Історія_Української_Культури

ків минулого століття». Серед видавництв на еміграції найактивнішими були «Українська накладня» (переважно видавала твори українських класиків), «Дзвін» (публікувала нові оригінальні твори), «Час» (література для дітей та молоді). Видавництва та різні інституції: «Українська книжка», «Земля», «Вернигора», «Українське слово», «Український соціологічний інститут» — також провадили значну культурологічну діяльність. У Галичині на 300 польських і жидівських книгарень припадало 7 українських, і то 3 з них — у Львові. Автор завершує ось таким публіцистичним висновком, який є дуже актуальним для сьогодення: «...Наше громадянство книжки не читає, книжкою не цікавиться, воно не любить книжки. Коли ж таку рису бачимо у загалу нашої інтелігенції, що ж говорити про селянську масу. А вже просто страшно діється на думку, що ми дамо до рук нашій молоді, нашим дітям, коли не стане книжок виданих давнішнє, а нових не буде. Молодь мусить читати і буде читати і вона буде читати польські книжки, бо своїх дасть Біг, а інших мов не знає. Та й не в тім лихо, що читатиме польські книжки, але лихо в тому, що не відчуватиме потреби української книжки, бо жажду читання заспокоїть їй чужа книжка. Лихо в тому, що польська книжка найде купця в українському громадянині, і гріш українського громадянина скріплятиме культурну силу польську. все тому, що теперішні батьки не любили книжки, чули до неї нехіть. Польська книжка повинна бути в публічних бібліотеках і випозичальнях, українська — в кожному домі. Таке правило відповідає народній гідности і почуттю народної чести».

Розширює коло важливих питань і публікація «Преважна справа», де через аналіз стану речей гостро поставлено питання про потребу прийняття та впровадження у життя закону про бібліотеки і створення на базі розпорошених бібліотечок при різних кооперативах, гуртках, читальнях, союзах публічної громадської бібліотеки.

Привертають увагу два окремі видання: «Українські народні бібліотеки і праця над поширенням книжки» та «Позашкільна освіта». Перша — брошура методичного характеру, написана в шести розділах українською і латинською мовами, базується на цікавому статистичному матеріалі і має цінні факти до історії товариств «Просвіта», «Читальня».

Звідси можна почерпнути і важливий бібліографічний матеріал. Так, автор покликається на рідкісні видання 3. Кузелі («Як закладати і провадити народні бібліотеки по селах»), С. Сірополка («Короткий курс бібліотекознавства») та інших авторів.

У вступному слові до «Позашкільної освіти» автор називає цілий синонімічний ряд: народна освіта, народна просвіта, культурно-освітня праця, позашкільна освіта, політосвіта, політосвітробота; зіставляє ці назви з подібними у поляків, німців, італійців, полемізує з багатьма авторами і переходить до з’ясування змісту освітньої діяльності.

Маючи під руками унікальний ілюстративний матеріал (27 фотокарток), фактичні відомості, він подає історичну ретроспекцію зародження позашкільної освіти в Англії, Німеччині, Данії , Швеції, Норвегії.

262

Особливо цінними є ті розділи, де автор передає досвід закладання в Європі перших книгозбірень. Йдеться про виховання бібліотечних працівників, читачів. Привертає увагу розділ «Бібліотечна справа на Україні», у якому М. Галущинський веде мову про роль книги в мистецькому вихованні.

Великий масив публікацій М. Галущинського розкриває різні параметри просвітницько-наукової, популяризаторської праці в Галичині. У статті «Науковий рух у тов. «Академічна Громада» у Львові» йдеться про активну роботу секцій «Наукового кружка» в «Академічній Громаді», що орієнтується на поширення самоосвіти. Ці думки певною мірою перехрещуються з іншими в брошурах «Як виборювали собі люди право основувати товариства?», «Одиниця і громада», «Геть неписьменність», у газетно-журнальних публікаціях, зокрема статті «Наш обов’язок». На широкому статистичному матеріалі, із залученням джерел з інших періодичних видань (переважно огляди преси, інформаційна хроніка про роботу видавництв, просвітніх товариств тощо) автор розгорнув низку публікацій про «Просвіту»: «Як відбиває просвітню роботу преса»; «Освітня преса на радянській Україні»; зробив аналіз роботи читалень «Просвіти», форм обмінної роботи між філіями «Освітня організація. «Просвіта»; висвітив історію виникнення та діяльності «Перемиського товариства священиків», «Галицько-Руської матиці».

