свічку світити, чи показувати, коли ся діти роблять?! Зробили – коли зробили, коли їм ся получило. То їхнє діло. Та й устидали би ся навіть думати, що дитина не Михайлова.

- Кажіть що кажіть, Калинко, але ґаздують вони добре.

- Лиш людей цураються.

- А нащо їм люди? Люди тілько колотнечу в чужому житті роблять. їм, може, без людей добре.

-Як то до чого люди?! Для контролю.

- Е-е-е, кумко-душко... Та то би нічого, якби вродився хлопець. А то дівка... та ще вдень, пополудню... Ніхто тої дитини не видів, чи не каліка... де то таке чути, щоби чоловік пуп дитині рубав, коли у нас тут пів села пуп урубати можуть? Ні Фулячку не кликав... ні сусіду Маріку, а Марія сама недавно перший раз злягала, то все те діло добре знає... Жінка-першунка – це вам не телиця, що перший раз телиться... і то коло телиці двом ґаздам треба пантрувати, а тут жменька жінки...

- Аби на добре, кумко, все то... аби на добре... а то ж дитина може бути німа.

- Язик би ваш чиряками обкинуло, Штефко, яке пусте пророкуєте! Чого б то дитина мала бути німа, коли тато з мамою говорящі?!

- А того, що не можна шлюбній жінці приховувати свою тяж. Веремінність8 для ґаздині, що має вінчаного ґазду, – це не встид. А Матронка ховала свою веремінність аж до самих злогів.

-Дурне говорите, Параско. Дурне! Вона що, мала посеред села заголити черево, щоб усраний-урваний знав, що вони дитину собі нарешті зробили?!

- Дурне – не дурне, але так мене мама-покійниця вчили, дай, Боже, їй царство небесне.

...ЧИ ХТО Й СПРАВДІ наврочив, чи позаздрив, чи просто прийшов час гризоти і до цієї хати, хтозна. Але радість для Михайла з Матронкою урвалася, як урвалася колись струна на Фіциковій скрипці саме посеред весільної «гуцулки», – нібито й не ночувала тут радість ніколи.

...А було так.

Прошуміла вітрами і цвітом довга весна. Горбами й долами взялося раптове літо із частими, короткими зливами, несказанною розкішшю трав і ягід, а найперше – тривалим очікуванням урожаїв і приплодів.

Вернулася до звичних своїх роботів і Матронка – невпізнанно розквітла після пологів, з незвично повною пазухою і дещо притлумленим, чи, може, заспокоєним, блиском очей. Так само – як до дитини – викладе круг голови грубим кілечком косу, приспить дитинятко цицькою, винесе яворову колиску на ґанок, візьметься за сапку, таку ж маленьку, як сама, – і в город. Сапає – дивно усміхається в себе, на мить заплющивши очі, ніби ховає що коштовне в лише їй відомі схрони; потім нараз озирнеться, чи ніхто не бачив таємної усмішки, – і знову за сапку.

А під вечір візьме дитину на руки, колише, стиха приспівуючи, – і ближче до брами перебереться: Михайла з деньки визирає. Він до роботи дурний: дотепер по людях ходить. Дрова колоти, фундамент класти, столярку майструвати. В селі наймають Михайла згуста: і в комору без боязні його пустити можна, і збрехати не збреше, і язиком не піде замітати, навіть коли б його просили, і не вшахрує, та й плату помірну бере. А що вже столярку робив – ніхто не міг з ним змагатися, відколи умер Петро Ціпцяр – столяр і тесля на десятеро сіл зразу.

Закладав Михайло того літа вориння в полонині черемошнянського двірника Іллі Джуряка – Їлашка по-сільському, то сходив додому з гір лише на неділю. А жінка в селі тримала господарку. Господарки було не стільки, щоб дуже, але вже трохи було: корова, свиня, кури, троє товару дробу9. Правда, ґрунтів не мали, окрім того, що коло хати та в саду, але Михайло обтискався роботами, як обручами бочка, маючи намір купити у млинаря Заремби пару фальчів лісу у Дідьковій Ямі. Він уже навіть придивився на ту коштовну зелену латку, яка іноді снилася йому.

