4 Лекция Философия Просвещения

Головний твір Гольбаха «Система природи» був своєрідним колективним кредо французького матеріалізму, де з енциклопедич­ною скрупульозністю подані головні принципи, методологічні засади і висновки матеріалістичного осмислення дійсності у XVIII столітті. Гольбах близько підходить до осмислення основного питання філо­софії як питання про відносини природи і духу, матерії та свідомості як центральної проблеми Нового часу, виділяючи в залежності від його вирішення два протилежні напрями — натуралістичний і спіритуалістичний. Він також, конкретизує вчення про субстанцію, наголо­шуючи, що єдиною субстанцією може бути тільки матерія: вічна, без­кінечна, само причинна.

У Гольбаха ми зустрічаємо одне з перших визначень матерії: матерія - це те, що, діючи на органи чуття людини, викликає .відчуття. Він наголошує, також на єдності матерії та руху. Рух є способом існування матерії, який не зводиться до простого механі­чного переміщення, а включає також фізико-хімічні та біологічні зміни, що виявляються у народженні, рості, розквіті, старінні та вмиранні живих істот.

Гольбах розрізняє зовнішній рух, який чуттєво сприймається як певна зміна тіл у просторі і часі, і внутрішній прихований рух, залеж­ний від притаманної тілам енергії, тобто від комбінації дії та протидії невидимих молекул матерії, з яких складаються тіла. Цей «молеку­лярний» рух він розглядає як процес, що відбувається постійно і безперервно і викликає якісні перетворення в тілах. Гольбах підкрес­лює, що в тілах діють внутрішні сили дії та протидії, які як єдність протилежностей стимулюють процес руху, тобто він близько підійшов до розуміння руху як саморуху. У відносному спокої він вбачав ре­зультат взаємного врівноваження протилежно спрямованих сил і намагався навіть в статичних взаємодіях виявити внутрішню активність матерії.

Завдяки органічній єдності матерії і руху Всесвіт у Гольбаха постає неосяжним, безмежним, безперервним ланцюгом причин і наслідків. Причина, з його точки зору, це тіло чи істота, що спонукає до руху інше тіло чи здійснює в ньому якісь зміни, а наслідок - це самі зміни, які здійснюються яким-небудь тілом в іншому за допомогою руху. Основною характеристикою закономірностей природи Голь­бах вважав детермінізм, який він звів до причинно-наслідкових взає­мозв'язків. Універсальну природну причинність він розумів як про­цес взаємодії між причиною та наслідком, відмежовуючись від одно­бічного її трактування у XVII столітті, де активність визнавалася лише за причиною.

Проте і сам Гольбах теж не уникнув однобічності в розумінні природи. У природі, на його думку, всі зміни підпорядковані лише необхідності, випадковості же в природі об'єктивно не існує. Ми називаємо випадковими ті явища, підкреслює він, причини яких нам невідомі. У природі діє вічний, неминуче необхідний порядок, або взаємозв'язок діючих причин з похідними від них діями. Люди­на теж, будучи частиною природи, підкоряється цим універсальним необхідним закономірностям. Всі її вчинки підпорядковані фаталь­ності, ніщо в ній, як і в природі в цілому, не є випадковим. Людина вважає себе вільною, оскільки не помічає істинного мотиву, який спонукає її до дії. Щоб бути щасливою, вона має пізнати свою при­роду і діяти у відповідності до неї. Незнання же своєї природи і природи світу веде до рабства і нещастя.

«Система природи» Гольбаха починається гіркою констатацією, що людина нещасна. Рабство, деспотизм у суспільному житті, соціаль­не зло і всі конфлікти є продуктом неосвіченості, невігластва, незнан­ня людиною своєї природи. Завданням цього твору є, за Гольбахом, відкриття єдино вірного шляху до щастя. Щоб бути щасливою, люди­на має повернутися до природи, якої вона зреклася через своє не­вігластво. Отже, щоб досягти щастя, слід адекватно пізнати природу світу і природу людини. У світі же немає нічого, крім матерії, спосо­бом існування якої є рух. Універсальним законом матеріального руху, на думку Гольбаха, є закон інерції. Все в природі, у тому числі і людина, підкоряється цьому закону. У людському житті цей закон виявляється у тому, що кожна людина прагне самозбереження, об­стоює своє буття і намагається продовжити його у безкінечність і вічність. Гольбах доходить висновку, що кожна людина відповідно до своєї природи намагається задовольнити свої власні особистісні інте­реси. Саме в цьому виявляється універсальний закон інерції як праг­нення до самозбереження. Немає інших двигунів, інших мотивів діяль­ності, крім власних інтересів. Зробіть так, наголошує Гольбах, щоб людина вбачала у суспільному інтересі свій особистий інтерес, і тоді тільки божевільні будуть аморальними.

