84. Речові права на чуже майно. Загальна характеристика прав на чужі речі

Важливим речовим правом є право на чужі речі. У цьому випад­ку право власності належить одній особі, в той час як інша особа має на те саме майно таке ж (безпосереднє) речове право, тільки вужче за змістом.

Отже, права на чужі речі — це самостійні (але похідні від права власності) речові права, які надають особі, котра їх має, можли­вість безпосереднього користування певним майном для певної мети та у встановлених межах.

Для прав на чужі речі характерні такі ознаки:

1. похідний від права власності характер;

2. абсолютний характер таких прав;

3. слідування "права за речами" (тобто, право на чужу річ пов'яза­не з певною річчю і без неї не існує. Зміна власника не є підставою для припинення суміжних речових прав);

4. надання суб'єкту суміжного речового права переваги шодо суб'єктів зобов'язального права у реалізації права користування майном;

5. абсолютний захист прав на чужі речі. Права та інтереси особи, яка має речове право на чуже майно, захищаються в тому ж по­рядку (в тому числі й від власника майна), що й права власника цієї речі (ст. 396 ЦК).

Права на чужі речі із деякими застереженнями можна розділи ти на 2 групи:

1. права користування чужими речами. Це, в основному, сервітути, які можуть бути особистими (персональними) і майновими (предіальними). З урахуванням можливості існування начебто под­війного права володіння і користування речами (різними особами, але щодо однієї і тієї ж речі) свого часу виникла теорія "розділеної власності";

2. права розпорядження чужими речами. До них належить застава, зокрема, іпотека. Суть цього права в тому, що кредитор у випадку невиконання зобов'язання має право реалізації заставленого майна (чужої речі) для задоволення своїх майнових інтересів. Наприклад, іпотека — застава нерухомості — є правом на чуже майно, оскільки, хоча воно і залишається у власності боржника, кредитор-заставо- держатель може витребувати його від будь-якої особи для того, щоб продати та захистити свої інтереси.

Досить детально права на чужі речі врегульовані у ЦК. Зокрема, з прав на чужі речі передбачаються такі інститути, як право ко­ристування чужим майном (сервітути), право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфі- тевзис), право користування чужою земельною ділянкою для за­будови (суперфіцій), а також право володіння.

Сервітут — це право обмеженого користування чужими речами (майном).

Відповідно до традиції, яка була закладена ще в римському праві (або навіть ще раніше — у Греції), сервітути поділяються на земельні і особисті. Суть розподілу полягає в тому, що земельні сервітути встановлюють право користування чужою річчю на користь влас­ника сусідньої ділянки (це, начебто, "відносини між ділянками", оскільки особа власника не має значення), а особисті сервітути встановлюються на користь певної особи (і, отже, припиняються її смертю).

Емфітевзис — це довгострокове, відчужуване і успадковуване право користування чужою землею з метою сільськогосподарського виробництва. Характерною рисою емфітевзису є вимога викорис­тання чужого майна за цільовим призначенням, що складає обов'язок емфітевти (користувача).

Суть суперфіцію полягає в тому, що власник виділяє земельну ділянку або її частину в користування суперфіціарію — фізичній або юридичній особі — для будівництва промислових, побутових, соціально-культурних, житлових та інших будов або споруд без­коштовно або за відповідну винагороду. Як і емфітевзис, супер­фіцій є довгостроковим, відчужуваним і успадковуваним правом, можливість здійснення якого обмежена використанням за цільовим призначенням.

Частина 2 ст. 395 ЦК передбачає, шо законом можуть бути вста­новлені інші речові права на чуже майно. Таким речовим правом і, зокрема, іпотека — застава нерухомості, космічних і транспортних об'єктів. Вона являє собою право розпорядження чужими речами у разі невиконання забезпеченого заставою зобов'язання (Закон Про заставу").

Спеціальні можливості захисту законного володіння існують проти недобросовісного незаконного володільця. Вони встановлені ст.400 ЦК, яка передбачає, що недобросовісний володілець зобов'язаний негайно повернути майно не тільки власнику, а й будь-якій особі, яка має на нього інше право відповідно до договору чи закону або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем зазначеного обов'язку заінтересована особа має право пред'явити позов про витребування цього майна.

