Політична соціалізація

Засвоєння людиною політичної культури, політичних ролей відбувається у процесі соціалізації. Це складний, безперервний процес, який здійснюється протягом всього життя людини. Сутність політичної соціалізації полягає у формуванні якостей, цінностей, необхідних для адаптації до даної політичної системи і виконання певних політичних ролей.

Виділяють два етапи соціалізації - первинну і вторинну. Первинна соціалізація починається з раннього дитинства.

Психологи і політологи надають цьому етапу великого значення, характеризуючи його з позиції двох принципів:

• принципу первинності: те, що засвоюється першим, засвоюється краще;

• принципу структуризації: те, що засвоєне першим, в подальшому структурує весь наступний процес засвоєння (навчання).

Таким чином, саме у дитинстві закладається фундамент всієї наступної соціалізації, в тому числі й політичної, причому сформовані орієнтації і політичні переваги будуть найбільш стійкими. На цьому етапі індивід набуває перші знання про світ політики, про фігури влади. Основними агентами соціалізації будуть виступати батьки, вчителі і ровесники, ЗМІ.

Спочатку головними агентами соціалізації є батьки, причому саме вони виступають для дитини першими фігурами влади. Система заохочення або покарання, яка використовується батьками, формує перші уявлення про систему контролю і санкції. В сім'ї відбувається знайомство з моральними, соціальними, релігійними цінностями. Нарешті, від батьків діти дізнаються про партійну приналежність, про вибори, про політичних лідерів. Західні політологи зазначають, що багато молодих людей (наприклад, більше половини молодих американських виборців) голосують за ті ж партії, що і їх батьки. Поряд з прямим можна говорити про непрямий вплив сім'ї. Модель внутрішньосімейних відносин, авторитарність влади батьків і ступінь свободи, надана дитині, може вплинути на формування установок на участь у політиці.

Первинна соціалізація продовжується у школі. В початковій школі діти продовжують знайомство з системою влади, яка надана самою організацією учбового процесу (наприклад, чергуванням занять і перерв). Подібним чином діти навчаються приймати соціальний порядок. В школі діти дізнаються про державні символи, національних героїв, отримують уроки патріотизму. В середній школі пряма політична соціалізація здійснюється через спеціальні навчальні курси (історія, література, право, суспільствознавство), яка містить у собі певний політичний (ідеологічний) зміст, спрямований на виховання "толерантних" громадян, затребуваних цією політичною системою. Нарешті, багато політичних партій безпосередньо працюють з підлітками і створюють дитячі та молодіжні об'єднання.

Фактором соціалізації виступає і найближче оточення індивіда: друзі, ровесники, сусіди. Причому цінності та установки, які формуються під впливом цих агентів, можуть суперечити цінностям, які намагаються привити школа і держава. На перший погляд, групи ровесників не мають відношення до політичної соціалізації. Частіше вони користуються підлітками як фактором, який протистоїть батьківському тиску в тому числі для захисту свого життєвого стилю, своєї субкультури, але не, політики. Але саме у середовищі ровесників підлітки залучаються до норм групової поведінки, навчаються захищати свою точку зору тощо.

Вторинна (продовжена) соціалізація характеризується формуванням власного ставлення до політичної системи. Людина безпосередньо включена у політичне життя, безпосередньо взаємодіє з політичними і владними структурами (партіями, органами влади, судами). На основі накопичених знань і досвіду людина здатна здійснювати відбір певних політичних цінностей, відмовлятися від попередніх і сприймати нові (ресоціалізація). Цей процес залежатиме від соціально-економічного статусу людини, її приналежності до певних професійних, етнічних, конфесійних груп. Важливими агентами вторинної соціалізації виступають ЗМІ: газети, журнали, телебачення, радіо. Саме з них доросла людина отримує більшу частину інформації про політичні події. Особливо велика роль телебачення. Читання суспільно-політичних газет і журналів вимагає інтелектуальних зусиль, передбачає певний освітній рівень аудиторії. Телебачення в цьому плані є більш простим каналом передачі інформації, що дозволяє поєднувати й усну мову, і зображення. Телебачення володіє можливістю використати додаткові фактори, які посилюють переконливу дію повідомлення: популярність диктора, музику, відеоряд, супроводжуюче повідомлення тощо. Теми, передані у візуальних формах, запам'ятовуються частіше, ніж теми, передані у письмовій чи усній формі. Є ще одна властивість телебачення, на яку звертають увагу дослідники. Усвідомлена подача різної інформації, різноманітність тем (від місцевої сенсації до міжнародних новин) сприяє хаотичності сприйняття, заважає створити упорядковану картину почутого і побаченого. Вони роблять висновок, що використання у телебаченні зображення частіше руйнує, ніж розширює раціональне мислення. Ці властивості телебачення використовуються політтехнологами. Існує думка, що 70% іміджу політика створюється телебаченням.

