History

модернізму в літературі був значний вплив романтизму, що пояснюється я традицією, так і ментальністю українського народу, для якого романтизм органічним елементом світобачення будь-якої доби.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. стиль модерн набуває поширення і українській архітектурі, що виявилося в геометричне чітких лініях спору динамічності їхніх форм. У цьому стилі побудовано залізничні вокзали Львова, Києва, Жмеринки, Харкова, перший в Україні критий ринок (Бессарабський Найяскравішими постатями архітектурного модернізму були К. Жуков, О Вербицький, М. Верьовкін та ін. Пошуки та експерименти архітекторів-модерністів мали на меті забезпечити максимальну функціональність будівлі, зберігши при цьому чіткість у лініях фасаду.

Українська скульптура початку XX ст. теж не уникла модерністських починань. Під впливом західних мистецьких шкіл формується плеяда українських скульпторівмодерністів — М. Гаврилко, М. Паращук, В. Іщенко, П. Війтович та ін. їхній творчості властиві контрастні світлотіньові ефекти та глибокий психологізм. Зірка світового масштабу О. Архипенко збагатив мову пластики XX ст.: він змусив порожній простір стати органічним і дуже виразним елементом композиції. Цьому неперевершеному майстрові належать «Ступаюча жінка», «Жінка, яка зачісується» та інші твори.

У живописі прихильниками модерністських експериментів були М. Жук, О Новаківський, В. та Ф. Кричевські та ін.

Український варіант модернізму був досить своєрідним і мав свої особливості. Через те що українські землі не мали власної державності, були роз'єднані перебували в статусі провінцій, суспільний розвиток у них був уповільнени порівняно з провідними європейськими країнами, тому і конфлікти між цивілізацією і культурою, художником і суспільством не були такими гострими. Ці фактори визначили приглушений, слабовиражений, нерозвинутий характер українського модернізму. Окремі злети світового рівня тільки відтіняли загальну провінційність та глибоку традиційність української культури. Український модернізм не сформувався як національна самобутня течія, а виявлявся лише у творчості окремих митців.

Отже, своєрідність українського варіанту модернізму полягає і в тім, що він із естетичного феномена перетворився на культурно-історичне явище, став спробою подолання провінційності, другорядності, вторинності української національної культури, формою залучення до надбань світової цивілізації. Він ніби символізував перехід українського суспільства від етнографічно-побутової самоідентифікації, тобто виокремлення себе з-поміж інших, до національного самоусвідомлення — визначення свого місця і ролі в сучасному світі.

11.Українська національно-демократична революція (1917-1920)

11.1. Лютнева революція в Росії та її вплив на Україну

Кінець лютого 1917 р. став для російського царизму фатальним. Стихійна хвиля народного невдоволення, швидко набираючи силу, переросла в революцію. Протягом надзвичайно короткого часу (з 23 лютого до 2 березня) самодержавство впало Микола II відрікся від влади і, фактично, в країні встановився республіканський лад. Така блискавичність перемоги над царизмом пояснюється насамперед кризовим

станом в імперії, гостротою політичних, соціально-економічних та національних проблем, зростаючою активністю політичних сил, падінням авторитету та слабкістю реально існуючої влади. Могутнім каталізатором подій стала Перша світова війна.

Лютнева революція в Росії лише на певний час зняла політичну напруженість у країні. Після падіння царизму перед суспільством постали невідкладні завдання, з'явилися нові проблеми. Першочерговими завданнями були: створення нової стабільної держави; визначеність у питанні про участь у війні; подолання негативних тенденцій в економіці; вирішення аграрного та національного питань.

Перемога революції сприяла створенню на теренах колишньої імперії ново політичної ситуації та суспільної атмосфери. Тимчасовий вакуум легітимно (законної) влади; поява конкуруючих владних структур (Тимчасовий уряд — Ради); широкомасштабне втягнення в орбіту революційної діяльності неосвічених недосвідчених народних мас; активний вихід армії на авансцену внутріполітичної боротьби; посилення в народній свідомості орієнтації на силові методи вирішення суспільних проблем; зростання ролі політичних партій, пошуки політичними силами нових шляхів суспільного розвитку; активізація національних рухів — всі ці тенденції та процеси позначилися на історичному розвитку України не тільки на початку, а й протягом усього 1917 р. Водночас місцеві чинники зумовили специфіку та особливості суспільного життя українських земель.

