Доктринальне визначення видів юридичних осіб
Серед сучасних досліджень природи юридичної особи потрібно відзначити роботи Ю. Фогельсона. В його статтях «Про реальність юридичних осіб» [22, с. 125], «Про конституційний захист прав юридичних осіб» [3, с. 116], юридична особа - це правовий інструмент для включення в господарський обіг майна, яке призначене для досягнення певної мети, незалежно від тих людей, які діють для досягнення цієї мети. В той же час Ю. Фогельсон звертає увагу на значення людського фактору в функціонуванні юридичної особи. На його погляд, діяльність юридичних осіб є формою економічної діяльності громадян, проте, вона відрізняється від інших форм діяльності громадян. Властивостями, що відрізняють її є соціально-цільова зв’язаність, незалежність від персонального складу громадян, відсутністю майнової відповідальності громадян, які здійснюють таку діяльність за її результати.
З’ясування поняття юридичної особи присвячено працю Є. Богданова «Сутність і відповідальність юридичної особи» [24, с. 67-69]. На думку автора, визначальною ознакою юридичної особи є її самостійна майнова відповідальність. Сучасна юридична особа - це персоніфікована відповідальність суб’єкта, спеціально створеного для цієї мети правопорядком.
Є. Богданов вважає, що юридичну особу потрібно розглядати не як організацію, а як суб’єкт, що створений у встановленому порядку, відповідає юридично закріпленим за ним майном та виступає в цивільному обігу від власного імені. Основне призначення юридичної особи у перекладенні відповідальності з фізичної особи на юридичну.
Правова природа юридичної особи є предметом досліджень вітчизняних вчених-правознавців. Так, Я. М. Шевченко вважає, що юридична особа, перш за все повинна мати ознаки суб’єкта права. Юридична особа - це самостійний правовий вид оформлення спеціальних зв’язків людей у ринковому суспільстві. Вона являє собою спосіб вияву певних інтересів людей у процесі економічного обороту, є специфічним відбиттям їх стосунків, хоча сама ці стосунки не створює, а лише певним чином регулює [25, с. 41]. При з’ясуванні суті юридичної особи потрібно виходити з суспільних потреб, для задоволення яких виникає юридична особа, з потреб цивільного обороту.
З’ясуванню суті юридичної особи присвячене дослідження В. Кравчука. У своїй роботі «Соціально-правова природа юридичної особи» автор вказує на те, що юридична особа - це організація, що створена у передбаченій законом організаційно-правовій формі з метою реалізації правомірних інтересів певних осіб та задоволення суспільних потреб шляхом самостійної участі в цивільних правовідносинах від власного імені на засадах майнової відокремленості [26, с. 69]. Під терміном організація він розуміє особливу цільову форму взаємозв’язку осіб, що не залежить від кількості цих осіб.
На думку Кравчука, мета юридичної особи визначається засновниками (інтереси певних осіб), а форми реалізації мети визначаються суспільними інтересами (суспільні потреби). Відзначаючи прогресивність ідей В. Кравчука, вкажемо, що на наш погляд, у висновку про те, що юридична особа є формою взаємодії приватних інтересів особи і публічних інтересів суспільства, автор не враховує і недооцінює того, що юридична особа є ще й носієм власних інтересів, відмінних від інтересів засновників, крім того, як показує практика ці інтереси часто не співпадають.
Цивільний кодекс України [27, с. 67] вказує на те, що: «юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку». Поняття юридичної особи визначається через категорію організації. Термін «організація» (з латинської «organizo» - збудований вид, влаштовую) в сучасному науковому вжитку є досить багатозначним. Можна виділити два основних значення, які вкладають в цей термін:
1) організація як діяльність, направлена на впорядкування, налагодження, створення системи чого-небудь і т.д.;
2) організація як певне соціальне утворення, спільність, «соціальний організм», тобто, певний взаємозв’язок людей, соціальних груп, що створюється для досягнення певних цілей. Безумовно, що нас цікавить саме друге значення організації, оскільки законодавець, вживаючи термін «організація» говорить не про вид діяльності, а про певного роду соціальне утворення. Соціальна природа організації є предметом соціології в якій, тим не менше, немає єдиної думки щодо суті організації. За М. Вебером організацією є сукупність соціальних відносин - закритих або з обмеженим доступом ззовні, в якій регулювання здійснюється особливою групою людей: керівником і, можливо, адміністративним апаратом, що володіє, як правило, представницькою владою [28, с. 88]. В. Радаєв пише, що організація - це система соціальних відносин, орієнтована на досягнення спільної мети, що володіє власними ресурсами, внутрішньою нормативною та статусною структурами, в межах яких члени організації за відповідну винагороду виконують відведені їм функціональні ролі [28, с. 92]. Г. Саймен визначає організацію як систему взаємозалежної поведінки певного кола осіб [19, с. 7]. За А. Стінчкомбом організація - це система стійких соціальних відносин, що свідомо формуються з чітко вираженим та безперервним прагненням на досягнення певних специфічних цілей та завдань [27, с. 88]. В соціології організація, таким чином, розглядається як взаємозв’язок людських (соціальних) відносин, як цільова спільність.