Типологія, структура і функції політичних конфліктів. Предметом політичного конфлікту є влада. Люди в своїй діяльності, знаходячись в контакті, будують певну систему взаємостосунків і взаємовпливу, а вона, у свою чергу, перетворюється на піраміду рівнів управління. Вершиною цієї піраміди і є політична влада.

Поняття політичного конфлікту позначає боротьбу одних суб'єктів з іншими за вплив в системі політичних відносин, доступ до ухвалення загальнозначущих рішень, розпорядження ресурсами - словом, за все те, що складає владу і політичне панування.

Політичний конфлікт - це зіткнення, протиборство політичних суб'єктів, обумовлене протилежністю їх політичних інтересів, цінностей і поглядів.

Всі політичні конфлікти в суспільстві можна розділити на два основні вигляд: горизонтальні і вертикальні.

1. Горизонтальні політичні конфлікти. В них боротьба за владу і владні повноваження ведеться в рамках існуючого ладу. Наприклад, між урядом і парламентом, різними політичними угрупуваннями в правлячій еліті, державою і окремими суб'єктами політики (особою, групою, інститутом) і т.д.

Мета і причини виникнення горизонтальних конфліктів - вдосконалення існуючої системи влади. Наприклад, часткове коректування політичного курсу, зміна неугодних лідерів або правлячої еліти, збільшення або зменшення владних повноважень тих або інших суб'єктів політики і т.п.

Тоталітарний режим влади не визнає ніяких політичних конфліктів і прагне їх не допустити. Щоб тримати в узді урядовий апарат, влада повинна постійно кидати на розтерзання і своїх представників. Так, більшість членів сталінського політбюро була вимушена принести в жертву близьких родичів: Молотів і Калінін - своїх дружин, Кагановіч - брата. Якщо подивитися на частку загиблих членів «ленінської гвардії» від руки «своїх», то не залишається сумніву в тому, що ці терористичні групи влади були групами самознищення. Та ж історія повторилася і в ніч «довгих ножів», коли Гітлер знищів штурмовиків Рема. Так само був знищений за наказом Мао Цзедуна актив хунвєйбинів. Так само розправився з своїм оточенням Нерон після підпалу Рима.

В демократичній політичній системі горизонтальні політичні конфлікти інституалізовані і певною мірою запрограмовані. Більшість з цих конфліктів носить відкритий характер, наприклад, парламентські дебати, розпуск парламенту і призначення нових виборів, вотум недовір'я уряду, обіг в конституційний суд та ін.

2. Вертикальні політичні конфлікти. В них конфронтація проходить по лінії «влада – суспільство». Різні соціальні шари, класи і етнічні групи в неоднорідній соціальній політичній структурі суспільства займають різні позиції (статуси) і грають різні ролі. Ієрархічність статусно-ролевої структури нерівний доступ до ресурсів і влади породжують політичні конфлікти на всіх рівнях вертикалі «влада - суспільство».

Як види політичних конфліктів виділять також конфлікти цінностей і конфлікти інтересів.

Конфлікт цінностей виникає як зіткнення різних ціннісних орієнтацій, тобто уявлень про саму політичну систему, політичний курс країни і правила політичної гри.

В конфлікті інтересів боротьба йде у сфері розподілу і перерозподілу різних ресурсів (влади, матеріальних благ, духовних цінностей та ін.).

Управління конфліктом — врегулювання, розв'язання, придушення, а також ініціювання певних конфліктних ситуацій в інтересах суспільства в цілому чи окремих його суб'єктів.

Правильно організоване управління забезпечує мінімізацію неминучих політичних, соціальних, економічних і моральних втрат, оптимізацію певних сфер суспільного життя.

Управління конфліктом - врегулювання, розв’язання, придушення, а також ініціювання певних конфліктних ситуацій в інтересах суспільства в цілому чи окремих його суб’єктів.

Вирішення конфлікту може йти різними шляхами. В більшості випадків має місце узгодження інтересів в процесі укладання компромісу, тобто угоді на основі взаємних поступок. Політика складається з таких компромісів, політика - це «мистецтво можливого».

Запобігти переростанню конфлікту в озброєну боротьбу, понизити його інтенсивність і гостроту, знайти варіанти його пом'якшення можна методом компромісу або консенсусу.

Термін «консенсус» означає згоду, ухвалення учасниками політичного процесу солідарної позиції з тих або інших питань. На відміну від консенсусу компроміс має на увазі поступки (взаємні або односторонні) сторін, залучених в конфлікт з питань, що знаходяться в центрі протиборства. Досягнення консенсусу і компромісу в довгостроковому плані виступає формою вирішення політичного конфлікту.

