3.5. Організаційний занепад ленінських режимів: неотрадиціоналістська трансформація безособової харизми

Необхідність підтримання харизматичного статусу режиму задля збереження його ідентичності за допомогою визначення мобілізаційних завдань та послідовна політика інтеграції виявились антиномічними. Ленінізм як реакція на формально-класову диференціацію модерну виявився неспроможним створити модерне суспільство з точки зору етосу та способу соціальної дії⁷— як стверджують Ейзенштад і Шлюхтер “перша, так звана “оригінальна” сучасність розвинулась в Європі та поєднувала декілька тісно пов’язаних вимірів. В структурних термінах вони включали диференціацію, урбанізацію, індустріалізацію та розвиток комунікації..; в інституційних термінах вони включали національну державу (nation-state) та раціональну капіталістичну економіку; в культурних термінах вони сприяли конструюванню нових колективних ідентичностей, що були пов’язані із національною державою, але також укорінені в культурній програмі, що спричинило різні способи структурації основних сфер суспільного життя” [19, с. 3].

Потенційна загроза виникнення автономних громадянських елементів (яка згодом реалізувалась у польській “Солідарності”) продиктувала необхідність перегляду інтеграційної стратегії, продемонструвавши її внутрішні ліміти. Так, принциповою проблемою інтеграційного режиму в сьогоденному Китаї є не питання економічного розвитку (перспективи Китаю в цьому відношенні виглядають настільки привабливо, що чисто “капіталістичний” Гонконг опинився під загрозою перетворитись на азійське Торонто, в кращому випадку Чикаго і поступитись “соціалістичному” Шанхаю своїм статусом азійського Нью-Йорку [див.: 20, с. 57—58]) і навіть не примирення існування приватної власності із ідеологічними вимогами (17 березня 1999 року Всекитайські народні збори більшістю у 98% прийняли конституційну поправку, яка визнала, що приватний сектор є не просто “додатковою”, а “важливою частиною” економіки [див.: 21, с. 20]), а збереження організаційної ідентичності партії як єдиного осередку політичної приналежності та її мобілізаційного потенціалу, які опинились під загрозою розмивання ринковим оточенням⁸.

Трансформація автократичного султанізму консолідаційної стадії ленінізму в олігархічну політичну систему інтеграційного штибу суттєво вплинула на загальний профіль режиму⁹. Посилення елементів традиційної політичної культури статусного суспільства призвело до ускладнення субординації неформальних суспільних та економічних практик цілям і завданням режиму. Проблематичність підтримки організаційної ідентичності маніфестувала себе у феномені політичної корупції, яка відображає “втрату організацією її специфічної компетентності через неспроможність ідентифікувати завдання та стратегію, які б практично диференціювали... (окремих) членів від (загальних) інтересів організації” [1, с. 121].

Підтримка організаційної ідентичності ленінської партії вимагала постійного відтворення такого мобілізаційного етосу партійних кадрів, який робив би їхнє функціонування у патрімоніальний спосіб (на зразок корпусу яничарів в Османській імперії [див.: 14, c. 1017]) та перешкоджав би перетворенню апаратників у напівавтономних партійних “феодалів” (як відзначав Вебер “повністю розвинутий феодалізм є крайнім випадком систематично децентралізованого панування... оскільки впровадження сюзереном “дисципліни” по відношенню до васалів є обмеженим” [14, с. 1079]). Знов таки, хочу наголосити, що веберівські категорії використовуються тут як ідеальні типи, тобто аналітична реконструкція значущих елементів дійсності і не розглядаються як “реальні” соціальні системи. Саме це дозволяє застосовувати поняття традиційного панування для аналізу здавалося б сучасного феномену, яким виглядав ленінізм; але як я вже зауважував вище, інноваційність ленінізму полягала в синтезі безособової харизми з елементами модерного соціального порядку, при підпорядкованні останніх організаційній харизмі партії, яка структурувала всі інститути суспільства за своїм зразком. Як відзначив лівий теоретик політичних форм сучасності Клод Лефер, тоталітаризм (або ленінізм на стадії консолідації в термінології, який слідую я) “не є політичним режимом, він є формою суспільства...” [24, с. 79].

