Скарби душі, що як душа — нетлінні.
Між небом і народом відбувається вікоповннй діялоѓ:
Голос: Чи відрікаєшся, Русе-Україно, диявола і всіх
його діл?
Народ: Відрікаюся.
Голос: Чи віруєш у єдиного Бога в пресвятій Тройці?
Народ: Вірую.
Голос: Нині хрищається раба Божа Україна в ім'я
Отця і Сина і Святого Духа.
Народ: Амінь!'
Дзвонять дзвони. Підноситься сонце з хрестом.
В „Іконостасі України" світить відсвіт нашої історії.
Київська Лавра. Літописець Нестор виводить букви
гусячим пером — заглиблений у свій Патерикон. Князь
Мономах пише посланіс нащадкам: нехай серця милосер-
дям процвітають, нехай мужність і честь будуть найвищн-
ми цнотами, нехай сонце не застає нікого в постелі!
І раптом виблискує фреска родини Ярослава з
київської Софії. Князівна Анна. Ще так недавно вона з
дівчатами плела вінок із чебрецю і зілля і на Івана Купала
пускала в Дніпро. ВінокАнни Ярославни запливає далеко-
далеко — київська князівна стає королевою Франіицбсре з
собою, як віно. Боже письмо — Біблію русичів, на яку
складають урочисту присягу французькі вінченосці.
Черпаючи з української історії і культури, Віра Вовк
показує в „Іконостасі України" образ4 нашого минулого.
От ми зайшли в гетьманську добу. Вирізьблюється постать
гетьмана України Івана Мазепи — образ того, хто ніс в
руці гетьманську булав`у, будував храми-цсркви, возносив
дар для Господнього гробу в Єрусалимі — Плащаницю
України!..
ч,3 народньої гущі виростає поет, байкар, лютняр, —
Той, кого світ даремно ловить, #
У свиті — маг і воло'дар,
Серед підпеньків безголових
Мислитель наш, Сковорода.
3.
А на Дніпрі киплять запінені пороги, і на „Іконостасі
України" з'являються ті, що були щитом простого люду, ті
що під покровом небесної Богородиці виборювали
волю народові, — показує волелюбних запорожців:
Козацька Богородиця була крилата,
Як давня Берегиня.
З люльок ставав пашистий ладан,
Як запорожці, в чайках на порогах
Та по степах розлогих
Везли свою святу княгиню,
Крилату Богоматір,
И архистратига Михаїла
На малиновім стягу.
І вже як синтезу, як поєднання цілісного -
давня Берегиня:
Кожна іскра продирає
Килим темряви,
Кожен день — у водограї
Світла - куряви.
Жертвоносці іскроплодні
Душі ранішні -
Запалили в небозводі
Ярий соняшник.
Барвисті й динамічні образи, поєднані з мальовничи-
ми картинами природи, символіка, перевита з реальністю,
надають містерії Віри Вовк „Іконостас України" глибоко-
го мистецького-філософського змісту.
ПІ
Історія в містерії поетеси Віри Вовк „Іконостас
України" служить розлогим тлом. Це немов головний
персонаж твору. От ми підійшли до нашої сучасности.
Коли за Гетьманщини в Україні кресали іскри січовики-
а^порожці, то новітній час зродив січових стрільців. Про
це нагадує голос хорунжого:
Як наші стрільці проїздили селом,
ч То дуб придорожній віддав їм чолом.
Стоїть моя матінка — жалю каплиця,
Сльозини — намистом коралю по лицях
„Лети з ними, сину, в далеку виправу,
Скупай свої крила в багровій заграві".
Молоді воїни — січові стрільці — ішли на боротьбу за
волю України... Багато-багато їх полягло у нерівному
бою. Залишилися стрілецькі могили на Личаківськім
цвинтарі. Але ворог руйнує й розорює навіть могили,
розбиває навіть хрести. Нищить, розбиває, щоб не
лишилося і сліду від крил стрілецьких.
Незрячі не знають, - вірить хорунжий, —
що крила підхресні,
як ріки розшерхлі,
Воскреснуть на весну!
Після січових стрільців ми опиняємося в Карпатсько-
му лісі. Говорить Юнка, українська повстанка:
Я пішла крізь луги, де обривистий склін,
І Там горицвіт припав до дівочих колін.
Серед дзвоників зґарда мосяжна бряжчить:
Пам'ятай, що життя, наче смерть, тільки мить!
У яру й на шпилях, де таємний тотем,
Дика папороть - наша свобода — цвіте!
Лютий ворог схоплює повстанку і, „наче чашу в
соборі її підійма і на зґарді вішає серед ялин". Аж
Чорнобог здригається:
Не знаю вже л, радіти тепер чи ридати:
Мені, Чорнобогу, припала із кожної хати
Найбільша данина, бо з мученицької крови
Настала повінь річок та потоків багрових.
Хто заступить? На „Іконостасі України" видніється
Львівський собор святого Юра. Митрополит Андрей
Щептицький - „високий кедр духу", той „хто розпростер
над нами добрі руки у вовчий час ненависти і стужі!"
Наступає ніч. З'являється Скорбна Мати. Авторка
вводить нові персонажі - два хори:
Хор І: Земле розорена,
Болю кринице! -
Хор 11: (Коси мов ворони
На плащаниці).
Хор І: Церкво зруйнована,
Чаше розбита! -
Хор П: (Тирса некованим
Диким копитам).
Хор І: Стріхо обідрана,
Ниво обдерта! -
Хор ІІ:.(В цямрині відра
на лементи смерти).
Ще не доказала Скорбна Мати своїх слів, як починає
доноситись голосіння на великий голод. Порожнє поле.
Стерня. Тужний жіночий голос:
Голе
поле голосить
голод
Голгофа
оселі без стріхи
далеко лелеки
скільки літ лиха
закувала зозуля?
Скільки затьмарень сонця
страхопудів у маках?
Річка крови
рине ріллею
череп біліє в чорноземі
круки над трупами
тіні дітей
під тином
осліпла від сліз
темна церква
киває банею з цинку
де ви, мальви,
біля мальованих стін
де кужіль пісні
де вінок танку?
Смерть танцює на стерні
Закінчення буде.
V.
Дівчата переходять із запаленим свічником і терно-
вим вінцем. Чути го^ос Янгола:
Поспішаймо на прощу святу
До прославлених свідків. А ти.
Мати Бижа. свій люд урятуй.
Щоб німий його лемент утих.
Як мистець. Віра Вовк послуговується фолкльором.
багатством народної пісенности. В цьому творчому
єднанні зроджується слово нової пісні-благання до
Почаївської Божої Матері:
Ой. зійшла зоря та вечорова.
Над Україною стала.
Стогне від копит поле й діброва.
Суне темна потала.
Довколо храму — хмара ворожа.
Потече кров без провини:
..Ой рятуй, рятуй. Матінко Божа.
Люд хрищений твій гине!"
Ой. вийшла з вікон срібнориза.
Зірницею зазоріла:
Свій люд сховала в мантії брижах.
Орді вертала стріли!
Прикінцеві розділи містерії „Іконостас України"
зображують українські собори, за образним висловом
поетеси. неоціненні кам'яні клейноди України! Скільки
співів прогуло в Чернігівському соборі, скільки гарячих