- •1. Загальні засади метрології, стандартизації і сертифікації
- •2. Метрологія в екологічній сфері
- •3. Стандартизація
- •4. Сертифікація як засіб забезпечення якості життя
- •1.1. Взаємозв'язок метрології, стандартизації і сертифікації
- •1.2. Сутність і завдання метрології
- •1.3. Сутність стандартизації
- •1.4. Сутність і мета сертифікаційної діяльності
- •1.5. Становлення і розвиток метрології, стандартизації, сертифікації
- •Запитання. Завдання
- •2.1. Фізичні величини як основний об'єкт вимірювання
- •2.2. Види, методи і засоби вимірювання
- •2.3. Засоби вимірювальної техніки
- •2.9. Метрологічне забезпечення контролювання якості ґрунту
- •Маркування товарів
- •Додатки
- •349 Додаток з Додаток 2
- •Література
1.5. Становлення і розвиток метрології, стандартизації, сертифікації
Метрологія і стандартизація були започатковані одночасно з розвитком виробничої діяльності людини і військової справи. Обробіток землі потребував виготовлення певною мірою уніфікованих знарядь праці, а будівництво житла полегшувалося за використання однакових (стандартних) будівельних конструкцій.
Вимірювання міри і ваги були необхідними для розвитку землеробства, тваринництва, ремісництва. Першими еталонами, одиницями вимірювань ставали об'єкти, що найчастіше використовувалися і мали приблизно однакові параметри. Досі вагу алмазів вимірюють у каратах (карат — плоди рослини), довжину міряли ліктями (відстань від ліктьового згину до кінчиків пальців) і т. д. Очевидно, ці одиниці вимірювань були не стандартизованими, що спричиняло деякі непорозуміння, але їх застосування забезпечувало дотримання певних вимог у процесі різних видів людської діяльності. Уже в Єгипті за III тис. до н. є. були законодавчо встановлені одиниці довжини, площі, ваги. Будівництво каналів для зрошення, пірамід було неможливе без застосування вимірювань, особливо щодо тих деталей, які мали бути уніфікованими.
У III тис. до н. є. шумери створили шумеро-вавиленську систему обчислень, на основі якої пізніше виникла система міри і ваги. Вавилонські вчені поділили годину на 60 хвилин і хвилину на 60 секунд. У XIII—XIV ст. ремісники в Німеччині уже контролювали якість продукції, вдаючись до порівняння з вимогами, вміщеними у спеціально розроблених документах.
Англія була першою країною, де створили комітет стандартів. Основними його завданнями стало розроблення стандартів на сировину, промислові вироби, військову техніку.
У 1893 р. під керівництвом хіміка, фізика Дмитра Менделєєва (1834—1907) в Росії була створена Головна палата міри і ваги. З цього приводу Менделєєв говорив: «Наука починається з того моменту, коли починають вимірювати». Вимірювання стало одним зі способів пізнання природи, які об'єднують теорію і практичну діяльність людини.
Система мір, особливо довжини, в Україні, як і в багатьох країнах, була антропометричною ще з доісторичних часів. У княжу добу і пізніше, до кінця XIX ст., застосовувалися загальнослов'янські міри ваги, довжини, об'єму, площі, місткості. Основу їх становили розміри частини людського тіла або його функції (лікоть, стопа, крок, сажень), домашні або аграрні об'єкти (золотник, пуд, відро, десятина, гривня). Наприклад, у 1073 р. київський князь Святослав Ярославович при закладанні церкви у Печер-ську використовував як міру свій «золотий пояс» (приблизно 108 см).
У 1875 р. Російська імперія підтримала Метричну конвенцію, яку підписали повноважні представники 17 держав, а з 1900 р. почала застосовувати метричну систему мір паралельно із загальнослов'янською.
У 1799 р. Луганський завод уже виготовляв вагові гирі, які підлягали державному тавруванню (перевірці на точність та спеціальному їх позначенні). Тоді ж було засновано Міжнародне бюро мір і ваг (МБМВ).
Першу на території України Палату торговельних мір і ваг було відкрито у 1901 р. в Харкові.