Суспільно-політичні зміни в країнах ленінського блоку в 70—80-ті роки стали блискучим підтвердженням веберівської концепції рутинізації харизми. В цьому контексті варто нагадати веберівський опис цього процесу: “Коли приплив, що підняв харизматично скеровану групу над повсякденним життям, відкочується назад у напрямку буденної рутини, хоча б “чиста” форма харизматичного панування зникне та перетвориться на “інституцію”; після того вона або механізується, або заміняється іншими структурами, або змішується з ними у найрізноманітніших формах... В цьому випадку харизма дуже часто трансформується за межі пізнавання і може бути ідентифікованою лише на аналітичному рівні” [14, с. 1121]. Більше того, послідовники харизматичного лідера підлягають впливу “повсякденного життя, особливо економічних інтересів. Поворотний момент досягається, коли харизматичні послідовники та учні стають... державними службовцями, партійними чиновниками.., тими, хто бажає жити за рахунок харизматичного руху” [14, с. 1121—1122]. Такі ж самі зміни відбуваються і з харизматичним посланням, яке стає доктриною, догмою, або заціпенілою традицією. У процесі такого розвитку антагоністичні традиція та харизма змішуються, оскільки “як харизма, так і традиція спираються на відчуття лояльності та обов’язку, яке завжди має релігійну ауру” [14, с. 422]. Для партій ленінського типу цей процес мав своїм наслідком перетворення Глеткиних консолідаційної фази режиму (які раніше знищили трансформаційний тип Рубашових) у “патронів та “big men” традиційного штибу” [1, с. 127].

Культивований образ харизматичних партійних кадрів аристократично спрямовувався проти методичної економічної діяльності та накопичення (архетипічні образи — Ленін, в латаному одязі, аскетичний френч Сталіна—Мао). Як середньовічний нобілітет, котрий “жив за рахунок грабіжництва, данини... та податків, що сплачувались селянами” []25, с. 401), так і кадровий партійний нобілітет харизматичного періоду вороже сприймає підприємницьку діяльність не тільки тому, що остання може поставити під загрозу матеріальні інтереси партійних кадрів — владу, але також і тому, що партія дотримується погляду на себе як на героїчну організацію, політична еліта якої має “вищий” статус і є саме правлячим класом, а не просто функціональною елітою, що є носієм набору “виконавчих” ролей [див.: 26].

Отже, задоволення економічних потреб харизматичної спільноти “політичних віртуозів” у принципі не може набути форми раціонального методичного підприємництва, а повинно відповідати героїчному баченню діячів, що орієнтовані на збереження свого статусу. Такою прийнятною діяльністю в ленінських країнах (і СРСР безумовно був зразковим прикладом) виступали промисловість, особливо машинобудівництво та ВПК. Стівен Хансон підтверджує такий погляд, вказуючи, що “незважаючи на жахливо примусовий характер, ми повинні визнати, що основні економічні інституції сталінської насильницької індустріалізації СРСР — п’ятирічний план на макроекономічному рівні та шокова робота і стахановський рух на мікроекономічному — були вражаючими інноваціями, які зробили можливим третій цикл марксистсько-ленінського розвитку: встановлення соціально-економічного харизматичного безособового використання часу” [27, с. 39].

Iншими ключовими рисами політичної економії ленінського режиму виступали арифметичний підхід до господарської діяльності (а таке сприйняття економіки є “сумісним із традиційною онтологією, яка підкреслює дискретну та фізичну якості соціальної реальності” [1, с. 132], що дозволяло звести планування господарської діяльності до підрахунку фізичних одиниць продукції і, на той же час, виключало можливість застосування принципів ефективності та оптимальності) та домінування неформальної соціальної взаємодії (блат) між діячами із нерівним статусом, яка є замінником безособової передбачуваності взаємодії індивідів у рамках ринкової економіки та електоральної політичної системи.

Результатом втілення ленінсько-сталінської інноваційної системи координат, яка поєднувала та підпорядковувала модерні інституції, практики та орієнтації харизматичній безособовості, стало визнання методичної економічної дії, але як другорядного способу дії по відношенню до “героїчної” штурмовщини, висока оцінка професіоналів при їх підпорядкуванні партійному “нобілітету”, розвиток сучасної промисловості та “арифметична” економічна політика.

