11.9. Виражальні засоби риторики

Складно буває зрозуміти використання слів у переносному, образно­му значенні - тропи. Але використання тропів надає мовленню свіжості й виразності.

Виникнення тропів, очевидно, співпадає зі становленням людської мови як такої, коли первісна людина ще не відокремлювала себе від довкілля, намагаючись осягнути взаємозв'язок речей у світі. Троп саме і встановлює ці зв'язки, знаходячи аналогії, порівняння. Наприклад, "залізна брама" - брама, зроблена з заліза (у прямому значенні). Якщо ж кажемо залізний характер, то це вже переносне значення. Троп є обов'язковим елементом поетичної мови і нерідко - красномовства, його можна назвати формою художнього мислення.

11.9.1. Тропи та їх риторичні ресурси

До тропів належать: епітети, порівняння, метафори, уособлення та ін. їх поділяють на прості (епітет та порівняння) і складні (всі інші).

Порівняння - зіставлення одного предмета з іншим на основі їх спільної ознаки; своєрідний живопис словом, покликаний розбудити уяву слухача (читача): "Книга - морська глибина" (І. Франко).

Порівняння відіграють дуже важливу роль в описах: вони допомага­ють уявити об'єкт зображення.

Епітет образно визначає річ, людину чи дію, підкреслюючи найха­рактернішу чи вражаючу якість. "Чи слід молодиці світити грішним волос­сям проти Божого сонця?" (І. Нечуй-Левицький).

Метафора - перенесення ознаки на подібну річ: чаша терпіння, печать мовчання, у чужу душу не влізеш, випити гірку чашу та ін. Метафори охоче використовують поети:

Жоржини на чорнобильській дорозі вже другий рік як струшують біду.

(Л. Костенко)

Метафору можна назвати "головним" тропом. У "Поетиці" Аристоте­ля підкреслюється важливість опанування метафор і зазначається, що вміння складати гарні метафори - ознака справжнього таланту.

Уособлення - надання неживим речам або нелюдському життю людсь­ких рис: лисичка-сестричка, вовчик-братик тощо. Уособлення дуже харак­терне для фольклору з його міфоиоетичною свідомістю; воно охоче викори­стовується також і літераторами: "Алісиїумить, стогне... "(О. Кобилянська).

Уособлення відмінне від персоніфікації, яка полягає в одушевненні дов­колишнього світу.

Персоніфікація. Дуже близький до уособлення прийом, тільки тут аб­страктне явище набуває рис живої особи: "Туга зійшла по Руській Землі" ("Слово о полку Ігоревім"). Або:

Ой, не крийся, природо, не крийся, Що ти в тузі за літом, у тузі...

(П. Тичина)

Алегорія - зображення абстрактного поняття чи явища через конкрет­ний образ. Алегорія однозначна (на відміну від символа), вона схожа на емблему. Наприклад: відома всім алегорія: кохання - серце; або алегорич­не зображення зміни війни на мир - "І перероблять мечі свої на лемехи, а списи свої на серпи" (Іс. 2-4).

Не слід змішувати алегорію з символом, бо він буває багатозначним, а алегорія однозначно виражає суть явища, предмета. Так само алегорія відрізняється від уподібнення, в якому немає двоплановості зображення.

Символ - це багатозначна метафора. Основною відмінністю символу від алегорії є те, що кожна людина може розшифрувати символ по-своєму, він - багатозначний. Деякі символи широко використовуються в нашій повсякденній мові (наприклад, зоряне небо сприймається як символ духов­ної висоти). Символи полюбляє церковна словесність: в Євангелії від Івана Ісус Христос називає себе Виноградиною, Батька Свого - Виноградарем, а символом Його учнів є галуззя (15: 1-5).

Метонімія - перенесення назви з одного предмета на інший за умови суміжності значень. Наприклад: порцеляна (як матеріал, з якого зроблено посуд, так і сам посуд), тарілка борщу (як посуд для їжі, так і міра їжі).

