Тема 4. Будова тексту
1. Композиція тексту. Її типологія.
2. Основні композиційні блоки тексту.
3. Логічні основи текстотворення.
4. Архітектоніка тексту.
5. Абзац. Фрагмент.
6. Заголовок.
1. План змісту тексту, тобто організація самої теми, об’єднується поняттям композиція. Композиція художнього тексту визначається як певна система засобів розкриття образів і характерів, їх зв’язків і відношень, які характеризують життєвий процес, показаний у творі.
Композиція – об’єднання окремих частин твору в єдине ціле. Сьогодні композиція це: 1)процес конструювання твору; 2)власне художній твір; 3)властивість, атрибутивність твору, система зв’язків та закономірностей.
Індивідуальний стиль кожного письменника (автора) має свою композицію. Виходячи з розуміння художнього твору як багаторівневої структури (зі своїм змістом і формою), говорять про стилетвірні чинники (тема, проблема, світовідчуття митця, жанровий канон) і носіїв стилю, якими є елементи зовнішньої форми твору. Характеристика стильових чинників і носіїв стилю дається через поняття композиції. У такому разі постає питання про співвідношення понять композиції і стилю твору.
Твори із замкнутою композицією (розгорнутий конфлікт, класичний повнокомпонентний сюжет, пропорційність основних складників) сприймаються як акорди на основі гармонії; твори з розімкнутою композицією (нерозв’язані на рівні фабули конфлікти, фрагментарність і різновеликість компонентів, велика питома вага підтексту тощо) сприймаються як акорди на основі дисгармонії. Основний принцип композиції — зіставлення (асоціативності, опозиційності).
Дослідниці Г.Мельник та А.Тепляшина виділяють внутрішню і зовнішню композицію. Внутрішня композиція – це система образів, характерів (сюжет – для художньої літератури, для публіцистики – співвідношення фактів, логіка розгортання тексту). Зовнішня композиція – розчленування безперервного тексту на композиційні одиниці. З нею зв’язана концептуальна інформація: перехід від однієї підтеми до іншої виражає її значимість (перехід відбувається від найбільш важливих до менш важливих підтем).
О.Тертичний виділяє кілька найбільш типових видів композиції, що будуються на основі аргументів, поданих у тексті:
1.Антикульмінаційна побудова аргументації. У цьому випадку найсильніший аргумент подається на початку тексту, а найслабший – у кінці. Інші аргументи по мірі зменшення їх сили розташовуються один за одним від початку тексту до його кінця.
2.Кульмінаційне розташування аргументації. При цій схемі на початку тексту подається найслабший аргумент, за ним, по мірі наростання сили наводяться інші аргументи. У кінці тексту подається найсильніший аргумент.
3.Пірамідальне розташування аргументації. У цьому випадку найсильніший аргумент розташовується усередині тексту. На початку і в кінці його розташовуються аргументи меншої сили. Така побудова доречна в публікаціях, невеликих за обсягом, оскільки сильний аргумент достатньо легко помічається в даному випадку читачем.
4.Кільцеве розташування аргументації. Така побудова передбачає розташування сильного аргументу на початку тексту і приблизно такого ж за силою – у кінці. У середині тексту – найслабші аргументи.
Антикульмінаційна побудова виявляється найефективнішою в тому випадку, коли аудиторія не дуже зацікавлена у предметі повідомлення. Подання їй найсильнішого аргументу допомагає привернути увагу до тексту.
Кульмінаційна побудова найчастіше використовується в публікаціях, адресованих аудиторії, зацікавленій у предметі повідомлення. Вона прочитає матеріал з наростаючою увагою. Якщо зразу ознайомити із сильним аргументом, то по мірі читання інтерес до тексту буде знижуватися, він може розчарувати читача.
Учені-літературознавці розрізняють такі усталені типи композиції: градаційний (сходинковий), мозаїчний, поліфонічний та ін. Звичайно, композиційний план літературної техніки формує і композицію сприйняття твору.
У композиції художнього твору маємо дві основні форми: подієву – сюжет і неподієву, несюжетну, як це насамперед можна побачити на прикладі лірики. Композиція, таким чином, може бути організованою і сюжетно, й несюжетно. Відповідно до прийнятої тут термінологічної системи точніше буде визначити ці два типи композиційної побудови твору, як подієвий та описовий.
1) подієвий тип композиційної організації художнього твору у своєму «чистому» вигляді охоплює більшість епічних і переважну більшість драматичних творів. Основним чинником оформлення змісту в даних родових модифікаціях літературного твору виступає сюжет, а оскільки його форма набирає тут вигляду зображення певної події, яка зв'язує відношенням до неї і участю (прямою чи опосередкованою) у ній усю сукупність образів твору і до якої привертається основна увага читача (його естетичні очікування та сподівання), то композиція епічних і драматичних творів виявляє себе в тій чи іншій — часово-просторовій і причинно-наслідковій – формі розміщення та емоційного і смислозначущого співвідношення окремих, відносно завершених відрізків описуваної події, сюжетних епізодів. Подієвий тип композиційної організації в конкретних художніх творах може набирати найрізноманітніших форм, індивідуалізована суть яких, у кінцевому підсумку, умовно може бути зведена до трьох форм: хронологічної, ретроспективної та вільної або ж монтажної. Суть хронологічної форми подієвої композиції твору, за визначенням В. Лесика, «полягає в тому, що події... йдуть одна за одною в хронологічному порядку — так, як вони відбувалися в житті. Між окремими діями або картинами можуть бути часові відстані, але немає порушення природної послідовності в часі: те, що раніше відбувалося в житті, й у творі подається раніше, а не після наступних подій. Отже, тут немає довільного переміщення подій, немає порушення прямого руху часу». У даній композиційній формі події немовби розгортаються по прямій лінії, в якій кожен подальший епізод, відрізок дії зумовлений чітким причинно-наслідковим зв’язком з попередніми сюжетними сценами. Суть ретроспективної форми подієвої композиції полягає в тому, що письменник, компонуючи події, зв’язуючи в певному смисловому сполученні сюжетні епізоди, відступає від їхньої хронологічної послідовності, подає їх перед читачем не в тому порядку, у якому вони відбувалися в житті. Про події, які, скажімо, передували якомусь вчинку зображуваного героя й мотивували його, письменник може нам розповісти після того, як буде здійснений цей самий вчинок. Ретроспективна форма композиції характеризується тим, що лінійна послідовність викладу подій перебивається спогадами героїв про своє минуле або віднесенням назад у часі авторської розповіді з метою ознайомлення читача з передісторією того, про що безпосередньо йдеться у творі. Вільна або монтажна форма подієвої композиції найчастіше буває пов’язаною із значним або повним порушенням часово-просторових і причинно-наслідкових зв’язків між описуваними подіями. Порядок подій та принципи їх групування в даній композиційній формі не підпорядковані цілком ні часовим відносинам, ні їх логічній взаємозумовле-ності, зв’язаність між окремими епізодами сюжетної дії тут скоріше асоціативно-емоційна, аніж логічно-смислова. Монтажна форма композиційної побудови твору використовується не часто і в основному характеризує літературу XX століття.