Отже, кожна особа, яка не є власником майна, але була його законним або незаконним, але добросовісним володільцем, може захистити своє право володіння шляхом витребування майна від незаконного недобросовісного володільця. Право на витребування майна зберігається протягом строку позовної давності, якщо раніше не припинилась правова підстава (титул) для подання таких вимог.

У радянському цивільному законодавстві володіння регламентувалося лише у загальному вигляді і головним чином стосовно захисту права власності (ст.145 ЦК 1963 р., ст.ст.48-50 Закону "Про власність").

На інших засадах передбачалося врегулювати ці відносини У проекті ЦК від 26 серпня 1996 р., де володінню було присвячено спеціальну главу ЗО (ст.ст.396-406).

Право володіння чужим майном

Врешті-решт у ЦК 2003 р. було закріплене тлумачення володіння як права володіння чужим майном, тобто як виду прав на чужі речі Цьому інституту присвячена гл.31, яка має назву "Право володіння чужим майном".

Як випливає з положень ЦК, під правом володіння чужим майном мається на увазі лише те володіння, яке виникає на підставі договору з його власником або особою, якій майно було передано власником, а також з інших підстав, встановлених законом (ст.398). Іншими словами, це таке володіння, яке має під собою правову підставу (титул). Тому воно нерідко іменується також титульним володінням.

Водночас у ч.3 ст.397 ЦК згадується фактичне володіння майном і зазначається, що воно вважається правомірним, якщо інше не випливає із закону або не встановлено рішенням суду. Отже, постає питання про співвідношення цих понять.

Фактичне володіння охоплює і ті ситуації, коли існує підстава встановлення володіння, і ті, коли відсутня будь-яка підстава для встановлення володіння або володілець не може довести наявність такої підстави. Отже, фактичне володіння може бути і законним, і незаконним. Встановлена ст.397 ЦК презумпція правомірності фактичного володіння є не більше ніж припущенням, яке досить легко може бути спростоване доведенням факту відсутності законної підстави його набуття володільцем (тримачем).

ЦК розрізняє поняття "право володіння" як вид прав на чужі речі і "фактичне володіння" як поняття, що позначає стан знаходження речі у певної особи, яка її тримає. Наприклад, законному володінню присвячені норми ч.2 ст.397 і ст.398 ЦК; фактичному — ч. І, З ст.397, ст.400 ЦК та інші.

Звідси випливає, що поняття "право володіння" має стосуватися лише випадків законного володіння чужим майном, тобто такого, що має достатню правову підставу.

Суб'єктом права володіння чужим майном є особа, яка фактично тримає його у себе. Це може бути як фізична, так і юридична особа. При цьому право володіння чужим майном може належати одночасно двом або більше особам. Вказане не означає виникнення відносин спільної власності, а свідчить лише про те, що надання одній особі права володіння на певне майно не позбавляє власника або уповноважену ним особу права надати таку можливість й іншій особі.

Об'єктом права володіння може бути будь-яка річ, стосовно якої можливе встановлення права власності.

Зміст права володіння охоплює право на власну поведінку володільця щодо певного майна (здійснення права володіння), право шмагати від інших осіб не перешкоджати такій поведінці, право вернутися за захистом до суду або інших державних органів.

У свою чергу зміст права на здійснення права володіння охоплює:

1) право мати майно у фактичному володінні;

2) право користування майном;

В обмежене право розпорядження майном; Фактичний володілець за певних умов може мати право:

а) залишити собі доходи, отримані від майна, що належить іншій особі (ч. І ст.390 ЦК);

б) на відшкодування необхідних витрат на утримання, збереження майна (ч.3 ст.390 ЦК);

в) залишити собі здійснені ним поліпшення майна (ч.4 ст.390 ЦК) Підставами виникнення права володіння є:

1) договори з власником або іншою особою, якій майно передано власником. Сторонами такого договору є володілець і власник або особа, якій власник передав майно разом з повноваженнями на передання права володіння ним іншій особі;

2) односторонні правочини (наприклад, заповіт, яким спадкодавець передає спадкоємцям своє право володіння);

3) юридичні вчинки. Наприклад, суб'єкт, якому передали на зберігання знайдену річ, на законних підставах володіє нею протягом часу, поки триває пошук власника речі (ст.337 ЦК);

4) правові акти суб'єктів публічного права;

5) рішення суду.