Розвиток будь-якої політичної системи, процес політичного життя в цілому поєднують чергування конфліктів, компромісів і досягнення консенсусу його учасників. Безконфліктність може виступати показником відсутності розвитку, загнивання суспільства. Підвищена гострота конфліктів звичайно є симптомом кризи політичної системи, появи на політичній арені сил, що тяжіють до її руйнування, політичного перевороту або революції.

Заслуговує на увагу проблема вибору оптимальної процедури для вирішення конфлікту. Існують і спеціальні конфліктологічні процедури: парламентські дебати, узгоджувальні комісії, громадський та арбітражний суди, адміністративний процес, кримінальне судочинство, конституційний суд.

РОЗВИТОК

Якщо політична діяльність – це суб’єктивний фактор політичного процесу, то політичний розвиток відображає об’єктивні зміни у політичному житті та характеристики цього процесу. Слід відзначити, що декларовані цілі політичної діяльності і наявні результати політичного розвитку часто не співпадають, навіть, як стверджував М.Вебер, регулярно опиняються у парадоксальному відношенні один до одного. Це пов’язано з виключною складністю суспільного організму, а також з ірраціональною сутністю суб’єктів політики – як особистостей, так і надіндивідуальних утворень – держав, націй, партій тощо.  Втім, політична діяльність все ж таки значною мірою позначається на характері політичного розвитку. Перевага в діях суб’єктів політики консервативних, реформістських або революційних елементів, толерантності або конфліктності спрямовує об’єктивні процеси у відповідний бік, надає їм характерного забарвлення.  Об’єктивний політичний розвиток може здійснюватись в еволюційних (поступові зміни) або революційних (стрибкоподібних) формах. За напрямком змін ці форми можуть характеризуватись як реформація (реформи) і контрреформація, революція і контрреволюція. Еволюційні зміни можуть спливати як за умов політичної стабільності, так і за умов політичних криз та конфліктів. Зрозуміло, що революційні зміни характеризуються поняттями кризи і конфлікту . 

Поняття «модернізація» оформилося на початку 50-х років XX ст. для характеристики країн, які здійснювали перехід до індустріального суспільства насамперед через удосконалення своєї економічної інфраструктури, механізмів економічного зростання. У процесі еволюції модернізації як міждисциплінарної теорії та її поступової політизаци викристалізувалося поняття «політична модернізація», яке нині пов'язують із формуванням політичних інститутів, соціальною мобілізацією, розширенням політичної участі населення, закріпленням демократичних цінностей і норм.

За сучасних умов політична модернізація особливе значення має для суспільств, віддалених від магістрального шляху розвитку людської цивілізації, відчужених від загальнолюдських цінностей.

Процедурний підхід трактує перехід до демократії у більшій мірі залежним від вибору тактики застосування конкретних процедур і технологій у початих перетвореннях, ніж від соціально-економічних і культурних факторів. Наприклад, є думка, що розширення політичного простору демократії визначається бажанням і волею правлячих еліт. У межах цього напрямку можна виділити теорію раціонального вибору, згідно якої всі політичні процеси детерміновані діяльністю людей, що приймають рішення для отримання очікуваної вигоди. Відповідно перехідний період розглядається як боротьба між прибічниками і противниками змін, результат якої залежить від того, чи зуміють ці групи домовитися між собою і укласти угоду про набір нових демократичних правил і процедур.

Структурний підхід аналізує цілий набір економічних, соціальних, політичних і культурних передумов. На відміну від ранніх теорій модернізації, значення цих факторів не абсолютизується. Як стверджує С.Ханінгтон, демократизація у різних країнах містить у своїй основі різну комбінацію факторів, що веде до установлення демократичних ладів, які відрізняються один від одного

"третя хвиля" глобального процесу демократизації, яка розпочалася в середині 70-х рр. ХХ ст. та продовжується й дотепер.

Третя хвиля демократизації (розпочалася у 1975 р. і триває дотепер) ознаменувалася падінням авторитарних режимів у Греції, Португалії, Іспанії (відповідно 1974, 1975, 1977 рр.). Потім вона охопила Латинську Америку та низку країн Азії. Тут на шлях демократії стали Домініканська Республіка, Гондурас, Перу, Туреччина, Філіппіни, Південна Корея. Нарешті черга дійшла до країн радянського блоку. Комуністичні режими зазнали краху спочатку в Південній та Центрально-Східній Європі, а потім в республіках Радянського Союзу. І хоч деякі дослідники висловлюють думку про настання спаду третьої хвилі демократизації, у більшості країн, котрі покінчили з недемократичним розвитком після 1974 p., демократія все ж таки досягла значних успіхів. У цей період існувало приблизно 40 демократій, а 4—5 країн відійшли від неї.

теорія модернізації, теорія демократії, теорія перехідних процесів ("транзитологія").