До особливого різновиду подієвого типу композиційної організації художнього твору слід віднести таку її побудову, яку умовно можна назвати подієво-розповідною. Даний композиційний різновид властивий деяким епічним і переважній більшості ліро-епічних творів. Оскільки предмет зображення в епосі може становити не лише певна, об’єктивована від автора життєва подія, що відбувається немовби сама собою, а й, власне, сам процес розповіді про неї, то, відповідно, можлива композиційна побудова, у якій на перший план висувається не сама подія, а та форма, спосіб, у який про неї розповідають. Таку композиційну побудову можна назвати подієво-розповідною. Суть її визначає те, що описувана у творі подія подається з різних (у світоглядному відношенні) точок зору, представлених різними суб’єктами розповіді (автором, розповідачем, оповідачем, героями-персонажами), від особи яких поперемінно ведеться розповідь. Така розповідна структура також має певний порядок, співвідношення окремих її елементів виступає як смислове. Побудова розповіді при цьому може бути певним чином композиційно співвіднесена з формою побудови події, про яку йдеться в цій розповіді.
2) описовий тип композиційної організації художнього твору охоплює в основному ліричні твори, які в переважній своїй більшості характеризуються відсутністю чітко окресленої і зв’язно-розгорнутої події. Оскільки на перший план у таких творах висувається переживання ліричного героя або персонажа, який змальовується у творі, то саме меті його зображення й підпорядковується композиція творів лірики. Як пише В. Лесик, «основу побудови ліричного твору становить не система чи розвиток подій.., а організація ліричних компонентів – емоцій і вражень, послідовність викладу думок, порядок переходу від одного враження до іншого, від одного почуттєвого образу до іншого». Даний композиційний тип виявляє себе у формі розповіді, що набирає вигляд опису думок, вражень, почуттів, окремих картин, навіяних роздумами та переживаннями особи, від якої ведеться розповідь. Сукупність зв’язків між окремими елементами цього опису й формує описовий тип композиційної організації художнього твору. Композиційна побудова ліричних творів спирається на взаємоспіввіднесеність, упорядкованість прийомів мовленнєвої організації тексту, зокрема – синтаксичної (стилістичні фігури), фонетичної (звукові повтори), ритмічної (специфіка метро-ритмічної та строфічної будови вірша).
Дана систематизація типів композиційної побудови не заперечує й наявності в конкретних творах різних змішаних типів композиційних структур, форма побудови яких може ускладнюватися (і увиразнюватися таким чином) домінантною, підкресленою значущістю одного чи кількох чинників композиції.
Умовно можна виділити декілька композиційних принципів побудови матеріалів (корпуси):
1. Спіральна композиція, при якій сюжет від приватного аспекту проблеми по спіралі, що все більш розширяється, збудованій щодо центральної сюжетної лінії (ідеї), розвивається від загального бачення проблеми до конкретного, найзначущішого її аспекту.
2. Еліптична композиція, що показує явища і події не цілком, а лише в максимально істотних елементах. Тобто цілісна дія або явище усікається до окремих істотних проявів.
Еліптичні конструкції композиції зручні для опису складних, тривалих, багатокомпонентних явищ: тривалих спортивних змагань, політичних протистоянь, складних економічних процесів. Ці конструкції вимагають жорсткої лінії і концепції відбору елементів, які не можуть бути випадкові і не можуть бути підібрані за іншим принципом, ніж принцип доцільності і релевантності. Підставою для відбору фактів не можуть бути сенсаційність, ексклюзивність і т. д., якщо не існує прямого зв'язку з головною ідеєю. Як правило, погано спрацьовують штучні прив'язки таких подій до основної ідеї.
3. Поширена кругова, циклічна, замкнута композиція. Ця композиція, починаючись з певної думки або ідеї, робить широке коло навколо даної проблеми (екскурс), але в завершенні повертається на новому рівні до ідеї, якої стосується на початку.
Для кругової композиції характерне буквальне повторення першої і останньої фрази, проте текст, що знаходиться між ними, додає фіналу абсолютно інше або більш насичене звучання.
У композиції тексту виокремлюють поняття нормативного, «нульового» рівня композиції та засоби її ускладнення. Є такі чинники ускладнення (трансформації) композиції тексту: конкретизація, трансмутація, адаптація, адитація, іммутація. Виокремлюють також при цьому екстенсивний (який спирається на змістово-логічні поняття) та інтенсивний (пов'язаний зі швидким і значним ускладненням композиції для досягнення виражального ефекту й з використанням емоційно-художніх структур) види розгортання.
Дослідник Є.Прохоров виділяє такі три типи композиції публіцистичного твору, як сюжетний, фабульний і логічний.
Сюжетний тип – тип, при якому всі компоненти розповіді підлягають розкриттю характеру. Правда, останнім часом сюжет витлумачується по-різному. Тепер говорять і про «сюжет думки», і про «подієвий сюжет», і про «ліричний сюжет»… Звичайно, кожне з цих словосполучень має право на існування як метафора, як умовність. Однак, якщо дотримуватися загальноприйнятого трактування цього терміна, то можна сказати, що з сюжетом пов’язується історія росту й організації того чи іншого характеру.
Тому, говорячи про сюжетний тип, варто мати на увазі саме такий рух викладу, при якому розкриваються історія та організація характеру і котрий покликаний розкрити характер. Нарисова публіцистика, головний інтерес якої становить характер, як правило, будується як сюжетна. Тут важливо, щоб характеру було «вільно» в композиційних рамках. Вільний виклад є вельми органічним.
Взагалі мистецтво нарисової публіцистики – це перш за все мистецтво організації сюжетного викладу. Але в нарисі необхідними є «позасюжетні» включення – епізоди, у яких подаються необхідні додаткові дані.