Можливе також виникнення права володіння з інших підстав, встановлених законом.

Право володіння припиняється у разі:

1) відмови володільця від володіння майном;

2) витребування майна від володільця власником майна або іншою особою;

3) знищення майна;

4) вилучення речі з цивільного обігу;

5) поєднання в одній особі володільця і власника речі. Право володіння у цьому разі припиняється, оскільки право володіння майном є однією з правомочностей власника.

Захист прав на чужі речі

Стаття 396. Захист речових прав на чуже майно

1. Особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 ЦК.

1. Речові права на чуже майно можуть бути захищені в разі неправомірного порушення, але в ЦК не передбачені спеціальні засоби їх захисту. З певними притаманними їхній природі особливостями речові права на чуже майно підлягають захисту з використанням тих засобів, за допомогою яких захищається право власності відповідно до положень глави 29 ЦК (надалі у коментарі — петиторні засоби захисту).

На відміну від раніше чинного законодавства, надання захисту за допомогою петиторних засобів у ЦК відрізняється певними особливостями. Відповідно до положень коментованої статті, право використовувати петиторні засоби захисту надано лише особам, які мають речове право на чуже майно. Відповідно до положень глав 31—34 ЦК, такими особами є суперфіціарій, емфітевта, суперфіціарій, а також володілець (ст. 395 ЦК). Згідно зі ст. 398 ЦК, право володіння виникає у будь-якої особи, володіння якої виникло на підставі договору з власником або особою, якій майно було передано власником, а також на інших підставах, встановлених законом. Таким чином, перевізник, зберігач, інші особи, які володіють на підставі договору, а також особа, яка знайшла річ протягом терміну на розшук власника, є особами, за якими визнається право володіння, тобто речове право на чуже майно. Речові права саме цих осіб можуть бути захищені за допомогою петиторних засобів захисту. Якщо особа має зобов'язальне або інше право на річ, але здійснення цього права не пов'язане з перебуванням майна у володінні цієї особи, положення ст. 396 та глави 29 ЦК на неї не розповсюджується.

У ЦК не передбачаються спеціальні речові позови для захисту окремих прав на чуже майно, що вже виникли, від можливого порушення з боку третіх осіб та власника майна, обтяженого цими правами. Законні права та інтереси кожної особи, яка має речове право на чуже майно, захищаються у тому ж порядку, що й права власника цієї речі, тобто забезпечені абсолютним захистом. Це надає особі, яка має речове право на чуже майно, право скористатися певними засобами захисту свого права відповідно до природи того чи іншого права на чуже майно.

Реалізація певних прав на чуже майно пов'язана з набуттям володіння ним. Тому в разі втрати володіння особою, якій належить право на чуже майно, вона може застосувати для захисту своїх прав такий засіб, що є подібним віндикаційному позову (ст. 387 ЦК), в разі порушень, не пов'язаних з втратою володіння, — засобом, що є подібним негаторному позову (ст. 391 ЦК), в разі створення реальної загрози такого порушення у майбутньому — засобом, подібним прогібіторному позову (ч. 2 ст. 386 ЦК).

2. Крім наведених спільних для всіх прав на чуже майно та відповідних їх природі засобів захисту речових прав правилами про окремі з них встановлено спеціальні засоби захисту. Зокрема, окремим цивільно-правових засобом захисту є такий з них, необхідність застосування якого може виникнути в особи, яка вимагає встановлення сервітуту, на стадії ведення переговорів з контрагентом (власником слугуючого майна) з приводу укладення договору про встановлення сервітуту. В такому випадку особа, яка вимагає встановлення сервітуту, має право на особливий позов про примусове встановлення сервітуту (ч. З ст. 402 ЦК та коментар до неї).