Отже, за Гольбахом, єдино можливим шляхом до щастя є пізнан­ня природи світу та природи людини, створення законодавства, яке би враховувало його результати і прагнення людини до самозбере­ження як вияв універсального закону інерції і засновувалося би на органічній єдності та узгодженні особистих і суспільних інтересів людей. Це єдиний шлях, на його думку, - утвердження в суспільстві принципів Розуму і Справедливості. Але як можна досягти цього?

Відповісти на це питання спробував відомий філософ-матері­аліст XVIII століття Клод Адріан Гельвецій (1715-1771). Він у своїх творах «Про розум» (1758), «Про людину, її розумові здатності та її виховання» (1770) намагається застосувати принципи матеріалізму до осмислення проблем людського буття, перебудови суспільного життя на засадах Розуму і Справедливості, дослідження моральнісно-етичної проблематики, механізмів узгодження особистих і сус­пільних інтересів людей.

Головним завданням своєї філософії Гельвецій вважав пошук можливого суспільного ладу, який забезпечив би умови для втілення моральності і досягання щастя. Найкращою формою суспільної органі­зації він вважав таку, у якій закони мають метою забезпечення за­гального добробуту і достатньо справедливі, щоб кожний вважав для себе вигідним їх дотримуватися.

Людину Гельвецій, як і інші філософи-просвітителі, розглядав як частину природи, проте враховував, що суттєві її характеристики неможливо пояснити лише природною організацією. Так, розглядаю­чи проблему походження свідомості і підкреслюючи, що здатність мислити розвивається із здатності відчувати, він наголошує на зв'яз­ку розвитку свідомості з суспільним життям і насамперед зі спільною трудовою діяльністю, з виготовленням і застосуванням знарядь праці.

Гельвецій підкреслював, що розум розвивався із чуттєвості тому, що завдяки наявності рук, пальці яких можуть маніпулювати різни­ми предметами, люди виробляли різні знаряддя і засоби добування їжі, будували житло, винаходили і удосконалювали ремесла. Без цієї діяльності, на його думку, люди не змогли би вийти із стану дикун­ства і створити цивілізацію, а бродили би лісами лякливими зграя­ми. Гельвецій підійшов до осмислення суспільно-історичної обумов­леності свідомості та пізнання, пов'язуючи останні з практичними інтересами людей. Він наголошував, що розум не дається людині від народження. Від природи людина має лише здатність відчувати, з якої потім уже розвивається розум як здатність усвідомлення і мислення. При народженні, на його думку, в інтелектуальному плані між людьми не існує жодних відмінностей, при народженні існує повна рівність. Наступна ж величезна нерівність є результатом відміннос­тей у вихованні. Гельвецій підкреслював, що ніхто не одержує одна­кового виховання і не-може бути поставленим в однакові умови з іншими, проте в належних умовах кожна людина здатна піднятися на найвищі щаблі культури.

У питаннях свідомості Гельвеція цікавив не стільки її гносео­логічний аспект, скільки ціннісний, аксіологічний, що спрямовує по­ведінку людини в суспільстві. На відміну від інших просвітителів, Гельвецій заперечував вроджений характер моральнісних принципів. Людина не народжується ні доброю, ні злою. Всім тим, чим вона є, вона зобов'язана вихованню як цілісному процесу формування осо­бистості, де велике значення має вплив суспільного середовища. Правда, при цьому Гельвецій все же весь час апелює до «людської природи».

Вихідною характеристикою «людської природи» Гельвецій вва­жав «фізичну чуттєвість», завдяки якій людина є чутливою до болю та насолоди і, відповідно, має почуття любові до насолоди і відрази до болю і страждання. З цих двох почуттів (любові та відрази), які завжди притаманні душі людини, у неї формується любов; до себе. Ця любов до себе, за Гельвецієм, є первинним мотивом усіх людських дій і, як вихідне природне почуття, може перетворюватись як у най­вищі доброчесності, так і у найхибні вади, в залежності від смаків, пристрастей, інтересів, прагнень. Виходячи з цього, Гельвецій нама­гався пояснити механізми людської діяльності. У цих механізмах він виділяв три головні пружини, які утворюються на основі любові до себе: пристрасті, прагнення до щастя та інтереси.

Гельвецій підкреслював, що у сфері моральності пристрасті, праг­нення до щастя та інтереси мають таке ж саме значення, яке має рух у світі фізичному. Рух створює, продукує, зберігає, оживляє, руйнує, без нього усе було би мертвим, а пристрасті та інтереси так само діють у світі моральнісному. Поняття пристрастей, прагнення до ща­стя та інтересів у Гельвеція пов'язані дуже тісно і часто співпадають за змістом. Пристрасті спрямовані на реалізацію людського прагнен­ня до щастя, а воно, в свою чергу, входить до визначення інтересу як усього того, що може дати нам насолоду або ж звільнити від болю і страждання. Слід підкреслити, що пристрасті та інтереси у Гельвеція наповнені соціально-культурним змістом. Він апелює до тих пристрастей та інтересів, які своїм виникненням зобов'язані існуванню суспільства. До них він відносив: гордість, прагнення до слави, патріо­тизм, любов, дружбу тощо, підкреслюючи, що вони не існували для людини, яка могла відчувати тільки фізичні насолоди чи біль. Вони є продуктом суспільства, і тому саме вони оживляють усе у сфері людських відносин і діянь.