Другий тип композиційної структури публіцистики – це організація творів на фабульній основі. Фабула передбачає стеження за подіями життя – таку організацію твору, коли на перший план виступає турбота автора про передачу сучасності в її найяскравіших прикладах. Для реалізації задумів такого плану потребується просторове композиційне мислення. Фабульний виклад дає таке поєднання подій, яке дозволяє створити панораму життя на тій чи іншій дільниці, у тому чи іншому зрізі.
У таких творах обов’язково «відзначаються» характери сучасників – учасників подій і «вмішуються» у проблему, котрі виникають під час спостереження над потоком подій. Однак рушійним фактором композиції, її головним стержнем залишається фабула.
Фабулу часто підказує саме життя – реальне поєднання подій. Але часто автору необхідно організувати фабулу, щоб поєднати події, створити фабульну інтригу.
Із принципово важливих варіантів композиційної побудови твору варто назвати третій, який відповідає законам проблемно-аналітичної публіцистики тих творів, де на перший план виходить не характер (хоча характери, звичайно, тут також подані), а соціальна проблема в її чіткій побудові, а це передбачає домінування логічної композиції. Мислячи теоретично, у якійсь групі творів, зазвичай у тій, котра наближена до дослідження, необхідним є наростання чіткого руху понять, котре приводить до формування композиції, організованій на основі системи понять, на основі понятійної структури думки. Саме вона повинна слідувати законам, за якими живе суспільство. І головний із них – формування суспільної думки як руху до істини, роздуми про дійсність з метою виявити суть. Звідси і виникає композиційний принцип «пошуку істини», при котрому присутній читач, бачить розвиток думки, сумнівається, переконується, знаходить відповідь на своє ж питання – словом, не отримує готові істини, як з підручника, а йде шляхом пошуку думки, сам її формує.
Автор тільки іде назустріч цьому бажанню читачів розібратися у справі.
2. Композиція журналістського твору залежить від екстралінгвістичних і від власне лінгвістичних чинників, під впливом яких перебуває автор як суб’єкт дії. Тут виразно розрізняють два аспекти: зовнішній – конфлікт і внутрішній – проблема. Перший лежить на поверхні, другий журналіст має виявити. Проблема, яку порушить журналіст у тексті, має пройти певні стадії розвитку на шляху до її подолання. І тут автор виконує роль організовувального чинника. Тому в плані змісту важливу роль відіграють такі композиційні вузли: а) опис і аналіз події, яка спричинила проблему (констатація фактів); б) аналіз причин виникнення проблеми; в) характеристика учасників події; г) загальна оцінка конфліктної ситуації, соціальної проблеми, яка стоїть за конфліктом; д) шляхи до практичного подолання проблеми.
Композиційні вузли в журналістському тексті можуть бути розміщені в довільному порядку. Розміщення композиційних вузлів на площині тексту, як і мовностилістичне втілення їх, залежить від авторського задуму і є засобом виявляння образу автора.
Для газетно-публіцистичних текстів засобами впорядкування плану змісту, тобто композиційними засобами, служать: логічна послідовність викладу, дотримання причиново-наслідкових зв’язків; лінійність тексту, що виявляється у ланцюговій чи паралельній будові абзацу; скорочення надлишкової інформації; уникнення суперечностей; повнота викладу, ясність і точність описів; об’єктивність викладу, а звідси й узагальненість його.
У газетний текст певна впорядкованість позамовного матеріалу вноситься вже самим об’єктом зображення: оскільки журналіст описує реальну подію, факт, ситуацію, то його текст відображає цей відрізок дійсності у точно визначеному часі й просторі. Сам предмет зображення також впливає на впорядкування плану змісту тексту: реальна проблема диктує вибір і розташування її компонентів, причинно-наслідкові зв’язки, взаємозумовленість і взаємопідпорядкованість частин.
Головним принципом логічної побудови газетно-публіцистичного тексту є осмислення проблемної ситуації і створення програми її подолання. Як зазначають дослідники, особливість журналістського підходу до проблеми в тому, що в тексті проблема повинна бути відображена як реальна картина, як факт або система дійсності, іншими словами; суперечності повинні бути реальними, факти перевіреними, а ситуація такою, яка потребує втручання громадської думки. Тому вибір проблеми є водночас і вибором змісту та структури майбутнього тексту. Звідси і специфіка композиційних вузлів та архітектонічного втілення їх у системі засобів мовлення.
Якщо експозиція в художньому тексті – це передісторія подій, які покладено в його основу, то експозиція в газетних текстах виконує функцію введення у проблематику. Вона повинна підготувати читача до розуміння проблеми і зробити це якомога динамічніше і лаконічніше. Тому експозиція газетних матеріалів переважно виноситься за межі самого тексту («врізка», «рубрика»), рідше включається у формулювання тези або антитези при постановці проблеми.
Дуже виразно розмежовується за роллю і характером добору матеріалу зав’язка художнього і газетно-публіцистичного тексту. Зв’язка художнього твору – це епізод або цикл епізодів, у яких автор показує ідеали, що їх захищає його герой, перше безпосереднє зіткнення протидіючих сил, подію, яка зумовлює розвиток усіх важливих сюжетних поворотів, визначає сили, що вступають у боротьбу, а також напрямки цієї боротьби і характеризується закінченістю, більшою, порівняно з експозицією, деталізацією, зокрема появою деталі – вчинку і деталі – мовного портрета. Зав’язка в газетному тексті має чітко виявлений логічний характер – це постановка проблеми. Вона відрізняється від зав’язки в художньому творі тим, що становить собою логічну операцію, а не образний зачин. Сутність цієї логічної операції в тому, що вона дає змогу сформулювати тезу й антитезу: два закінчені, чітко висловлені, але односторонні погляди на проблему, що порушується. І чим непримиренніші теза й антитеза, чим контрастніші їх суперечності, тим гострішою є постановка проблеми, тим динамічніше розгортається текст.
Категорія розвиток дії у літературознавстві одержала досить повне і розгорнуте тлумачення. Це основна частина сюжету. З точки зору вираження змісту розвиток дії становить третій етап пізнання. Автор художнього твору уже зібрав достатню кількість матеріалу (експозиція – перший етап пізнання), щоб висунути власну проблему (зав’язка – другий етап пізнання). З цього моменту на зміну констатації фактів, тобто пасивному пізнанню, приходить пізнання активне. Якщо в експозиції й зав’язці система образів обмежувалась мінімумом, то в цій частині сюжету вводиться низка нових образів. Ставлячи своїх персонажів у різні життєві ситуації, автор начебто перевіряє справедливість того чи іншого розв’язку.