Синекдоха - різновид метонімії, перенесення значення з одного слова на інше на основі кількісних відношень: частина замість цілого, ціле замість частини, однина замість множини, множина замість однини. На­приклад: "перемовитися словом", "учень тепер вже зовсім не той"; Як кидалась ти на списи, на луки, Пунійська Львице, яросте Ваала!

(Олег Ольжич)

Гіпербола - художнє перебільшення або укрупнення: "Мало який птах долетить до середини Дніпра" (М. Гоголь). Гіперболи часто вживають у політичній полеміці та пропаганді тощо.

Літота - художнє зменшування. Наприклад: "Від Ніжина до Києва ру­кою подати", "О принесіть, як не надію, то крихту рідної землі...".

Перифраз - описовий зворот мовлення, що вживається для того, аби надати реченню більшої виразності, уникнути повторення (пор. із синоні­мом). Наприклад: "Мав вилупиться чорт, та півні заспівали - вродився чо- повік. Так тобі й рає, так тобі й крутить, мов той рогатий анциболот у чорториї" (Б. Грінченко), "Лягло костьми [загинуло] людей муштрованих [солдатів] чимало" (Т. Шевченко).

II.9.2. Риторичні фігури

Нижче подані явища, які звичайно іменують риторичні фігури, не відно­сяться, строго кажучи, до сфери художнього образу, хоча звичайно опису­ються в словниках літературознавчих термінів. Це гра повсякденним сло­вом на рівні синтаксису, комбінації слів. Синтаксис - один з найважливіших рівнів мовлення, тому що саме він відображає структуру мислення. Син­таксис підкреслює, акцентує увагу на певних важливих моментах, що уста­лилися в кожній національній мові протягом століть. Стійкі синтаксичні звороти, які склалися в тій чи іншій національній мові, й називають фігу­рами (від лат. figura - позиція в танку).

Симплока - співпадання в паралельних структурах початку, кінця або середини. Наприклад: "Хто вимагав допиту рабів? Аппій! Хто їх представ­ляв? Аппій!" (Цицерон).

Інколи розрізняють синтаксичні та стилістичні фігури, хоча зазвичай їх просто ототожнюють. Окремі посібники відносять до розряду синтак­сичних фігур такі.

Риторичні вигуки. Для ораторської мови характерні риторичні вигуки - це гасла в чистому вигляді. Наприклад: "Бережіть природу!", "Шануйте батьків!"

Риторичні звертання. Риторичні звертання виражають емоційне став­лення оратора до об'єкта його промови, причому оратори часто зверта­ються не тільки до людей, але й до неживих предметів або абстрактних понять: "Тобі, Вітчизно, наші душі й наші серця!"

Риторичні питання. Питання, відповідь на які вже закладено в самому питанні, чи відповідь не потрібна. Вони передають роздуми автора. На­приклад: "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" (Панас Мирний).

Іронія - фігура, за допомогою якої авторові легко натякнути на своє ставлення до об'єкта, дати зрозуміти аудиторії, що він критично ставиться до зображуваної ним людини чи явища, хоча прямо цього не висловлює. Наприклад:

Колись були Орфеї, а тепер корифеї.

А як же він став корифеєм, як не був Орфеем?

Сам Орфей не був корифей.

Він навіть не бував у Спілці.

(JI. Костенко)

Каламбур - це гра співзвучністю слів, яка має відтінок комізму. На­приклад: "Ноздрьов був певною мірою людиною історичною. Жодне зібран­ня, де він бував, не обходилося без історії" (М. Гоголь). Проте каламбури більш притаманні побутовому, ніж іншим видам красномовства.

Парадокс - це неочікуване судження, висновок, що різко розходяться з загальноприйнятою думкою чи з логікою попереднього тексту. Одним з найвідоміших парадоксів є вислів відомого античного оратора Сократа: "Я знаю, що я нічого не знаю ".

