5. Склад. Принципи Складоподілу.

Склад – це відрізок звукової мови, що характеризується максимумом звучання (підвищенням хвилі), обмежений мінімумом звучності (її зниження). У максимумі звучання (або у вершині складу) стоять найбільш повнозвучні фонетичні одиниці. Це – голосні і в окремих мовах сонорні, як-от у чеській мові

Властивість голосних і деяких приголосних бути у вершині складу робить їх складотворними, або складовими. Усі інші звуки називаються нескладотворчими, або нескладовими. Ними, як правило, виступають приголосні, крім тих сонорних, які в окремих мовах здатні утворювати склад.

Проте й деякі голосні можуть перетворюватися в нескладові. Викликається це втратою напруги видиху при вимові голосного в певних фонетичних умовах. В українській мові голосні звуки [у] (= в) та [і] (= й) виступають нескладовими у позиціях: а) перед приголосним на початку слова ([у]гору); б) в середині слова після голосного перед приголосним (за[у]тра); в) в кінці слова після голосного (пита[у]). Нескладові голосні властиві й іншим мовам, зокрема російській (и – й) та білоруській, в якій для нескладового [у] в алфавіті передбачений надрядковий знак.

Залежно від кінцевого звука – складотворчого чи нескладотворчого – розрізняють відкриті і закриті склади. У словах а/ві/а/ці/я, пра/во, се/стра склади відкриті, оскільки вони закінчуються на складотворні (голосні), у словах сон, парк, край – склади закриті, оскільки вони закінчуються нескладотворчими звуками.

Склад з початковим голосним називається неприкритим (акт), з початковим приголосним – прикритим (ніч), що необхідно враховувати при аналізі характеру складу.

Блок В

1. Асиміля́ція — у мовознавстві — уподібнення звука до сусіднього як в умовах його творення (артикуляції), так і в акустичному відношенні.

Асиміляція буває:

• регресивною, коли наступний звук впливає на попередній (пишемо — змагаєшся, вимовляємо —змагаєсся),

• прогресивною, якщо, навпаки, попередній звук впливає на наступний (пор.укр. бджола із давнім бъчела).

Асиміляційні процеси класифікуються за трьома основними ознаками:

• напрямом

• обсягом

• характером змін

Асиміляція за напрямом може бути прогресивною і регресивною. При прогресивній асиміляції наступний звук уподібнюється до попереднього, при регресивній — навпаки. У більшості сучасних мов, зокрема і в українській, характерна регресивна асиміляція. Наприклад: просьба — [проз'ьба]. Прогресивна асиміляція у тюркських мовах. Також приклади прогресивної асиміляції зафіксовані в історії української мови: бъчела — бчела — бджела (бджола). Одним з найтиповіших наслідків прогресивної асиміляції в давнину є другий звук, який виник внаслідок колишнього уподібнення звука [й] до попереднього м'ягкого приголосного. Наприклад: знання, сіллю, зрання, ллють тощо.

Обсяг асиміляції вказує на міру уподібнення одного звука до іншого. Звук може уподібнюватися за одними ознаками і не уподібнюватися за іншими, а може уподібнюватися за всіма. За обсягом асиміляційні процеси класифікують на часткові і повні. В українській мові притаманні і часткові, і повні асиміляції.

• За характером змін можна виділити такі різновиди асиміляцій:

• за дзвінкістю. Асиміляції за дзвінкістю зазнають тільки ті глухі, які мають дзвінкі відповідники, однак її не зазнають губні [п], [ф]. Крім того, глухі не уподібнюються до наступних сонорних, бо різняться великим ступенем розходження між собою.

• За глухістю. При асиміляції за глухістю відбувається оглушення дзвінких. Таке явище є характерним для багатьох мов, зокрема російської, німецької, нідерландської. Проте асиміляція за глухістю не притаманна українській мові і є швидше виняток, а не правило чи закономірність. Лише в окремих словах і формах окремі приголосні оглушуються. Наприклад: [кіхті], [ніхті],[лехко],[вохко],[діхтяр]. Може також оглушуватися звук [з], але якщо він є у складі прийменника або префіксів з- і роз-.

• Асиміляція за м'якістю. За м'якістю уподібнюються тільки ті звуки, які мають м'які відповідники. Зокрема цього роду асиміляцій зазнають зубні приголосні. Ступінь пом'якшення під впливом наступного приголосного може бути різним. Очевидно, що меншим ступінь пом'якшення буде на межі між префіксом і коренем, ніж у корені. З іншого боку, перед пом'якшеними приголосними попередні звуки, як правило тверді (напр.: свій, срібний — [с] не пом'якшується). Проте в українській мові є ряд слів, в яких [з], [ц], [с] перед наступним пом'якшеним, а не м'яким пом'якшуються. Наприклад: світло, звір, цвіт.