Після Лютневої революції влада формально перебувала в руках Тимчасового уряду, який отримав повноваження від ліберальних кіл Державної думи. Йог основною опорою на місцях і, зокрема, в Україні були торгово-промислова буржуазія, землевласники, чиновництво та інтелігенція переважно кадетської орієнтації. Саме ці соціальні верстви почали створювати громадські ради та комітети, які й розглядалися Тимчасовим урядом як представницькі органи місцевої влади. Широ демократизація суспільства (проголошення політичних прав і свобод, скасування національних та релігійних обмежень, смертної кари, ліквідація репресивних органів царського режиму, оголошення амністії) зумовили на перших порах популярність нового уряду серед місцевих органів влади. Проте революційна ейфорія швидко минула. Небажання, а значною мірою неможливість через певні обставин Тимчасового уряду йти на радикальні суспільні зміни до скликання Установчих зборів зумовили катастрофічне, прогресуюче падіння авторитету та впливовості всієї вертикалі офіційних владних структур, перманентну кризу влади.

У центрі і на місцях виникають альтернативні органи влади — Ради депутатів як безпосередній наслідок волевиявлення політичне активної частини трудящих і логічне продовження революційних традицій 1905— 1907рр. У середині 1917 р. в Україні їх налічувалося 252. У Радах домінували загальноросійські соціалістичні партії есерів та соціал-демократів, Найвпливовішими вони були в Донбасі, де їх кількість становила 180 (71%), у великих містах — Харкові, Києві, Катеринославі Луганську, Полтаві та ін., у прифронтовій смузі Південно-Західного та Румунського фронтів, у сільській окрузі українсько-російського пограниччя — північна частина Чернігівщини, Харківщина.

Майже одразу після Лютневої революції питання про самовизначення України опинилося в епіцентрі політичної боротьби. Незважаючи на суттєві розходження у вирішенні соціально-економічних питань, кадети, які домінували в Тимчасовому уряді, та есеро-меншовицький блок, що визначав політичну лінію Рад, значною

мірою сходилися в поглядах на розв'язання національного питання. Обстоюючи унітарну форму російської держави, ці політичні сили визнавали за Україною тільки право на національно-культурну автономію. Таке вирішення українського питання вже на початку 1917 р. не відповідало вимогам часу, якісно новому рів національного руху і тому не тільки породжувало численні тертя, суперечності та протиріччя між різними політичними силами суспільства, а й зумовило появу в Україні ще одного альтернативного центру влади — Центральної Ради — громадськополітичного об'єднання, що утворилося 4 березня 1917 р. У надзвичайно короткий час Центральна Рада переросла у впливовий представницький орган народної влади. Важливу роль у її створенні, зміцненні та визначенні основних напрямів діяльності відіграли три провідні українські партії: Українська партія соціалістів-революціонерів (М. Ковалевський, П. Христюк, М. Шаповал), Українська соціал-демократична робітнича партія (В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш) та Українська парті соціалістів-федералістів (Д. Дорошенко, С. Єфремов, А. Ніковський). Головою Центральної Ради було обрано М. Грушевського.