Розкриваючи також триступеневу ієрархію в організаційній мережі (читальні — філії — центральний орган), автор наголошує, що вся освітня справа повинна мати виховний характер, а також утверджувати засади самоосвіти та самовиховання. Як важливий висновок автор формулює: «...зникають поволі акти масової праці, а натомість зискує право громадянства праця з одиницями, праця в малих гуртках, у невеличких спільнотах, праця самих одиниць. Зникає особа добродія, а на її місце входить нова постать учителя, опікуна, провідника праці, інструктора... Постає нова наука, яка ставить своєю метою створення відповідальної людини з повним почуттям своєї людської гідности. І через те, що позашкільне виховання змагає також до створення відповідальної людини з високоморальним характером і з великим почуттям своєї народної гідности, воно набирає охоронної риси».

Десь ескізно або пунктирно, десь заглиблюючись в історію, десь оглядовоінформаційно чи глибоко-аналітично, але всюди в названих далі публікаціях М. Галущинський стверджує одне: освіта, просвіта для народу — це магістральний шлях нації.

М. Галущинський мав чималий досвід як просвітницької, так і суто педагогічновиховної роботи. Сам багато виступав на вічах, нарадах, семінарах та конференціях, нагромадив неабияку вмілість вихователя друкованим словом.

З усією просвітницькою, науково-педагогічною, патріотично-виховною діяльністю М. Галущинського безпосередньо й органічно пов’язана його національно-політична праця і боротьба. Відомо, що ще гімназистом він входив до таємного гуртка; будучи студентом, очолював різні товариства, виступав на різних зібраннях та віче. Відомо також, що у липні 1900 р. у Львові відбув-

263

ся з’їзд українських студентів та старших гімназистів. Там було проголошено національно-державницьке кредо самостійності України, прозвучала вимога українського студентства про створення незалежної соборної української держави. Учасником з’їзду був студент М. Галущинський.

Переймаючись молодіжними проблемами, розвитком молодіжного і студентського руху, М. Галущинський пише низку гостро публіцистичних, філософсько-політичних статей, фейлетонів, оглядів преси, у яких закликає активізувати зусилля, піддає нищівній критиці тих, хто вичікував, відсиджувався («Студентські рухи в Росії»; «Нова проба реальних зносин російської України з галицькою»; «Політика в освіті чи освіта в політиці?»). Варто вирізнити принципово важливі публікації, які свідчать про неабияку обізнаність автора, його потужні інтелектуальні можливості. «Драгоманів — ідеольог Нової України» та «Пацифікація». У першій з них автор ніби виокремлює з усього, що написав М. Драгоманов, найцінніше, оперте на світову філософію і світовий історичний досвід, те, що ґрунтується на науці. І сьогодні змушують задуматися слова вченого про те, що «українці або обходяться без усякої фільософії, або держать себе в якомусь узенькому, провінціальному та до того зовсім неясному, плаксивому романтизмі, перед котрим людині, що немає сама охоти пускатись у довгі наукові досліди, зостається тільки сказати: було колись, та що з того?».