Положення про пристрасті й інтереси як пружини людської діяльності орієнтоване у Гельвеція на виявлення об'єктивних соці­альних детермінант цієї діяльності. При цьому він шукає детермі­нанти діяльності не лише індивідів, а і великих соціальних груп, станів, класів, суспільства в цілому. Гельвецій розрізняв три групи інте­ресів: інтереси індивідів (особистості), інтереси соціальних груп (спільні) та інтереси суспільства (суспільні).

У філософському осмисленні інтересів він вбачав шлях до ро­зуміння того, що таке чесноти і вади, добро і зло. З його точки зору, інтереси індивідів, тобто особисті інтереси є етично нейтральними, а своїми чеснотами чи вадами люди зобов'язані виключно тим відозмінам і викривленням, яким піддаються особисті інтереси під впливом суспільства. Ту чи іншу етичну спрямованість особисті інтереси набувають у строгій залежності від того, як верховна вла­да, законодавець визначає суспільні інтереси. Тому, помічаючи в тому чи іншому суспільстві домінування зла, пороків, вад, слід го­ворити не про злостивість людей, а про нерозумність та неуцтво законодавців, які винні у протиставленні особистих і суспільних інтересів. Отже, єдиний шлях до доброчинного і справедливого сус­пільства — це узгодження засобами розумного законодавства осо­бистих і суспільних інтересів. Необхідно, щоб суспільні інтереси стали для громадян особистими, щоб служіння суспільству стало вищим особистим інтересом і пануючою пристрастю кожного.

Доброчесна людина, наголошує Гельвецій, — це не та, яка жерт­вує своїми звичками і найсильнішими пристрастями задля суспіль­ного інтересу (така людина просто неможлива), а та, чия сильна при­страсть до такої міри узгоджується з суспільним інтересом, що лю­дина завжди змушена бути добродійною.

Гельвецій вважав, що все це цілком можливо реалізувати в сучасному йому суспільстві шляхом втілення у дійсність розумно­го законодавства, просвітництва і відповідного виховання, що цілком узгоджується з основною тенденцією філософії Нового часу — вірою у всемогутність розуму і пізнання як рушіїв прогресивного розвит­ку людства.

Як висновок можна виділити такі характерні риси і проблеми філософії Просвітництва:

1) переважно матеріалістична тенденція у вирішенні питання про відношення духу до природи, свідомості до матерії;

2) розуміння людини як частини природи, всі здібності та здат­ності якої обумовлені переважно природними закономірностями;

3) детермінізм і фаталізм, заперечення свободи, яка пов'язується з пізнанням і усвідомленням причинності. Ми називаємо свободою ті дії, причини і мотиви яких не усвідомлюємо;

4) ідеалістична тенденція в розумінні суспільного життя. Ос­новне значення при вирішенні проблем розвитку суспільства надаєть­ся ідеям, думкам, гадкам;

5) віра у суспільний прогрес як прогрес розуму, який через пізнан­ня природи і створення відповідного законодавства веде до утверд­ження Царства Розуму і Справедливості;

6) шлях людини до щастя і прогресу пролягає через пізнання природи світу і природи людини;

7) пізнавальний оптимізм: людина може пізнати все, якщо орган­ічно поєднає переваги емпіричної та раціоналістичної методологій;

8) критика релігії та церкви, які культивують неуцтво, не­освіченість, забобони і фанатизм і перешкоджають утвердженню Цар­ства Розуму і Справедливості.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. У чому полягає сутність Просвітництва?

2. Що є характерним для філософського осмислення сутності і природи людини в епоху Просвітництва?

3. Яким здавався шлях до щастя і добробуту людей в епоху Просвітництва?

4. Що таке «юридичний світогляд»?. На базі яких соціальних і духовних передумов він сформувався?

5. Яку роль у філософському осмисленні історичного процесу мало учення «про суспільний договір?

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Вольтер Ф. Трактат о веротерпимости // Соч.: В 3 т. – С.Пб., 1909. – Т.1.

2. Гельвеций К.А. О человеке, его умственных способностях и его воспитании // Соч.: В 2 т. – М., 1974. – Т.2.

3. Гольбах П. Система природы, или О законах мира физического и мира духовного // Избр.произв.: В 2 т. – М., 1963. – Т.1.

4. Кузнецов В.Н., Мееровский В.В., Грязнов А.Ф. Западноевропейская философия XVIII в. – М., 1985.

5. Монтескье Ш. О духе законов. – М., 1990.

6. Руссо Ж.-Ж. Об общественном договоре //Антология мировой философии. – М., 1970. – Т.2.