Грушевський Михайло Сергійович (1866—1934) — історик, літературознавець, публіцист, політичний і державний діяч. Голова Української Центральної Ради Народився в м. Холм (нині на території Польщі). По закінченні Київськог університету (1890) провадив дослідницьку роботу в наукових установах Львова і Києва. Водночас брав участь у громадському житті: один з організаторів Української національно-демократичної партії в Галичині (1899), засновник Товариства українських поступовців (1908). У1914 р. був арештований і засланий до Симбірська. 7 березня 1917 р. обраний Головою Української Центральної Ради. За гетьмана П Скоропадського перебував у підпіллі, з 1919 р. — в еміграції (Відень, Прага, Берлін, Женева, Париж). У1923 р. обраний дійсним членом ВУАН, у 1924 р. повернувся в Україну. Очолював кафедру історії України, історичний відділ ВУАН. У1929 р обраний академіком АН СРСР. У 1931р. арештований ДПУ і звинувачений керівництві «Українським національним центром» та в антирадянській діяльності. З кінця 1930 р. до 1934 р. змушений був працювати в Москві. Помер 25 листопада 1934 р. у Кисловодську. Похований на байковому кладовищі в Києві. Автор багатьо ґрунтовних праць із всесвітньої та української історії, головними з яких є «Історія України -Руси» у 10 томах і 13 книгах (1898—1936), «Нарис історії українськог народу» (1904), «Ілюстрована історія України» (1911); п'ятитомна «Історія української літератури» (1923—192 7) та ін.

Швидкому зростанню авторитету, популярності та впливовості цього органу влади сприяло те, що він обстоював близькі та зрозумілі народу ідеї національн територіальної автономії та популярні ідеї соціалізму. Значну роль у цьому процесі відіграв і демократичний та всеохоплюючий принцип формування Центральної Ради, адже з самого початку свого існування вона була уособленням трьох представництв: національного, соціально-класового та територіального. Такі ідейні засади та організаційні основи значною мірою і забезпечили їй широку народну підтримку. Свою прихильність до Центральної Ради висловили військовий, селянський та робітничий всеукраїнські з'їзди, скликані в травні 1917 р.

Отже, безпосередніми наслідками Лютневої революції 1917 р. для України були посилення політичної боротьби; вихід на політичну арену широких народних мас;

перетворення армії на впливовий фактор внутрішнього життя; зростання рол політичних партій; зміщення суспільних настроїв вліво; паралельна появ конкуруючих владних структур Тимчасового уряду і Рад, у діяльності яких домінував соціальний акцент, та Центральної Ради, у роботі якої надавалася переваг вирішенню питань національного розвитку.

11.2. Проголошення автономії України

Добу Центральної Ради, залежно від домінуючих у державотворчому процесі ідей, фахівці поділяють на два етапи: автономістичний (березень 1917 р. — січень 1918 р.) та самостійницький (січень — квітень 1918 р.).

Скликаний через місяць після утворення Центральної Ради Всеукраїнський національний конгрес під час напружених дискусій визначив базовий принцип державотворення: «тільки національно-територіальна автономія України у змозі забезпечити потреби українського народу і всіх інших народів, що живуть н українській землі».

Чим же пояснити, що після Лютневої революції в Україні переважа автономістські, а не самостійницькі настрої? Така суспільна атмосфера сформувалася під впливом комплексу різних чинників.

По-перше, програмною засадою більшості політичних партій та сил Центральної Ради була саме політична автономія.

По-друге, ідея самостійності не набула ще поширення, визнання та популярності в масах, про що свідчать відхилення першим українським військовим з'їздом проекту резолюції Міхновського, у якому ставилося питання про українську державн самостійність; «автономістичні» рішення Всеукраїнського національного конгресу та інших представницьких форумів.

По-третє, серед української політичної еліти поширеними були ілюзорн сподівання на справедливе і раціональне вирішення національного питанн революційною демократією Росії. Згадуючи про революційну ейфорію тих часів, В. Винниченко писав: «Українство тепер орієнтувалось тільки на Всеросійськ Революцію, на перемогу справедливості. Всякий сепаратизм, всяке відокремлювання себе від революційної Росії здавалось смішним, абсурдним, безглуздим. Для чого? Де ми знайдемо більше того, що тепер ми матимемо в Росії?»

По-четверте, в межах Росії в України був, як вважалося, реальний шанс вибороти бодай автономію, а проголошення самостійності залишило б її самотньою в епіцентрі Першої світової війни фактично без державних структур, без армії, без фінансування та надійного матеріального забезпечення. За таких обставин Україна наражалася на цілком реальну загрозу стати легкою здобиччю воюючих сторін з перспективою перетворення на колонію. Слід пам'ятати й те, що боротьба за автономію України сягає корінням ще в добу гетьманату. Свою роль, очевидно, відігравали і налагоджені російсько-українські економічні зв'язки, багатонаціональний склад українських земель, домінування неукраїнського населення у містах — осередках політичного життя та ін.