А тим часом М. Драгоманов розумів всяку «роботу без романтики». Філософпозитивіст із широким знанням, який кождочасний стан народу визначав як «суму історичних і культурних обставин», стояв постійно на реальному ґрунті, не давав себе від цього ґрунту відвести жодними аргументами і на цій підставі будував те, що в конкретний момент вважав необхідним і можливим. Коли цю думку пов’яжемо з основним поглядом Драгоманова про те, що на світі є дві головні сили: розвиток (еволюція) і рух (динаміка), мусимо прийти до переконання, що кожний, хто закидав Драгоманову вузькість у поглядах на національну українську справу, був, принаймні, малоосвічений і недалекоглядний. За Драгомановим, і сьогодні багатьом, якщо не всім, бракує усвідомлення «потреби серйозної праці на реальнім ґрунті — добуття перше всього політичної волі» (виділено авт. — В.К), адже без «ідеалу, без віри в будучність ніяка праця неможлива... з песимізмом не можна жити діяльно».

Без систематичної праці й чіткої перспективи можна, маючи зібраний матеріал, викликати великі перевороти, революції, стихійні зриви, але М. Драгоманов не очікує від них великої користі. «Для революції необхідна перше всього сила — себто поміч самого населення краю». Саме етнографічно-національне почуття не може стати творчим фактором; щоби воно таким «стало, треба, щоби й воно осложнилося свідомостю певних матеріальних і моральних інтересів». Тому-то й Драгоманов своїм логічним міркуванням уважає всяку «ідею неістнуючою, коли не найдеться бодай одної людини, котра би без обави, сміливо проговорила її, котра б не віддала за ту ідею не то життя, а навіть частини свого спокою, карієри і т. п.». Коли ж український рух стоятиме тільки на словах і на вірі, то, на думку М. Драгоманова, такий стан веде до повного

264

безділля навіть найчеснійших людей. «Тому, ще єсть люде між чесними громадівцями, котрим такі думки нелюбі, котрі навіть думають, що коли люде не будуть вірити в те, що зараз же все буде по-їхньому, то й руки опустять. Зовсім інакше: власне віра в те, що завтра все буде по-нашому, коли не сповниться (а ми бачили се не раз за XIX ст.), доводить до того, що в людей, котрі вчера вірили й горячилися, завтра руки опускаються».

М. Галущинський насамкінець робить широкий висновок: «Драгоманів — це найбільший і найглибший знавець українських відносин Галичини і взагалі всеукраїнських справ. Стоячи на становищі, що навіть свідома національна незалежність без певної просвіти не дасть ні лібералізму, ні демократії, жадав він правдивої, нефальшованої просвіти для народу. Сам європейський учений першої міри не міг порозуміти сього, з якою нетерпимостю відносився інтелігентний загал до його слів. «Скрізь на світі дискусія живить думку людську, а в нас вона затемнює». І «коли я з чим полемізую, так се з лінивим на думку, з буйним на слова шарлятанством, та з крутійством, котрі хотять взяти монополію українолюбства». Він ворог «поверховної балаканини й партійности, що вдоволяється тим, що так, мовляв, треба для справи, котру ми тепер боронимо». Він ворог такої інтелігенції, яка вжива аргументів, в котрих преклоняється перед «консерватизмом народа», бо «правда одна для пана і для мужика і навіть безчесно годувати мужика тим, що вже вважа необов’язковим для себе пан». Тому належить вводити в популярну літературу європейські поступові ідеї — «збудити в народі розуміння політичних і соціяльних справ, біжучої політики, котра доторкає й народ». Так само потрібне видавання утилітарних популярних брошур. Треба «політичної науки, котра мусить вияснити людям напрямок і ґрунт їх громадської праці, а способи праці кожда особа, чи кождий громадський елемент найде собі сам, одповідно до своїх сил, натури й обставин». А такі національні рухи, як український, «мусят вибороти собі признання і права працею культурною й політичною».

У «Пацифікації» (це розширений текст промови на засіданні адмініетраційної комісії сейму 20 січня 1931 р. у дискусії над справою так званої пацифікації Східної Галичини) автор продемонстрував глибокі історичні знання та вміння виставити як незаперечний аргумент статистичні відомості.

