6. Зобов’язальне право

Зобов'язальне право є підгалуззю цивільного права, норми якої об'єднані в окрему книгу Цивільного кодексу України (Книга 5 ст. 509-1215 ЦК України), яка регулює загальні засади встановлення, виконання та припинення зобов'язань, правові наслідки їх порушення, а також окремі види зобов’язань (договорів).

Зо­бов'язанням є правовідносини, в яких одна сторона (борж­ник) зобов'язана вчинити на користь іншої сторони (креди­тора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку (ст. 509 ЦК України).

У зобов'язальному праві сторони є контрагентами, оскільки, зазвичай кожна із сторін у зобов'язанні має водночас і права, й обов'язки, вона вва­жається боржником у тому, що вона зобов'язана вчинити на користь другої сторони, і водночас кредитором у тому, що вона має право вимагати від неї (ст. 510 ЦК України).

Зобов'язання виникають з підстав, встановлених у ст. 11 ЦК України, зокрема ними є договори та інші правочини. Терміни «правочин», «угода», «договір» - є тотожними поняттями. Але необхідно сприйняти таку концепцію співвідношення зазначених термінів.

• Двосторонні і багатосторонні правочини є договорами (угодами);

• Не кожен правочин є договором (угодою), а лише той, який опосередковує домовленість двох чи більше осіб, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Правочин як юридичний факт є лише однією з підстав виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, передбачених законом. Правочинам, на відміну від деяких інших підстав виникнення цивільних прав та обов’язків (заподіяння шкоди), притаманне правомірне вольове вчинення особою юридичних дій, спрямованих на свідоме створення конкретного цивільного правового результату для себе або інших осіб.

Відповідно до ч.2 ст.202 ЦК України усі правочини поділяються на односторонні та двосторонні (які є договорами). Односторонніми правочинами – вважаються видача довіреності; прийняття спадщини або відмова від неї; повідомлення одним співвласником інших співвласників про продаж своєї частки у спільній власності; публічна обіцянка винагороди за віднайдення загубленої речі та інші. Правочин вважається одностороннім у тому разі, коли до виникнення цивільних прав і обов’язків призводить волевиявлення одного суб’єкта цивільного права.

У багатьох випадках для виникнення цивільних прав і обов’язків необхідне зустрічне (взаємне) волевиявлення двох чи більше осіб. У таких випадках будуть мати місце двосторонні або багатосторонні (три і більше осіб) угоди. У цивільному праві багатосторонніх договорів нараховується небагато. Найпоширенішим є правочин (договір) про спільну діяльність, установчі договори.

Зобов'язання має ґрунтувати­ся на засадах добросовісності, розумності та справедливості. Наприклад, боржник, який виконав зобов’язання, має право вимагати від кредитора підтвердження факту такого виконання (ст.545 ЦК).

Строки виконання зобов’язання. Якщо у зобов'я­занні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з на­станням цієї події (ст. 530 Цивільного кодексу України).

Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимо­ги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у 7-ний строк від дня пред’явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів ци­вільного законодавства.

Боржник має право виконати свій обов'язок достроково, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов'язання чи зви­чаїв ділового обороту. Наприклад, дострокова поставка продукції.

Забезпечення виконання зобов’язань. Цінність зобов’язання полягає в його виконанні. Оскільки зобов’язання є різновидом правовідносин, воно охороняються примусовою силою держави, і щодо боржника в разі порушення зобов’язання застосовуються види цивільно-правової відповідальності. Однак можливість стягнення збитків не завжди здатна задовольнити інтереси кредитора. У зв’язку з цим закон передбачає спеціальні способи, що стримують боржника до належного виконання зобов’язання та забезпечують захист майнових інтересів кредитора на випадок порушення зобов’язання боржником.

Виконання зобов'язання може забезпечуватися неустой­кою (штрафом, пенею), порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдат­ком (ст. 546 ЦК України). Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов'язання.

