Де Кдив - коефіцієнт дивідендних виплат. Вартість залучення капіталу за рахунок прибутку визнача­ється за формулою:

Можливість банку збільшувати капітал банку за рахунок прибутку визначається внутрішнім показником капіталоутворення (ВПК), який розраховується за формулою:

де Д_:іА - дивіденд на одну звичайну акцію; НВ (РВ)_ЗА - номінальна (ринкова) ціна звичайної акції; Т_д - постійний темп приросту дивідендів.

Вважається, що прибуток банку, який капіталізується, має ту саму вартість капіталу, що й нові звичайні акції, тобто вар­тість капіталу обчислюється таким самим чином, тільки без ко­ригування на витрати на випуск. Оцінка здійснюється з ураху­ванням відповідних прогнозних розрахунків.

За рахунок чистого прибутку створюються та збільшуються фонди й резерви, що входять до складу капіталу банку.

Найважливішим з фондів, створених банками, є резервний фонд. Цей фонд створюється на покриття можливих збитків у процесі діяльності банку і використовується для забезпечення зобов'язань банку. Звичайно порядок формування резервного фонду визначається центральним (національним) банком.

В Україні резервний фонд кожного банку повинен становити не менше ніж 25% статутного фонду. При цьому на формування резервного фонду має спрямовуватися щомісяця не менше ніж 5% чистого прибутку до досягнення мінімального розміру. У випадку витрачання резервного фонду відрахування з прибутку на його формування відновлюються до моменту досягнення зада­ного розміру. Кошти резервного фонду можуть бути також вико­ристані на виплату дивідендів за привілейованими акціями, якщо за підсумками року прибутку, що залишається в розпорядженні банку, не вистачає.

Із заробленого за підсумками року прибутку банки формують фонд виплати дивідендів і фонд розвитку банку. Як правило, порядок розподілу прибутку визначається загальними зборами акціонерів (засновників) на рік наперед, а підсумковий розподіл прибутку затверджується зборами акціонерів (засновників) за підсумками року.

Фонд розвитку банку, як правило, використовується для за­безпечення діяльності банку, його подальшого розвитку і при­дбання основних фондів. Фонд виплати дивідендів використову­ється для накопичення коштів, необхідних для планованих роз­рахунків з акціонерами (засновниками), і весь період часу до затвердження таких виплат загальними зборами акціонерів (за­сновників) перебуває у розпорядженні банку.

Статутами банків може бути передбачене формування й ін­ших фондів, необхідних для їх діяльності.

5 етап - забезпечення необхідного обсягу залучення влас­них фінансових ресурсів із зовнішніх джерел.

Обсяг залучення власних фінансових ресурсів із зовнішніх джерел покликаний забезпечити ту їх частину, яку не вдалося сформувати за рахунок внутрішніх джерел фінансування.

Якщо сума залучених за рахунок внутрішніх джерел фінан­сування ресурсів повністю забезпечує загальну потребу в них в плановому періоді, то в залученні цих ресурсів за рахунок зовніш­ніх джерел немає потреби.

Забезпечення задоволення потреби у власних фінансових ре­сурсах за рахунок зовнішніх джерел планується шляхом:

• залучення додаткового акціонерного капіталу (додаткової емісії акцій);

• залучення додаткового пайового капіталу (додаткових внесків).

Статутний капітал є основним компонентом власного капіта­лу банку. Визначення форми організації банку має вирішальне значення для подальшого формування статутного капіталу. Кож­на форма господарського товариства має свої переваги та недолі­ки з погляду стратегії розвитку банку і визначається залежно від цілей і завдань, які ставлять перед собою засновники.

Згідно з законом України «Про банки і банківську діяль­ність» банки створюються у формі відкритого акціонерного това­риства або кооперативного банку. Законодавство про господар­ські товариства поширюється на банки у частині, що не супере­чить даному закону.

Акціонерне товариство - це юридична особа, яка має статут­ний фонд, поділений на певну кількість акцій однакової номіна­льної вартості, і відповідає за своїми зобов'язаннями тільки сво­їм власним майном. При цьому акціонери (співвласники) акціо­нерного товариства відповідають за зобов'язаннями товариства тільки в межах належних їм акцій. Акціонерні товариства бува­ють відкриті і закриті.