На широкому національно-виховному та етнокультурному полі М. Галущинський залишив помітний літературознавчий, історико-критичний та мемуарнопубліцистичний слід. Зокрема, з-під його пера вийшли свого часу невеликі студії, літературно-критичні нариси про Т. Шевченка: «У Шевченкові роковини»; «Шевченко

— поет життя й чину»; про І. Франка: «Sempertiro — Все воїн»; М. Драгоманова: «Михайло Драгоманів — ідеольог Нової України».

Найціннішим у книжці-мініатюрі про Т. Шевченка є те, що автор не просто переказує найважливіші події з життя великого поета, не просто аналізує творчість під кутом осягнення поетичного феномена чи, вужче, наближення під час читання віршів Кобзаря до багатющої й образно розмаїтої стилістики, а під соціально-філософським зарядом думки змушує читача замислитися над

265

людською сутністю, ніби «приміряти» подвиг поета до нинішнього дня, до українського народу, його історії — теперішньої і майбутньої. Книжка-брошура про І. Франка спочатку була виголошена як промова з приводу п’ятої річниці смерті Каменяра. Актуальність цієї промови очевидна. Для політика і вченого в нинішній Україні ця невелика студія-есей, що ввібрала в себе і філософський зміст погляду на Франкове слово, й метафоризм вогненного вислову, могла б стати повчальною у багатьох аспектах. По-перше, тут утверджується думка про те, що ми як нація маємо триматися добрих традицій, дотримуватися того кредо, що його сповідував сам І. Франко: «Жию вірою і надією, що високі духові прикмети будуть розвиватися чимраз краще серед нашого народу»; по-друге, за І. Франком, мусимо лаштуватися до «довгої, утяжливої, затож плідної суспільної праці», бо поза її межами — манівці, нігілізм.

На відміну від багатьох авторів, М. Галущинський, як правило, не будував свої виступи на загальновідомих фактах біографії того чи іншого письменника, не прагнув викликати подивування кількістю процитованого. Насамперед він відштовхувався від політичного моменту, його оцінок і в цьому контексті вів мову про ту особистість, яка стала для нього предметом дослідження. Отже, він наближав, осучаснював імена, дати, факти — і все це працювало на збудження національної самосвідомості кожного українця.

М. Галущинський пробував писати «малу прозу», віршувати («Хто винен?», «Божевільний: Ескізи і малюнки»), писав огляди, рецензії, мемуаристику, у якій виявив неабиякий хист оповідача-документаліста.

Безперечним явищем в українській мемуарній історичній літературі є книга М. Галущинського «З українськими січовими стрільцями: Спомини з рр. 1914—1915»

(Львів, 1934).

Поява цієї книги заперечила ті голоси, які твердили, що публікація її — річ не конечна, бо розкриває забагато «внутрішніх болячок», змальовує недоліки національного життя у зв’язку із зародженням та початками українського січового стрілецтва.

Книга і понині дивує і вражає як історичний документ своєю правдивістю. Сам же М. Галущинський у вступі писав: «Говорю щиру правду, хоч чую що вони (мої слова) не приносять мені великої чести». А ще спогади несуть у собі досвід суспільної педагогіки. Мав велику рацію М. Демкович-Добрянський, коли, відгукуючись на твір, писав: «Всі хіба добре знаємо, що значить, коли народ знайдеться в хвилині переломових світово-історичних рішень без справжнього проводу. А спомини його дають наглядну картину цього, як виглядає народ без голови, які жахливі наслідки має для життя народу факт, що «провід», котрий начебто існує, не сповняє тих функцій, що їх мусить сповняти кожний дійсний провід. Дальше спомини Галущинського є прекрасним аргументом на це, що велика мудрість і слушність міститься в здоровій, нерозложеній консервативній політичній думці, а зокрема в українській кляеократичній думці; коли вона вимагає, щоби громадянське життя було упорядковане в цей спосіб, що кожне становище в громадянстві займає такий чоловік, який по своїй вну-

266

трішній вартості, по своїм здібностям і природним нахилам на це становище найбільше надається. Приклад Г-ого на становищі команданта УСС ілюструє доцільність таких вимог якнайкраще. Галущинський — дуже добрий педагог, здібний організатор шкільних справ, як пізніше показалося, високозаслужений лише тому, що «він був знаменитим директором гімназії, — як пише про це К. Левицький у своїх споминах, — і тому казали його знайомі, що він буде також дуже добрим командантом наших стрільців».