Таким чином, розвиток дії в художньому творі організовує той рівень пізнання, який психологи визначають як нагромадження і систематизацію спостережень, інакше – етап пошуку рішення. Кожний епізод розвитку дії розкриває неповноту, однобокість прямолінійних розв’язань, показуючи суперечливість життєвих явищ. При цьому розвивається, стає яснішою, глибшою і все більш захоплюючою для читача ідея твору.
У газетно-публіцистичному тексті розвиток дії – це розв’язок проблеми; він не вимагає розгортання дії в часі, ставлячи перед автором зовсім інше завдання – розгорнути систему доказів або заперечень по кожній із згаданих ним точок зору. Розвиток дії як такої заміщується у цьому випадку нагромадженням додаткових відомостей про поставлену проблему, детальним розглядом усіх «за» і «проти».
Таким чином, розвиток дії в публіцистичному тексті став розвитком думки автора, системи засобів переконання. Читач при цьому втягується в стихію авторських аргументів «за» і «проти», у процес розвитку думки, беручи участь у пошуках подолання проблеми.
У газетному тексті кульмінація – це не найвища точка напруження у розвитку дії, як у художньому творі, а момент переходу від теоретичного обґрунтування питання до його практичної постановки. Кульмінація газетного тексту – це формування практичних рекомендацій на базі логічного узагальнення усього викладеного попередньо матеріалу. У художньому творі кульмінація є засобом розкриття авторського задуму з найбільшою гостротою, виразністю і чіткою окресленістю; завдання кульмінації тут – вивершити, «увінчати» сюжет. У газетному тексті практична постановка питання теж виступає начебто «вінцем» викладу, проте це наперед передбачений автором результат (з самого початку роботи над текстом автор уже знає його кульмінацію – практичне втілення поставленого питання – і веде читача до нього).
Така схема побудови газетно-публіцистичного тексту однаково добре відома й авторові, і читачам; у цьому слід бачити не ваду журналістського тексту, а, навпаки, його сильну сторону. Саме завдяки такій визначеності зв’язків між компонентами, їх передбачуваності (зачин – це контрастне зіткнення аргументів; розвиток дії – це логічне обґрунтування тези й антитези; кульмінація – це формування практичних рекомендацій) авторові вдається донести до читача правильне розуміння головної ідеї тексту навіть у тих випадках, коли ця ідея не сформульована з повною словесною очевидністю, не втілена лексично.
Розв’язка у художньому творі – це показ наслідків зображених у творі конфліктів, повне розкриття змісту твору, його ідеї. Найчастіше це епізод або цикл епізодів, які йдуть безпосередньо за епізодом кульмінації: після того, як проблема набула в кульмінації напруженої гостроти, природно, повинне прийти якесь розв’язання «вузла», а воно неможливе без відповіді на питання, що виникли. Тому розв’язка не просто завершує дію – вона водночас служить виявленню головної думки твору, його ідеї. Таким чином, розв’язка завершує процес художнього пізнання, здійснений у творі.
Як категорія композиції розв’язка в газетно-публіцистичних текстах змінює свою структуру особливо виразно: газетна публікація, як кажуть, «принципово не завершена». Пояснюється це тим, що ідея газетного тексту повинна реалізуватися у суспільній практиці – тобто поза текстом. Тому розв’язку цих текстів слід шукати скоріше у матеріалах, вміщуваних під рубрикою «Слідами наших виступів», ніж одразу ж у статті. Навіть тоді, коли події, про які пише журналіст, повністю завершились і не можуть повторитись, текст має бути орієнтований на рекомендації для практичного їх використання у повсякденній діяльності читачів. Найважливіше завдання розв’язки у газетному тексті – залишити у свідомості читача орієнтири для розв’язання певної проблеми, підказати вихід з аналогічної ситуації. Тому вважається, що у читача має виникнути образне уявлення, яке б містило оцінку ідеї тексту як програми дій.
Епілог – заключна частина художнього твору, у якій розповідається про долю персонажів після того, як основна суперечність твору уже розв’язана. Вважається, що хоч безпосереднього відношення до розвитку поставленого у творі конфлікту епілог не має, він робить характеристику героїв повнішою, до кінця розкриває їх дальшу долю, тобто задовольняє інтерес читачів.
Епілог у газетно-публіцистичному тексті у переважній більшості випадків перебуває поза контекстом: це може бути окремий матеріал, у якому розповідається про дальше розгортання подій, якщо воно має принципове значення; це може бути публікація під рубрикою «Слідами наших виступів», якщо є потреба показати читачам реалізацію «робочої ідеї» газетного твору. Проте позамовний матеріал, який за змістом є епілогом, може міститися і в тексті публікації (в її кінцівці, а іноді і в експозиції), якщо це допоможе розкрити проблему, поставлену в тексті.
Вибір композиційних вузлів тексту і їх конкретне мовне втілення диктуються авторським «я». У публіцистичних текстах автор-оповідач й автор-реальна особа збігаються. Цей збіг і є основною відмінністю публіцистичного авторського мовлення від художнього і проявляється він у «відкритості» авторського «я», емоційності викладу, документальності матеріалу.
Публіцист, на відміну від автора художнього твору, прямо звертається до читача зі своїми роздумами з приводу зображуваного, почуттями, оцінками.
Образ автора в публіцистичному тексті – це авторське «я» журналіста, характер його ставлення до дійсності, що й проявляється безпосередньо в прийомах опису, аналізу, оцінки. Характер і прояви образу автора тут значною мірою залежать від жанру публіцистичного тексту. Тому в плані змісту образ автора публіцистичного твору формується в залежності від характеру ставлення публіциста до дійсності, у плані форми він проявляється через мовне втілення обраного жанру (це і загальна стилістична тональність матеріалу, і своєрідність добору лексико-граматичних форм, увага до деталі та ін.).
Мовний вияв образу автора в публіцистиці може бути фіксований у таких стилістично позначених для цих текстів моментах, як насамперед оформлення – лексико-семантичне та стилістичне – авторського «я».
