Документ Microsoft Office Word (3)

Здійсненню в період високого Середньовіччя (після XI ст.) ряду фізичних і хімічних відкриттів сприяла поява міфу про «філософський камінь», який нібито допомагав перетворити метали в золото. Це призвело до певної популярності алхімії. Алхімія являє собою специфічний феномен середньовічної культури - щось цілісне, що містить у собі такі компоненти, як наукові узагальнення та фантазію, раціональну логіку і міфологію. В алхімії нібито разом відбуваються ірраціоналістична і раціоналістична тенденції середньовічної культури Заходу.

Середньовічні схоласти не тільки вивчали класиків античності, а й познайомили Західну Європу з працями арабських вчених. Так, у XII ст. в Кордові (Іспанія) викладав відомий філософ Середньовіччя - араб Ібн Рушд (Ібн Рощд), відомий в Західній Європі під іменем Аверроеса (1126-1198). Будучи представником арабського аристотелізму, він зробив вплив не тільки на Іспанію, а й на сусідні країни.

Крім схоластики, в середні віки існували інші напрямки філософії та богослов’я, що вели боротьбу зі схоластикою. Одним із таких напрямків була містика. Її представники заперечували необхідність вивчення Аристотеля і користування логічними доказами віри. Містики вважали, що релігійні доктрини пізнаються не за допомогою розуму і науки, а шляхом інтуїції, осяяння або «споглядання» молитв і «неспання».

У XII-XIII ст. під впливом шкільної та університетської освіти в містах Західної Європи розвивалась латинська література на церковні та світські сюжети. Це були вірші з описами природи і викривальні твори, що засуджували вади духовенства. Основними напрямками у літературі середньовіччя була поезія вагантів, трубадурів, куртуазна поезія, героїчний епос.

Латинська поезія вагантів (від лат. vagantes - бродячі люди) з’явилася в Німеччині, Франції, Англії та Північній Італії. Її носіями були мандрівні «вічні» студенти, клірики, школярі. Вони переходили з одного університету в інший, зустрічаючи у кожній країні знайоме латиномовне середовище. У їх творчому доробку сатиричні, любовні, студентські, застільні пісні та дотепні пародії на церковні тексти і ритуали.

Поезія вагантів - своєрідне культурне явище в середовищі середньовічних студентів. Час розквіту вільнодумної, антиаскетичної, антицерковної, веселої, оптимістичної літератури вагантів, в основному пісенної, - ХІІ-ХШ ст.; її батьківщиною вважається Франція. Ця поезія оспівувала радощі життя: «Кинемо всі премудрощі на бік учення, насолоджуватися в юності - наше призначення...». Ваганти різко викривали римсько-католицьку церкву: «Рим усіх і кожного грабує потворно, пресвята курія - це ринок брудний!». Іноді в віршах вагантів звучала скорбота на їх безпритульне і нужденне життя: «Не для суєтної марноти, не для розваги - через гіркі злидні кинув я учення». Слід зауважити, що віддавши данину критиці католицької церкви та папської курії, колишні ваганти по закінченню навчального курсу ставали єпископами і кардиналами.

Куртуазна література (від фр. courtois - поштивий, рицарський) - течія в європейській літературі ХІІ-ХІІІ ст. Найбільшого поширення набула у Франції та Німеччині. Ця література оспівувала високі почуття, прославляла військові подвиги, служіння дамі, відображала ритуал рицарської честі. Рицарство в Західній Європі склалося до XI ст., а досягло свого розквіту в XII-XV ст. Для рицаря вважались обов’язковими такі моральні норми, як сміливість, вірність обов’язку, благородство по відношенню до жінки. Звідси «рицарська поведінка» - це поведінка самовідданої благородної людини. Вироблені були особливі правила рицарської честі. Рицар повинен був шукати подвигів, боротись з ворогами християнської віри, захищати слабких і скривджених, воювати лише за справедливу справу, уникати гріха, пихатості та негідних вчинків, дотримуватися певних манер.

Виключне значення надавалось коханню як почуттю, яке підносить людину, пробуджує в ній все найкраще. Любов до жінки визначалась як джерело досконалості, чистоти, благородства і добра. При цьому головним вважалось не багатство жінки, не її знатність, а гармонія зовнішньої та внутрішньої краси. Куртуазна література була тісно зв’язана з рицарським побутом і процвітала найбільше під час хрестових походів. Коли ж рицарство почало занепадати, також замовкла і рицарська муза.

Першими куртуазними ліриками Європи були трубадури - провансальські (Південна Франція) поети-співці ХІ-ХШ ст. До їх складу входили різні соціальні верстви: рицарі, феодали, герцоги, королі, городяни, прості люди. До наших днів дійшла творчість близько п’ятиста поетів. Лірика трубадурів оспівувала рицарську куртуазну любов, радощі життя. Цим самим трубадури кидали виклик церковному аскетизму, який засуджував земне кохання. Почуття трубадурів викликали краса і внутрішнє благородство, а не знатність походження та багатство, хоч поети до них були далеко не байдужими. Поезію трубадурів відспівували професійні співці - менестрелі. Вершина мистецтва трубадурів була досягнута близько 1200 р. Бернардом де Вентадорном - одним із яскравих співаків, Жиро де Борнелем, Фольке де Марселем. Під впливом французьких поетів лірична поезія в ХНІ ст. розквітає в Німеччині, Італії та Іспанії.