Завершуючи цей параграф про великого трудівника і будівничого, подаємо кілька оцінок його діяльності.

«Несподівано для всіх зійшов в могилу один з найтиповіших репрезентантів галицько-українського життя останніх тридцяти років. Був він з усіма своїми людськими добрими чертами і хибами — одним з чільніших представників покоління, що вступило на арену громадсько-політичної діяльності коротко перед заогненням культурно-національної боротьби в Австрії і перед світовою війною і всім, що прийшло по ній».

«Жалібним відгомоном відгукнеться ця сумна вістка по цілому нашему краю, де

така популярна й така люблена була особа Покійного, так широко знана його повна енергії, невсипуща праця на культурно-просвітному й громадському полі.

Михайло Галущинський був одною з найчільніших постатей на західноукраїнських землях. Вже замолоду визначався він своїм хистом, енергією й любов’ю до громадської праці...

Тяжка, невимовно болюча втрата — відійшов бо від нас діяч міри небуденної, діяч, якого просто годі заступити, відійшов передчасно, в розцвіті духовних сил. На кожному кроці чуємо цю втрату, та зокрема болісно відчуває її «Життя і Знанні!», якого ініціятором і керманичем був Небіжчик.

Мавши щастя працювати з Покійним як його помічник у редакційній роботі від самого основания журналу, я зблизька міг приглянутися до його незвичайно дбайливої й совісної редакторської праці. З якою вічно-живою любов’ю займався він часописом, з яким неослабним зацікавленням вів його, докладаючи всіх зусиль, щоб «Життя і Знання» було на височині свого завдання! Сміло можу оказати, що журнал був його улюбленою дитиною. І Покійний дбав, щоб часопис ж и в і розвивався. Нераз грізні хмари нависали над «Життям і Знанням» та загрожували його існуванню, але М. Галущинський не давав йому упасти. Цілих чотири роки провадив він журнал, знаходячи десь серед своїх численних обов’язків і занять час і силу, щоб його редагувати. І отеє перше число п’ятого річника приготовив до друку наш Небіжчик, та вже не судилося йому випустити його в світ...

Чотири роки з місяця на місяць складав М. Галущинський число за числом «Життя і Знання», і ніхто не знає, скільки гіркої випив він за нього за цей час, скільки неприємностей пережив, суворих критик вислухав від ріжних «нечитальників», що, не розтявши навіть числа гудили часопис. Але Покійний, глибоко переконаний у корисності часопису, не зражувався невдячністю,

267

опускав рук, а вів далі своє спасенне діло. Та ось Його вже нема серед нас, а зостався тільки плід його невтомної праці — чотири річники «Життя і Знання». І хто ж тепер відважиться сказати, що це чи не найкраща пам’ятка, яку по собі лишив нам Галущинський, пам’ятка, якою ми можемо зовсім сміло гордитися перед світом. І коли тепер ми хочемо належно пошанувати пам’ять Покійного, як слід віддячитися йому за його працю, то не можемо зробити нічого кращого, що було б для нього найлюбішим, понад одно: підтримати його укохану дитину, не дати впасти «Життю і Знанню», яке саме завдяки Покійному заняло почесне місце серед подібних чужинецьких часописів»

(1931).

• «Як більшість тогочасних політичних діячів, Михайло Галущинський прожив нелегке життя. Кришталева чесність, довірливість і відвертість не раз використовувались його противниками проти нього самого. І хоч йому інколи бракувало радикалізму, рішучості, заповзятливості, він гідно ніс свій нелегкий життєвий хрест. У Михайла Галущинського годі визначити якусь чітку межу між його громадськими обов’язками і суспільно-політичною діяльністю. Це у нього настільки переплелося, що неможливо окремо говорити про його працю на посаді голови «Просвіти» чи посла і сенатора сейму, професора Українського таємного університету чи борця проти спроб різних партій нав’язати галицькому суспільству свою ідеологію як єдино вірну з-поміж інших. Михайло Галущинський постає перед нами небуденною, величавою, духовно багатою постаттю, відданим виразником інтересів українського народу. На жаль, праця Михайла Галущинського ще досі гідно неоцінена, а він безперечно заслужив на право, аби в серцях нащадків про нього ніколи не згасла пам’ять» (2010).

