Теорія полюсів зростання, що отримала широке визнання, посилює теорію центральних місць в. Крісталлера, використовуючи більш сучасні досягнення економічної науки.

Родоначальником теорії полюсів зростання і центрів розвитку вважається французький учений Ф. Перру.

Він обґрунтував класифікацію галузей виробництва за тенденціями їх розвитку, виокремивши

- галузі, які розвиваються повільно (текстильна, вугільна, суднобудівна та ін.),

- галузі, які розвиваються, але не здійснюють істотного впливу на розвиток інших галузей (виробництво предметів споживання), а також

- галузі, які швидко розвиваються і втягують у процес розвитку інші галузі (верстатобудування та ін.).

Місце розташування комплексу галузей, які динамічно розвиваються, Перру назвав географічно агломерованим полюсом розвитку.

Він розробив модель взаємодії полюса і оточення. Ключове значення в цій моделі належить галузі, що забезпечує максимальні темпи розвитку. Обґрунтовуючи взаємозв'язки профілюючих галузей, Перру ввів поняття «комплекс галузей», яке є фактично аналогом терміна «територіально-виробничий комплекс».

В основі ідеї полюсів зростання лежить уявлення про провідну роль галузевої структури економіки, і у першу чергу пріоритетних галузей, що створюють нові товари та послуги. Ті центри і ареали економічного простору, де розташовуються підприємства галузей, що лідирують, стають полюсами тяжіння чинників виробництва, оскільки забезпечують найбільш ефективне їх використання. Це веде до концентрації підприємств і формування полюсів економічного зростання.

Ж. Будвіль показав, що як полюси зростання можна розглядати не тільки сукупності підприємств лідируючих галузей, а й конкретні території (населені пункти), що виконують в економіці країни чи регіону функцію джерела інновацій і прогресу.

За визначенням Будвіля, регіональний полюс зростання являє собою набір галузей, що розвиваються і розширюються, розташованих в урбанізованій зоні і здатних викликати подальший розвиток економічної діяльності в усій зоні свого впливу. Таким чином, полюс зростання можна трактувати як географічну агломерацію економічної активності чи як сукупність міст, що мають комплекс швидко зростаючих виробництв.

X. Р. Лаусен деталізував уявлення про полюси економічного зростання.

По-перше, полюсом зростання може бути регіональний комплекс підприємств, пов'язаний з експортом регіону (а не просто з провідною галуззю);

по-друге, система полюсів і кожен з них окремо зростають за рахунок імпульсів, породжених національним попитом, що передається через експортний сектор регіону;

по-третє, імпульс зростання передається другорядним галузям через посередництво ринкових зв'язків між підприємствами, а також географічної периферії.

Теорія полюсів зростання отримала розвиток у працях П. Потьє про осі розвитку. Основна ідея полягає в тому, що території, розміщені між полюсами зростання, забезпечуючи транспортний зв'язок, отримують додаткові імпульси зростання завдяки збільшенню вантажопотоків, розповсюдженню інновацій, розвитку інфраструктури. Тому вони перетворюються в осі (коридори) розвитку, що визначають разом із полюсами зростання просторовий каркас економічного зростання великого регіону чи країни.

У сучасній практиці просторового економічного розвитку ідеї полюсів зростання реалізуються у створенні вільних економічних зон, технополісів, технопарків.

У регіональній економіці первинним елементом системи є місце — гранично малий регіон, подальше дроблення якого веде до втрати якостей регіону. Теоретично це — географічна точка. До первинних регіонів належать села (групи сіл), селища міського типу, міста. До них можна також умовно віднести адміністративні сільські райони, адміністративні райони у містах та інші первинні елементи регіональної системи.

Останніми десятиліттями змінюється парадигма місцевого економічного розвитку у глобальному вимірі. У багатьох країнах національна економічна політика вже не вважається єдиним інструментом розвитку економіки та територій. Усе більше громад не покладається тільки на неї, оскільки часто національні економічні інтереси і стимулювання національних фірм не збігаються з потребами та інтересами місцевих громад, їх працівників, особливо малозабезпечених членів громади. У ринкових економіках (і не тільки!) громади є ринками збуту. Тому громади повинні усвідомити себе відповідним чином, щоб знаходити ринки збуту своїм ресурсам, а також здобувати конкурентні переваги для створення нових фірм та підтримки своєї існуючої економічної бази. Громади повинні будувати на своїй території незалежну економічну систему, використовуючи свої трудові, соціальні, фізичні та організаційні ресурси.

Налічується близько 50 теорій місцевого економічного розвитку. Серед них можна виокремити класичні теорії (неокласична теорія, теорія економічної бази, теорія розміщення, теорія центрального місця, моделі привабливості, синтетична теорія розвитку та ін.) і нові концепції, які передбачають організацію фірм зі створення робочих місць, що підходять місцевим жителям; побудова нових економічних закладів; використання конкурентних переваг якості оточення; розвиток економіки знань як економічного генератора. Ідейний арсенал регіональної політики країн Заходу досить багатий, і багато його розробок знайшло практичне застосування у реформуванні економіки конкретних держав.

Класична теорія регіональної політики використовує принципи, запропоновані найвидатнішим економістом XX ст. Дж. М. Кейнсом, який ще у 30-ті рр. XX ст. висловив сумнів щодо здатності конкурентного ринкового механізму автоматично, без втручання держави, відновлювати економічну рівновагу.

Для ефективності функціонування ринку життєво важливою є її роль у стимулюванні підвищення рівня споживання серед населення.