Анафора - лексико-синтаксичне повторення слів чи словосполучень на початку прозових речень (у віршах - рядків). Наприклад: "Голос Господній із силою, голос Господній з величністю. Голос Господній ламає кедрини, го­лос Господній трощить кедрини, кедрини ліванські" (Іс. 29: 4-5).

Епіфора - зворотний анафорі прийом, повторення тих же слів (слово­сполучень) у кінці речень (у віршах - наприкінці віршових рядків або строф). Наприклад: "Теплота нашого серця - тобі, Тарасе! Щира любов наша - тобі, Тарасе!"

Інверсія - незвичний, нехарактерний для певної національної мови по­рядок розташування слів. Використовується з метою звернути увагу слу­хача. Наприклад: "Пити за перемогу не годиться завчасно, то прикмета погана " (Н. Рибак).

Еліпс - пропуск слова, яке легко відтворити, воно ніби "підказується" контекстом (пор. з неповними реченнями). "Як захрестити себе й навкру­ги, то [тоді] чорт не приступить " (Марко Вовчок).

Алюзія - натяк на якийсь відомий історичний, міфологічний або зага­лом історико-культурний факт. Наприклад: нитка Аріадни, Танталові муки і т. п. Зазвичай алюзія є ознакою ерудиції та спрямовує розмову в річище високого стилю. Але слід пам'ятати, що мовець в такому випадку звер­тається до співбесідника, який належить до одного з ним рівня, має спільний культурний код. Зловживання алюзіями серед "чужих" здатне лише при­ховати зміст.

Ремінісценція - несвідомий або цілеспрямований спогад про інший твір; його пороблене відтворення (прийом, розрахований на асоціації читачів). Реміпесценція має місце в творах багатьох українських письменників, на­приклад, у творі М. Йогенсена "Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки Альцести у Слобожанську Швейцарію", навіяні тво­рами Л. Стерна, В. Шкловського, Б. Пастернака, В. Поліщука.

Градація - стилістичний прийом, що дозволяє відтворити вчинки, дум­ки, почуття чи події в розвитку: "Прийшов, побачив, переміг " (Юлій Цезар). Є два види градації:

1. Клімакс - розташування слів за принципом семантичного підсилен­ня, накопичення:

Як не крути,

на одне виходить,

слід би катюгам давно зазубрить:

можна прострелити мозок,

що думку народить,

думки Ж нє вбить/

(В. Симоненко)

2. Антиклімакс - розташування слів за принципом семантичного по­слаблення ознаки або її втрати:

Може, й поети лиш ті, Що за юнацтва вже сиві... ... Мрії мої золоті, Мрії мої нещасливі!

(Є. Плужник)

Усі подані вище тропи та фігури в основному базуються на прагненні мовця найбільш повно й виразно передати думки та емоції. Проте в ос­танні роки поширюється практика використання ірраціонально-алогічних, неправильних з погляду логіки й навіть граматики структур. Ці конструкції сьогодні навіть узаконюються як ораторська норма. Це, безперечно, вплив живої розмовної мови, але інколи це набуває неприродного характеру хи­зування своєю невченістю. Явище це, в принципі, не нове: вже старовинні риторики подають класифікацію подібних фігур.

ЗОВНІШНІЙ ВИГЛЯД І ПОВЕДІНКА ОРАТОРА

11.10.1. Вигляд оратора

Зовнішність є вагомим чинником успіху того, хто виступає. І тут важ­ливо володіти собою, вміти "створювати імідж", певний образ. Недарма існує спеціальна професія - іміджмейкер, тобто людина, що допомагає ство­рити імідж. Зачіска, охайність рук та нігтів, макіяж, стан взуття та одягу - все це уважно фіксується і впливає на сприйняття ваших слів.

Не кожен може похвалитися, що природа дала йому високий зріст, міцну статуру й грацію жестів. Але буває, що зовні непоказна людина, коли виступає, мов магніт, притягує увагу аудиторії. За кожним її жес­том уважно стежать, підкоряючись ритмові її виступу.