Широко використали досвід провансальських трубадурів та їх північнофранцузьких послідовників - труверів - німецькі міннезінгери - «співці кохання». Їхня поезія набуває розвитку наприкінці XII ст. Представник світського напрямку в німецькій куртуазній поезії Готфрід Страсбурзький (кінець XII ст. - близько 1220 р.) створив незакінчений віршований роман «Трістан та Ізольда». У ньому оспівується земне кохання юнака Трістана і королеви Ізольди як почуття, що долає станові релігійні закони феодального суспільства. До нас дійшли численні варіанти цього твору на багатьох європейських мовах. За мотивами цього роману Леся Українка написала поему «Ізольда Білорука».

В кінці раннього середньовіччя на півночі Європи в Ісландії та Норвегії розцвітає поезія скальдів, яка не мала аналогів у світовій літературі. Скальди були не тільки поетами і виконавцями одночасно, а ще й вікінгами, дружинниками.

Коли народ здебільшого був неписьменним, величезну роль відігравала усна народна творчість, і багато епічних переказів, легенд, казок та пісень, що надалі збагатили літературу, склалося в ту епоху. У літературі народними мотивами, які почали розвиватися поряд з літературою по латині, було немало комічних творів. У Німеччині вони так і називалися - шванки (жарти). У Франції поширюються фабліо (байки). В них висміювалися і знатні пани, і продажні судді, і монахи-ненажери, і неосвічені селяни. З усіх національних епосів феодального середньовіччя найбільшою різноманітністю відзначається французький.

У XI-XII ст. остаточно сформувався, був записаний й став літературним жанром героїчний епос, що до цього передавався тільки в усній традиції. Один із найвідоміших його творів - «Пісня про Роланда», остаточний варіант якої було укладено в 1170 р. В основі цього французького епічного твору лежать реальні історичні події - бій франкського загону з маврами-мусульманами в Ронсевальській ущелині в 778 р. під час військового походу короля Карла Великого в Іспанію. Поема оспівує подвиги рицаря, юного французького графа Бретані Роланда, улюбленого племінника Карла Великого. Він віддав своє життя за християнську віру і свого короля. В його образі втілені патріотизм, безстрашність, благородство. Під час хрестових походів цей епос служив закликом до боротьби християн проти «невірних».

Вершиною іспанського народного епосу є «Пісня про мого Сіла» (близько 1140 р.). Це був час Реконкісти - визвольної боротьби проти арабського панування. Головний персонаж цієї пісні - Руй Діас. Араби прозвали його Сідом. Він герой звільнення Іспанії від маврів. Маврами в християнському світі називали берберів - корінних жителів Північної Африки, які прийняли іслам і разом з арабами почали завойовувати Іспанію.

Найзначнішим пам’ятником німецького героїчного епосу є «Пісня про Нібелунгів», складена близько 1200 р. Порівняно з «Піснею про Роланда» і «Піснею про мого Сіда» цей епос значно міфологізований. Але в ньому також є герої, які мають історичні прототипи - Етцель (Атилла), Дітріх Бернський (Теодоріх), бургундський король Гунтер, королева Брунгільда. Історична основа твору - загибель

Бургундського королівства, знищеного гунами в 437 р. Цей епос засуджує свавілля феодалів, оспівує шляхетність нідерландського королевича Зигфріда, історію його трагічного кохання до Брунгільди. Він переміг карликів - нібелунгів - володарів золотого скарбу, що уособлювали темні сили природи.

«Пісня про Нібелунгів» - монументальний твір, що включає 39 «авентиор» (пісень, частин) і має 9 тисяч рядків. Мова поеми, за словами Г.Гейне, - «це кам’яна мова, рядки там подібні до заримованих плит. А між ними подекуди пробиваються ясно - червоні квіточки, наче краплі крові, і звисають довгі стебла плюща, наче зелені сльози». Й.-В. Гете вважав, що «знайомство з цим твором засвідчує рівень культури нації... Його повинен прочитати кожний».

Важливим пам’ятником англійської літератури XIII ст. є знамениті балади про Робін Гуда - легендарного розбійника, улюбленого героя англійського народу. Він змальовується вільним стрільцем, який разом зі своєю дружиною живе в лісі і постійно захищає бідняків від негідних вчинків феодалів і королівських чиновників. Образ Робін Гуда - уособлення мрії людей про свободу і справедливість. Він і понині залишається одним з найвідоміших героїв світової літератури.