Боротьба за реалізацію автономістських планів розгорталася стримано Спираючись на рішення Українського військового з'їзду, Всеукраїнськог

національного конгресу та ін., виражаючи революційні настрої та інтерес українського народу, Центральна Рада дедалі активніше вимагає визнання схвалення Тимчасовим урядом автономії України. З цією метою в травні 1917 р. до Петрограда виїхала представницька делегація, очолювана лідерами найвпливовіших українських партій — В. Винниченком, М. Ковалевським та С. Єфремовим. На цьому етапі основні вимоги Центральної Ради формулювалися у традиційній для українців формі прохань. Як казав В. Винниченко: «Тільки десь там собі хоч згадайте, що ви іменно до автономії України ставитесь «прихильно». Не заводьте її зараз, ми готові скільки там треба ждати здійснення цього постуляту...» Традиційний крок викликав традиційну реакцію. Тимчасовий уряд відхилив вимоги щодо автономії, мотивуючи свої дії тим, що, по-перше, оскільки Центральна Рада не обрана шляхом всенародного голосування, вона не може висловлювати волю усього народу українських земель; подруге, проголошення автономії України могло б спричинити низку територіальних та інших непорозумінь; по-третє, питання про адміністративний устрій майбутньої Російської федеративної республіки мають вирішувати тільки Установчі збори скликання яких планувалось на кінець року.

Таке рішення Тимчасового уряду надзвичайно загострило українсько-російські відносини. Виступаючи на селянському з'їзді, М. Грушевський багатозначно заявив: «Свято революції скінчилося. Настає грізний час!» Це був справді час серйозних випробувань для молодої української демократії, адже на боці Тимчасового уряду були державна і військова сила та влада, а на боці Центральної Ради — лиш моральний вплив та підтримка неорганізованих народних мас. За цих умов потрібне було нестандартне рішення, яке, з одного боку, не дало б підстав Петроград втрутитися в українські справи і зброєю придушити опозицію, з іншого — не вносячи дезорганізації, дало б змогу підняти національно-визвольні змагання на вищий щабель. Поклавши в основу своєї тактичної лінії принцип «ні бунту, ні покірності», Центральна Рада знайшла таке рішення: 23 червня 1917 р. вона приймає І Універсал, у якому проголошує автономію України і підкреслює, що «однині самі будемо творити наше життя». Одним з перших кроків після проголошення Універсалу стал створення Тимчасового революційного уряду — Генерального секретаріату на чолі з В. Винниченком.

Винниченко Володимир Кирилович (1880—1951) — політичний і громадський діяч, письменник. Походив з селянської сім'ї, закінчив гімназію, навчався Київському університеті. Був членом РУП, потім УСДРП, з 1907 р. — член її ЦК. 31903 р. — на професійній революційній роботі. Один із вождів української національної революції, лідер УСДРП, головний редактор «Робітничої газети», член та заступник голови Центральної Ради, перший голова Генерального Секретаріату, генеральний секретар внутрішніх справ. Керував роботою Українського національного конгресу, двох військових, селянського та робітничого з'їздів. Очолював українську делегацію, яка в травні 1917р. передала Тимчасовому уряду вимогу Центральної Ради пр надання Україні автономії, вів переговори з делегацією Тимчасового уряду в Києві 29—30 червня 1917 р. Був автором усіх головних законодавчих актів У HP, у т.ч чотирьох Універсалів. 9 січня 1918 р. Винниченко пішов у відставку з поста прем'єра. Засудив гетьманський переворот. 18 вересня був обраний головою Українського Національного Союзу, грав провідну роль в організації протигетьманськог повстання. З листопада 1918 р. до лютого 1919 р. очолював Директорію, був усунутий

за ліві погляди, після чого виїхав за кордон. У1919 р. організував в Австрії Закордонну групу українських комуністів, заявивши про перехід на відповідні позиції. В 1920 р. повернувся в Україну, але після невдалої спроби співпрацювати з більшовиками знову відбув за кордон. У середині 20-х років намагався ще раз повернутися Батьківщину, але дозволу на в'їзд не отримав. З кінця 20-х років жив на півдн Франції, повністю залишивши політичну діяльність і присвятивши себе літературі та публіцистиці. Автор тритомного мемуарно-публіцистичного твору «Відродження нації. Історія української революції (1917 — грудень 1919)».

