Прорахунки Директорії унр:

1. Поширення так званої “отаманщини” на Україні – військова та цивільна влада на місцях захоплена керівниками повстанських загонів, які дуже скоро почали ігнорувати накази центральної влади, спираючись на свої військові загони.

2. Звільнені всі призначені при гетьмані чиновники.

3. Зруйнована система судів та поліції.

4. Перебудова державної влади часів гетьмана відбувалася без чіткого плану, що фактично зруйнувало державний апарат.

5. Втрата контролю над місцевими органами влади на Україні.

6. Від участі в виборах та управлінням країною відсторонювалися не тільки крупна буржуазія та поміщики, а навіть дрібні підприємці та національна інтелігенція.

5. Поразка Директорії.

Невдалі переговори з більшовиками, а потім країнами Антанти, невдачі на фронті та анархія в тилу підірвали віру населення в здатність керівників Директорії УНР керувати країною.

В після невдалих переговорів з більшовиками В. Винниченко вийшов у відставку та виїхав за кордон. Директорію очолив С. Петлюра. Емігрували також М.С. Грушевський, М. Шаповал та В. Чехівський.

Неготовність найвидатніших діячів українського національного руху жорстко керувати країною заради її порятунку справили негативне враження на населення.

Невдачі на фронті:

3 січня 1919 р. – більшовицькі війська зайняли Харків. До нього переїхали ЦК КП(б)У та Тимчасовий робітничо-селянський уряд України від імені якого діяли радянські війська. Харків проголошено столице Радянської України.

12 січня 1919 р. Перша українська радянська дивізія вибила сили Директорії з Чернігова.

19 січня – сили УНР залишили Полтаву, 27 січня – Катеринослав.

2 лютого 1919 р. Директорія покинула Київ і переїхала до Вінниці. 5 лютого більшовики вступили в Київ.

Невдачі на фронті викликали розклад в армії та тилу.

Дуже швидко від армії Директорії в 100 тис. багнетів, залишилося всього 25 тис. Селянські повстанські загони, які боролися проти гетьмана, не бажали далі воювати проти більшовиків та захищати УНР. Частина місцевих отаманів оголосила, що не визнає ніякої влади, а частина взагалі перейшла на бік більшовиків.

Частина українських партій в цих умовах заявили про підтримку радянської влади на Україні.

В січні 1919 р. від українських соціал-демократів відокремилась група так званих “незалежників” Ю. Мазуренка, які заявили про підтримку радянської влади. На їх бік перейшов отаман Зелений – командир Дніпровської дивізії під Києвом.

Члени партії “Боротьбистів”, які відокремилися від УПСР ще в правління гетьмана П. Скоропадського, теж підтримали Радянську Владу. Близький до них отаман Григор’єв, який командував силами диреторії на Хесонщині та Єлізаветградщині теж 5 лютого 1919 р. перейшов на бік більшовиків. Антибільшовицький фронт на Україні розвалився.

18 березня 1919 р. більшовицькі війська зайняли Вінницю, 19 березня 1919 р. – Жмеренку – Український фронт було розірвано на дві частини. На півдні в середині квітня 1919 р. найкращій Запорізький корпус УНР потрапив в оточення під станцією Вапнярка і змушений був відступити в Румунію, втративши все озброєння.

Армія Директорії УНР була в травні – червні 1919 р. затиснута більшовиками між містами Староконстянтинів, Проскурів, Кам’янець-Подільський.