7.2.Левко Лепкий

Кожному українцю добре відома поезія Богдана Лепкого «Журавлі». Проте не всі знають, що на музику її поклав брат поета Левко Лепкий, чаклун-скри- паль та мрійник-гітарист.

Левко Лепкий створив багато прекрасних, широкоспіваних, колись добре відомих пісень-блискіток із всеукраїнської музично-співочої скарбниці. «Гей, видно село...», «Маєва нічка», «Бо війна — війною», «Фіялки сині», «Ми йдем вперед», «Коби скоріше з гір Карпатів», «Чи пам’ятаєш ти, стара», «В нічку місячну», «Колись, дівчино мила», «Кладочка» — це та безкінечна низка пісень, з якими на вустах виростала, дорослішала, мужніла найкраща і найсвіжоміша гілка галицької української молоді, інтелігенції.

Якось так вийшло, що про вихідців культурницької родини Лепких знаємо поки що дуже мало. Практично, тільки недавно перо деяких дослідників (М. Ільницького, М. Жулинського, Ф. Погребенника, В. Подуфалого, автора цих рядків) торкнулося більшменш серйозно і глибоко творчої спадщини найстаршого сина Богдана із сім’ї священика Сильвестра Лепкого (1846—1901), відомого на Тернопіллі керманича селянської молоді, організатора читалень,

268

аматорських гуртків, співака й музиканта, керівника церковних хорів, літератора Марка Мурави та Домни Глібовицької (1850—1913), надзвичайно музично обдарованої жінки. Дуже мало, на жаль, знаємо про наймолодшого сина Лепких Левка, та майже нічогісінько про інших дітей, як, скажімо, про педагога Миколу...

Лепкий Лев Сильвестрович (псевдоніми й криптоніми: Оровець, Льоньо, Швунг, Швунг Льоньо, Зиз, Зизик, Леле, Ле-ле, Л.Л.) увійшов у історію української культури як талановитий журналіст, публіцист, редактор, видавець, поет і прозаїк, композитор, просвітницький діяч, один з організаторів українських січових стрільців (УСС), командир їхньої кінноти. Народився 7 грудня 1888 р. у с. Поручин колишнього Бережанського повіту (тепер — с. Вище Бережанського району Тернопільської області). Очевидно, що «найвищими університетами» майбутнього літератора і композитора Левка Лепкого були високоморальні слова й стосунки батьків та атмосфера домашньої злагоди, добропорядності, що витворювала український дух у більшості священичих родин по всій Галичині. Найперше, на чому варто акцентувати, це на розвинутій змалечку зацікавленості хлопчика, гострій творчій уяві, пам'яті та спостережливості, які, власне, згодом, уже в усвідомленій праці стануть тим духовним ферментом, що живитиме різнобічну, різновиявову діяльність Левка Лепкого. Не треба володіти великою фантазією, аби уявити собі сімейне середовище, коли батько писав для «Просвіти» популярні книжечки-«метелики», часто-густо гармонізовував народні співанки та складні релігійного змісту твори, награвав на скрипці мелодії, якими блискуче в оточенні гостей, а чи сусідів-парохів наповнювала співом усе помешкання мати. А ще чимало нового привносив з центра Європи брат Богдан, адже у Відні він успішно провадив університетські студії. Пізніше Левко залишить неабиякої художньої вартості та документальної точності спогади.