Відкрите авторське «я» журналіста різко відмінне від авторського «я» в художньому тексті, де воно виступає часто як своєрідне «літературне маскування», як засіб створення образу оповідача. У публіцистичному творі, як відомо, образ оповідача й образ автора збігається, що надає текстові особливої вірогідності, документальності. Проте журналіст – не пасивний, байдужий спостерігач. Сучасний журналіст – учасник описуваних подій. А це одразу ж змінює ситуацію, бо дає читачеві побачити описуване очима зацікавленого, але об’єктивного свого представника на місці. Журналіст спостерігає й описує не лише події, поведінку їх учасників, оцінку ними конфліктної ситуації, а й свої власні емоції і враження. Тому образ автора в публіцистичному тексті – це і не уявний оповідач художнього твору, і не приватна особа – дописувач до газети. Це офіційна особа – представник газети, об’єктивний дослідник, а водночас і пристрасна, творча особистість, у якій поєднуються риси, властиві журналістові як представнику своєї професії з рисами виразної творчої індивідуальності.
Від ступеня і характеру вияву авторського «я» залежить і загальна стилістична тональність тексту в діапазоні можливостей жанру – від стримано-об’єктивної до емоційно-пристрасної – яка й диктує добір лексики і синтаксичну структуру тексту.
Як відомо, форма «ми» поширена в багатьох жанрах і стилях, переважно наукових і ділових. Вона хоч і зберігає авторську модальність, проте відзначається значною стриманістю, строгістю, офіційністю у порівняні з «я».
Авторське «ми» може мати неоднакове семантичне наповнення. Так, зустрічається «ми», яке позначає й одного автора, і групу авторів. Таке авторське «ми» веде за собою і певну тональність розповіді: вона ділова, точна, з суворо відібраними авторськими коментарями, без ліричних відступів, епічних роздумів, суб’єктивних деталей та ін. Та навіть коли авторське «я» формально відсутнє і текст викладається від третьої особи, фактичний оповідач все ж відомий і проявляє себе в усьому: у доборі синтаксичних конструкцій, у більшій чи меншій кількості приєднувальних конструкцій, у доборі оцінних лексем.
Ускладнюючи композицію, автор прагне збільшити вплив на читача, переконати його, викликати інтерес до теми. Досягається це використанням стилістично забарвленої лексики і синтаксису, застосуванням низки спеціальних зображувально-виражальних засобів. Ускладнена композиція, експресивні засоби вираження, специфічні форми авторської модальності накладають відбиток насамперед на манеру викладу. Образ автора-оповідача, стаючи центром такої складної – у плані змісту й у плані вираження – побудови, набуває особливої виразності.
3. Під час аналізу тексту виокремлюють предметно-логічну основу тексту і засоби посилення тексту; конструктивну схему і мовні засоби посилення. Емоційно-риторичні структури (художні структури) посилюють раціонально-логічні структури, створюють психологічний ефект – підкреслюють, емоційно насичують текст, естетично його оформляють. Засоби посилення тексту є засобами підвищення його комунікативності.
Конструктивні прийоми – раціонально-логічні структури, які дозволяють розгорнути поняття і, взаємодіючи із засобами посилення тексту, сприяють стилістичній оформленості змісту. Відносна змістова завершеність фрагмента тексту обумовлена його структурною завершеністю, організацією за певною схемою. Як на рівні речення думка відбивається в готові мовні (синтаксичні) форми, так і на рівні одиниць мовлення думка також утілюється в готових мовленнєвих формах, у конструктивних прийомах. Будь-який прийом утворюють принаймні два елементи (поняття) і логіко-семантичні зв'язки між ними. Саме завдяки структурній організації забезпечується формально-змістова завершеність тексту.
Раціонально-логічні структури дозволяють розгорнути поняття, виступають як конструктивні прийоми. Вони взаємодіють з експресивними мовними засобами, створюючи загальний стильовий малюнок тексту. Художні структури модифікують раціонально-логічні зв'язки.
Конструктивні схеми тексту. Стилістичну виразність створюють і мовні засоби, і загальна конструктивна схема фрагмента тексту (скажімо, абзацу) чи цілого тексту. Це два види зіставних, хоча й певною мірою незалежних структур. Конструктивні схеми лежать в основі стилістичних прийомів, а мовні засоби є засобами посилення. Конструктивні схеми забезпечують структурну цілісність, змістову когерентність тексту і в масштабі окремих одиниць мовлення, логічних єдностей, і в масштабі цілого твору. Принципову відмінність цих структур, різницю їх ролі в тексті, їх певну самостійність можна довести, зокрема, тим, що ми можемо змінити (хоча б у межах логічної єдності) одну, не зачіпаючи іншої. Конструктивна схема є достатньою підставою для виокремлення структурних елементів тексту, скажімо, структурної одиниці тексту.
У тексті є стилістично забарвлені мовні одиниці, які створюють його виразність і стають стилеутворювальними. І є стилістично нейтральні. Серед останніх можна виокремити ті елементи, без яких нема тексту, які є для цього тексту основними, опорними. Ними є поняття, що передають зміст повідомлення, предметні зв'язки. Як би не переробляли текст, як би його не змінювали, але, передаючи його зміст, не можна обійтися без цих понять. Зберігаються й самі поняття, і логічні зв'язки між поняттями. Іншими словами, зберігається логічна основа тексту. Логічна основа конструюється низкою раціонально-логічних структур, що передають зв’язки між окремими частковими поняттями (поєднуваність чи непоєднуваність, рівнозначність, перехрещування, протилежність, підпорядкованість тощо). Раціонально-логічні структури безпосередньо зіставляють текст із дійсністю; якщо їх усунути, цього тексту не буде. Але деякі слова чи речення легко замінити, викинути; зміни стосуються як лексики, так і синтаксису. Зрозуміла принципова різниця між двома такими елементами: викидання (або заміна) одних руйнує зміст, спотворює думку автора; усунення (чи заміна) інших не справляє істотного впливу на зміст повідомлення. Зміст не змінюється, але змінюється форма, спосіб, характер висловлення думки. Оформлення її тим чи іншим способом (з використанням розмовних чи книжних одиниць) полегшує чи ускладнює сприйняття тексту для читача. Отже, якщо елементи, що становлять логічну основу тексту, зіставляють (поєднують) текст із дійсністю, то елементи другого типу (стилеутворювальні) поєднують текст з адресатом, з тим, хто цей текст сприймає. Ці елементи не залежать вирішальною мірою одні від одних. Перші лежать у плані змісту, другі – у плані форми.
4. Будь-який текст може бути розглянутий як з точки зору організації плану вираження, хоча обидві ці сторони – і зміст, і форма – реально невіддільні. Організація плану вираження (упорядкування мовного втілення) належить до компетенції архітектоніки. У журналістикознавство термін перейшов з архітектури. Це художнє відбиття закономірностей будови, притаманні конструктивній системі, та будова художнього твору. Друковані видання використовують архітектоніку для аналізу всіх компонентів оформлення композиції видання в цілому членування та логічного підпорядкування частин й відображення змістовного зв’язку елементів видання.