Розвиток міжнародної торгівлі зумовив необхідність уніфікації (узгодження) національних стандартів. Були створені міжнародні стандарти, які враховували останні досягнення науки і техніки високорозвинутих країн. Безпосереднє співробітництво різних країн у галузі стандартизації почалося з 1921 p., коли була створена Міжнародна федерація національних асоціацій зі стандартизації (ІСА). У 1943 р. у межах ООН було засновано Координаційний комітет з питань стандартизації, а в 1946 р. у Лондоні — Міжнародну організацію зі стандартизації (ICO, ISO).
У 1931 р. Українську головну палату мір та ваг було реорганізовано в Український комітет стандартизації (УКС), що мав численні лабораторії та проводив дослідні роботи. Після приєднання до СРСР Західної України і Північної Буковини у 1940 р. повірочну мережу України поповнили установи Львова, Ковеля, Рівного, Тернополя, Чернівців та ін.
Протягом 60—90-х років XX ст. в Україні було створено низку науково-дослідних інститутів та центрів метрології і стандартизації, заводи почали виготовляти різноманітні технічні засоби вимірів, еталони, широко видавалася наукова та освітянська література.
24 травня 1991 року, після того як Україна стала незалежною державою, було утворено Державний комітет УРСР зі стандартизації, метрології та якості продукції, який постановою Кабінету Міністрів України від 8 квітня 1992 року перетворено на Державний комітет України зі стандартизації, метрології та сертифікації.
У 1992 р. Україна (Держстандарт України) приєдналась до КООМЕТ (СООМЕТ) — Організації державних метрологічних установ країн Центральної і Східної Європи, утвореної у Варшаві в 1991 р. Держстандарт України проводив роботи за програмами у межах п'яти міждержавних угод з метрології із країнами СНД. Указом Президента України від
1 жовтня 2002 року Держстандарт пере іменовано на Державний комітет технічного регулювання та споживчої політики (Держспоживстандарт). Натепер в Україні працює 35 державних центрів стандартизації, метрології та сертифікації, які розташовані в усіх обласних центрах, Севастополі, а також у містах обласного підпорядкування 6-ти областей. Станом на 2005 р. вони підпорядковані Державному комітетові України з технічного регулювання та споживчої політики (раніше — Держстандарт України).
Отже, зважаючи на те, що метрологія, стандартизація та сертифікація тісно переплітаються та взаємно доповнюються, історію їх розвитку можна поділити на етапи.
Перший етап (починаючи з V—III тис. до н. є. і до кінця
XIX ст.). Це був період природного розвитку. Тоді стандартизувалися мова, писемність, були створені перші одиниці міри і ваги, тобто важливі складові в метрології і стандартизації, започаткувалася стандартизація як основа розвитку виробництва.
Другий етап (закінчення XIX ст. і до Другої світової війни). Науково-технічний прогрес зумовив широке використання електричної енергії, створення індустріального суспільства, було започатковано сучасну техніку управління виробництвом, що особливо актуалізувало потреби у застосуванні метрології і стандартизації.
Третій етап (після Другої світової війни і до 80-х років XX ст.). Період характеризується появою нових видів техніки і технології, ядерної енергії, електроніки, систем зв'язку, космічних апаратів, штучних матеріалів і т. д. Людське суспільство усвідомило, якої шкоди воно може завдати довкіллю, проблеми якості життя, охорони води, повітря, ґрунту почали вважати одними з основних. Удосконалилися засоби метрології, розширився діапазон вимірюваних параметрів, зросла точність вимірів, розвивалися міжнародні стандартизація і сертифікація.
Четвертий етап (початок 80-х років XX ст. і дотепер). Характерними ознаками цього етапу є переважаюча роль технічної регламентації інформаційного обміну, наявність програмного забезпечення діяльності, інформаційних мереж зв'язку і способів обробки та передавання інформації, стандартизація навколишнього середовища для проживання, витіснення локальних систем стандартизації, прискорення технічного розвитку та збільшення обсягів торгівлі за рахунок стандартизації і сертифікації, врахування чинників довкілля у багатьох сферах життя суспільства, сертифікація систем менеджменту якості та систем екологічного менеджменту, впровадження інтегрованих систем менеджменту, стандартів з безпеки життєдіяльності та етики бізнесу у контексті рішень міжнародних конференцій у Ріо-де-Жанейро (1992) та Йоганнесбурзі (2002) про сталий (врівноважений) розвиток.