Всі вказані тенденції різко посилились в період інтеграційної стадії режиму, що дозволяє констатувати перетворення радянської економіки в oikos, тобто такий тип господарювання, панівним мотивом якого, згідно з Вебером, “є не капіталістичне набуття”, а “організоване задоволення потреб, навіть за допомогою ринково зорієнтованої економічної діяльності” [14, с. 381]. Заперечення спершу султаністських методів контролю за кадрми та економічною системою, що характеризували правління Сталіна, а потім і невдалої спроби Хрущова запропонувати плебісцитарну альтернативу автократичному свавіллю, спрямували розвиток партії в патріархальному напрямку, в рамках якого лідер має реалізовувати своє панування “як спільне право в загальних інтересах членів спільноти” [14, с. 231] і, таким чином його діяльність втрачає абсолютну автономію. На думку Джавіта останнє твердження знаходить підтримку в тому успіху, який досягли радянські елітні кадри у порівнянні з класом “пролетаріїв” — вони змогли стати групою “в собі і для себе” та “успішно визначили, а точніше переплутали загальні інтереси партії із своїми партикуляристськими статусними інтересами кар’єри, особистої безпеки, привілегійованої матеріальної та вищої політичної позиції. Діючи таким чином, вони запобігають виникненню політичної сили, як в середині партії, так і за її межами; сили, котра була б спроможна продемонструвати відносний (на противагу абсолютному в реальності. — П.К.) характер інтересів кадрів” [1, с. 143].

Небажання та неспроможність партійної еліти визначити мобілізаційне завдання і спрямувати людські та матеріальні ресурси на його досягнення означало механічну ритуалізацію харизматичних якостей партії (треба зауважити, що термін “ритуал” використовується мною в його повсякденному значенні, більш детальний розвиток цієї теми міститься у новаторській праці В.Н.Топорова, який наголошує на прагматичності ритуала, його центральності в житті архаїчної людини [див.: 28]. “Ритуалізації” політичної практики режимів відповідала і ритуалізація його ідеологічного бачення. Як різко зауважив колишній троцкіст К.Касторіадіс, відбулася “руйнація класичного марксизму як конкретної системи думки, що має якийсь зв’язок із реальністю. За виключенням декількох абстрактних ідей, нічого з того, що є суттєвим у “Капіталі” може бути знайдено в сьогоденній реальності” [29, с. 28] та її трансформації в напрямку неотрадиціоналістського інституційного зразка. Бурхливий розвиток тіньової економіки в пізньому СРСР був найкращим свідченням того як ленінська партія, що вже втратила своє мобілізаційне покликання, але не бажала втрачати статус політичної виключності, адаптувалась до умов “загальнонародної держави” (яку вона сама створила внаслідок політики інтеграції) і намагалась примирити широкий спектр суспільних інтересів. Треба зауважити, що тіньова економіка радянського зразку є ідеально типовим еквівалентом політичного капіталізму, яка відрізняється від раціонального підприємницького капіталізму у таких параметрах: “інституційної рамки всередині якої відбувається економічна діяльність (адміністративна ієрархія versus ринок), етосу такої діяльності (невизначеність, яка є результатом свавільності політичних патронів versus більшої передбачуваності позаперсональних ринкових регулятивів) і основних агентів (фіскально орієнтовані корпорації versus індивідуальний підприємець)” [1, с. 144—145].

Звичайно, що фундаментальною проблемою будь-якої політичної системи або інституції ленінського типу завжди залишалась принципова неможливість здійснити жаданий стрибок “із царини необхідності у царину свободи”, де навіть політичні функції втратять свій політичний характер (К.Маркс), що, в свою чергу вплинуло на організаційний потенціал режиму, адже, як зауважив К.Касторіадіс, Апарат може підтримувати своє існування тільки до тих пір, поки “соціальна та історична ситуація пропонує реальний “шанс”, об’єктивну вірогідність, що Апарат буде в змозі досягнути своєї мети” [30, с. 292].

Харизматична безособовість політичної організації ленінського типу так ніколи і не стала еквівалентом відносно ціннісно нейтральної системи координат, в рамках якої відбувався розвиток західного ліберального порядку. Тому “чуттєво-надчуттєві” (К.Маркс) соціальні факти ленінізму приймали перетворену форму: “індивідуалізм знаходив свій вираз у неокорпоративістській формі колективу (партійний осередок, робітничий колектив); принцип досягнення як основа та імператив знаходиться у протиріччі із харизматичною природою членства в партії як внутрішньо героїчної якості...” [1, с. 18].

