1. Всесвітні (універсальні) міжнародно-правові акти

Автором статті досить вдало проведено аналіз Міжнародної хартія прав людини, яка складається з п’яти документів, одним з яких є Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 року, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права та Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. Ці три документи були прийняті у 1966 році. Останній документ, що становить Міжнародну хартію прав людини, є Другий факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права про скасування смертної кари, прийнятий у 1989 році.

Ці важливі міжнародно-правові акти заклали фундамент права на охорону здоров’я, оскільки держави-учасниці повинні забезпечувати такі заходи:

1) скорочення мертвонароджуваності та дитячої смертності і здорового розвитку дитини;

2) поліпшення всіх аспектів гігієни зовнішнього середовища і гігієни праці у промисловості;

3) запобігання і лікування епідемічних, ендемічних, професійних та інших хвороб і боротьби з ними;

4) створення умов, які б забезпечували всім медичну допомогу і медичний догляд у разі хвороби.

Важливим досягненням є те, що держави-учасниці Пакту у 1966 році у Лімбурзькому університеті (Нідерланди) обговорювали питання про природу і ступінь юридичних зобов’язань та дійшли таких основних і дуже важливих на мій погляд висновків:

1) усі права і свободи людини, у тому числі соціальні права, неподільні й взаємозв’язані і утворюють невід’ємну частину міжнародного права;

2) Пакт накладає юридичні обов’язки на держави-учасниці. Вони повинні якомога швидше вжити необхідних заходів, як законодавчі, так і адміністративних, для здійснення закріплених у ньому прав і забезпечення кожного правом на судовий захист соціально–економічних прав;

3) держави-учасниці Пакту, незалежно від рівня їхнього економічного розвитку, зобов’язані забезпечити соціально–економічні й культурні права для всіх, хоча б у мінімальному розмірі.

Ще одним актом універсального характеру є Конвенція про права дитини, яка прийнята ООН у 1989 році. Цей міжнародний документ у ст.24 закріплює право дитини на користування найдосконалішими послугами системи охорони здоров’я і засобами лікування хвороб та відновленням здоров’я. Окрім цього, у статті передбачено заходи, яких повинні вживати держави-учасниці для повного здійснення цього права, зокрема:

1) знижувати рівень смертності немовлят і дитячої смертності;

2) забезпечувати надання необхідної медичної допомоги і охорони здоров’я всіх дітей, з приділяючи першочергову увагу розвитку первинної медико – санітарної допомоги;

3) боротися з хворобами і недоїданням, у тому числі в рамках первинної медико–санітарної допомоги;

4) надавати матерям належні послуги з охорони здоров’я у допологовий і післяпологовий періоди;

5) забезпечувати знаннями всіх прошарків суспільства, зокрема батьків і дітей, про здоров’я і харчування дітей, переваги грудного годування немовлят про основи гігієни, санітарії середовища перебування дитини; про запобігання нещасним випадкам, а також доступу до освіти та їхньої підтримки у використанні цих знань;

6) розвивати просвітницьку роботу і послуги у галузі профілактичної медичної допомоги та планування розміру сім’ї.

Ці всі зобов’язання на міжнародному рівні надають дітям право на забезпечення державою охорони їхнього здоров’я.

Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ), Всесвітня медична асоціацію (ВМА), Всесвітня асоціація медичного права (ВАМП) – це основні міжнародні організації, що безпосередньо покликані розробляти стандарти у сфері охорони здоров’я.

Так, ВООЗ створена у 1946 р. при ООН і займається заходами, що спрямовані на досягнення як найвищого рівня здоров’я у глобальному масштабі. Серед основних документів, які прийняті ВООЗ – це Декларація про розвиток прав пацієнтів у Європі 1994 році.

ВМА створено у 1947 році до якої увійшли громадські організації лікарів 64 країн світу. Ця організація прийняла численні документи зокрема міжнародний кодекс медичної етики (1983), Декларація з прав людини і особистої свободи медичних працівників (1985), Декларація стосовно незалежності і професійної свободи лікаря (1986 р.), Декларація стосовно ейтаназії (1987), Хельсинська декларація; Рекомендації для лікарів, що проводять біомедичні дослідження на людині (1964), Декларація стосовно трансплантації людських органів (1987), Заява про торгівлю живими органами (1985), Рекомендації з надання медичної допомоги у сільській місцевості (1983), Дванадцять принципів надання медичної допомоги у будь-якій системі охорони здоров’я (1983), Заява про використання психотропних засобів і зловживання ними (1983), Заява про політику у сфері охорони здоров’я дітей (1987), Заява про доступність медичної допомоги (1988), Декларація про жорстоке ставлення до людей похилого віку і старих (1990), Заява про політику у сфері лікування смертельно хворих пацієнтів,які відчувають хронічний біль (1990), та інші.

ВАМП створена у 1967 році. Дана організація об’єднала медиків, юристів, організаторів охорони здоров’я, спеціалістів з біоетики та інших зацікавлених осіб майже з усіх країн світу, крім СРСР. ВАМП займається розвитком права у сфері охорони здоров’я.

Важливо зупинитись також на Конвенції Міжнародної організації праці норми якої вміщують стандарти, що стосуються охорони здоров’я. Наприклад, ст.10 Конвенції МОП 1952 р. №102 "Про мінімальні норми соціального забезпечення здоров’я" визначає мінімальний перелік медичних послуг, які мають бути надані, у тому числі і за рахунок страхування. Відповідно до ст.13 Конвенції МОП 1969 р. №130 "Про медичну допомогу і допомогу у зв’язку із захворюванням" громадян кожної з країн, що ратифікували цей документ, повинні одержувати принаймні такі види медичної допомоги: загальну лікарняну допомогу, зокрема допомогу на дому; допомогу, яку надають спеціалісти стаціонарним або амбулаторним хворим, і допомогу спеціалістів, яка може бути надана за межами лікарні; відпуск необхідних медикаментів за рецептом лікаря або іншого кваліфікованого спеціаліста; госпіталізацію у випадку потреби; стоматологічну допомогу, якщо це передбачено національним законодавством; медичну реабілітацію, у тому числі надання, ремонт і заміну протезів або ортопедичних засобів, якщо це передбачено національним законодавством.

Аналізуючи перелік розглянутих всесвітніх документів в цій статті можна зробити висновок, що міжнародно-правові акти з прав людини, які визначають міжнародні стандарти у сфері охорони здоров’я, є дуже важливою базою для захисту одного з основних прав людини і громадянина.