В правовій науці організацію розглядають з точки зору ознаки юридичної особи - організаційної єдності. Вказують, що будь-якій організації притаманні наступні характерні ознаки. По-перше, це соціальні взаємозв’язки людей, що її утворюють, по-друге, це наявність певної визначеної цілі, по-третє, це наявність внутрішньої структури, функціональної диференціації. Вважають, що юридична особа як організація - це єдине ціле з певною внутрішньою структурою, визначеними цілями та завданнями. На нашу думку, організація, що є юридичною особою є соціальним утворенням (соціальною спільністю) з певними, притаманними лише юридичній особі ознаками. З’ясувати ці ознаки, - означає впритул наблизитись до поняття юридичної особи. До ознак, що характеризують юридичну особу, крім організаційної єдності, на наш погляд, належать: самостійна відповідальність та участь в правовідносинах від власного імені. Необхідною умовою появи (виникнення) юридичної особи є її державна реєстрація.
Юридична особа є організацією правосуб’єктною. Власна правосуб’єктність обумовлена самою природою конструкції юридичної особи. Засновники створюють суб’єкт права, який надає нові можливості, відмінні від тих, які в них є. Правосуб’єктність організації можна охарактеризувати певною сукупністю видів діяльності, правочинів, що нею укладаються, а також комплексом особистих прав, що їй належать. В різні історичні періоди зміст правосуб’єктності був неоднаковим. Так в середні віки міста, колегії, цехи, товариства і подібні їм утворення ставали суб’єктами права у відповідності до особливих актів монархів, парламентів чи урядів. Цим утворенням дарувались права і привілегії, склад яких був досить різноманітним. Загального поняття і єдиного змісту правосуб’єктності не існувало. На наш погляд, цивільна правосуб’єктність - це заснована на нормах права здатність організації бути суб’єктом цивільних прав та обов’язків. Що ж до змісту то погоджуємось з тими авторами які вважають, що правосуб’єктність включає в себе три основні елементи: правоздатність, дієздатність та деліктоздатність [10; 6, с.70]. Стаття 80 Цивільного кодексу України вказує, що «юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю...» [27, с. 89]. Правоздатність - це забезпечена правом можливість мати цивільні права і набувати обов’язки. Вперше зміст правоздатності в достатній мірі був визначений та закріплений в 19-му на початку 20-го століття в законодавстві європейських країн. Проте, закон визначав і досить чітко обмежував сфери діяльності в яких брали участь юридичні особи і види угод які вони укладали. Правоздатність формувалася історично, в той час, коли вона визначалася законом, а статути, якщо й були, то затверджувалися або санкціонувалися державою і набували при цьому значення нормативного акту. Дії, прямо не передбачені (не дозволені) законом були заборонені. Така правоздатність організації одержала назву спеціальної правоздатності. Англійський юрист В. Ансон так пояснював суть цієї правоздатності: «Здатність корпорації укладати договори обмежена тим фактом, що будь-яка дія, вчинена корпорацією з перевищенням прав, наданих їй за законом, за загальним правилом є недійсною. Так як корпорація не існує окремо від акту парламенту, яким корпорація створена або дозволено її створення, звідси слідує, що її правоздатність обмежена виконанням тих повноважень, які надані законом або можуть розумно випливати з його тексту. Навіть якщо акціонери згодом схвалять договір, який суперечить цілям статуту, він все одно не може вважатися зобов’язуючим компанію» [11, с.151].
Поступово з розвитком ринкових відносин, розширенням сфери діяльності організацій, з появою і розвитком теорії фікції за юридичною особою закріплялось право займатися різними видами діяльності, здійснювати будь-які угоди, що не заборонені законом, набувати прав і обов’язків, що не суперечать суті юридичної особи. Юридичні особи мають загальну правоздатність. Конструкція юридичної особи дозволяє законодавцю наповнювати таку організацію практично будь-яким об’ємом правомочностей. Правоздатність залежить від конкретних умов, що склалися в державі, від правової системи, традицій, економічних, політичних та суспільних умов.
В Цивільному кодексі України вказується, що юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов’язки як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Аналогічний підхід існує і в Швейцарії, де юридичні особи можуть мати будь-які майнові та особисті (навіть право усиновлення) права, за винятком тих, які можуть належати людині як фізичній істоті [12, с. 48]. Концепція загальної правоздатності реалізується в законодавстві різних країн по-різному. Так деякі країни, в тому числі і Україна, визнають її за юридичними особами. Інші ж, наприклад, Росія та Казахстан хоча і вказують на те, що, скажімо, комерційні організації можуть мати цивільні права та нести цивільні обов’язки, необхідні для здійснення будь-яких видів діяльності, не заборонених законом [13, с. 14] (загальна правоздатність), проте, зберігають спеціальну правоздатність по відношенню до некомерційних організацій та державних підприємств, в статутах яких визначаються предмет і цілі їх діяльності.
Юридична особа, як і кожна організація, має певну легальну мету. Неможливим є існування юридичної особи мета якої не окреслена принаймні у загальних рисах. Засновнику, для того щоб спрямувати діяльність юридичної особи відповідно до своїх інтересів потрібно визначити її мету. Саме мета є тим критерієм за яким правоздатність юридичної особи може бути обмежена.
Таким чином, наділення юридичних, осіб в сучасних економічних та суспільних умовах, загальною правоздатністю є правильним кроком, проте, на наш погляд, за певними юридичними особами, зокрема, тими, що засновані, державою повинна зберігатися спеціальна правоздатність. Юридичній особі повинно бути надано право вчиняти будь-які дії для досягнення визначеної мети, незалежно від сфери їх здійснення.