Опорний конспект змісту лекції

Категорія „політична влада” є основоположною в політичній науці. Н. Макіавеллі визначив політологію як науку про владу. Вла­да є підґрунтям і метою політики, головним об'єктом прагнень соціальних спільнот, груп і організацій, вона існує всюди, де є сталі об'єднання людей.

 

У визначеннях влади відбивається її багатоаспектність і ак­центується певний бік її прояву.

Політична влада – це форма соціальних відносин яка характеризується здатністю тих чи інших соціальних суб’єктів підпорядковувати своїй волі діяльність інших соціальних суб’єктів за допомогою державно-правових та інших засобів.

Політична влада – це реальна здатність і можливість суспільних сил проводити свою волю в політиці і правових нормах, перш за все у відповідності із своїми потребами та інтересами.

 

Концепції влади: легітимістська, біхевіористський підхід, психологічна, телеологічна, структурно-функціоналістська, системний підхід.

Влада за своєю регулятивною сутністю соціальна, тобто вона виникає і виявляється лише в суспільстві. Разом із суспільством вона проходить еволюційний шлях зміни власних форм. У первісних суспільствах влада була анонімною, розпорошеною серед членів роду і племені та виявлялась у слідуванні звичаям, традиціям і віруванням, що позбавляло її політичного характеру.

По мірі ускладнення соціальних потреб, появи нових видів діяльності, пов'язаних із суспільним поділом праці, і посилення інтенсивності взаємодії індивідів анонімна форма влади закономірно змінилася індивідуалізованою.

Зростання соціальної нерівності стимулювало процес інституціалізації влади - створення спеціальних інститутів, здійснюючих функції вираження загальних інтересів, управління і забезпечення порядку. Влада поступово набувала політичного характеру паралельно з процесом ускладнення (диверсифікації* соціальних відносин.

Структура влади

У структурі влади виділяються пануючий інтерес, політична воля, що виявляється в законах і політичних рішеннях, та засоби забезпечення.

Влада є складноструктурованим феноменом і включає суб'єкти, об'єкти, джерела, ресурси і функції влади.

Джерела влади (авторитет, сила, престиж, за­кон, багатство, знання, харизма, таємниця, інтерес тощо*.

Суб'єкти влад (держава та її інститути, політичні еліти і лідери, політичні партії*.

Об'єкти влади (індивід, соціальна група, клас, маса, суспільство тощо*

Функції влади (панування, керівництво, регуляція, контроль, управління, координація, організація, мобілізація*.

Ці параметри влади виражають і визначають її функціональну динаміку - функціонування інститутів, діяльність суб'єктів політики і влади, реалізацію засобів і методів тощо.

Суб'єкт влади - безпосередній її носій, що втілює активний початок, ним може бути індивід, організація, спільнота і світове співтовариство. Позитивні якості суб'єкта влади включають волю до владарювання, компетентність, відповідальність і організованість. Первинними суб'єктами влади є індивіди і соціальні групи, вторинними - політичні організації. Еліти і лідери є суб'єктами найвищого рівня.

Об'єкт влади. Влада завжди є двостороння, асиметрична взаємодія суб'єкта і об'єкта, вона неможлива без підкорення об'єкта суб'єкту. Відсутність такого підкорення - симптом відсутності влади. Природа і мотивація підкореності є досить складною і включає страх перед санкціями, звичку до підкорення, інтерес (зацікавленість у виконанні розпоряджень*, упевненість у необхідності підкорення, авторитет (якості керівника, обумовлене підкорення без примусу чи загрози санкцій*, ідентифікацію об'єкта з суб'єктом влади. В останньому випадку дося­гається максимальна ефективність влади, оскільки суб'єкт сприй­мається об'єктом як його представник і захисник.

Ресурси влади - це всі засоби, що забезпечують дієвий вплив суб'єкта на об'єкт влади. В процесі реалізації ресурсів суб'єктом влади вони трансформуються у владу. Тому владу можна визна­чити як спроможність до перетворення певних ресурсів у сталий вплив у межах системи взаємопов'язаних суб'єктів та об'єктів політики.

Ресурси влади такі ж різноманітні, як і засоби задоволення різних потреб та інтересів людей. Вони поділяються на утилітарні, примусові та нормативні, а коли розглядати відповідно до найважливіших сфер життєдіяльності, то на економічні, соціальні, культурно-інформаційні, примусові і демографічні.

Економічні ресурси включають всю сукупність матеріальних цінностей, гроші як їх еквівалент, техніку, родючу землю тощо.

Соціальні ресурси влади — це її здатність до підвищення чи зни­ження соціального статусу чи рангу, місця в соціальній стратифікації; вони частково співпадають з економічними ресурсами і включають такі показники, як доход і багатство, посада, престиж, освіта тощо.

Культурно-інформаційні ресурси - знання та інформація, а також засоби їх одержання і поширення: інститути науки і освіти, засоби масової інформації тощо. На межі XX і XXI століть знан­ня та інформація стають найважливішим ресурсом влади і витісняють її традиційні важелі - силу і багатство.