Доцільність застосування того чи іншого виду забезпечення виконання зобов’язання залежить від предмету договору. Наприклад, для зобов’язань, що виникають з договору позики чи кредитного договору, найбільш прийнятними є такі забезпечення – застава, порука, гарантія. Якщо ж мова йде про зобов’язання з виконання робіт чи надання послуг, доцільніше використовувати неустойку, оскільки тут інтерес кредитора полягає не в отриманні від боржника певної суми грошей, а в одержанні певного результату.

Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання (ст. 549 ЦК України).

Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Штраф застосовується як при простроченні виконання зобов’язання, так і з інших підстав – невідповідність якості, кількості, стандартам та іншим умовам.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Неустойка у вигляді пені характеризується «нарощуванням» свого розміру, оскільки вона стягується за кожен наступний проміжок часу при невиконанні зобов’язання, що триває.

Сплата (передання) неустойки не звільняє боржника від виконання свого обов'язку в натурі. Також за загальними правилами ч.2 ст.552 ЦК України, сплата (передання) неустойки не позбавляє кредитора права на відшкодування збитків, завданих невиконанням або неналежним виконан­ням зобов'язання (ст. 552 Цивільного кодексу України).

Порука виникає на підставі договору, за яким поручитель поручається перед кредитором борж­ника за виконання ним свого обов'язку (ст. 553 ЦК України). Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником.

Поручителем може бути одна особа або кілька осіб. Порукою може забезпечуватися виконання зобов’язання частково або у повному обсязі. Наприклад, за загальним правилом боржник та поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, що означає можливість для кредитора пред’явити свої вимоги як до боржника за основним зобов’язанням, так і до поручителя. Але договором поруки може бути встановлена і субсидіарна відповідальність поручителя перед кредитором (ч.1 ст.554 ЦК). У цьому випадку, до пред’явлення вимоги поручителю кредитор повинен пред’явити вимогу до основного боржника і, якщо останній відмовиться її задовольнити або затягне із відповіддю, може пред’явити вимогу в повному обсязі до поручителя.

Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що й боржник, включаючи сплату основного боргу, від­сотків, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

Гарантія, її суть полягає в тому, що банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов'язку (ст. 560 ЦК України).

Надання гарантій, як і порук, вважається фінансовою послугою в розумінні ст. 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», тому відповідно гарантами можуть виступати лише юридичні особи, що мають статус фінансових установ.

У разі порушення боржником зо­бов'язання, забезпеченого гарантією, гарант зобов'язаний сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов га­рантії (ст. 563 ЦК України). Підставою для виконання умов гарантії є пред’явлення вимоги кредитора у письмовій формі до гаранта про сплату грошової суми. Кредитор може пред’явити вимогу до гаранта у межах стро­ку, встановленого у гарантії, на який її видано.

Після сплати кредитору грошової суми відповідно до умов гарантії, гарант має право на зворотну вимогу (регрес) до боржника в межах суми, сплаченої ним за гарантією (ст.569 ЦК).

Завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видаєть­ся кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов'язання і на забезпечення його виконання (ст. 570 ЦК України).

На відміну від неустойки, завдаток визначає мінімальний обсяг відповідальності сторін і видається одразу після того, як сторони взяли на себе певні обов’язки.

Якщо порушення зобов'язання сталося з вини боржника, завдаток залишається у кредито­ра. Якщо навпаки, то кредитор зобов'язаний повернути боржникові завдаток та до­датково сплатити суму у розмірі завдатку або його вартості. У разі припинення зобов'язання до початку його виконання або внаслідок неможливості його виконання зав­даток підлягає поверненню (ст. 571 ЦК).

Застава – це вид забезпечення виконання зобов’язання, при якому кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобо­в'язання, забезпеченого заставою, отримати задоволення за рахунок заставленого майна зазвичай перед іншими креди­торами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (ст. 572 ЦК).

