§5. Державне регулювання валютних відносин

У сфері міжнародних валютних відносин держава проводить валютну політику, яка є важливим інструментом механізму державного регулювання економіки. Валютна політика здійснюється центральним банком країни, міністерством фінансів, органами валютного контролю.

До основних інструментів валютного регулювання відносять:

• дисконтну політику;

• девізну політику;

• диверсифікацію валютних резервів;

• девальвацію і ревальвацію;

• валютні обмеження;

• регулювання ступеня оборотності валюти.

Дисконтна політика (форма національної грошово-кредитної політики), спрямована на регулювання економіки шляхом маніпулювання процентними (дисконтними) ставками з метою впливу на валютний курс і стан платіжного балансу, а також на попит і пропозицію інвестицій, темп інфляції тощо.

Якщо процентна (дисконтна) ставка зростає, центральний банк зменшує обсяги кредитування комерційних банків, відповідно зменшується грошова маса в обігу, зростають стимули до припливу іноземних капіталів. Зростання процентної ставки призводить до розширення кредитування комерційних банків, що, у свою чергу, веде до розширення обсягів виробництва та відтоку іноземного капіталу.

З метою підвищення курсу національної валюти центральний банк продає, а задля зниження – скуповує іноземну валюту. Ця політика здійснюється переважно у формі валютної інтервенції (втручання) на фондових біржах, а також на відкритому ринку з метою впливу на курс національної валюти.

Девізна політика – політика обмеження чи стимулювання потоків девіз (французьке devises), тобто платіжних засобів (найчастіше в іноземній валюті), за допомогою яких здійснюються міжнародні розрахунки (міжнародні перекази, чеки, акредитиви, векселі, іноземні банкноти чи монети).

Диверсифікація валютних резервів – політика центрального банку, спрямована на регулювання структури валютних резервів шляхом включення до їх складу валют різних країн (диверсифікація – різноманітність), проведення валютної інтервенції і захисту від валютних втрат.

Політика диверсифікації здійснюється через продаж нестабільних і купівлю стійких (твердих) валют на світових валютних ринках.

До методів валютної політики відносять також девальвацію і ревальвацію¹.

Девальвація – зниження курсу національної валюти відносно іноземних. Ревальвація – підвищення курсу національної валюти відносно іноземних.

Девальвація використовується для подолання вартісних диспропорцій у міжнародній торгівлі, підвищення конкурентоспроможності вітчизняного експорту за рахунок торговельних партнерів.

Ревальвація застосовується для зміцнення національної валюти, зростання її курсу.

На операції з валютою та іншими девізами, а також золотом, розповсюджуються валютні обмеження.

Валютні обмеження – законодавча чи адміністративна заборона, лімітування і регламентація національних резидентів і нерезидентів на угоди з валютою та іншими валютними цінностями.

Валютні обмеження – об’єкт не тільки національного (здійснюється центральними банками країн), але й міжнародного валютного регулювання (останнє проводиться МВФ).

Валютні обмеження включають заходи з цільового регулювання виплат і переказів за кордон, часткову чи повну заборону вільної купівлі і продажу іноземної валюти. Причинами валютних обмежень можуть бути нестача валюти, тиск зовнішньої заборгованості, розлад платіжного балансу.

З валютними обмеженнями пов’язане регулювання ступеня оборотності валют.

Режим валютних паритетів і валютних курсів є об’єктом як національного, так і міждержавного регулювання. За умов фіксованих валютних курсів, коли вони коливаються в дуже вузьких межах, періодично виникали розходження офіційного і ринкового валютних курсів. За умов “плаваючих” валютних курсів, коли курс вітчизняної валюти опускався вище визначеної межі “валютного коридору”, тобто падав, центральний банк був зобов’язаний проводити валютну інтервенцію – скуповувати національну валюту за іноземну з метою досягнення меж “валютного коридору”.

Режим “плаваючих” валютних курсів у кінцевому підсумку не може автоматично забезпечити валютну стабілізацію й рівноважність платіжного балансу у випадку розбіжностей у ставках процента і темпах інфляційних процесів. Тому у світовому господарстві існує близько десятка режимів валютних курсів, адже зміна Статуту МВФ у 1978 році надала країнам-членам цієї міжнародної інституції право його вільного вибору.

У 1978 р. після руйнації Бреттон-Вудської системи замість права МВФ затверджувати валютні паритети ввели жорстке спостереження за політикою країн-учасниць у сфері підтримки валютних курсів з метою своєчасного виявлення макроекономічних дисбалансів, які можуть негативно вплинути на валютний курс. Місія МВФ щорічно відвідує держави учасниці, які підлягають нагляду, і проводить переговори з їх центральними банками, міністерствами фінансів та економіки стосовно розвитку національної економіки і розробляє відповідні рекомендації щодо покращення її стану.