А поки що вижене вдосвіта Матронка весь ремиґаючий товар пастися в луги над Черемошем – та й до вечора має спокій голові. Під вечір занесе колиску в хату, сама скоренько побіжить до ріки, прижене худобу, здоїть приспівуючи, візьме двері на замок, погасить каганець у хаті – стільки її й бачили.

Але якогось то хмарного червневого вечора, ба, навіть вже й доброї ночі, Танасій Максим'юк, що любив зрідка поміж чужими дворами намацувати дорогу до чужих молодиць, додивився, що каганець у Михайловій хаті якось так дивно блимає, ніби вже й сили не має, а дитячий плач не плач, схлип не схлип – а жалісливе скигління проривається надвір навіть через сінешні двері. Танасій довго не думав – лиш різко взявся за дверну ручку і крикнув через поріг хоромів:

- Дома ґазди?

З хати ніхто йому не відповів, лише під вікном надсадно схлипувала і скрипіла в такт розгойдана плачем колиска.

- Матронко! – заглядав у велику – пролюдну – кімнату і в комору Танасій, далі кочергою обшарив хороми і ґанок, знов зазирав за сінешні бочки і під хатні лави: – Агій на тебе, молодице, де ти, в холєри ділася, що дитина з плачу вмліває?!

Обійшов Танасій обійстя, підсвічуване побілілим місяцем: відкрита навстіж стайня зяяла темрявою, незвичним холодом і пусткою, лише свині котомошилися в загорожі, клапаючи вухами і півкаючи голодними рилами.

Розбуджені зі сну сусіди знизували плечима: увесь день Матронка чипіла10 в городі, онде сапу приходила до Марії гострити, казала, що товар із лугів іде гнати, бо через те сапання трохи припізнилася, а осьде дощ намагається, бідна моя голово, а я ще, видите, Марійо, тут, а ви вже й дитину вслонили11, і корову здоїли, та й пішла з тим до себе, а відтоді Марія її не виділа, бо й сама затяглася до хати ззагоді...

Пішли сусіди з Танасієм шукати Матронку лугами. Блунькали до посеред ночі. Знайшли над дамбою збиті до купи вівці, а жінки з коровою не знайшли.

Що було діяти? Замкнули хату, дитину забрала Марія і вклала в колиску коло свого хлопця. Та й далі поснуло село, як до цього.

На ранок переказали в полонину Михайлові.

Так почалася біда.

...Михайло збіг згори ще до полудня. Навіщось узяв у Марії спухлу від плачу дитину – і пішов до primara12. Їлашко був добрим двірником у Черемошнім – Михайла з полонини не чекав, лише зранку послав двох ґаздів до ріки на пошуки. А як тільки Михайло став на поріг, двірник порадив з бесідами не затягатися і не баритися з розпитуваннями по людях, а лиш іти на пост у жандармерію заявити про пропажу жінки. Їлашко туди вже заявив, але треба, щоби це зробив і Михайло. Надії великої нема, та там знають краще, що діється в селі і навіть поза його межами... час такий, що треба кидатися, куда можна, поки є куда і до кого...

Лейтенант Лупул, начальник одночасно Черемошнянської жандармерії і прикордонного поста, по-румунськи постерунку, мовчки вислухав Михайлове повідомлення, довго крутив ріденький вус під носом, далі важко зітхнув і сказав, озираючись на відчинене навстіж вікно, крізь яке снували мухи, ніби перевіряв, чи нема кого під стіною:

- Мігаю, зараз у нас дуже тривожно... скоро багато чого може змінитися... але жінку твою шукати будемо. Примар послав своїх людей, ми дамо своїх. Будемо помагати.

Непевні слова Лупула про його тривогу Михайло пропустив повз вуха – він наче здурів від невідомості. Проте несподівано запитав лейтенанта:

- А може, Матронку вкрали на той бік поляки?! Вона ж попри ріку корову пасе. А тепер хочуть викупу?