Інколи промовець спирається на атрибути своєї професії, які забезпе­чують бажаний імідж автоматично. Так, у церковному красномовстві ка­федра чи амвон, блискуче тло інтер'єру, пишні ризи вже забезпечують пев­ну увагу слухачів.

Інша справа - світське красномовство. Тут, щоб привернути до себе увагу, оратор мусить вдаватися до певних прийомів. При цьому важливо дотримуватися міри. Не варто бути ексцентричним, не личить екстрава­гантно одягатися, так само, як і робити незвичайну зачіску, вдаватися до особливих жестів тощо.

Вираз обличчя, хода, якою ви проходите до місця виступу, постава - випростана чи згорблена, ваша жестикуляція -- створюють певне вражен­ня ще до того, як ви сказали перше слово. Симпатія чи антипатія до орато­ра формується саме в ці найперші хвилини.

У кожної людини є те, що називають чарівністю (або шарм, як кажуть французи). Та не кожен вміє її використовувати. Недосвідчений оратор інколи боїться аудиторії. Йому здається, що всі його сприймають критич­но, що його "наскрізь бачать". Але насправді кожен може змусити аудито­рію слухати свій виступ. Треба тільки бути щирим і ставитися до людей з повагою. Навпаки, всяке хитрування, намагання "себе подати", якось підкреслено "причепуритися" можуть сприйматися як вияв комплексу не­повноцінності.

Водночас треба пам'ятати, що слухачі чекають від вас чогось більшого, ніж просто "розмови на рівних", - важливих, повчальних речей. Якщо ви тримаєтеся перед ними непевно, немов перепрошуєте за те, що ви тут є і марнуєте чужий час, ваші справи кепські. Оратор повинен почувати себе володарем ситуації. Але владність полягає не в тому, щоб пригнічувати слу­хача своїм авторитетом. Довірливість і щирість повинні читатися на вашо­му обличчі з найперших моментів спілкування з людьми [2, с. 198-199].

11.10.2. Вихід до слухачів

До місця промови треба йти спокійно, не бігти, не поправляти на ходу одяг чи зачісуватися й т. п. Є перевірений досвідом прийом: починати йти з півкроку, а не з широкого кроку. Пройшовши до місця, наберіть впевненої пози й починайте. Якщо вам треба прочитати текст з листка, не втуплюйте­ся одразу в папірці. Огляньте людей, усміхніться. Запам'ятайте: той, хто кладе перед собою текст і читає, заклякнувши в одній позі, немов хоче сховатися від слухачів, справляє враження людини-магнітофона [2, с., 199].

11.10.3. Погляд

Негарно спрямовувати погляд у вікно, у стелю або заплющувати очі під час виступу. Не треба також дивитися "крізь" людей байдужим, відчу­женим поглядом. Досвідчений оратор уміє дивитися так, що кожен слухач відчуває його погляд "саме на собі". Майстерність дивитися на кожного окремо й водночас на всіх приходить із часом. Треба вчитися поступово переводити погляд з одного ряду облич на наступний, повертатися погля­дом до тих, хто виявляє до вашого виступу особливий інтерес. Існує й та­кий прийом: час від часу повільно "малюйте" очима цифру 8, що наче ле­жить горизонтально на рівні очей глядачів.

За дослідженнями психологів, погляд "очі в очі" неприємний: він є ви­разом агресії та спричиняє напругу, недовіру або гнів. Недаремно ж люди звичайно лише "зустрічаються поглядами" й тут-таки відводять очі один від одного [2, с. 199].

