8.4. Методи мінімізації та перенесення ризиків при міжнародному кредитуванні
Однією з умов міжнародного кредиту, як уже зазначалося, є захист від ризиків.
До ризиків операторів міжнародного ринку банківських кредитів відносять:
кредитний ризик, або ризик неплатоспроможності позичальника;
валютний ризик, пов’язаний з коливаннями валютного курсу;
регіональний ризик (ризик, пов’язаний з діяльністю в певному регіоні чи в одній країні);
органічний ризик, пов’язаний зі змінами ринкових умов і якості всього сектору фінансового ринку;
ризик зміни ціни товару після укладення контракту;
відмова імпортера від прийняття товару, особливо при інкасовій формі розрахунку;
помилки в документах чи оплаті товарів;
зловживання чи розкрадання валютних коштів;
коливання процентних ставок;
інфляція.
У сучасних умовах використовуються такі методи мінімізації та перенесення ризиків при міжнародному кредитуванні:
відбір кредитів та структурування;
диверсифікація кредитних вкладень — розподіл наданих кредитів між різними суб’єктами різних країн у різній валюті;
професійне оцінювання кредитоспроможності позичальника;
вимога якісного і достатнього забезпечення виданих кредитів;
оперативність при стягненні боргу — термінове вжиття заходів, щодо стягнення боргу в разі виникнення у позичальника фінансових проблем;
надання кредитів синдикатом банків, що дозволяє диверсифікувати ризик між його учасниками залежно від участі в кредиті;
використання гарантій (уряду чи першокласного банку);
страхування міжнародних кредитів (переважно середньо- і довгострокових експортних) — страхування майна кредитора в окремих високоризикових міжнародних кредитних операціях у спеціалізованих страхових організаціях, переважно в державних;
хеджування.
На вибір конкретного методу страхування валютного і кредитного ризиків впливають такі фактори:
особливості економічних і політичних відносин із країною — контрагентом угоди;
конкурентоспроможність товару;
платоспроможність імпортера чи позичальника;
чинні законодавчі обмеження на проведення валютних чи кредитно-фінансових операцій у даній країні;
строк, на який необхідно отримати покриття ризику;
наявність додаткових умов здійснення операції (заставний депозит, гарант третьої особи);
перспективи зміни валютного курсу чи процентних ставок на ринку і т. п.
8.5. Лізинг, факторинг та форфейтинг у кредитуванні експортно-імпортних операцій
Як уже зазначалось, за формою міжнародні кредити поділяють на фінансові та комерційні.
Комерційний кредит – це кредит як різновид розрахунків, тобто розрахунків із розстрочкою платежів.
Основними видами комерційного кредиту є: фірмовий кредит; вексельний кредит; обліковий кредит; овердрафт; акцептний кредит; факторинг; форфейтування; лізинг.
Особливу роль у сучасних міжнародних економічно-фінансових відносинах відіграє лізинг. Це особлива форма руху позичкового капіталу, який надається насамперед у формі кредиту з наступним правом купівлі товару. Серед інших форм лізингу найбільш поширеним є фінансовий лізинг як різновид довгострокового кредитування, що за своїми результатами рівнозначний продажу товару в розстрочку. При цьому обладнання здається на термін, який близький або дорівнює строку амортизації.
Лізинг — це комплекс майнових та економічних відносин, що виникають у зв’язку з придбанням у власність майна і наступного передання його у тимчасове користування і володіння за певну плату.
За економічною природою лізинг схожий з кредитними відносинами й інвестиціями. Такі принципи кредитних відносин, як строковість, поверненість, платність, притаманні і лізингу. При лізингу власник майна передає його на певний строк у тимчасове користування і в обумовлений строк повертає його назад, а за послугу отримує комісійні. Тільки учасники оперують не грошовими коштами, а майном (основним капіталом). І тому лізинг класифікують як товарний кредит в основні фонди, а за формою він схожий з інвестиційним фінансуванням.
З погляду майнових відносин лізингова угода складається з двох взаємозв’язаних частин:
угода про купівлю-продаж;
угода, що стосується тимчасового використання майна.