Така активна державотворча діяльність викликала занепокоєння у Петрограді. Червневі масові демонстрації у столиці Росії, поразка на Південно-Західному фронті, що призвела до втрати Галичини, зумовили гостру політичну кризу, падінн авторитету та суттєве послаблення офіційної влади. За цих умов Тимчасовий уряд уже не міг діяти тільки силовими методами, оскільки на захист Центральної Ради могли стати фронтові українські частини та переважна більшість населення України. Крім того, збройний конфлікт з Центральною Радою міг спричинити розкол у табор російської демократії. Саме тому 28 червня 1917 р. для переговорів до Києва прибуває делегація и складі О. Керенського, М. Терещенка та І. Церетелі, яка, маючи на меті втримати ситуацію під контролем, тобто «вдержати все, що можна вдержати», мусила визнати автономні права України.

Знайдений компроміс став причиною урядової кризи в Росії. На знак протесту проти найменших поступок українцям у питанні автономного устрою троє міністрівкадетів u и йшли з Тимчасового уряду, але угода все ж більшістю голосів бул підтримана. Надалі її зміст став основою II Універсалу Центральної Рад проголошеного 3 липня 1917 р. У цьому документі вказувалося, що поповнен представниками національних меншин, які проживають в українських землях Центральна Рада перетвориться на єдиний найвищий орган революційної демократії України. Центральна Рада виділить зі свого складу відповідальний перед нею орган — Генеральний секретаріат, який після затвердження Тимчасовим урядом стане носієм найвищої крайової влади цього уряду в Україні. Центральна Рада брала зобов'язання зміцнювати новий лад і офіційно виступала «проти замірів самовільного здійснення автономії України до Всеросійського Учредительного Зібрання».

Започаткована II Універсалом криза Тимчасового уряду, стала прологом загальної політичної кризи в Росії, в основі якої лежали катастрофічні поразки на фронті погіршення економічного становища, посилення міжпартійного протистояння. За цих обставин спроба більшовиків З—5 липня розпочати збройне повстання Петрограді проти Тимчасового уряду ще більше загострила й ускладнила ситуацію. Наслідками липневої кризи був новий склад Тимчасового уряду і посилення після придушення більшовицького повстання жорсткості у владних структурах. Саме ці фактори негативно позначилися на спробах української демократії не на словах, а на ділі вибороти політичну автономію.

Наростаюча криза та політична невизначеність ситуації підштовхнули до активних дій самостійників. 4—6 липня у Києві відбувся збройний виступ полку ім. Полуботка, який мав на меті встановити цілковитий контроль над Києвом і змусити Центральну Раду проголосити самостійність України. Полуботківців готові були підтримати українізовані військові частини в Одесі, Кременчуці, Чернігові та інших

містах. Проте спільними діями збройних формувань Центральної Ради і Тимчасового уряду цей виступ було придушено.

Дотримуючись узятих на себе зобов'язань та домовленості з представниками Тимчасового уряду, Центральна Рада вводить до складу Ради і Генеральног секретаріату 30% представників національних меншин, а 16 липня 1917 р. приймає «Статут вищого управління України», в якому визначає обов'язки, права та межі компетенції Генерального секретаріату. Фактично це була основа конституції, що базувалася на принципах автономного устрою. Проте Тимчасовий уряд не затвердив цього документа, а сам 4 серпня 1917 р. видав «Тимчасову інструкцію д Генерального секретаріату», яка суттєво обмежувала права України:

1)Генеральний секретаріат мав стати органом Тимчасового уряду;

2)Центральна Рада позбавлялася законодавчих прав;

3)до складу Генерального секретаріату входили не 14, а лише 7 секретарів, до того

ж4 з них мали бути представниками меншин;

4)українська територія звужувалась до 5 губерній (Київської, Волинсько Подільської, Полтавської, Чернігівської).