11.10.4. Жестикуляція

Жести поділяються на механічні, ілюстративні та емоційні. Механічні жести - це жести, що супроводжують промову без зв'язку з її змістом, тоб­то робляться автоматично. Оратор, навіть не замислюючись над цим, ро­бить одноманітні рухи рукою, поправляє зачіску, тре перенісся і т. п. Ілюст­ративні жести - це жести, які зображують те, про що йде мова. Наприклад: поїзд рушив, і при цьому лектор робить рух рукою уперед і т. п. Ані меха­нічних, ані ілюстративних жестів допускати не слід. Вони тільки відволіка­ють від промови, а іноді і взагалі створюють комічне враження.

Оратор повинен користуватися емоційними жестами. Емоційні жести - це жести, що підсилюють виразність промови, прикрашають її, допомага­ють у виділенні основних думок. Головне, щоб ці жести у промовця були природними. Трохи повертайте голову й корпус, робіть жести руками лише в найважливіших місцях промови. Не тупцюйте на місці, а непомітно переносьте центр ваги тіла з однієї ноги на другу. Ноги треба тримати трохи розставленими, одну ногу виставити дещо вперед. Коліна мають почува­тися гнучкими. Груди й руки треба тримати без напруги.

Якщо від нервозності ви не знаєте, "куди подіти руки", використовуй­те старовинний акторський прийом: між середнім та великим пальцями кожної з рук утримується малесенький, непомітний уламок сірника.

У найвиразніших місцях промови робіть корпусом легкий рух уперед, спираючись на носок, або й цілий крок уперед. Живіт має бути підтягнений.

Якщо вас "заціплює", знайдіть куток, аби кілька разів зігнути коліна, крутнути головою й плечима, змахнути руками. Якщо перехоплює дихан­ня, кілька разів енергійно зігніться. Усе це знімає напругу. Мета таких за­собів - набути спокійної постави (розслабитися).

Не розглядайте свої руки чи нігті. Подумки проаналізуйте вираз об­личчя: чи не насуплені у вас брови, чи не зібралося у зморшки чоло, чи не роззявлено рот. Буває, що від хвилювання обличчя начебто завмирає. У такому випадку перед тим, як виступати, два-три рази з усієї сили напруж­те м'язи обличчя. Посміхніться, "до вух" розтягнувши губи. Піднесіть бро­ви "аж до зачіски". Спробуйте порухати вухами. Звичайно, це треба роби­ти, щоб ніхто не бачив. Наведені вправи займуть кілька секунд, але в результаті м'язи обличчя повністю розслабляться, воно набуде спокійного виразу.

Якщо ви легко червонієте, знічуєтеся - наберіть повні груди повітря й не видихайте, скільки можете утриматися. Зробіть таку затримку раз, дру­гий, третій. Дихання автоматично почне саморегулюватися. Загалом воно має бути цілком вільне, спокійне. А відтак легені ритмізують роботу сер­ця, кровообіг стане нормальним [2, с. 199-201].

11.10.5. Голос

Людей з "пошкодженим" голосом небагато. Від природи кожен може добре володіти своїм голосом. Індійські йоги навіть вважають, що хрип­кий, гнусавий чи неприємний голос не притаманний людині, що веде гідний спосіб життя. Пияцтво та куріння - головні вороги голосу. Час його ста­новлення - юнацькі роки. Чоловічий голос уже пройшов підлітковий "злам", але ще не звучить на повну силу: це станеться десь під 30 років.

Наш голосовий апарат - багатющий інструмент. Дихальні органи, мов міхи в органі, наповнюються повітрям. Воно змушує вібрувати зв'язки в дихальному горлі. Гортань, ротова та носова порожнини утворюють ре­зонатори. Губи, язик, нижня щелепа й м'яке піднебіння артикулюють (тво­рять) звуки.