Лізингова операція — це довгострокова оренда матеріальних цінностей, придбаних лізингодавцем для орендатора з метою їх виробничого використання при збереженні права власності на них за лізингодавцем на весь строк угоди; специфічна форма фінансування вкладень (або альтернативна форма міжнародного кредитування) в основні фонди при посередництві спеціалізованої (лізингової) компанії, яка купує майно для третіх осіб та передає його в довгострокову оренду.
Основними елементами лізингової операції є:
об’єкт і суб’єкти (сторони лізингової угоди);
термін лізингової угоди;
лізингові платежі;
послуги, що надаються за лізингом.
Об’єктом лізингової операції є будь-яка форма матеріальних цінностей, яка не зникає у виробничому циклі, а також земельні ділянки та інші природні об’єкти. За природою об’єкта, що орендується, розрізняють лізинг рухомого і нерухомого майна.
Суб’єктами лізингової операції виступають сторони угоди, якими є:
власник майна (лізингодавець) — особа, яка спеціально придбаває майно для здавання його у тимчасове використання;
користувач майна (лізингоотримувач) — особа, яка отримує майно у тимчасове використання;
продавець (постачальник, виробник) майна — особа, яка продає майно, що є об’єктом лізингу;
інвестор — особа, що бере участь у фінансуванні лізингової угоди (у разі високої вартості угоди для фінансування проекту лізингодавцем залучаються банки, страхові компанії, інвестиційні фонди та ін.).
До прямих учасників лізингової угоди відносять:
лізингові фірми або фінансові компанії. Останні поділяються на компанії, що спеціалізуються тільки на фінансуванні лізингової угоди (оплата майна), й універсальні компанії, що здійснюють фінансування не тільки угоди, а й пов’язаних з її з реалізацією операцій, наприклад технічне обслуговування, навчання, консультації;
виробничі, торговельні, транспортні підприємства та населення, які мають ліцензію на лізингову діяльність і достатню кількість фінансових коштів;
постачальники об’єкта угоди (виробничі та торговельні компанії).
До непрямих учасників лізингової угоди відносять установи, у статуті яких передбачена лізингова діяльність:
комерційні банки;
інвестиційні банки;
страхові компанії;
брокерські компанії;
інші посередницькі фірми.
Строк лізингової угоди – це період лізингу, тобто строк дії угоди.
Сутність лізингової операції полягає в тому, що потенційний лізингоотримувач, у якого відсутні вільні фінансові кошти, звертається до лізингової компанії з пропозицією укласти лізингову угоду. Відповідно до цієї угоди лізингоотримувач вибирає продавця, який має необхідне майно; лізингодавець придбаває його у свою власність і передає його лізингоотримувачу у тимчасове володіння і використання за обумовлену в угоді лізингову плату. По закінченні угоди залежно від його умов майно повертається лізингодавцю чи переходить у власність лізингоотримувача.
Схему організації класичної лізингової угоди передбачає (див. рис. 2):
1 – одержання заявки від лізингоодержувача;
2 – перевірка платоспроможності лізингоодержувача, оцінка ефективності лізингового проекту;
3 – відправлення постачальнику замовлення;
4 – одержання позики для проведення лізингової угоди;
5 – укладення договору купівлі-продажу об’єкта лізингу;
6 – прийняття обладнання до експлуатації;
7 – укладення лізингової угоди;
8 – укладення договору про технічне обслуговування лізингового майна;
9 – страхування об’єкта лізингу;
10 – виплата лізингових платежів;
11 – повернення позики та виплата процентів.
Рис. 2. Схема організації класичної лізингової угоди
Процес організації лізингової операції складається з кількох етапів.
Перший етап: виробник обладнання і майбутній лізингодавець укладають угоду про купівлю-продаж і виступають як продавець і покупець. При цьому користувач майном юридично не бере участі в угоді купівлі-продажу, хоча є активним учасником угоди, бо вибирає обладнання і конкретного постачальника. Усі технічні питання реалізації угоди купівлі-продажу (комплектність, строки та місце постачання, гарантійні зобов’язання і т.п.) вирішуються між виробником і лізингоотримувачем, на лізингодавця покладається забезпечення фінансового боку угоди.
Другий етап: покупець майна здає його у тимчасове користування, виступає як лізингодавець. При цьому хоча продавець майна уклав угоду купівлі-продажу з лізингодавцем, він несе відповідальність за якість обладнання перед користувачем.