І хоча В. Винниченко назвав «Інструкцію» «миршавим клаптиком паперу», а більшість Центральної Ради зустріла її з обуренням, все ж була прийнята резолюція, яка не ухвалювала, але й не відкидала «Інструкцію», а «брала її до відома». Цілком зрозуміло, що така ситуація не сприяла нормалізації стосунків між Радою і урядом. Конфлікт не був розв'язаний, а ніби відкладався на певний час. Те, що Центральна Рада категорично не виступила проти «Інструкції», не означало перемог Тимчасового уряду, оскільки цей документ так і залишився клаптиком паперу, бо його основні положення, які фактично мали на меті перетворити Україну н провінцію Росії, так і залишилися нездійсненними. Склалася патова ситуація Центральна Рада не мала реальної сили, щоб відкрито виступити проти «Інструкції», а Тимчасовий уряд був не в змозі реалізувати її положення на практиці.

Серпнева спроба реакційного корніловського заколоту, хаос, безладдя та анархія восени 1917 р. підштовхнули Центральну Раду до активних дій. З її ініціативи вересні в Києві відбувається З'їзд народів Росії, який засудив державну централізацію. Згодом Центральна Рада розпочала підготовчу роботу до скликання Українських Установчих зборів. У відповідь на це міністр юстиції Тимчасового уряду порушив слідчу справу проти членів Центральної Ради. Водночас для переговорів д Петрограда були викликані лідери Генерального секретаріату, для яких у столиці вже були підготовлені тюремні камери. Ситуація наближалася до критичної межі.

Отже, проголошення автономії, здійснене Центральною Радою, відповідало вимогам часу і було логічним кроком у розвитку української національн демократичної революції. Тривале переважання в Україні автономістських настроїв над самостійницькими (протягом майже всього 1917 p.), яке виявилося у трьо Універсалах Центрольної Ради, пояснюється такими чинниками: автономія була однією з принципових програмних установок домінуючих у Раді політичних партій; ідея самостійності ще не набула поширеності та визнання в масах; українськ політична еліта сподівалася, що російська демократія справедливо вирішит національне питання; самостійна Україна без державних структур, без власної армії могла стати легкою здобиччю у вогні Першої світової війни. Певну роль відігравали і налагоджені російсько-українські економічні зв'язки, домінування неукраїнського

населення в містах тощо.

11.3. Проголошення в Української Народної Республіки. І Війн Радянської Росії проти УНР

Жовтневе більшовицьке повстання та падіння Тимчасового уряду, з одного боку, радикально вирішували частину проблем та конфліктів, з іншого — породили нові. Намагаючись втримати ситуацію під контролем, Центральна Рада вже в ден петроградського перевороту ініціює утворення в Києві «Крайового комітету охорони революції в Україні», до складу якого входили представники різних політичних та громадських організацій, серед них більшовики — Г. П'ятаков, Й. Крейсберг, В Затонський.

Ужовтні 1917 р. в Україні розгорнулася боротьба між трьома політичними силами

—прибічниками Тимчасового уряду, опорною точкою яких був штаб Київського військового округу (КВО); більшовиками, які користувалися підтримкою рад робітничих і селянських депутатів та національними силами, що гуртувалися навколо Центральної Ради. Продовжуючи «петроградський почин», більшовики України на короткий час встановили радянську владу у Вінниці, Кам'янці-Подільському Проскурові, Рівному, Луцьку та інших прифронтових містах, їхня спроба розгортання повстання в Києві зустріла активний опір з боку сил підконтрольних КВО. Протягом 29— 31 жовтня тривали жорстокі бої. Спочатку Центральна Рада займала нейтральну позицію, але коли ситуація стала кризовою, намагаючись відстояти національні інтереси, радівці активно почали впливати на розвиток подій. Вони уклал компромісну угоду з більшовиками і примусили штаб Київського військового округу та комісара Тимчасового уряду в Києві 31 жовтня погодитися на умови мир запропоновані Центральною Радою (припинення збройного опору, безперешкодне виведення з міста викликаних штабом КВО військ, розформування офіцерських загонів тощо). Протягом короткого часу Рада дедалі більше ставала господарем становища — вона призначила тимчасовим начальником КВО члена Військового генерального комітету підполковника В. Павленка, роззброїла невдовзі більшовицькі загони в Києві, Дарниці, Броварах. Нарешті в Центральної Ради виявилося в цей критичний період достатньо сил, впливу та авторитету, щоб узяти під свій контроль більшу частину України.