Правильні артикуляція й вимова, добра дикція - запорука успіху. По­трібно чітко й правильно вимовляти кожен звук, виправляти шепелявість, гаркавість, недбалу вимову. Дехто вимовляє замість потрібного звуку зовсім інший. Наприклад, "в" замість "л". Промовте всі літери алфавіту як звуки (а ще краще - запишіть на магнітофон і прослухайте). Якщо ваша дикція не дуже чітка, на допомогу можуть прийти різні скоромовки, які дають змогу виробити досконалу вимову будь-яких звуків. Чи достатньо гучний ваш голос? Якщо він глухий і тихий, потрібно ширше спиратися на дихання, дати струменю повітря з легенів звучати сильно, вільно й чисто. Кожне слово треба чути, не можна зливати кілька слів у якусь невиразну звукову масу. Чіткість вимови часто залежить і від розмірів приміщення, у яких виступає оратор. Потрібно пам'ятати, що більше приміщення, то по­вільніше розповсюджуються звукові хвилі. Щоб вони не змішувалися, ора­тор повинен дати їм час для поширення. Тому у великих приміщеннях ора­тор повинен говорити повільніше, ніж у маленьких.

Правильне сприйняття аудиторією промови залежить і від темну її виголошення (тобто швидкості, з якою оратор вимовляє звуки, склади чи слова за одиницю часу). Оратора, який взяв неправильний темп, переста­ють слухати. Якщо промова виголошується занадто швидко, аудиторія не встигає сприймати почуте, втрачає стрижень розмови, а незабаром й інте­рес до неї. Але так само погано, якщо оратор говорить дуже повільно - аудиторія випереджає його у сприйнятті інформації і ефект гой самий: інте­рес до промови втрачається. Найбільш оптимальний для сприйняття та­кий темп: від 120 до 150 слів за хвилину.

Контролюйте тсситуру (діапазон) свого голосу. Дехто хоче говорити "не своїм голосом", наприклад, більш басистим, ніж є насправді. Вихо­дить штучно, негарно. Висота голосу дана від природи, її треба викорис­товувати такою, якою вона є. Діапазон голосу в людини звичайно стано­вить 1,5-2 октави, але зазвичай людина говорить на 3-4-х нотах. Розширюйте діапазон свого голосу, але робити цс потрібно поступово й повільно. Перехід від низького тону до високого і навпаки допомагає при­вернути увагу слухачів до певних місць промови.

Дотримуйте паузи. Пауза -це один із дієвих засобів впливу на слухача. Недарма, наприклад, серед акторів (у яких виразне проголошення тексту відіграє дуже важливу роль) добрим актором вважається той, хто вміє "три­мати паузу". Паузи поділяють на дихальні, логічні та психологічні. Дихальні паузи використовують, щоб набрати повітря. У цей момент ви відпочиває­те самі й даєте відпочити аудиторії. Але треба стежити за тим, щоб ці пау­зи співпадали з паузами логічними. Логічні паузи відображають структуру тексту (насамперед розділові знаки). Психологічні наузи використовують, аби звернути на щось увагу слухачів чи підготувати їх до якогось важливо­го моменту. Пауза використовується при переходах від однієї думки до іншої, щоб підкреслити якусь думку (наприклад, коли ритор використовує такий прийом, як обрив і т. п.). Але уникайте невиправданих пауз, які псу­ють промову, утруднюють її сприйняття. Щоб цього уникнути, фразу по­трібно обміркувати перед її виголошенням, а не в процесі виголошення.

Є прийом: почати з паузи (ораторська пауза) - це зацікавлює. Але не мовчіть занадто довго, бо складається враження, що ви розгубилися.

Нарешті, вправно користуйтеся інтонаціями. Монотонне проголошен­ня промови стомлює. Лише паламар чигає речитативом, монотонно. Про­мовець виголошує не сакральний (священний) текст, а говорить "від себе", отож й інтонаційний малюнок тут розкутіший, багатший. Уникайте "не­рішучої" інтонації. Взагалі ж учені підрахували, що слухачі не засвою­ють ЗО- 40 % промови, якщо її інтонація невиразна, не відповідає змісту. Тому промовець у момент виступу повинен сконцентруватися на тексті виступу і тих думках та почуттях, які він хоче передати в поомові [2, с. 201-203].