Впродовж консолідаційної стадії радянського ленінського режиму Сталін був інкарнацією як партії так і суспільства вцілому, таким чином, абсолютизувавши політичну спільноту в своїй особі. Якщо хрущовський “томістський” розвиток включав розширення кордонів політичної спільноти, котра мала включати партію в цілому та “найактивніші” елементи суспільства, то брежнєвська неотрадиціоналістська версія інтеграційної стадії базувалась на апараті, який “успішно зрівняв генералізацію політичної влади всередині партійного режиму зі своєю абсолютною владою” [3, с. 284]. Iншими словами, ключове для будь-якого ленінського режиму питання “хто-кого?” було вирішено, як влучно-іронічно висловився К.Джавіт, “на користь Санчо Панси” [31, с. 46]. Проте, К.Касторіадіс був абсолютно правий, коли зауважив, що “чим більше сталіністи “лібералізуються”, тим сильніше руйнується їх вплив” [30, с. 295].

Брежнєвська трансформація політичної системи полягала у впровадженні соціополітичного “конкубінату” (термін запозичено з історії католицької церкви; його зміст полягає у тому, що в певні періоди свого розвитку католицизм змушений був миритись із порушенням принципу целібату священниками, які створювали “неформальні” родини, оскільки, як зауважив святий Боніфацій у 8 сторіччі, якщо “покарати всіх винних, так, як того вимагають канони, не залишиться нікого для здійснення хрещень та інших церковних треб” [цит. за: 32, с. 18]). Такий “конкубінат” із його сумішшю “приватних та офіційних пільг і власності, довгостроковості обійняття політичних посад, фізичної безпеки та привілейовано-стабільного доступу до кар’єри” [1, с. 147] ефективно обслуговував інтереси організаційно корумпованої статусної еліти.

Логічно задатись питанням — яке є релевантним як по відношенню до нечисленних сьогодні ленінських режимів (наприклад Китаю), так і до їх правонаступників (сучасної України) — чи не може легалізація (або хоча б легітимація) організаційної корупції призвести до виникнення соціальної системи, де приватне багатство витіснить політичний статус як основу суспільної організації? Такий погляд було запропоновано вітчизняним дослідником В.Ларцевим, який вважає, що “оскільки в Україні корупція є реакцією громадян на неспроможність держави забезпечити нормальне функціонування суспільства, треба не стільки боротись із нею, скільки навчитись нею користуватись” [див.: 33]. Подібний підхід на перший погляд здається сумісним із концепцією Ч.Тіллі про державне будівництво і війну як організовану злочинність [див.: 34]. Проте треба зауважити, що в моделі Ч.Тіллі формування західноєвропейських абсолютистських держав, які намагались впровадити “раціональні” адміністративні та військові інституції (процес, під час якого держави конкурували із альтернативними центрами фізичного насильства), диктувався необхідністю адекватно реагувати на зовнішні загрози (відомий нестійкий баланс Вестфальської системи). Тому за умов відсутності тиску ззовні / зсередини суспільства інтерпретація корупції як каталізатора модерного розвитку виглядає маловірогідною. У порівняльно-історичній перспективі досвід старого режиму у Франції і сучасного Марокко переконливо продемонстрували, що корупція сприяє розширенню та посиленню, “але не зникненню статусного упорядкування політичного, економічного і суспільного життя¹⁰” [1, с. 149]. Тому примирення de facto радянського режиму із організаційною корупцією, до тієї міри, наскільки це не створювало загрози збереженню нерівності у статусі “громадян” та партійних кадрів, мало надзвичайно серйозні негативні наслідки, які не в останню чергу сприяли краху ленінізму, оскільки подібна система стимулювала соціальне незадоволення соціальних прошарків, що були позбавлені привілейованого доступу до практики партійного патронату. Під загрозою опинилась здатність партії адекватно задовольняти свою потребу в мобільності партійних кадрів.

К.Джавіт пророче зауважив у 1983, що спроба відродити мобілізаційний потенціал партії “є справою водночас складною та небезпечною. Це складно, тому що із досягненням “повної і остаточної перемоги соціалізму в окремій країні” доволі важко визначити та виправдати “бойове” завдання. Це небезпечно, оскільки впровадження “бойових”, мобілізаційних відносин поставить під загрозу стабільність надійно захищених персональних та родинних інтересів кадрів режиму” [1, с. 151]. Цей прогноз тріумфально здійснився із початком та крахом горбачовської перебудови, яка знаменувала зникнення ленінізму як цивілізації та способу життя.