Левко згадував, що не знав купованих іграшок, бо на витребеньки батьки не витрачувались — «усе йшло на школу для старших, зокрема, для хлопців. Я знав забавки домашнього промислу — це ключки, що ними парубки крутили шнури в кухні, вони були за коників, я ставив їх десь у кутику і вони «паслись»; вирізаний прут з ліщини був за верхівця і я на ньому ганявся за мамою по хаті».

Своєрідна ідилія сіл Поручин, Жуків постає з опису Лепкого. «Поручин тодішній,

— читаємо у спогаді, — це справжня закутана, Богом і людьми забута. Далеко від шляху, від повітового центру Бережан, ще дальше від залізниці.

Та мав він свій чар. Між двома горами розкинений. Серединою потічок пливе, сонливо плюскотить, немов йому і неспішно до Золотої Липи, а потім до Дністра. А поручинські селяни теж такі. Вони якісь тихі, задумчиві, хоч роботящі та повільні. їм не спішно. Час не втіче! Врешті нічого спішитись. Жили, як їх предки, — все одно до смерти. Новаторства не знали. Одягались по-давньому — в сукмани вишивані, з «богородицею» на плечах (курмани по-їхньому), носили грубі льняні сорочки з біломережаними ковнірами, жінки з вуставками; жінки й дівчата ходили у спідницяхдимках і купного краму не знали...

269

Поручинці не лише ношу зберігали, зберігали й предківські духові надбання — обряди, звичаї. Зимою обходили Андрея, на Різдво колядували, на Щедрий вечір (Йордан) щедрували. Колядували хлопці, щедрували дівчата. Обходили і весняні та літні свята. Виводили веснянки на провесну, на Великдень гагілки під старенькою дерев’яною церквою, що на горі за селом, а в Зелені Свята — «Купала», що називали «Вільха»... «вільху», закосичену вгорі, палили, під вогонь співали купальних пісень і топили «Вудала».

І, звичайно, коли батько, як уже дуже смерклося, при «мільовій» свічці читав дітям Шекспіра чи, як фаховий мистецтвознавець, оцінював виконавця образотворчості, аналізував історичні зарисовки або й викінчені малярські сюжети сина Богдана, чи коли скрипка його душі кликала в обійми наянтарений смичок — і до шибок світлиці злітали птиці-нотки музики Шуберта чи Венявського, або на сільській толоці висвистували-вигулювали у розпеченому герці коломийки і танцювальні мелодії — тоді і Левко підскакував у душі, підтупцьовував, налаштовував свій музичноспівацький лад обдаровання на, сприйняття батьківської школи.

Наймолодший із сімох дітей Лепких Левко, діставши добрий заряд домашньої освіти та виховання, успішно закінчує 1907 р. відому гімназію у Бережанах, а відтак його дорога роздвоїться у Львівському університеті — спочатку за сімейною традицією почне студії з теології, а відтак перейде на правничий факультет, але у скорому часі орієнтація зміниться — і Левко Лепкий опановуватиме теорію й практику малярства у Краківській академії мистецтв.

Як бачимо, Левко Лепкий здобув неабиякі знання гуманітарного профілю. Правда, у його біографії відбувся відхід від батьківської традиції, про що свідчить спогад, що вийшов з-під руки самого Лепкого. Ось той фрагмент: «Як я ввійшов у гостинну, то брат Богдан підвів мене до якогось добродія, що говорив з батьком біля фортепіану: «Це мій наймолодший брат. Дуже любить коні... Як його меценас Андрій Чайковський (наш письменник) спитав, ким він хоче бути, то відповів: «Дзєканом». «Чому?» — засміявся гість. «Бо, — пояснив брат, — наш урманський декан має сиві коні і шори (упряж) з червоними чапраками»... — «Дуже розумно!» — притакнув гість, поласкавши мене по голові. А батько на те: «Не дуже розумно. Не бажаю ані собі, ані йому того. Богдан нехай малює, нам треба історичних малярів, Микола (середущий брат) нехай буде педагогом, бо це справа виховання молоді, а того (Левка. — В.К.) дам до кадетської школи. Про цю справу в нас ніхто не думає, а можуть колись прийти часи, що без фахівців не обійдеться. Священиків нам ніколи не забракне».