Примусові ресурси - це зброя, інститути фізичного примусу і спеціально підготовлені для цього кадри. У державі їх ядро склада­ють армія, поліція, служби безпеки, суд і прокуратура. Цей вид ресурсів традиційно вважається найбільш ефективним джерелом влади.

Демографічні ресурси - люди, вони утворюють собою універсальний, багатофункціональний ресурс, який є „постачальни­ком” усіх інших ресурсів. Людина складає „тріаду влади”: вона не лише її ресурс, а й її суб'єкт і об'єкт.

Політична влада може по-різному оцінюватись об'єктом влади. Позитивна оцінка влади, прий­няття її населенням, визнання її права на управління і згода підкорюватись їй означають легітимність цієї влади. Легітимність полягає у згоді прийняти правління цієї групи, еліти, ієрархії на основі однорідності політичних настанов, економічної системи, загального психологічного складу, традицій, звичаїв тощо. Основний внесок у розробку теорії легітимації зро­бив М. Вебер. Він диференціював три головні типи легітимності влади залежно від мотивів підкорення:

а* традиційна легітимність

б* харизматична легітимність

в* раціонально-правова, демократична легітимність

Існують й інші способи легітимації і, відповідно, типи легітимності влади.

Рівень легітимності коливається в широкому діапазоні від схва­лення до загального відкидання влади. Найчастіше дефіцит легітимності зумовлений суперечністю між універсальними цінностями, що поділяються масою, та партикулярними інтересами і цінностями, що виражаються правлячою елітою. Переважання силової політики прямо пропорційне зниженню рівня легітимності, цьому також сприяють „нульова” вертикальна мобільність, корупція в істеблішменті, сепаратистські тенденції у федераціях.

 

Будь-яка влада може зазнати кризи і це підриває ефективність народного і держав­ного суверенітету. У своїй гносеологічній основі криза влади є не що інше, як комплекс невідповідності (неадекватності* відправлення владних функцій сукупній суспільній потребі - потребі в стабільності. Державна політика як опосеред­кування ідеалів та інтересів соціальних груп не в змозі забезпечи­ти баланс (чи консенсус* учасників політичного процесу традиційними правовими методами. Згідно з Платоном, держава в цьому випадку не може служити суспільному благу, а за Арістотелем - вона не може забезпечити користь у суспільстві.

Криза політичної влади - це неузгодженість елементів політичної системи суспільства, що виявляється в дисфункціональності її інститутів і органів, втраті взаємодії між ними:

Парламентська криза - у результаті міжфракційних не­ згод конфронтаційна тенденція бере гору над консенсусною, партійні амбіції – над законотворчістю, а недоліки виборчої сис­теми виявляються в неадекватній до будови суспільства розстановці політичних сил.

Урядова криза - дисфункція виконавчої влади, найчастіше вона вирішується розпадом партійних коаліцій у парламентсь­ких республіках, недосконалим механізмом „стримувань і про­тиваг” у республіках змішаного типу та внутріпартійною кризою в правлячій партії в президентських республіках.

Конституційна (правова за своєю основою*. Вона обумов­лена невідповідністю основного закону країни сумарній суспільній потребі та реальним характеристикам суспільства. Для запобі­гання такої кризи слід, як мінімум, враховувати вимоги опрацьо­ваного міжнаціонального досвіду:

конституція повинна скеровувати суспільство, але робити це лише в тому випадку, коли в ній зафіксовані реальні та сталі суспільні тенденції і норми;

-          розколоте суспільство або суспільство в стані якісних змін не створить дійової конституції, а створивши її, не житиме за нею;

-  для створення такої конституції необхідне існування політичної еліти, здатної нести тягар конституційної творчості;

-  конституційна творчість - завжди компроміс між законо­давцями і суспільством та умова громадянського миру;

-  конституція нової держави, що приходить на зміну тоталі­тарній або авторитарній, може бути лише тимчасовим актом;

-  вироблення ефективної конституції неможливе в умовах диктату однієї соціально-політичної сили;

-  будь-яка інша конституція приречена на швидке старіння, тим більше на її основі неможливо створити довготривале галу­зеве законодавство.

Системна криза - зовні часто виглядає як криза „верхів”, але нею охоплене все суспільство і вся політична система.

Криза влади як супутник еволюційного розвитку, вона супроводжує утвердження нового і взагалі інноваційні процеси в суспільстві, що модернізується, це криза зростання, нею треба „перехворіти”.

Нові тенденції в розвитку політичної влади.

1 тенденція полягає в посиленні інтенсивності процесів демократизації політичної влади, тобто чітко вираженим є процес заміни форм політичної влади які базуються на прямому насиллі та підкоренні формами суспільного консенсусу та самоуправління.

2 тенденція проявляється у зростанні фактору легітимності влади як обов’язкової ознаки цивілізованої влади. Владні структури всіх країн приділяють максимум зусиль для забезпечення легітимності політичної влади, тобто визнання її законного характеру суспільством.

3 тенденція – це тенденція до розподілу політичної влади та становлення системи розподілу влади як однієї з основних в процесі становлення і функціонування політичної влади. Зловживання владою закладено не в самій владі, а в її концентрації.

4 тенденція відображає негативний процес зростання конфліктності між різними гілками влади.

5 тенденція проявляється у високих темпах бюрократизації апарату владних структур.