Періодичність та обсяг

Цікавими є результати проведеного спостереження щодо періодичності та обсягу видання. Від початку часопис було заявлено як тижневик, що мав систематично приходити до читача щонеділі. Незважаючи на матеріальні та організаційні труднощі, редакція намагалася забезпечити кожен випуск у заявлених термінах та обсягах. Однак це вдавалося не скрізь. Причини були різні: страйки друкарів, літні вакації, брак коштів на черговий випуск. У таких випадках редакція вдавалася до випуску "здвоєних" чисел: загальні обсяги випусків виходили різними: 48, 32, а то й 18 сторінок. Найбільшим за обсягом матеріалу (64 сторінки) було здвоєне число 22–23 за 1927 рік. Передбачаючи такі затримки, редакція вважала за потрібне повідомити про це як своїх читачів, так і співробітників, які перебували в різних частинах Європи. Ось фрагмент характерного звернення, написаного в безпосередній і щирій манері та вміщеного на останній сторінці одного з чисел: "Просимо наших співробітників не брать за зле запізнення з друком надісланого та виходом у світ журналу за останній час. В серпні "Тризуб" виходить в нормальні береги і має з'являтися по-старому – щонеділі" [14].

Цілком очевидно, що фінансове становище часопису від початку й до кінця було нестабільним. Особливо критичним виявися 1939, передостанній рік існування часопису: звичайний тижневий випуск "схуд" вдвічі (від 32 до 16 сторінок). Проте за весь час існування редакція жодного разу не допустила перерви у випуску в світ кожного наступного числа рідше ніж через два тижні. В останній рік існування редакція переживала чи не найбільшу за всю історію матеріальну скруту: від щотижневих випусків довелося відмовитися, друкувалися "спарені" випуски, що від січня до травня приходили до читача двічі на місяць.

Особливості внутрішньої редакційної політики

Привертає увагу зважена політика редакції щодо архітектонічної побудови кожного випуску часопису, співвідношення обсягів публікацій. Незважаючи на прихильність редколегії до аналітики, редакція прагнула уникати великих за обсягом матеріалів в одному числі. Такі публікації за обсягом становили щонайбільше 6–8 сторінок. В інших випадках стаття розділялася на дві, а то й кілька подач у наступних числах. Проте нерідко траплялося, що в окремому числі подавалися один або два занадто великих за обсягом матеріали. Характерний приклад – число 51–52 за 1929 рік, у якому стаття д-ра Г. Сіманца "Новітній або селянський сепаратизм" забрав більшу частину обсягу самого журналу – майже двадцять сторінок.

Подібні публікації, автори яких здебільшого були вчені з різних галузей знань, за змістом часом були малозрозумілими пересічному читачеві, в цілому відзначалися академізмом. Саме за цей академізм Симон Петлюра свого часу критикував редакцію журналу, закликаючи співробітників подавати більше популярно написаних різноманітних матеріалів про сучасне становище в Україні. Про це, зокрема, йдеться в листі С. Петлюри до співробітника "Тризуба" В. Садовського: "Коли й надалі він буде таким як досі, то тої ролі, про яку ти згадуєш, він в історії нашого дальшого руху не відіграє. Так само не стане він ні ферментом, революціонізуючим свідомість мас, ні трибуною, що біля неї організуються прихильники і фанатики ідеї укр. державности. Для того, щоб "Тризуб" хоч трохи наблизився до тої ролі, яку він міг би відограти, потрібні не лише темперамент редакції співробітників, а й трохи иньший матеріял для опрацьовання, ніж той, що ним досі примушений "Тризуб" себе живити" [15].

Ще однією відмітною рисою редакційної політики "Тризуба" від початку була загальна тональність авторських публікацій. Глибоко розуміючи джерела й наслідки загальної "хвороби" української еміграції: роз'єднаність, амбіційність, нетерпимість до думки опонентів, невміння чи небажання відмежуватися від другорядного й об'єднатися довкола головного – редакція свідомо обрала так званий академічний тон публікацій, з яким у цілому не міг погодитися С. Петлюра, але який не передбачав з'ясовування стосунків, сварок, огульної критики на сторінках періодичних друкованих органів (що, власне, було характерним для багатьох подібних видань). Проте витримувати таку тональність вдалося недовго.

Збурення громадської думки сталося після публікації в часописі "Нова Україна" статті М. Обідного "Як охоронялися пам'ятки", у якій автор огульно звинуватив відомого вченого-книгознавця С. Сірополка, до речі, співробітника "Тризуба", у зруйнуванні Архіву-музею в Тарнові та в привласненні грошей, які були виділені польським урядом на упорядкування українознавчих архівних матеріалів. "Нова Україна" (редагована в 1925–1926 роках М. Галаганом та Н. Григоріївим) виходила у Празі з 1922 року як двотижневик, а згодом як місячник письменства, науки й громадського життя й відстоювала ідею національно-державної незалежності України з соціалістичних позицій. Огульна й необ'єктивна критика свого співробітника змусила редакцію "Тризуба" відступитися від оголошених принципів невтручання в "розбірки" таборів української еміграції, надавши слово самому С. Сірополку. Його "Лист до редакції" супроводжувався коментарем редакції. Цей коментар варто процитувати, оскільки він наочно демонструє чітке бачення керівниками "Тризуба" редакційної політики свого друкованого органу й глибоке усвідомлення ними тієї відповідальності, яка покладається на "робітників пера" (так часто називали в еміграції всіх тих, хто мав відношення до творення і множення на чужині друкованого слова рідною мовою) у контексті саме актуальної проблеми об'єднання, а не роз'єднання зневірених, знесилених і розсварених українських сил:

"Даємо місце цьому листові п. Сірополка з таким запізненням тому, що вважали досі зайвим відступати від того академічного тону, який взято було нами з першого числа нашого часопису. Думалося уникати на сторінках нашого органу обговорення справ, що не мають прямого відношення до нашої боротьби за гасла УНР проти нашого найстрашнішого ворога – московського окупанта. Але через брак іншого органу, який би був вірний політичній лінії УНР, а в той же час загострення нападів з усіх боків, яких трагічна смерть Симона Петлюри не тільки не примирила, а навпаки, начебто тільки підбадьорила, мусимо відступитися від покладених нами самими рямців і відкрити наші сторінки для всебічної оборони наших гасел, а зокрема і боротьби дрібними егоїстичними наскоками з середини нашої еміграції. До таких ворогів нашої політичної лінії, що продовжує традиції державности української в формах УНР, належить зокрема і та невелика, але напрочуд жвава громадка людей, що під дипломатичними гаслами "все або нічого" провадить боротьбу проти всього, що має яке б то не було відношення до УНР" [16].

Ця рідкісна для "Тризуба" першого періоду діяльності дискусія, до якої спонукали редакцію опоненти, оголила не лише стосунки між молодшим і старшим поколінням української еміграції, які складалися в її середовищі після поразки Української революції, а й спонукала до втягування в подібні конфлікти журналістів українських часописів, що виходили на чужині.

Підсумовуючи, наголосимо на таких висновках:

1. Заснування нового українськомовного часопису в Парижі в середині 20-х років ХХ століття було викликано об'єктивними змінами в середовищі української політичної еміграції, переміщенням її проводу з польських теренів до країн Західної Європи. Лідери українського уряду в екзилі ставили за мету організацію потужного друкованого органу, який би міг об'єднати розсіяних по всьому світу українців не за партійною належністю, а за їх ставленням до ідеї відродження Української держави під знаком її символу – Тризуба.

2. Редакції журналу за короткий проміжок часу вдалося подолати неминучі організаційні проблеми становлення будь-якого нового періодичного друкованого органу завдяки, передусім, високому професіоналізму своїх співробітників та вмінню триматися "правдивої лінії поведінки" в умовах загостреної національної боротьби.

3. Вміло організований редакційний менеджмент дав змогу оперативно віднайти і заповнити власну нішу на ринку української діаспорної періодики, що вже склалася в Західній Європі та Америці й увійти до тих авторитетних видань, передруки з яких в інших українських і чужинських часописах ставали нормою.

4. Незважаючи на постійний брак коштів на друк чергового випуску, редакція "Тризуба" особливо дорожила довір'ям свого читача і прагнула за будь-яких умов не змінювати періодичність випусків нових чисел, вдосконалювала художньо-технічне оформлення, постійно дбала про поліпшення якості не лише змістової, а й матеріальної частини свого видання.

1. Енциклопедія українознавства. – Париж; Нью-Йорк, 1980. – Т. 9. – С. 3258. 2. Животко А. Історія української преси / Упоряд., авт. іст.-біогр. нарису та приміт. М. С. Тимошик. – К.: Наша культура і наука, 1999. – С. 326. 3. Петлюра С. Статті / Упоряд. та авт. передм. О. Климчук. – К.: Дніпро, 1993. – С. 251. 4. Прокопович В. Остання подорож // Збірник пам'яти Симона Петлюри (1879–1926). – К., 1992. – К., 1992. – С. 210. 5. Центральний державний архів вищих органів влади України. – Ф. 4465. – Оп. 1. – Спр. 599. Арк. 4–5. 6. Прокопович В'ячеслав // Енциклопедія українознавства. – Т. 6. – С. 2352. 7. Наріжний С. Українська еміграція: Культурна праця української еміграції. 1919–1939. – К.: Вид-во ім. О. Теліги, 1999. – 272 с. 8. Заташанський І. П'ять років існування "Тризуба" // Тризуб. – 1930. – Ч. 39 (247). – С. 3. 9. Париж, 15 жовтня 1925 року: Передова стаття // Там само. – 1925. – 15 жовт. – С. 1. 10. До передплатників // Там само. – 1929. – Ч. 50. – С. 30. 11. Вільне поширення "Тризуба" в Румунії // Там само. – 1928. – № 31. – С. 32. 12. Від адміністрації "Тризуба" // Там само. – 1939. – Ч. 33 – С. 32. 13. Бібліографія // Там само. – 1925. – Ч. 10–11. – С. 28. 14. Од редакції // Там само. – 1926. – Ч. 39. – С. 32. 15. Лист С. Петлюри до В. Садовського від 7 лютого 1925 року // Центральний державний архів громадських організацій України. – Ф. 269. – Оп. 2. – Спр. 102. – Арк. 27. 16. Сірополко С. Лист до редакції // Тризуб. – 1925. – Ч. 46. – С. 17.