Архітектоніка друкованого видання залежить від точності композиційного відображення та гармонійного підпорядкування частин у цілому. Найточніше вона відображена в системі рубрик і заголовків.
Поняття архітектоніки розкриває взаємовідношення різних елементів у логічно-змістових зв’язках, а поняття композиції відображає функціональні зв’язки. Таким чином, композиція відображає літературний матеріал за допомогою просторово-графічних засобів, оформлювальними елементами якого є шрифти, заголовки, пробіли. Підпорядкування частин є підґрунтям ієрархії, створенням архітектонічного ряду.
Основні залежності архітектоніки виражаються в їх характеристиках: 1)досконалості змісту; 2)досконалості форми; 3)взаємозв’язку змісту і форми; 4)автентичності форми.
Термін архітектоніка звичайно вживається для позначення структури предмета та явища, системи його найсуттєвіших компонентів. Для газети як цілісного явища, наприклад, одиницями архітектоніки є тематичні сторінки, рубрики, добірки; у межах тексту – назва, зачин, розділи, закінчення.
У художніх текстах ці компоненти значно різноманітніші, бо крім наявних у них глав, фрагментів і абзаців, чітко виділяються своєю структурою зачини і завершення цього тексту і його частин, діалоги та ін. У художньому тексті поділ на глави і розділи здійснюється автором і начебто нав’язується читачеві. Проте всередині цих компонентів тексту виклад не суцільний: при уважному читанні можна помітити його своєрідну «пульсацію». Якась частина тексту виявляється пов’язаною міцніше завдяки наявності ядра думки; між двома такими частинами зв’язок начебто послаблюється. Такі одиниці тексту дістали назву фрагментів.
Тексти офіційно-ділового стилю залежно від ступеня їх формалізації можуть укладатися в один абзац, можуть мати формалізовано впорядковану багатоабзацну структуру (параграфи законів) та ін.
Структура тексту значною мірою зумовлюється його стилем. Зв’язують у єдине ціле всі компоненти тексту такі позамовні засоби організації його, як зміст, призначення, умови спілкування, а також власне мовні засоби: інтонація, порядок слів, формальні показники зв’язку (сполучники, сполучні слова, вставні слова та ін.).
Важливу роль в організації тексту як завершеного комунікативного цілого відіграє смислово-комунікативний фактор – актуальне членування (наявність даного і нового в кожному повідомленні, рух думки завдяки цьому).
5. Найменшою стилерозрізнювальною одиницею тексту вважається абзац – проміжна ланка між текстом і реченням, а водночас і закінчена комунікативна одиниця, яка втілює думку з достатньою повнотою і викінченістю. А найголовніше – абзац, на відміну від окремого речення, дає можливість показати думку не в статиці, а в динаміці; це такий тип зв’язку суджень, при якому думка розгортається повно й активно (від відомого до невідомого, від даного до нового).
В абзаці реалізується певна мікротема. Сукупність таких мікротем формує тему всього тексту. Як синонім терміна «абзац» у цьому розумінні вживаються терміни «надфразна єдність», «довгий період», «складне синтаксичне ціле», «великі синтаксичні сполуки», «компонент тексту», «комунікативний блок», «комунікат», «монологічне висловлювання», «прозова строфа» тощо.
Хоча ці терміни часто застосовуються для визначення різнорідних явищ, проте їх об’єднує спільна функція – визначити більшу, ніж речення, одиницю, у котрій речення є складником.
У писемному тексті складне синтаксичне ціле іноді ототожнюють з абзацом. Однак ці поняття необхідно розрізняти, адже абзац – не синтаксична категорія на відміну від складного синтаксичного цілого. Абзац може репрезентуватися сполученням кількох складних синтаксичних цілих і, навпаки, одне складне синтаксичне ціле може об’єднувати декілька абзацних фраз.
Абзац – відступ у початковому рядку друкованого чи рукописного тексту; частина зв’язного тексту, яка складається з кількох (рідше – одного) речень і характеризується тематичною цілісністю та відносною закінченістю змісту.
Абзацне членування тексту необхідно здійснювати, якщо речення:
1)містять основні думки тексту. Зазвичай вони починаються вставними словами: загалом, у цілому, таким чином, отже; зворотами мовлення: підсумовуючи усе сказане, наголосимо, що… тощо;
2)передають нову інформацію (мікротему) щодо попередніх синтаксичних одиниць. У них, як правило, є слова і вислови, яких не містив попередній абзац;
3)структурно розміщені після полілогу чи діалогу;
4)починаються займенниками він, вона, воно і под.;
5)містять повторювану інформацію про одну і ту саму особу та пов’язані між собою дистантним зв’язком;
6)не можуть контактувати (розміщуватися на одному рядку) з попередніми синтаксичними одиницями логічності (унаслідок лінійної несумісності висловів). У цьому разі віддільну функцію виконує пунктуаційний знак – три крапки;
7)є емоційним виділенням деталі.
У газетних текстах будова абзацу та його обсяг залежать від жанру. Так, в інформаційному тексті, який часто подається в один абзац, перше речення повинне містити максимум інформації, решта – лише уточнювати і доповнювати сказане в першому реченні.
Жанрова диференціація абзаців газетних текстів свідчить про можливість включення їх у неоднакові у стилістичному плані контексти, які поділяються на дві категорії: жанри з типізованою ситуацією мовлення (орієнтація на стилістично однорідний склад абзаців) і жанри зі слабо типізованою ситуацією мовлення (орієнтація на стилістично неоднорідний склад абзаців).
Майстри публіцистичного слова вдаються і до використання властивих художнім текстам елементів архітектоніки в межах абзаців і між абзацами на площині фрагментів і цілого тексту, як от: повтори (анафора, епіфора) – не лише в межах речення, а й на більших відрізках; рефрен (переважно у пафосних творах); мовний лейтмотив (повтор, що охоплює увесь твір, виконуючи причинові, часові, просторові зв’язки); архітектонічна рамка твору; синтаксичний паралелізм; різні форми антитез, градація та ін.
Ці засоби зв’язку всередині абзаців і між абзацами, типові для художніх текстів, використовуються зокрема в газетних жанрах зі слабою типізацією мовлення (репортаж, нарис, портрет).