Начальник жандармерії зітхнув удруге:

- Мігаю, на тім боці вже скоро рік, як не поляки. Там тепер орудують совіти.

- У мене до того інтересу нема... – мляво перебив.

- Маю свою грижу...

Лейтенант зітхнув утретє:

- Зате в них є інтерес багато до чого... Але, думаю, кого-кого, а Матронку вони не викрадали... не було нащо... Іди, ґаздо, додому, а я дам тобі підмогу на пошуки. Бог добрий – переживемо і це... – закінчив Лупул і чомусь поплескав Михайла по плечу.

ДРУГУ ДОБУ ЧИ не третина черемошнянської мужської челяді шукала Матронку – а жінка щезла, як річкова нявка. Ніби запалася жива людина в землю безслідно – аж страшно було думати, що таке могло трафитися в людному місці, і ніхто того й не помітив. Іншим разом курка розгребе грядку в сусідськім городі – а на другому краю села ґаздині вже вадяться13 про цю дурничку. А тут таке... Так, нібито люди в той день одночасно повлягалися спати ззаполудне, і нібито за цілий вечір ніхто ні до кого не йшов лугами чи то потайки, чи на повен зріст; і ніхто в той вечір не збирав берегами овечі бубушки; ні траву не косив, ні дров додому з лугу не тягав. Ну, нібито осліпло враз усе село, чи шнурком посунуло іще до заходу сонця в постелі – і заснуло, як вмерло, і не обходило його ніщо на світі, окрім твердого сну.

Тим часом у лузі над рікою не лишилося жодного кущика чи камінчика, під який не зазирнув би убитий горем Михайло після всіх, хто зазирав туди до нього, допомагаючи шукати Матронку. Він заглядав, як ворона в кістку, зсував з місця каміння і розкидав заготовлене кимось до виносу ріща, подовго цюкав ніколи й ніким не займану прибережну твердь, чи не западеться де, або не зм'якне, – але жодного сліду, що дав би бодай мізерну надію, не знаходив. Хіба що дуже потолочені уздовж самої води трави та важкі, мов ковані, – явно не жіночі – сліди на піску. Але ні, не так, Михайлові відкрилися не просто сліди – а ціла тупотнява слідів біля самої води, мовби на піску гопасувало ціле військо чи товклася, – як у дурному розумі – не знаючи, куди пристати, добра череда худоби, а потім раптово канула у воду. Але ні сліду худоби, ні сліду жіночої ніжки, бодай пальчика від її постільця, Михайло не знайшов, хоч Юрко Огронник дав йому свій старий – ще з австрійської войни бінокль. Та навіть коли й був який слід, то далі ішла ріка...

ЩОБ ВАМ ЛЕГШЕ уявити таку – майже неправдоподібну – картину таємничого зникнення не німої, не глухої, до того ж давно тутешньої жінки водномить і безслідно, було б добре детально описати цю місцевість, рельєфи, розташування ріки, довколишніх сіл і навіть.... сусідніх держав, оскільки описувані події стосуються червня 1940 року минулого тисячоліття.

Так ось. По два боки мілкого навесні і повноводого влітку, але незалежно від пори року, завжди гомінкого і спішного Черемоша, між горбів і кичер, немов у глибокій жіночій пазусі, гніздилися двоє гірських сіл з однаковою назвою – Черемошне. Коли б можна було дивитися на них з висоти пташиного польоту чи хоча би із середини ріки, то села відбивалися між собою так само однаково, як відбивається людське обличчя у дзеркалі. Споконвіків мешканці обидвох Черемошних говорили майже однаковою материнською мовою, і однаково складали руки до однакового «отченашу», в один і той же день святкували Різдво і Великдень, і навіть одяг у них був схожий, і клятьби, і подяки, лиш віталися люди по два боки ріки трохи інакше, ото майже і вся різниця.

Але час від часу їхня дідівщина переходила від однієї держави до іншої, мовби безвольна жінка в руки більш удатного чоловіка, – і через те час від часу і багато років, так багато, що вони іноді трамбувалися в століття, люди попід горбами-близнюками були розділені кордоном, який проходив якраз по середині не причетної до таких змін ріки.

