2. Сутність національної економіки, її об’єкти та суб’єкти
В радянській економічній літературі термін «національна економіка» не використовували. Він активно поширився завдяки науковцям західного регіону.
Національна економіка – це сукупність домогосподарств, підприємств, відповідних державних інституцій і установ, інфраструктури та різних активів у межах певного природного середовища та державної території.
У сучасному визначенні змісту «національної економіки» синтезуються погляди трьох альтернативних підходів:
класики ототожнювали національну економіку з національним ринком;
марксизм національну економіку розглядав як систему виробничих відносин з приводу виробництва, розподілу, обміну й споживання результатів діяльності людей, а також ефективного використання ресурсів її з властивими їй цілями розвитку виробництва, формами його організації та господарювання;
ордолібералісти національну економіку розглядали як народне господарство країни.
Історично національна економіка формується з утворенням централізованих держав та витісненням натуральної форми виробництва товарною. Основним інтеграційним чинником в процесі національного державотворення є етнічний чинник (виняток – Швейцарія, Бельгія тощо).
За даними ЮНЕСКО, в світі існує від 4000 до 6000 етносів і лише 800 з них вважаються націями та нараховується 252 держави.
У тріаді «етнос - нація - народ»:
етнос – продукт соціокультурного, етнодемографічного розвитку. Не кожна етнічна група є національною, хоча кожна національна група є етнічною;
нація – явище політичне. Етнос стає нацією лише тоді, коли в нього виникає стійка потреба в політичному, культурному, економічному, психологічному самовизначенні.
народ – правовий феномен. Він є результатом трансформації у націю різних етнічних елементів у процесі їхнього соціального, економічного, політичного та культурного розвитку. Саме йому належить роль державоутворювальної основи.
За оцінками науковців в світі виділяють 45 держав є єдиною нацією-групою, де одна етнічна група нараховує понад 95% населення (ФРН, Японія, Норвегія, Польща тощо) та 62 держави з однією нацією-групою. Це ті, де етнічна нація нараховує від 60 до 90% населення (Китай, Фінляндія, Великобританія, Україна тощо). Особливістю національного складу населення України є його багатонаціональність. За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року (http://www.ukrcensus.gov.ua/), на території країни проживали представники понад 130 національностей і народностей (українці – 77,8%, росіяни – 17,3%).
Розрізняють внутрішні та зовнішні чинники державотворення.
До внутрішніх чинників формування державних утворень відносять:
етнічна самобутність та неповторність: неповторна мова, культура, міфи, легенди, національні традиції, звичаї, ментальність, власна неповторна історія, власний час життя та його етапи;
природна заданість – необхідність як окремої людини, так і кожного етносу самореалізувати та самоствердити себе;
природне середовище;
генетично - культурно - історичний код.
До зовнішніх чинників формування державних утворень відносять:
географічну ізольованість (Японія, Непал, Австралія тощо);
рівень розвитку сусідніх країн, який буде сприятливим в тому випадку, коли вони ще не набрали сили та міцності для зовнішніх експансій, та не створюють загроз для національно-державного суверенітету;
послаблення домінуючої ролі країни - метрополії;
геополітичний компроміс країн-переможців у великих війнах, коли країна отримує незалежність в результаті узгодження інтересів країн-переможниць для збереження певної рівноваги (Ізраїль).
Існують також внутрішні та зовнішні чинники розпаду державних утворень, переважно імперій.
До зовнішніх чинників в цьому контексті можна віднести різку зміну природного середовища (клімату).
До внутрішнього чинника відносять дію людського фактору, зокрема відсутність національної гідності та свідомості. Країна-колонізатор по відношення до державності потенційного конкурента в сучасному світі спрямовує руйнівні зусилля мирним шляхом на основне - етнічно-державну складову: мову, культуру, звичаї, традиції, історичну пам'ять, використовуючи різні тактичні засоби.
В сучасних умовах національна економіка розглядається здебільшого як змішана економічна система з властивою їй взаємодією механізмів саморегулювання, державного та громадянського регулювання.
Національна економіка має ряд загальних ознак: єдина мета, ієрархічність структури національної економіки, організаційно-функціональна взаємозалежність елементів системи, наявність механізмів самозбереження та саморозвитку (ринкове саморегулювання, державне та корпоративне регулювання економіки), керованість, динамічність, відкритість, цілісність.
Об’єктом національної економіки як науки є економіка країни в цілому, а не тієї чи іншої національності, що має ознаки економічної системи (загальне) та власні особливості і принципи розвитку (особливе), що проявляються в наступних формах:
економічний потенціал;
структура господарського комплексу та галузей господарства;
внутрішні чинники соціально-економічного розвитку;
господарський механізм регулювання та координації;
особливості програмування та прогнозування соціально-економічних процесів;
особливості забезпечення економічної безпеки держави в умовах поглиблення тенденцій до інтеграції і глобалізації світогосподарських зв'язків.
Кордони національної економіки не збігаються з державними, їх прийнято визначати межами діяльності національних ділових одиниць у країні та поза її межами.
Суб’єктами національної економіки є сукупність інституційних одиниць, що є резидентами України.
Інституційні одиниці поділяються на дві великі групи (Рис. 1.1):
юридичні особи (корпорації (квазікорпорації), некомерційні організації (ринкові та неринкові), органи державного управління);
фізичні особи або групи осіб у формі домашніх господарств.
Відповідно до своїх функцій та структури економіки України інституційні одиниці - резиденти групуються в п'ять інституційних секторів економіки: нефінансові корпорації, фінансові корпорації, сектор загального державного управління, домашні господарства, некомерційні організації, що обслуговують домашні господарства (політичні партії та інші громадські організації; благодійні організації і фонди; соціально-культурні підрозділи нефінансових і фінансових корпорацій).
Крім того, у відкритій економіці виділяють ще сектор зовнішньоекономічних зв'язків (інший світ).
Рис. 1.1 Інституційні одиниці як складові національної економіки