Більшість дослідників (Н.Валгіна, І.Гальперін, А.Загнітко та ін.) вважає, що абзац у тексті виконує три функції:
1)логіко-смислову (полягає у відображенні логічного міркування автора);
2)експресивно-емоційну (розкриває емотивний світ автора, його ставлення до описуваного у тексті);
3)акцентно-видільну (полягає у бажанні автора привернути увагу читача до важливої, на його погляд, інформації).
Спільною функцією для всіх текстів є логіко-смислова, проте існує своєрідність застосування абзацу в кожному окремому тексті залежно від його стильової належності.
Фрагмент – розгорнутий абзац або кілька абзаців, об’єднаних розвитком однієї теми і пов’язаних з допомогою синтакичних або лексичних засобів, аналогічних зв’язкам між реченнями. У фрагменті розрізняють зовнішні (початкові) і внутрішні абзаци. Зачини фрагментів, пов’язані логічними зв’язками, створюють композиційно-сюжетний каркас тексту (фрагмент іноді ще звуть мікротемою, оскільки це одна з частин загальної теми).
Абзаци-фрагменти, як і фрагменти, що складаються з кількох абзаців, у художньому тексті відіграють специфічну роль у формуванні стильових особливостей твору саме тому, що вказують на смислове й інтонаційне членування тексту, його ритм.
Ритм створюється як структурою абзацу, так і його розміром: абзаци-речення змінюють ритм тексту, пришвидшуючи його, абзаци-фрагменти уповільнюють виклад.
Абзаци нехудожніх текстів відрізняються від абзаців художнього тексту значно більшою єдністю змісту і логічною послідовністю викладу. При суворо логічному розгортанні викладу з дотриманням послідовності в ланцюгу доказів межі між абзацами бувають не дуже відчутними, перехід від одного абзацу до іншого плавний, початки абзаців анафоричні (це дієприслівникові звороти, вставні слова типу по-перше, по-друге, безособові дієслова на -но, -то та ін.).
Засобом зміцнення структури абзацу нехудожнього тексту служить так зване домінуюче ім’я: слово, що позначає суб’єкт думки. Воно обов’язково має бути назване в першому реченні, а потім проходити – як домінанта – через увесь абзац.
Чітко побудований абзац-фрагмент дає можливість виділити в ньому зачин, виклад і кінцівку. В організації його беруть участь ланцюгові зв’язки; не менш важливу роль відіграє цей тип логічного зв’язку і при об’єднанні абзаців у текст: тут він проявляється на межі кінцівки попереднього абзацу і зачину наступного. Ланцюговий зв’язок, з точки зору логіки, є зв’язком причинно-наслідковим, а в плані мовного втілення думки – це зв’язок «дане – нове», при якому в наступному реченні «нове» стає «даним» і йому знову приписується нова ознака. Крім ланцюгового, існує ще й паралельний зв’язок компонентів абзацу. Як правило, тут паралелізм смисловий і композиційно-синтаксичний взаємопов’язані. Підсилюється такий семантико-синтаксичний паралелізм анафорою. Це типовий зв’язок для текстів урочистих, патетичних; він передбачає активну участь читача або слухача у пов’язуванні частин цілого, даючи простір для його уяви і образного мислення.
6. Невід’ємною і найвиразнішою сегментованою частиною будь-якого тексту є заголовок.
Заголовок є початковим репрезентантом комунікативної функції тексту.
Заголовки матеріалів у газеті – це один із найважливіших її елементів. Від їх характеру та оформлення багато в чому залежить «обличчя» видання.
Теоретиками неодноразово робилися спроби аналізу функцій заголовків. Зокрема виділяють номінативну, комунікативну, інформативну, рекламну, експресивно-апелятивну, роздільну, делімітативну (графічно-видільну), інтегративну (зв’язуючу) функції. Більшість дослідників стверджують, що найважливіша функція газетного заголовка – керувати увагою читача. Заголовки допомагають читачеві ознайомитися з номером, швидко отримати уявлення про зміст матеріалів, вибрати головне й цікаве. Характер заголовків та їх оформлення значною мірою визначають, чи буде прочитано той чи інший матеріал. Не можна зловживати ні гучним закличним словом, ні рясністю метафор, ні повторами дієслівних заголовків. Почуття міри, вміння бачити кожну назву в загальній «оркестровці» газети – ось що тут особливо потрібне.
Заголовки значною мірою визначають ефективність, дієвість матеріалів газетного номера. Вони є постійним елементом газети, як і назва друкованого органу, як і шпальти номера, що складаються з текстових колонок, як і текстові матеріали, ілюстрації, як і службові деталі – колонтитули та вихідні видавничо-реєстраційні відомості.
Отже, заголовок – це складник, постійний елемент газети – незмінний, повсякденний, завжди присутній у газетному номері.
Дослідник М.Тимошик виділяє такі основні функції заголовка: 1)структурування значного за обсягом текстового чи ілюстративного матеріалу на окремі частини; 2)полегшення роботи читача з виданням; 3)організація процесу читання; 4)осмислення окремих частин прочитаного; підготовка читача до сприйняття нового, відносно закінченого, цілого; 5)забезпечення зручності в пошуку вибіркової інформації; 6)акцентування на окремих частинах тексту, сприяння глибшому його засвоєнню.
Отже, до заголовка висуваються такі основні вимоги:
він має бути чітким і коротким, спонукати читача звернути увагу на матеріал;
відображати найголовніше в публікації;
у ньому не повинно бути штампів і двозначностей;
слід уникати повторів;
рекомендується вводити в заголовок дієслово;
у заголовку не можна вживати скорочень.
М. Тимошик пропонує класифікацію заголовків за такими ознаками:
змістом (тематичні прості, тематичні складні);
формою зображення (нумераційні, літерні, німі);
місцем розташування (заголовок на шмуцтитулі, заголовок шапкою, заголовок у розріз із текстом, заголовок у підбір із текстом, заголовок віконцем, заголовок боковиком).
Можна розділити заголовки на типи, беручи за основу їхню структуру. У цьому плані існує три основних типи заголовків:
«простий» заголовок – як правило, складається з одного речення, яке виражає певну закінчену думку;
«ускладнений» заголовок – відрізняється від «простого» тим, що він формується з декількох самостійних, логічно завершених частин, які також несуть певну закінчену думку;
«заголовковий комплекс» – сюди входить основний заголовок і підзаголовки різноманітної складності і призначення.
Сучасний український дослідник В. Здоровега за змістовим наповненням виділяє такі типи заголовків: інформаційний, спонукально-наказовий, проблемний, констатуючо-описовий, рекламно-інтригуючий.