Відкрите акціонерне товариство розповсюджує свої акції шля­хом відкритої підписки, тобто коло його акціонерів заздалегідь передбачити не можна. При цьому акції відкритого акціонерного товариства можуть котируватися на фондових біржах і на поза- біржовому ринку.

Закрите акціонерне товариство розподіляє свої акції між за­сновниками, коло яких заздалегідь відоме. При цьому бути в обігу і котируватися на вільному ринку акції закритого акціоне­рного товариства не можуть.

Акція - це не борговий цінний папір без установленого термі­ну обігу, який підтверджує пайову участь власника в статутному фонді акціонерного товариства і його корпоративні права, тобто право власника на управління акціонерним товариством шля­хом голосування на загальних зборах акціонерів, право на отри­мання частини прибутку акціонерного товариства у вигляді дивідендів і право на участь у розподілі майна акціонерного то­вариства у випадку його ліквідації.

Акціонерне товариство може випускати прості та привілейо­вані акції. Доходи, що виплачуються власникам акцій акціонер­ним товариством, називаються дивідендами. Крім того, власни­ки акцій можуть отримувати додатковий дохід у вигляді зрос­тання курсової ціни акцій.

Дивіденди за простими акціями залежать від результатів ро­боти банку за рік і визначаються загальними зборами акціонерів у разі розподілу прибутку. Дивіденди за привілейованими акція­ми звичайно є фіксованими і не залежать від обсягу прибутку, отриманого банком. Але, як правило, власники привілейованих акцій не мають права брати участь в управлінні акціонерним товариством, якщо інше не передбачено статутом товариства. В Україні привілейовані акції не можуть випускатися на суму, бі­льшу за 10% статутного фонду.

Акції можуть бути іменними та на пред'явника. Власник іменних акцій фіксується в реєстрі акціонерів, тоді як власник акцій на пред'явника може залишатися анонімним. З метою моніторингу порушень і контролювання джерел коштів, спря­мованих на придбання акцій банку, Національний банк Украї­ни забороняє банкам випускати акції на пред'явника.

Більшість банків в Україні - це відкриті акціонерні товариства. Основні переваги відкритого акціонерного товариства такі:

• досить гнучка процедура збільшення у разі потреби ста­тутного фонду;

• можливість отримання банком або акціонерами додатко­вого емісійного доходу у випадку зростання курсової ціни акцій;

• можливість використання акціонерами акцій як інструменту застави для мобілізації додаткових обігових коштів;

• можливість вільної купівлі-продажу акцій на вторинному ринку без необхідності перереєстрації товариства.

Котирування акцій на біржовому та позабіржовому ринку, у тому числі й міжнародному, сприяє підвищенню іміджу банку і є додатковою рекламою, яка допомагає розширювати клієнтську базу і, відповідно, підвищувати потужності банку.

Статутний фонд акціонерного товариства може бути збільше­ний шляхом додаткового випуску акцій або шляхом збільшення номінальної вартості акцій.

Рішення про додатковий випуск акцій, як правило, при­ймається на загальних зборах акціонерів кваліфікованою більшістю голосів (3/4 присутніх). В Україні закон дозволяє приймати рішення щодо збільшення статутного фонду правлін­ню акціонерного товариства не більше ніж на 1/3. Банки цим часто користуються для спрощення процедури і прискорення ухвалення рішення, а також щоб уникнути необхідності прово­дити позачергові збори акціонерів, що займає багато часу і по­требує витрат. У разі потреби в проспекті емісії акцій можна передбачити пріоритетне право акціонерів на придбання акцій нового випуску.

Переваги такого способу збільшення статутного фонду поля­гають у тому, що:

• шляхом організації нового випуску акцій можна мобілі­зувати на ринку додаткові фінансові ресурси, яких може не бути в акціонерів;

• з'являється можливість залучити нових акціонерів, у яких зацікавлений банк у плані стратегічного співробітництва, тобто можливості залучення солідних клієнтів на обслу­говування, диверсифікацію галузевої структури акціоне­рів, розширення їх географії, у тому числі залучення іно­земного капіталу тощо;

• за умови успішної діяльності банку акції нової емісії можна реалізовувати з курсовою націнкою та отримувати емісій­ний дохід;

• «розбавлення» капіталу (тобто збільшення питомої ваги дрібних акціонерів, які не справляють реального впливу на управління акціонерним товариством) призводить до зменшення пакета акцій, що забезпечує контроль над ак­ціонерним товариством.