Концепції регіонального розвитку використовують положення кейнсіанства для обгрунтування завдання держави забезпечити нейтралізацію дисбалансу в рівнях розвитку окремих регіонів.

Такий тип регіональної політики називають «захисним», оскільки її головним напрямом є нейтралізація негативних наслідків регіональних дисбалансів (зростання рівня структурного безробіття, зниження рівня добробуту). Держава може вирішувати це завдання за допомогою прямих інвестицій, фінансових трансфертів, запровадження інструментів, які опосередковано впливають на розвиток економіки в депресивних регіонах.

Посткейнсіанська теорія передбачає державне регулювання міжрегіональних відмінностей. В її основі — стимулювання інвестицій і припливу капіталу в слабко розвинуті регіони. Із ринкових інструментів регіональної політики використовуються субсидії, кредитні і податкові важелі.

Із середини 70-х рр. XX ст. більшої популярності набула неокласична теорія економічного розвитку, представлена у працях американського економіста М. Фрідмана, який був прихильником принципу невтручання уряду в функціонування майже всіх елементів економічної системи. Неокласичний регіональний підхід базується на постулаті: вільний нерегульований ринок природним чином приводить до поширення нерівності між регіонами і, отже, не потрібно обмежувати стихійну дію ринкових сил. Щодо принципів здійснення регіональної політики, її основним завданням стає не зниження регіональних дисбалансів, а досягнення економічної ефективності в розвитку регіонів.

Теорія незбалансованого розвитку прямо протилежна попередній. Згідно з цією теорією ринок без державного регулювання об'єктивно збільшує регіональні відмінності в силу циклічності і самоорганізації ринкового механізму, який закріплює високу роз-винутість одних регіонів і слабкість інших.

Суспільні теорії регіоналізму в центр уваги ставлять зіткнення політичних за формою і економічних за суттю загальнонаціональних та економічних інтересів. У рамках цих теорій окремо розглядаються розподіл ресурсів і політичної влади між регіонами й центром, соціальні відмінності і конфлікти.

На початку XXI ст. формується нова парадигма — регіональний саморозвиток на основі врахування інтересів регіонів і покладення відповідальності за розвиток регіонів на місцеву владу. В основі її — суспільні теорії регіонального зростання. Саме на цій парадигмі значною мірою повинна ґрунтуватися сучасна регіональна політика України.

Парадигма саморозвитку регіонів передбачає врахування державою їх інтересів і, одночасно, віднесення відповідальності за розвиток регіонів на відповідний, тобто субнаціональний рівень управління. Сучасний підхід до просторового розвитку наголошує не на природних і сировинних багатствах та географічному розташуванні регіонів, а на потенціалі їхньої економічної конкурентоспроможності.

У 1970-ті рр. починається розроблення нової концепції регіональної політики, яка головним чином була сфокусована на потребі адаптувати розвиток до «природного потенціалу» відповідного регіону. Значення природного потенціалу в «розвитку підтримки» є важливою можливістю для структурно слабких регіонів ЄС, які мають значні природні багатства. Недоліки периферійності або географічної ізоляції сьогодні виявилися реальною природозахисною козирною картою таких регіонів. Економічно слабкі, але багаті на природні ресурси регіони фактично вже стали стражами природних багатств, адже вони реально можуть полегшити напругу у процвітаючих урбанізованих агломераціях, приміром, через розвиток туризму і здійснення рекреаційних заходів.

Зосередження уваги на розвитку ендогенного потенціалу регіону визначало необхідність здійснення перерозподілу між регіонами. Так, згідно з цією стратегією структурно слабким регіонам, які залежать від додаткових ресурсів і фондів, була надана можливість самостійно розв'язувати питання перерозподілу. Позитивним моментом стратегії ендогенного розвитку можна вважати і наявність більшої кількості зацікавлених учасників — суб'єктів регіонів.

Теорія адаптованості до умов постіндустріального суспільства виявляє залежність між можливостями економічного розвитку території і акцентами її розвитку на таких пріоритетах:

• розвитку загальної і професійної освіти;

акценті на науково-дослідній роботі, передачі технологій, створенні умов для інновацій і підвищенні якості продукції;

• сприянні розвитку підприємництва на місцевому рівні;

• залученні на ключові пости висококваліфікованих спеціалістів;

• покращанні стану оточуючого середовища, розвитку рекреаційних галузей, культурного оточення і відповідної інфраструктури;

• розвитку загальнодоступних транспортних і телекомунікаційних систем;

• створенні наукових і технологічних парків та підприємницьких зон;

• розвитку сфери послуг для зовнішнього споживача (залучати у регіон висококваліфікованих спеціалістів і підвищувати конкурентоспроможність місцевих фірм);

• підвищенні ролі регіональної влади (вона краще знає місцеві специфічні особливості, конкретні умови і обставини).

В Україні поряд з парадигмою регіонального саморозвитку певну роль відіграють теорії посткейнсіанська і незбалансованого регіонального розвитку, спрямовані на активну підтримку проблемних регіонів і становлення місцевого самоуправління. ддпПрактичне втілення знаходять і деякі технологічні теорії — створення технополісів і полюсів зростання. Таке переплетення кількох методологічних підходів до вироблення регіональної економічної політики України зумовлено велінням часу: якщо на Заході методологічні підходи послідовно змінювались на різних етапах розвитку, то нам необхідно пройти багаторічний період еволюції регіональної політики розвинутих країн світу за короткий період. Формуючи стратегію регіонального розвитку, необхідно діяти так, щоб ця стратегія ґрунтувалася на наявних можливостях і за її допомогою можна було б посилити конкурентоспроможність регіонів та паралельно ліквідувати їх відсталість.

12