1.2. Розвиток концепції корисності Корисність у працях Джеремі Бентгама

Багато дослідників проблеми корисності не погоджувалися з чисто структурним означен­ням раціональності. Зокрема Д. Деннет висловив думку, що одним із принципів раціо­нальності може бути така теза: «Системні бажання - це ті, що задовольняють біологічні потреби людини найпрактичнішим способом». Говорячи неформально, розв'язавши про­блему раціональності, можна відповісти на різноманітні питання, зокрема такі: чи раціо­нально для курця палити цигарки, або чи має повна людина переїдатися, а працівник - робити додаткові заощадження. Ми, можливо, відповіли б на ці питання «ні», а теорія ра­ціонального вибору не накладає обмежень на те, що ці люди мають робити.

Філософи-практики, зокрема Дж. Бентгам, Дж. Мілл і Седжвік, запропонували неза­лежні правила, які можна вважати правилами раціональності. На їхню думку, люди повинні бажати тих речей, які максимізують Їхню користь. Тут позитивна користь - це тенденція до отримання задоволення, а негативна - та, що призводить до негараз­дів. Ця утилітарна точка зору, підтримувана, зокрема, Дж. Бентгамом, істотно впли­нула на економіку в XIX ст. Але проект Бентгама пізніше було відкинуто на користь структурних розрахунків раціональності та формального визначення корисності, зок­рема теорії раціонального вибору. Головною причиною відмови від підходу Бентгама було те, що в ньому неможливо виміряти корисність.

Філософія моралі Бентгама базується на двох припущеннях. Перше полягає в тому, що доброту чи аморальність можна виміряти, і експериментальні результати можуть застосовуватися до поведінки людей. Як приклад цього припущення подамо такий ві­домий факт. Для людини як особистості власне задоволення чи біль можна оцінюва­ти за чотирма параметрами: інтенсивністю; тривалістю; упевненістю чи невпевне­ністю; близькістю чи віддаленістю. Інакше кажучи, якщо для певної особи зростає ін­тенсивність якогось відчуття впродовж певного часу, то можна виміряти час події.

Інше припущення полягає в тому, що можна додавати індивідуальні значення, щоб отримати значення соціального стану (властивість адитивності).

Ідеї Бентгама глибоко вплинули на економістів його епохи та наступні покоління, зокрема на економістів-класиків Ґоссена та Ф. Еджворта. Ці економісти з нетерпін­ням чекали часу, коли корисність можна було б вимірювати безпосередньо. Одиницю задоволення чи болю складно уявити, але вона може бути сумою відчуттів, які пос­тійно спонукають нас на купівлю та продаж, позики та кредити, працю та відпочинок, виробництво та споживання, і це можна пов'язати з кількісними ефектами відчуттів, які можна піддати сумарному порівняльному оцінюванню.

Отже, коли задоволення та болі стали метафізичною основою економіки корисності, ні їх вимірювання, ні навіть їх існування не було підґрунтям цих методів.

У той час поняття повної корисності розглядали як повне задоволення чи біль. Обидвіі ці альтернативи можуть бути реалізовані. Гранична корисність із цього погляду означає задоволення чи біль від додаткової одиниці («дози») корисності. Вона потрібна для аналізу господарської діяльності. Проект Бентгама було згорнуто, тому що не було жодної потреби вимірювати загальне задоволення чи біль. Хоча граничну корисність вимірювали кількісно, це ні про що не свідчило, оскільки не давало відповіді на питання, яка загальна корисність.

Корисність у працях учених XX ст.

Надалі виникла нова аналітична проблема, що звела нанівець інтерес до поняття граничної корисності. Виявляється, що корисність не можна вважати незалежною. Так, гранична корисність від 1 кг кави залежить від того, має користувач кавоварку-еспресо чи користується звичайним посудом для її приготування.

На думку Ф. Еджворта, який займався цією проблемою, повна корисність - функція заповненого кошику товарів або можливостей, які має споживач.

Він подавав корисність множини товарів у багатовимірному просторі (одна розмірність на одиницю найменування товару), де важливіші групи розміщено над тими, що мають меншу перевагу. Однаково важливі групи можна об'єднувати, щоб побудувати криву байдужості. Такий підхід незабаром зумовив справжню революцію в теорії корисності.

Вільфредо Парето запропонував подавати корисність як множину кривих байдужості без кількісного вимірювання корисності. Кожній кривій байдужості відповідає номер, і криві з вищими номерами відповідають більшим корисностям. До цих номерів може застосовуватися будь-яке монотонно зростаюче перетворення зі збереженням усієї необхідної інформації. Така порядкова функція корисності уособлює повну відмову від Імлітаризму Бентгама. Насамперед, корисність більше ніяк не стосується «ступенів Истя». Окрім того, люди не можуть комбінувати номери наборів і навіть відмінності рс цими номерами непорівняльні.

Частково повернутися до кількісної теорії корисності запропонували Дж. фон Нейман і О. Моргенштерн. Вони довели, що, оскільки криву байдужості можна будувати за допомогою послідовного вибору між результатами, то й функцію повної корисності можна створювати, виконуючи послідовний вибір між ризиками. У цьому випадку послідовність означає, що альтернативи узгоджено набором аксіом, які логічно еквівалентні існуванню функції корисності. Унаслідок логічної еквівалентності, якщо переваги узгоджено з цими аксіомами, то їх можна описати функцією корисності, однозначною щодо лінійного перетворення. Не існує жодного необхідного співвідношення між корисністю, що це випливає з аксіом, і досвідом того, хто приймає рішення, або його задоволенням. Функція корисності лише підсумовує переваги децидента.