Водночас зі збільшенням статутного фонду банку шляхом нового випуску акцій для старих акціонерів можуть виникнути й негативні моменти:

• зменшення частки в статутному фонді банку і, відповід­но, ступеня контролю над акціонерним товариством;

• під час емісії привілейованих акцій через те, що привіле­йовані акціонери мають первинне право на прибуток бан­ку відносно власників звичайних акцій, дивідендні ви­плати останніх можуть знизитися;

• перерозподіл акцій на користь нових акціонерів і втрата старими акціонерами контрольного пакету акцій.

Разом з тим за правильної організації випуску нових акцій ці питання контролюються.

Слід зазначити, що продаж звичайних акцій - найбільш дорогий спосіб залучення капіталу через високі витрати на роз­міщення випущених акцій і великий ризик, пов'язаного з до­ходами акціонерів порівняно з прибутками власників боргових зобов'язань.

Вартість капіталу, залученого шляхом випуску звичайних акцій, визначається за формулою:

де Д_ЗА - дивіденд на одну звичайну акцію; НВ (РВ )_ЗА - номінальна (ринкова) ціна звичайної акції; В - витрати на випуск та розміщення емітованих акцій.

Випуск привілейованих акцій також є одним із найдорожчих джерел капіталу банку (дорожче, ніж субординований борг, але дешевше, ніж звичайні акції).

Вартість капіталу, залученого за рахунок випуску привілейо­ваних акцій, визначається за формулою:

де Д_ПА- дивіденд на одну привілейовану акцію; НВ (РВ)_ПА - номінальна (ринкова) ціна привілейованої акції; В - витрати на випуск та розміщення привілейованих акцій.

Рішення щодо збільшення номінальної вартості акцій та­кож приймається загальними зборами акціонерів. При цьому можливі два варіанти такої операції. По-перше, номінальна вартість акцій може бути збільшена шляхом доплати кожним акціонером відповідної суми до нового номіналу належних йому акцій. У такому випадку необхідна добровільна згода всіх акці­онерів, що може створити певні технічні складнощі. Якщо якийсь акціонер не згодний доплачувати, акціонерне товариство може викупити в нього акції за існуючою ціною. По-друге, можна провести доплату до нової номінальної вартості з прибутку бан­ку після сплати податків. У такому випадку видатки акціонер­не товариство бере на себе і фактично переказує зароблений прибуток у статутний фонд.

Переваги збільшення статутного фонду шляхом збільшення номінальної вартості акцій полягають у тому, що:

• не змінюється коло акціонерів;

• не змінюються частки акціонерів у статутному фонді, а відповідно, й сформований на даний момент ступінь їх контролю над акціонерним товариством.

Негативним моментом такого способу є те, що залучення в банк додаткових фінансових ресурсів обмежується можливостя­ми старих акціонерів або можливостями самого банку. Не вирі­шуються й питання розширення бази акціонерів і клієнтів.

В Україні збільшення статутних фондів банків - акціонер­них товариств - шляхом випуску нових акцій проводиться на­багато частіше, ніж шляхом зміни номінальної вартості акцій.

Організація банку у вигляді закритого акціонерного товари­ства в Україні зустрічається досить рідко. Така форма господар­ського товариства використовується акціонерами для досягнен­ня певних цілей.

Деякі банки визначили свою стратегію таким чином, що кон­трольний пакет акцій належить членам трудового колективу. У цьому випадку організація банку у вигляді закритого акціонер­ного товариства обмежує обіг акцій на вільному ринку і сприяє вирішенню поставленого стратегічного завдання. Проте така си­стема досить складна в управлінні, оскільки:

• збільшення статутного фонду досягається, насамперед, шляхом капіталізації прибутку;

• звільнення окремих працівників з виходом зі складу ак­ціонерів або прийом до складу акціонерів нових потребує перереєстрації товариства.