Продовжуючи власну державотворчу лінію, 7 листопада 1917 p., вона ухвалює III Універсал, у якому проголошувалося утворення Української Народної Республіки (УНР) у межах дев'яти українських губерній. Цей документ накреслював широку програму дій: скасування поміщицького землеволодіння; запровадження 8-годин- ного робочого дня; встановлення державного контролю над виробництвом; надання національним меншинам «національно-персональної автономії»; забезпечення українському народові демократичних прав і свобод; скасування смертної кари амністію політв'язням; скликання 9 січня 1918 р. Українських Установчих зборів. На жаль, універсал мав суттєву суперечність — широко окресливши Україну я незалежну державу, він все ж залишив федеративний зв'язок із Росією, що я держава вже не існувала.

У цей час на перебіг подій в Україні дедалі більше впливають нові, головним чином, зовнішньополітичні чинники: зміцнення більшовицької влади в Росії, її бажання втримати під своїм контролем українські землі; фактичний розвал т деморалізація російської армії, її перетворення на носія насильства, анархії та безладу у краї; ускладнення становища на фронтах Першої світової війни, посилення впливу німецького фактора на українські землі.

Наприкінці 1917 р. український національний рух ще йшов по висхідній лінії, про що свідчать результати виборів до Всеросійських установчих зборів — в Україні за більшовиків проголосувало лише 10% виборців, а за українські партії — майже 75%. За таких несприятливих обставин більшовицькі організації України вирішили енергійними діями завоювати маси і перехилити шальку політичних терезів на свій бік. Була розгорнута широка агітаційно-пропагандистська кампанія, основою якої стало твердження про контрреволюційність та буржуазність Центральної Ради. Крім того, більшовики активно підтримували ліве крило українських партій, намагаючись підірвати вплив, авторитет Центральної Ради, її внутрішню єдність. Дестабілізуючим чинником став і зовнішньополітичний тиск, який дедалі більше набував характеру воєнної загрози (наприкінці листопада більшовики утворили в Могилеві при ставці революційний польовий штаб, який готувався для боротьби не тільки прихильниками старого режиму, а й з радівцями; 1 грудня 1917 р. новий верховний головнокомандуючий більшовик М. Криленко звернувся з відозвою до українського народу).

Ці та інші політичні, організаційні й воєнні дії більшовиків були спрямовані на створення сприятливих внутрішніх та зовнішніх умов для реалізації основного завдання — захоплення влади в Україні та встановлення більшовицького режиму на її території. Спочатку це завдання вони намагалися вирішити легітимним (законним) шляхом. Широка агітаційно-пропагандистська кампанія, підрив внутрішньої єдності Центральної Ради, зовнішній силовий тиск тощо, на думку більшовиків, мал забезпечити їм більшість серед делегатів Всеукраїнського з'їзду рад. Спираючись на цю більшість, можна було вихолостити національний характер Центральної Ради та шляхом переобрання трансформувати її у Центральний виконавчий комітет (ЦВК) рад України, який в перспективі міг би стати однією з середніх ла централізованого апарату управління Радянської Росії. Проте цей стратегічний план більшовикам реалізувати не вдалося.