Видно, батьківське відчуття й передчуття мали під собою тривкий ґрунт, бо таки син не став ані церковнослужитилем, ані правником, а пішов на те поле, на якому засвистали стрілецькі вітри й заіржали коні, б’ючи копитами об бруки нових доріг рятування нації.

Наголосимо, що Левко був гострого розуму, веселої вдачі, жартун, дотепник. Такий характер штовхав у вир молодіжного руху, суспільних потреб і проблем.

І всюди він був на перших ролях. Ще у Бережанській гімназії став активістом

270

таємного гуртка «Молода Україна». Маючи гарний голос і танцювально-дра- матичні здібності, Левко в гімназійно-студентську пору роз'їжджає навколишніми селами, містечками, зорганізовує в читальнях вистави, хори, танцювальні та драматичні гуртки. Коли Л. Лепкий навчався у Кракові, то організував аматорські гуртки і з ними виїжджали на Буковину та до Німеччини й Австрії, де «на сільськогосподарських роботах працювало чимало українських селян та робітників на фабриках».

Українське січове стрілецтво — феномен, ще й досі глибинно не осмислений військовиками, педагогами-виховниками, культурологами, істориками. Це такий пласт української національної історії, аналога якому годі шукати серед європейських народів. Перший осередок «Січі», що пустив коріння на західноукраїнських землях як спортивно-культурне товариство, бере початок з прикарпатського Покуття, із Завалля на Снятинщині, де 5 травня 1900 р. відомий у Галичині радикал, посол до галицького сейму та австрійського парламенту адвокат Кирило Трильовський зініціював першу «Січ», підняв високо її стяг, а від нього, мов від пророчої свічі, запалилися товариства по усіх закутках галицької землі (1914 р. їх було уже понад 900).

«Січі» піднімали українську молодь до освіти й просвіти, прищеплювали їм інтерес до історичної правди, пробуджували національну свідомість.

Велетенська любов до свого народу, вихована й усвідомлена потреба віддати свій мозок, своє слово і працю на вівтар вітчизни кликали найсвідоміших, найпередовіших у ряди січового стрілецтва, а згодом у новостворену Українську галицьку армію. Важливу роль у житті українських чоловіків відіграла Перша світова війна. Вона зробила з них професіоналів, розширила їхній політичний світогляд, виважила їхню силу моральної стійкості.

А ще ця дивовижна у своїй інтелектуальній потузі сила зібрала воєдино, ніби в одне розумове горнило, десятки і сотні найосвіченіших. Від них поплила до всього народу навдивовижу сильна, оригінальна у різних відтінках творчості культура. Це і поезія, й своєрідний гумор та сатира, і особливого гатунку мала проза, й усний трибунний речитатив, і запальна та жалобна інструментальна музика, і ліричноромансова або ж зажурно-епічна пісня та балада, і оперативний висміювальний рисунок та серйозне, вишколене в традиційному досвіді малярство... На жаль, ми ще не підступилися до тієї скрині, в яку зловіщий час заховав від материкової України ці духовні скарби — різножанрову та різновидову культуру доби Січового стрілецтва, яку представляють Дмитро Макогон, Микола Венгжин (М. Угрин-Безгрішний), Сильвестр Яричевський, Антон Лотоцький, Осип Шпитко, Павло Розвій-Поле, Олесь Бабій, Роман Купчинський, Василь Бобинський, Микола Голубець, Юрій Шкрумеляк, Клим Гутковський, Степан Чарнецький, Михайло Гайворонський, Микола Матвїїв-Мельник, Михайло Курах, Сильвестр Калинець, Анатоль та Ярослав Курдидики, Роман Зубик, Левко Луців та ін. А серед цього невідцвітного цвіту — і феномен Левка Лепкого, що разом з Омеляном Паславським, Володимиром Бемком та Степаном Глібовицьким організували перші «Січі»

271