Більшість банків зі 100% іноземним капіталом на території України також організовані у вигляді закритих акціонерних товариств. Для таких банків питання збільшення статутного фонду шляхом залучення додаткових фінансових ресурсів на ринку не є актуальним. Великі західні банки, які йдуть на організацію дочірніх банків в Україні, заздалегідь визначають оптимальний розмір статутного фонду, необхідний для запла­нованих обсягів операцій. За необхідності збільшення статут­ного фонду вони, користуючись своїми власними можливостя­ми, які значно більші, ніж в українських банків, збільшують внески засновників.

Статутний капітал кооперативного банку поділяється на паї. Рівень мінімального розміру статутного капіталу кооперативно­го банку встановлюється Національним банком України відповідно до Закону «Про банки і банківську діяльність». Кожний учасник кооперативного банку незалежно від розміру своєї участі у капі­талі банку (паю) має право одного голосу.

6 етап - оптимізація співвідношення внутрішніх і зовніш­ніх джерел формування власних фінансових ресурсів.

Процес оптимізації базується на таких критеріях:

• забезпечення мінімальної сукупної вартості залучення ка­піталу банку;

• забезпечення збереження управління банком початкови­ми засновниками.

Успішна реалізація розробленої політики формування капі­талу банку пов'язана з вирішенням низки основних завдань:

• проведення об'єктивної оцінки вартості окремих елемен­тів власного капіталу;

• забезпечення максимізації формування прибутку банку з урахуванням прийнятного рівня ризику;

• формування ефективної політики розподілу прибутку банку (дивідендної політики);

• формування та ефективна реалізація політики додаткової емісії акцій (емісійної політики) або залучення додатко­вого пайового капіталу.

5.3. Дивідендна політика банку

Дивідендна політика складає основу політики розподілу прибут­ку. Слід зазначити, що термін «дивідендна політика» пов'яза­ний з розподілом прибутку в акціонерних товариствах. Однак розглянуті далі принципи та методи розподілу прибутку можна застосовувати не тільки до акціонерних товариств, але й до бан­ків інших оргаізаційно-правових форм. У цьому випадку замість термінів «акція» та «дивіденд» будуть використовуватися термі­ни «пай», «внесок» та «прибуток і внесок», механізм виплати доходів власникам банку залишиться тим самим.

Дивідендна політика - це принципи і методи визначення частки прибутку, що сплачується власнику капіталу відповідно до його внеску. Дивідендна політика передбачає визначення спів­відношення прибутку, що спрямований на виплату дивідендів і на розвиток банку.

Висока частка дивідендів сповільнює темпи зростання ка­піталу, підвищує обсяг активів, що дають прибуток. Низька частка дивідендів призводить до зниження курсів вартості ак­цій банку.

Оптимальна дивідендна політика має бути:

1. стабільною, тобто, якщо частка прибутку, спрямована на виплату дивідендів, підтримується на відносно постійно­му рівні, то це підвищує привабливість банку в очах ре­альних і потенційних інвесторів;

2. спрямованою на максимальну ринкову вартість інвести­цій акціонерів, тобто прибутковість акціонерного капіта­лу даного банку повинна дорівнювати прибутковості інве­стицій, аналогічних за рівнем ризику.

На першому етапі формування дивідендної політики банку відбувається визначення основних факторів, що впливають на дивідендну політику, і ступеня їх впливу. До найважливіших з них належать:

• вимоги акціонерів;

• стадія розвитку банку;

• можливість формування капіталу за рахунок інших джерел;

• ступінь готовності проектів розвитку банку;

• середній національний рівень дивідендних виплат;

• привабливість банку з погляду реальних і потенційних інвесторів;

• поточний та прогнозний фінансовий стан банку.

На наступному етапі відбувається вибір типу дивідендної по­літики.

Слід зауважити, що існують три основні підходи до форму­вання дивідендної політики - консервативний, помірний (комп­ромісний) та агресивний. Кожному з цих підходів відповідають конкретні методи визначення дивідендів, які мають як позитив­ні риси, так і певні недоліки (табл. 3.1).

Консервативному типу відповідають залишковий метод та метод постійного розміру дивідендних виплат.

Суть залишкового методу полягає в тому, що розмір прибут­ку для виплати дивідендів визначається як залишок після задоволення інвестиційних потреб банку. Прибуток, що залишаєть­ся, розподіляється на дивіденди. Якщо банк не має прибутку, дивіденди не виплачуються.