Своєрідним каталізатором подій наприкінці 1917р. став Маніфест РНК д українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради, яки надійшов до Києва радіотелеграфом 3 грудня. У цьому документі, підписаному В. Леніним та народним комісаром закордонних справ Л. Троцьким, з одного боку визнавалася УНР, а з іншого — робилися грубі втручання у її внутрішні справи Ультиматум Раднаркому містив чотири вимоги до Центральної Ради: відмовитися від дезорганізації фронту (йдеться про утворення Українського фронту), не пропускати через Україну козачі формування з фронту на Дон, пропустити більшовицькі війська на Південний фронт, припинити роззброєння радянських полків і червоноармійців. На роздуми відводилося 48 годин, у разі відхилення ультимативних вимог РНК оголошував Центральну Раду «в стані відкритої війни проти радянської влади в Росії і на Україні».

Уцей драматичний момент 4 грудня у Києві розпочав свою роботу Всеукраїнський з'їзд рад, на якому більшовики планували здійснити внутрішній переворот т захопити владу демократичним шляхом, але сил для цього в них виявилося замало. Серед 2,5 тис. делегатів вони становили лише незначний відсоток і тому не могли оволодіти владними важелями. На цьому етапі національний рух ще зберіга монолітність та вплив, а більшовики не набрали сили. Ось як характеризував баланс сил більшовик В. Затонський: «...поки що серед українців розколу нема і він н передбачається.., а більшовиків лише невелика купка...» За цих обстави закономірно, що Всеукраїнський з'їзд рад ухвалив резолюцію про підтримк Центральної Ради та кваліфікував ультиматум РНК, як замах проти УНР, як чинник, здатний «розірвати федеративні зв'язки». Розуміючи, що події розвиваються не за їхнім сценарієм, більшовики разом з лівими есерами, деякими українськими соціалдемократами та кількома безпартійними (всього 127 осіб) залишили Всеукраїнський з'їзд рад і перебралися до Харкова, який того часу був форпостом більшовизму в Україні. Саме у цьому пролетарському центрі 11—12 грудня 1917 р. відбувс альтернативний з'їзд Рад, що проголосив встановлення радянської влади в УНР та обрав Центральний виконавчий комітет рад України (Головою ЦВК став лівий український соціал-демократ Ю. Медведев). Незважаючи на те, що на харківському з'їзді було лише 200 делегатів, які представляли 89 рад (з-понад 300 існуючих в Україні) та військово-революційних комітетів, його рішення дуже швидко були визнані правочинними Радянською Росією. І це не випадково, оскільки перебіг подій у Харкові дав змогу Раднаркому залишатися ніби в затінку і кваліфікувати збройне протистояння в Україні як внутрішній конфлікт між радами робітничих т солдатських депутатів і Центральною Радою.

Після відхилення ультиматуму, починаючи з 5 грудня 1917 p., Центральна Рада перебувала в стані війни з Рад-наркомом Росії. Захопивши Харків, більшовицькі війська в середині грудня оволоділи важливими залізничними вузлами — Лозовою, Павлоградом, Синельниковим, що дало змогу блокувати каледінські війська на Дону і Донбасі та створити вигідний плацдарм для вирішальних боїв з УНР. Цього періоду обидві протидіючі сторони збирали та концентрували сили. Діями радянських військ керував харківський центр, до складу якого входили В. Антонов-Овсієнко, М Муравйов та Г. Орджонікідзе.

УКиєві 15 грудня було утворено Особливий комітет з оборони України (М. Порш, С. Петлюра, В. Єщенко). Опорою Центральної Ради були підрозділи Вільног козацтва (Гайдамацький Кіш Слобідської України, Галицький курінь січови стрільців тощо) та добровольчі формування (26 грудня Генеральний секретаріат прийняв рішення про створення армії УНР на засадах добровільності та оплати) Основну ударну силу протидіючої сторони становили частини регулярної російської армії, що перейшли на бік більшовиків, підрозділи моряків та червоногвардійці промислових центрів України та Росії.

Вирішальні події розпочалися 25 грудня, коли В. Антонов-Овсієнко віддав наказ про наступ 30-тисячному радянському війську проти УНР. Просуваючис прискореним темпом, війська, очолювані М. Муравйовим, досить швидко оволоділи Катеринославом, Олександрівськом, Полтавою, Лубнами, перед ними відкривався шлях на Київ. За цих обставин для Центральної Ради головними стали три завдання: мобілізувати та організувати український народ для від пору агресору; формально