Крім ЦК України (ст.ст.572-593) заставні відносини регулюються Законами України «Про заставу» (1992 р.), «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» (2003 р.), «Про іпотеку» (2003 р.), «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» (2003 р.) та ін.

До видів застави відносяться: 1) іпотека – застава нерухомого май­на, що залишається у володінні та користуванні заставодавця; 2) заклад – застава рухомого майна, що передається у володіння заставодержателя або за його наказом – у воло­діння третій особі; 3) застава товарів у обороті та переробці; 4) застава майнових прав.

Предметом застави може бути будь-яке майно (зокрема, річ, цінні папери, майнові права), що може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення (ст. 576 ЦК). Предметом застави може бути майно, яке заставодавець набуде після виникнення застави (майбутній урожай, приплід худоби тощо).

Предметом застави не можуть бути національні, куль­турні та історичні цінності, які є об'єктами права державної власності та занесені або підлягають занесенню до Державного реєстру національної культурної спадщини.

Предмет застави залишається у заставодавця, якщо інше не встановлено договором або законом. Застава окремих видів майна може бути заборонена або обмежена законом.

Договір застави під страхом нікчемності (ст.547, 220 ЦК) укладається в письмовій формі, а щодо нерухомого майна підлягає нотаріальному посвідченню. Застава рухомого майна може бути зареєстрована на підставі заяви заставодержателя або заставодавця з унесенням запи­су до Державного реєстру обтяжень рухомого майна (ДРОРМ). Мо­ментом реєстрації застави є дата та час внесення відповід­ного запису до ДРОРМ.

Притриманння – згідно ст. 594 ЦК зумовлене тим, що кредитор, виконавши власний обов’язок за договором і чекаючи зустрічного виконання обов’язку від боржника, строк виконання якого порушено останнім, має право притримати у себе річ, якою правомірно володіє на підставі укладеного між сторонами договору, до виконання боржником зобов’язання.

Крім того у ЦК містяться спеціальні норми, що надають кредитору право притримати річ, якою він правомірно володіє за договором певного виду. Так, у ст.ст. 856, 916 (ч.4) та 1019 (ч.1) ЦК законодавець, уточнюючи особу кредитора, вказує, для забезпечення якого саме обов’язку боржника кредитор має право скористатися правом притримання.

Для виникнення у кредитора права на притримання необхідна одночасна наявність наступних умов: притримання можливе лише стосовно чужої речі; така річ повинна знаходитись у володінні кредитора; кредитор має володіти річчю на законній підставі; кредитор має право на притримання речі боржника, якщо інше не встановлено у договорі.

Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження притриманої речі несе кредитор, якщо інше не встановлено законом. Якщо притримання не забезпечило стимулюючого ефекту на боржника, вимоги кредитора задовольняються з вартості речі, яка притримується.

Припинення договірних зобов’язань. Відносний характер зобов’язань свідчить про те, що їх існування обмежене певними часовими межами, за якими слідує їх припинення. Припинення призводить до того, що боржник перестає бути зобов’язаним вчинити на користь кредитора певні дії (передати майно, виконати роботу, надати послуги, сплатити гроші тощо), або утриматись від вчинення певних дій, а кредитор, у свою чергу, втрачає право вимагати від боржника виконання за договором обов’язку.

Зобов'язання при­пиняється частково або у повному обсязі та на вимогу однієї із сторін лише у випадках вста­новлених договором або законом (ст. 598 ЦК).

Договірні зобов’язання припиняються у наступних випадках: належного виконання зобов’язання (ст.599 ЦК); передання відступного (ст. 600 ЦК); внаслідок зарахування зустрічної вимоги (601 ЦК); за домовленістю сторін (ст.604 ЦК); прощення боргу (ст.605 ЦК); смерті фізичної особи, ліквідації юридичної особи (ст.ст.608, 609 ЦК); неможливість виконання (ст.607 ЦК); поєднання боржника і кредитора в одній особі (ст.606 ЦК); інші підстави передбачені договором або законом (мирова угода).