Залежно від того, повністю чи не повністю відображений в заголовках той чи інший елемент тексту, вони поділяються на: повноінформативні (повністю актуалізують смисловий компонент тексту) і неповноінформативні (пунктирні, які не повністю актуалізують смисловий компонент тексту). Повноінформативні заголовки поділяються на: номінативні (називають тему всього тексту) предикативні (представляють розгорнуту тезу, яка містить предмет розмови і його предикат).
За метою емоційного впливу на аудиторію О.Тертичний заголовки поділяє на типи: інтригуючі, страшні, карколомні, скандальні, інтимні.
Залежно від оформлення заголовків В.Шевченко поділяє їх на два види: шрифтові та зображальні. Шрифтові заголовки можуть бути виділені лише титульними шрифтами або збільшеними проміжками, а можуть відкреслюватися лінійками, рамками, встановлюватися на плашках, виворітках, поверх зображальних елементів. Зображальні заголовні компоненти умовно поділяються на три групи: текстові – мальованими літерами, символічні – у вигляді емблеми, зображення, логотипу і комбіновані або зображально-текстові – монтаж з літер та ілюстрації.
А.Мільчин за формою та складом поділяє заголовки на: родо-нумераційні; родо-літерні; родо-нумераційно-тематичні; родо-літерно-тематичні; нумераційно-тематичні; літерно-тематичні.
На основі тріади знаків Ч. Пірса та семіотичних класифікацій заголовків О. Траченка й Л. Грицюк можна говорити про три види заголовків: заголовки-індикатори (вирізняють текст серед інших творів), заголовки-образи та заголовки-символи (домінує підтекстове значення).
Дослідник В.Іванов виділяє такі види газетних заголовків. За способом поліграфічного виконання всі заголовки в газеті поділяються на набірні та клішовані. У свою чергу набірні заголовки поділяються на ті, що виконуються шрифтами ручного і машинного набору. У великих друкарнях набір більшості заголовків здійснюється на великокегельних машинах.
У газеті використовують декілька видів заголовків, що різняться за своїм призначенням, роллю, яку вони відіграють на шпальті. Відповідно газетні заголовки поділяють на такі типи: 1) основні (або головні); 2) підзаголовки; 3) внутрішні підзаголовки; 4) надзаголовки; 5) рубрики; 6) шапки.
Основний (головний) заголовок є органічною частиною газетного твору, одним з основних засобів організації уваги читача. Він коротко і логічно характеризує зміст, ідею публікації, створює про неї у читача чітке уявлення.
Основні заголовки можуть бути: привітальними; закличними; узагальнюючими; інформаційними. Вони мають такі форми: запитання; оклику; звертання; ствердження; заперечення.
Підзаголовок має відношення до всього матеріалу.
Він частіше тематичний – пояснює, уточнює, іноді розвиває заголовок. Підзаголовок може бути і службовим; у цьому випадку він указує на характер, спрямованість газетного виступу. На його літературну форму чи джерела інформації.
Внутрішній підзаголовок використовують для розчленування значного за розміром суцільного тексту публікації на окремі частини (розділи), щоб допомогти читачеві краще орієнтуватись у великому матеріалі.
Надзаголовок – завжди конкретний, деталізує основний заголовок, наголошує на основній думці публікації. Інколи стисло висловлює ставлення до повідомлюваних фактів, сповіщає адресність виступу.
Установлюють надзаголовок, як правило, двома-трьома рядками, набраними видільним вузьким шрифтом, над основним заголовком.
Рубрика – особливий різновид газетного заголовка, що визначає тематичний напрям або характер матеріалу, його жанрові особливості. Рубрика не розкриває змісту публікацій. А в найзагальніших рисах вказує на порушувані в них проблеми.
Значення рубрики: вона виконує не тільки інформаційну функцію, а й звертає увагу читачів на матеріали, які відображають важливі теми сьогодення.
Є кілька форм рубрик.
Службові рубрики: вказують на жанр публікації; визначають джерело інформації; уточнюють характер аудиторії, для якої призначено матеріал; вказують на час події; інформують про форми й методи редакційної роботи.
Тематичні рубрики визначають напрям, тему газетного виступу, його характер, інколи – позицію автора і редакції з тієї чи іншої проблеми. Тематичні рубрики супроводжують важливі розділи або відділи газети. Одним із видів тематичних рубрик є рубрика-девіз. Це – заклик, під яким проводиться газетна кампанія.
Різновидом є і суперрубрика. Вона позначає тематичне спрямування публікації усієї шпальти, тому розміщують її не над окремими матеріалами, а над верхнім колонтитулом або ж одразу під колонлінійкою повним рядком на формат усієї газетної шпальти. Суперрубрика допомагає читачеві орієнтуватись у публікаціях номера газети.
Рубрики бувають постійні, тимчасові, епізодичні. Постійні живуть у газетах незмінно або тривалий час. Тимчасові потрібні лише на певний час, вони пов’язані з політичною або економічною кампанією або ж мають сезонний характер. Тимчасові рубрики з’являються тоді, коли починається кампанія, і зникають, коли вона закінчується. Епізодичні уточнюють характер окремих публікацій і цим звертають увагу читача на порушуване газетою питання. З’явившись у якомусь номері газети, така рубрика, як правило, більше не повторюється.
«Шапка» – один із типів заголовка, що об’єднує декілька газетних публікацій, кожна з яких має власне найменування.
Призначення «шапки» – привернути увагу читача до розвороту, шпальти, добірки (блоку) матеріалів на актуальну політичну, економічну чи культурну тематику, виразно й стисло висловити загальний смисл цих матеріалів.
«Шапки» бувають: шрифтові – набрані друкарським способом, штрихові – намальовані художником, тонові – фотографовані.
За характером «шапка» може бути: привітальною – газета користується привітальною формою «шапок» у дні великих свят, видатних подій, пам’ятних дат; закличною – газета звертається до всіх або окремих груп читачів із закликами політичного, господарського, культурного значення; узагальнюючою – «шапка» висловлює головну ідею, сутність збірки матеріалів, об’єднуваних нею, а також зміст тематичної шпальти, розвороту, цільового номера; інформаційною (констатуючою) – повідомляє про певне явище, подію або місце, де вона відбувалася, може вказувати й на важливіший факт.
Газетна практика показала доцільність сполучення заголовків різних видів над одним текстом. Рубрика розкриває напрям і характер публікації, основний (головний) заголовок дає уявлення про зміст, ідею матеріалу, підзаголовок уточнює цей зміст. Отже, читач отримує той мінімум інформації, що викликає інтерес до тексту.