У той день, коли нагло осиротілий Михайло зазирав чи не під кожен камінь у прибережному лузі, його Черемошне належало Румунії, де Богом і царем для його підданих служив король Мігай, а тут, на саміській окраїні Romania mare14, у забитому в гори селі над Черемошем, царями й Богами були королівські посередники – служиві вояки місцевої жандармерії й graniceri15 на чолі з лейтенантом Лупулом та місцеві дідичі.

Коли, хто і скільки правив по той бік ріки, Михайло не дуже знав, але знав точно, що за його пам'яті муштрували там люд польські пани та іще шандарі чи жовніри.

Та від минулої осені, відколи побиті німцем поляки вступилися з тамтого краю, а точніше, від 17 вересня 1939 року, у дзеркально відбитому через ріку Черемошному порядкували совіти. Вони, на Ми-хайлове здивування, у цьому році святкували Різдво і Великдень в один і той же день, що й по цей бік річки.

...Михайло сидить на дамбі і, чи не вперше, дивиться з глухою неприязню, а, може, навіть злобою потойбіч води, де все видно, як на долоні, і без бінокля. Скільки там тої ріки? Жаба може перескочити з цього боку, особливо, коли ріка обміліє, а жаба захоче почухатися об камінь на іншому боці. У двох особливо мілких місцях, там, де каміння шкіриться над гривастою хвилею, ріку пильнують смугасті прикордонні стовпи, один з яких недавно поміняли совіти, але він був майже такий, як при Польщі, тільки більш хитливий, бо не дуже добре закріплений. Коли-не-коли по обидва боки берегів неспішними кроками міряють рінь прикордонники з карабінами, мовчки зиркаючи одне на одного почерез воду, як розминаються постовими.

Хоча, якщо бути вже геть зовсім точним, то на цім, румунськім, боці охочим приступити до ріки саме в цьому місці, звідки Михайло дивиться вовком, не так просто: за лугом, де пасеться людська худоба, уздовж крутого обривистого берега височіє довжелезна дамба – укріплення, викладена з доброго річкового каменю іще за австрійських по цей бік часів, відгороджуючи луги від води. Точніше, навіть не так: дамба не стільки відгороджує, скільки підпирає обривистий берег-скалу, який різко фіксує сільські межі за десяток метрів від кордону.

Розказують старі люди, що укріплення зводили цілий рік, а потім ще довго насипали і вирівнювали місце між скалою і дамбою, де нині гнуться під вітром кущі і пасеться громадська худоба. Дамба під скалою дотепер подвійно убезпечує більшу частину Черемошного від повеней, тоді як на другому боці прИйшла раптово вода нерідко заливає городи і навіть хати. Але протилежний берег пологіший, більш рівнинний, і тому відбивати воду від нього дамбою важче. А може, просто нікому зорганізувати добру справу.

Австрійська дамба на румунському боці була не тільки старою, добротно укладеною і скріпленою, але ще й мала чомусь незвичну – дугоподібну – форму. З того боку ріки вона нагадувала дещо деформовану, нібито трохи розігнуту з обох кінців підкову. Кажуть, що той ґазда, хто організовував її будівництво, колись тут був не тільки великим дідичем – на всі двадцять пальців майстром, але трохи й химерним чоловіком: любив усе робити так, як не в тутешніх людей і не скрізь. А ще кажуть, привіз зі світу молоду, але слабу на легені жінку-німкеню, і жінці треба було днями ходити над водою, щоб чим більше дихати річковою вільгістю, їхати на лікування на теплі води без чоловіка жінка відмовилася намертво. І щоб їй було веселіше ходити над Черемошем, придумав той майстер маленьку хитрість – скомандував класти дугоподібну дамбу, щоб його добрій пані здавалося, нібито вона спочатку піднімається догори, як в Альпах, а потім спускається вдолину, догори – вдолину; так і день, дивися, минає швидше, і здається, що ти мандруєш іншими -далекими – краями.