Середньовіччя - епоха величезного злету будівничого мистецтва. Тоді було створено визначні пам’ятники архітектури - сотні величних соборів. Вони є чудовим досягненням не тільки будівничої справи, але й свідченням релігійного піднесення в Європі, впливу церкви на все духовне життя. Церква визначала обриси середньовічного мистецтва, яке формувалося під впливом релігійного світорозуміння. Воно було в руках церкви могутнім засобом дії на маси в силу його доступності для всіх і для неписьменних, і для людей, що говорять на різних наріччях. Формула «мистецтво - Біблія для неписьменних» зберігала значення протягом усього середньовіччя.

В архітектурі та мистецтві панівними були романський і готичний стилі. Романський художній стиль, передусім, проявився в архітектурі, де він домінував у Х-ХІІ ст. Він виник у результаті синтезу залишків художньої культури Риму і варварських племен. Сам термін «романський» запроваджений за аналогією («романські мови»), вказує на спадкоємність від Риму і означає «в манері римлян». Цей стиль найбільш яскраво представлений у Франції, Італії та Німеччині. На розвитку романського будівництва позначилась загальний стан періоду

Х-ХІ ст., відомого у західному світі як військовий феодалізм. Характерними спорудами того бурхливого, неспокійного часу стали масивні кам’яні «орлині гнізда» на скелях, похмурі храми з укріпленими стінами, що нагадували фортецю, захисні споруди численних монастирів. Романські собори ще несли в собі своєрідний функціональний момент - вони захищали місто і його населення від ворогів, тому мали товсті стіни, вузькі, як бійниці, вікна.

В міру розквіту міст і вдосконалення суспільних відносин на зміну романському стилю приходив новий стиль - готичний (від італ. gotico - готський, варварський). Назва походить від назви німецького племені готів. У готичному мистецтві сильніше, ніж у романському, відбився вплив більш раціонального сприймання світу. В цьому стилі стали виконуватись в Європі церковні та світські приміщення, скульптура, ілюстровані рукописи, інші твори образотворчого мистецтва. Основним представником і виразником готичного періоду була архітектура. Хоча величезна кількість пам’ятників готики була світськими, готичний стиль обслуговував насамперед церкву - наймогутнішого будівничого в середні віки. Головний феномен мистецтва готики - ансамбль міського собору.

Готична епоха в культурному житті середньовічної Європи бере свій початок близько 1140 р. у Франції, звідки і первісна назва «Французька манера» або пізніше - готика. Протягом XIII ст. вона розповсюдилась по всій Європі: Іспанії, Німеччині, Англії. В Італії вплив готичного стилю був не таким сильним. Готика продовжувала існувати в Західній Європі протягом майже всього XV ст., а в окремих країнах і в XVI ст. Готичний художній стиль поступово витісняв романський.

На відміну від монолітних романських храмів, готичні собори стали власне культовими спорудами. Вони - стрункі, спрямовані у височінь, прикрашені декором (різьбою, великою кількістю скульптур). Тут немає масивних веж, характерних для романської церкви. Глухі, товсті, гладенькі стіни романських храмів були замінені стінами з великими вікнами, внаслідок чого інтер’єри одержали безприкладне для тих часів освітлення. Важливу роль відігравали і вітражі, які робилися з прозорого кольорового скла і створювали неповторну, інколи містичну гру світла всередині готичного собору. Кольорові вітражі - головний вид готичного живопису. Епоха готики - це час розквіту книжкової мініатюри, різьби по каменю, дереву і кості, художнього ткацтва, поєднання обробки металу з дорогоцінним камінням і емаллю.

Тоді собори були чимось більшим, ніж просто місцем церковної служби. Разом з ратушею це був центр громадського життя міста. Якщо в ратуші знаходився центр ділової діяльності, то в соборі, крім богослужіння, відбувались театральні вистави, читались університетські лекції, інколи засідав парламент і навіть укладались дрібні торгові угоди. Багато міських соборів були настільки великими, що все населення міста не могло його заповнити. Біля соборів, як правило, розміщались торгові ряди.

Одним з шедеврів ранньоготичної архітектури можна вважати собор Паризької богоматері (Нотр-Дам де Парі), збудований в 11631208 рр. Його краса і величність оспівані класиком французької літератури В. Гюго в романі «Собор Паризької богоматері».

Величними спорудами готичного стилю є Рейнський і Кельнський собори. Будівництво останнього почалося в 1248 р. Він вдосконалюється, реставрується і ремонтується до сьогоднішнього дня.

У богослужбовій практиці використовувалась музика. Це визначалось текстами Нового Заповіту, де ще апостол Павло закликав славословити Бога в «псалмах, гімнах і церковних піснях». В основу церковної музики клалися співи молитовних пісень. Співи супроводжував орган, який прийшов у Західну Європу в IX ст. з Візантії.

В цілому для середньовічної культури характерні дві риси. Перша - це її глибокий і дуже складний зв’язок із релігією. Друга полягала в тому, що культура в рамках релігійного світобачення, не вступаючи з ним у відкриту суперечність, прагнула у своїх проявах реалізувати уяву та ідею широких верств народу. Саме ці риси середньовічної культури сприяли відкриттю людству милосердя і співчуття, боротьби добра і зла. Духовна сила людини, немічної тілом, але сильної своєю переконаністю і вірою, стала визначальною в оцінці особистості.