IV. Адвокат а.Ф. Коні захищає Віру Засулич, яку звинувачують у замаху на вбивство Петербурзького градоначальника Трепова, 1878 р.

Що був для неї Боголюбов? Він не був для неї ні родичем, ні другом, він не був її знайомим, вона ніколи не бачила і не знала його. Та хіба для того, щоб обуритися виглядом морально розчавленої людини, щоб обуритися ганебним глумленням над беззахисним, треба бути сестрою, дружиною, коханкою? Для Віри Засулич Боголюбов був політичним арештантом, і в цьому слові було для неї все. Політичний арештант не був для підсудної абстрактним уявленням, вичитаним з книг, знайомим за слухами, за судовими процесами, яке збуджує в чесній душі почуття жалості, співпереживання, сердечної симпатії. Політичний арештант був для Віри Засулич – нею самою, її гірким минулим, її власного історією, історією незворотно витрачених років, кращих і дорогих у житті кожної людини, яку не спіткає важка доля, якої зазнала підсудна. Політичний арештант був для неї гірким спомином її власних страждань, її важкого нервового збудження, постійної тривоги, втомлюючої невідомості, вічної думки над запитаннями: «Що я зробила? Що буде зі мною, коли ж настане кінець? Політичний арештант був її власним серцем, і будь-яке грубе доторкання до цього серця болісно відзивався в її збудженому єстві» (за кн.: Сергеич П. Искусство речи на суде. – С. 118–119).

V. Заповіт Митрополита Петра Могили

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа, Амінь. Оскільки нічого над смерть пев­­­ні­­­шого людині нема, а година смерти в Божих таємницях самого Бога перебуває, – я, многогрішний Петро Могила, Архієпископ – Митрополит Київський, Галицький і всієї Руси, Екзарх Святого Констан­тинопольського Престолу, Архимандрит Печерський, будучи хворістю навіщений від Господа Бога й не бажаючи зоставити в якомусь непорядку дім мій, від Господа Бога мені в зверхність доручений, всі мої наміри віддавши на всемогутню волю Божу, учиняю короткий волі моєї, коли так Господь Бог визначив, такий останній заповіт.

По-перше, в святій Вірі, в котрій народився, виховався і з волі й ласки Божої достоїнство Митрополитанське недостойний на собі маю, в ній же хочу, вік свій закінчивши, стати перед Маєстат Господа моєго. По-друге, коли тільки позволив мені Господь з ласки своєї святої і з ласки Його Королівської Милости Пана Мого Милостивого, бути Пастирем у Столиці Митрополії Київської, а перед тим іще Святої Лаври Печерської Архімандритом, у той час бачучи занепад в народі Руськім поважної релігійности не від чого іншого, як від того, що жодної освіти і наук не одержував, тому призначення моє зложив перед Господом Богом моїм, всі мої достатки, від батьків оставлені... повертати частково на відновлення зруйнованих Домів Божих, яких залишилось жалюгідні руїни, частково на фундації шкіл у Києві, прав і вольностей народу руського... (Українознавство. Кн. 2, с. 409–410).

VI. І. Франко. Найновіші напрями в народознавстві

...Термін «народознавство» (нім. Volkskunde) означає, власне, більше, ніж те, що становить сферу нашої науки. Бо пізнати народ – то значить пізнати людей, що мешкають на певній території, а також пізнати їхнє нинішнє і минуле становище, їхні фізичні і розумові особливості, їхні інститути й економічне становище, їхні торговельні відносини й інтелектуальні зв’язки з іншими народами. Таким чином, до сфери народознавства входили б такі науки, як історія політична й історія розвитку державних інститутів, історія наук і історія промислу – все, звичайно, в сфері щонайобмеженішій, наскільки це стосується певного конкретного народу. Безумовно, що в оста­точних висновках наших досліджень і розвідок народознавство опирається на ті згадані науки і зі свого боку доповнює їх своїми результатами.

З практичного погляду мусимо дещо обмежити сферу Народознавства, і то шляхом вужчого окреслення поняття народу. Говорячи про народ, ми розуміємо тут не масу, що мешкає в певному краї, але тільки ті нижчі верстви, які найменше зазнали цивілізаційних змін, найбільше зберегли слідів давнішніх епох розвитку (Українознавство: Хрестоматія. Кн. 2. – С. 283).