2. Одним з поширених позиційних змін є редукція голосних (від лат.reducere – „приводити в певний стан”). Редукція – це послаблення артикуляції голосного, яке приводить до кількісно-якісних змін у ньому і навіть до повного його знеголошення. Редукції піддаються ненаголошені склади тих мов, у яких є значні відміни в силі видиху при творенні наголошених і ненаголошених складів. Як свідчать русисти, у російській мові редукуються всі голосні. Але одні з них піддаються кількісній редукції, а інші – якісній. Тільки кількісні зміни спостерігаються у вимові ненаголошених [и], [у], [ы]. Так, у словах дуть, дутье, дуновение звук [у] відрізняється в кожному випадку лише більшою чи меншою силою видиху і тривалістю: він сильний у наголошеній позиції (дуть), слабкий у першому переднаголосному складі (дутье) і короткий у другому переднаголосному складі (дуновение). В історії східнослов’янських мов відома повна редукція голосних. Голосні неповного творення, що позначалися буквами ъ („єр”), ь („єрь”), у так званих слабких позиціях (слабкою була позиції в кінці слова, перед голосним повного творення та ін.) редукувалися (давнє сын перетворилося в українській мові в син, дьня – в дня).

3. Акомодація. Фонетичний процес акомодації (лат. accomodatio - „пристосування”) полягає в пристосуванні (не уподібнюванні) артикуляції одного звука до характеру творення іншого. Акомодація виникає при контактуванні приголосних і голосних. Цим вона відрізняється від асиміляції, яка є наслідком взаємодії сусідніх: приголосних і приголосних, голосних і голосних.

Пристосування спричиняє надання звукові відтінку сусіднього звука. Повного ж перетворення звука за зразком сусіднього не буває, оскільки стикаються звуки надто відмінні за творенням – голосні й приголосні.

Розрізняють акомодацію прогресивну і регресивну.

Якщо екскурсія (початок артикуляції) наступного звука пристосовується до рекурсії (закінчення артикуляції) попереднього звука, то таку акомодацію називають прогресивною. У цьому випадку активно діє попередній звук, він пристосовує до себе наступний.

Прикладом прогресивної акомодації може бути й вимова в українській мові прийменника між і займенника інший, як [м’іжи^|нши^ем] (у вимові це фонетичне слово - такт), а також [пе^ире^идисто^|р^|іjа]. Однак український правопис рекомендує передавати такі випадки на письмі за морфологічним принципом (з метою збереження морфологічного „образу” слова).

Регресивна акомодація виникає тоді, коли рекурсія попереднього звука пристосовується до екскурсії наступного. Внаслідок такої акомодації в спільнослов’янську добу утворилися носові [о] та [е]. Вони виникли завдяки поєднанню в мовному потоці неносових [о] та [е] з носовими приголосними [м] та [н]. Відбулося пристосування неносової артикуляції голосних до носової артикуляції приголосних, що яскраво проявляється у вимові цих голосних як [о^м], [е^м], [о^н], [е^н]; пор.: старослов’янські д[о^м]бъ – „дуб”, з[о^м]бъ – „зуб”, м[е^н]со – „м’ясо”, п[е^н]ть- „п’ять”, які вимовлялися, як польські dąb, ząb, mięso, pięć.

4. Дисиміляція. Дисиміляція (від лат. dissimilatio – „розподібнювання”) – це зворотний до асиміляції процес. Він вступає в дію тоді, коли поряд чи на віддалі стоять однакові або досить близькі за характером звуки. За напрямом дисиміляція буває регресивною і прогресивною, за місцем розташування звуків у мовному потоці – контактною (суміжною) і дистанційною (несуміжною). Приклади розподібнювання першого з двох близьких чи однакових звуків слід відносити до типу регресивної дисиміляції, наприклад: [хто] із [кто] (із давньосхіднослов’янського къто, а пізніше кто).

Процес дисиміляції в мовах світу спостерігається значно рідше, ніж процес асиміляції. Проте існує ряд інших фонетичних змін, зумовлених дисимілятивними тенденціями – уникати складної чи незвичної вимови звукових сполучень. Про них ітиметься далі.