Таблиця 3.1. Основні типи дивідендної політики

Типи дивідендної політики	Варіанти методів, що відповідають типам дивідендної політики
Консервативний Помірний (компромісний) Агресивний	залишковий метод дивідендних виплат метод стабільного розміру дивідендних виплат метод мінімального стабільного розміру дивідендів з надбавкою в певні періоди метод постійного приросту дивідендів метод постійного коефіцієнта виплат

Перевагою зазначеного методу є те, що забезпечуються високі темпи розвитку банку, підвищується його фінансова стійкість.

Недолік полягає в нестабільності розмірів дивідендних ви­плат, що негативно впливає на формування ринкової вартості акцій та імідж банку.

Залишкову політику дивідендних виплат доцільно викорис­товувати на ранніх стадіях розвитку банку.

Суть методу стабільного розміру дивідендних виплат полягає в збереженні незмінної, чітко визначеної суми дивідендних ви­плат протягом тривалого проміжку часу.

Перевагою методу є створення почуття впевненості у власни­ків у стабільності розміру поточного прибутку незалежно від різ­них чинників, що визначають стабільність котирування акцій на ринку цінних паперів.

Недоліком зазначеного методу є слабкий взаємозв'язок між дивідендами та фінансовими результатами діяльності банку. Для зменшення впливу зазначеної вади стабільний розмір ди­відендних виплат встановлюється, як правило, на порівняно низькому рівні, що і відносить даний тип дивідендної політи­ки до категорії консервативної та мінімізує ризик зниження фінансової стійкості банку через недостатній темп зростання капіталу.

Компромісному (помірному) типу дивідендної політики від­повідає метод мінімального стабільного розміру дивідендів з над­бавкою в певні періоди.

Основна суть методу - регулярність виплат стабільних, не­великих за розміром дивідендів в тісному взаємозв'язку з ре­зультатами фінансової діяльності банку, яка дає змогу збіль­шувати розмір виплачуваних дивідендів в періоди його ефек­тивної роботи.

Перевагою методу є зв'язок з фінансовими результатами ді­яльності банку, що дозволяє підвищувати дивідендні виплати в період сприятливої економічної кон'юнктури.

Недоліком цього методу є зниження ринкової вартості акцій у випадку тривалої виплати мінімальних розмірів дивідендів, а також те, що він може ефективно застосовуватися банками з нестабільними в динаміці розмірами прибутку.

Агресивний тип дивідендної політики містить метод стабіль­ного приросту дивідендів та метод постійного коефіцієнта виплат.

Під час використання методу постійного приросту Дивідендів передбачається стабільне зростання рівня дивідендних виплат у розрахунку на одну акцію. Для цього, як правило, встановлю­ється фіксований розмір процента приросту дивідендів до їх роз­міру в попередньому періоді.

Перевага цього методу полягає в забезпеченні високої ринко­вої вартості акцій банку та у формуванні його позитивного імі­джу серед потенційних інвесторів при додаткових емісіях.

Недолік методу полягає у відсутності еластичності в його за­стосуванні, скороченні інвестиційної діяльності та погіршенні фінансового стану банку за умови збільшення темпу зростання коефіцієнта дивідендних виплат.

Таку дивідендну політику можуть використовувати тільки стабільно прибуткові банки; якщо ж ця політика не підкріплена постійним зростанням прибутку банку, то вона значно збільшує загрозу банкрутства.

Метод постійного коефіцієнта дивідендних виплат передбачає дотримання встановлених пропорцій розподілу отриманого при­бутку між акціонерами (засновниками) та банком, тобто встано­влення співвідношення між прибутком, який споживається та капіталізується.

Перевага цього методу полягає в простоті формування фонду дивідендів та в тісному взаємозв'язку з розміром отриманого бан­ком прибутку.

Основний недолік полягає в нестабільності дивідендних ви­плат на одну акцію, що пов'язано з нестабільністю суми сформо­ваного прибутку. Така нестабільність впливає на коливання рин­кової вартості акцій, а також свідчить про високу ризикованість діяльності банку.

Метод постійного коефіцієнта дивідендних виплат можуть застосовувати лише банки зі стабільним прибутком.

Заключним етапом формування дивідендної політики є вибір форм виплати дивідендів. Основними з них є: