Словник термінів та понять

А

Авантюрний (від франц. - пригода) або Пригодницький сюжет – сюжет, наповнений великою кількістю пригод та незвичайних подій. Для нього властиві динамізм, нанизування великої кількості окремих цікавих епізодів, у яких героєві загрожує небезпека, атмосфера таємничості й загадковості, ситуації припущення й розгадування. Як правило, побудований на основі мотивів викрадення, переслідування тощо.

Автентичність (від грец. – достовірно) – оригінальність, справжність, точність тексту.

Автобіографізм - ознака художнього твору, що полягає у наповненні тексту фактами з власного життя письменника.

Автобіографічний твір – твір, в основу якого автор кладе факти свого власного життя. Вони визначають сюжетну лінію твору та етапи становлення свідомості головного героя. В автобіографічних творах факти біографії автора співвідносяться з об”єктивною правдою історичного періоду.

Автобіографія (від грец. – сам, життя, пишу) – літературний жанр; твір, темою якого є життя самого автора. Відрізняється від щоденника і мемуарів, у яких більше уваги приділяється спогадам про людей, з якими автор зустрічався, та подіям, свідком яких він був. В автобіографії чіткіше простежується прагнення узагальнити події і факти власного життя

Автограф (від грец. – сам пишу) – власноручний рукописний текст твору.

Автологія (від грец. – сам і слово) – вживання слів і виразів у прямому значенні, майже без звертання до тропів. Автологічним є вірш Т.Шевченка „Садок вишневий коло хати...”. Образність у таких віршах створюється не за допомогою тропів, а самим значенням слів, контекстом твору.

Авторське мовлення – у епічному літературному творі мовлення автора чи персоніфікованого оповідача, тобто весь текст твору, окрім мовлення персонажів. Авторське мовлення доповнює й поглиблює саморозриття персонажів, яке досягається через їх пряму мову. Здебільшого подається від третьої особи. У драматичних творах зводиться до ремарок. Своєрідною формою авторського мовлення у ліро-епосі є ліричні відступи.

Агасфер – 1) герой середньовічних апокрифічних переказів, єврей, засуджений Богом на вічне життя і блукання через те, що не дав Христові відпочити, коли той ішов на Голгофу; 2) людина, що все життя блукає, не знаходячи собі притулку.

Адресат – той, кому адресований літературний твір; читач.

Акварель (від лат. - вода) – фарба, що розводиться водою, живопис цією фарбою. Особливість акварелі – прозорість барв, чистота кольору.

Акватинта (італ. – пофарбований, тонований офорт) – різновид гравюри, заснований на травленні кислотою вкритої тонким шаром асфальтового порошку або каніфолі металевої пластини, на яку голкою нанесено зображення.

Акростих, акровірш (грец. – зовнішній, крайній рядок) – вірш, початкові літери рядків якого, прочитані згори вниз, утворюють слово чи словосполучення. Найчастіше – це ім’я чи прізвище автора або людини, якій вірш присвячено. Становить ріновид зорової поезії, у якому зоровий образ невіддільний від змісту твору. А. розрахований виключно на зорове сприйняття.

Існує кілька різновидів А.: власне акровірш, мезовірш (слово утворюється посередині), телевірш (слово утворюється з останніх літер рядка), рядковий акровірш (слово вирізняється по горизонталі), зворотно-рядковий акровірш (слово вирізняється по горизонталі, але прочитується у зворотному порядку), перерваний акровірш (чергуються літери, що належать до різних слів), азбучний акровірш (літери виділяються в алфавітному порядку).

Акровіршування виникло у давньогрецькій літературі, розвинулося у римській та літературах Ренесансу й Бароко.

Акт (лат. – приводжу в рух), або Дія – закінчена частина драматичного твору чи театральної вистави, яка зумовлює наступний розвиток сюжету. Під час вистави акти розмежовуються антрактами.

Актуальність (від лат. – справжній, сучасний) твору – важливість, злободенність твору у певний момент життя суспільства, здатність твору своїм змістом і формою викликати жвавий інтерес у читачів.

Акцентний (від лат. - наголос) вірш – система віршування, що грунтується на однаковій кількості наголосів у віршових рядках незалежно від загальної кількості складів у них.

Алегорія (грец. - інакомовлення) – художній засіб, який належить до групи метафоричних тропів; вислів з переносним значенням, у якому абстрактне поняття чи судження передається через конкретний художній образ. Найсуттєвіша ознака байки, притчі, літературної казки тощо.

Алітерація (від лат. – уподібнення звуків) – стилістичний прийом, який полягає у повторенні однорідних приголосних звуків у певному уривку тексту (поетичного чи прозового) для підсилення звукової або інтонаційної виразності мови.

Альманах (від араб. – час, міра, календар) – як правило, неперіодичний збірник календарно-довідкового характеру, що містить відомості про історичні події, літературні новини, наукові відкриття або літературні твори, об’єднані за певною ознакою (тематичною, жанровою, територіальною тощо).

Алюзія (від лат. – жарт, натяк) – художньо-стилістичний прийом, натяк, відсилання до певного літературного твору, сюжету чи образу, а також історичної події з розрахунку на ерудицію читача, покликаного розгадати закодований текст.

Амбівалентність (від лат. – обидва і сила, міць) – двоїстість, суперечливість емоційного переживання, яке виражається у тому, що один і той же предмет, подія викликає у людини одночасно два протилежних почуття.

Амебейна композицій – своєрідний композиційний паралелізм: двочленна будова вірша, розповсюджена в народних піснях. Складається за принципом паралельного розвитку двох мотивів.

Ампліфікація (від лат. – збільшення, прикрашування, розширення) – ораторський і стилістичний прийом, який полягає у нагромадженні однакових тропів (епітетів, метафор), однотипних виразів чи синтаксичних структур. Застосовується для підсилення емоційного впливу поетичної мови.

Амфібрахій (грец. – короткий з обох боків) – у силабо-тонічному віршуванні трискладова віршова стопа з середнім наголошеним складом.

Аналіз літературного твору (від грецьк. – розкладання, розчленування) – логічна процедура, суть якої полягає у розчленуванні цілісного літературного твору на компоненти, елементи, які розглядаються як кожний окремо, так і у взаємозв’язках, з метою характеристики своєрідності цього твору, осягнення його художньо-естетичної вартості.

Аналогія (від грец. - відповідність) – подібність, відповідність у чомусь між поняттями, явищами і предметами, які загалом є різними. У літературному творі – засіб, який нагадує розгорнене порівняння, коли характеристику одних явищ заміняють описом інших, подібних і зрозумілих читачам.

Анапест (з грец. – відбитий назад, обернений) – у силабо-тонічному віршуванні трискладова стопа з кінцевим наголошеним складом.

Анафора (грецьк. - піднесення) – єдинопочаток; одна з риторичних фігур; вживаний на початку віршових рядків звуковий, лексичний повтор чи повторення протягом цілого твору або його частини синтаксичних, строфічних структур.

Анахронізм (відгрец. – вгору, супроти; час) – неусвідомлені або зумисні неточності (побутові, культурно-історичні, часові тощо) у зображенні минулого у художньому творі; привнесення в нього ознак більш пізнього часу.

Анекдот (грец. - неопублікований) – коротка усна жартівлива оповідка про якийсь життєвий випадок чи ситуацію з дотепним закінченням.

Антагонізм – непримиренна суперечність, що характеризується найгострішою боротьбою.

Антагоніст – персонаж літературного твору, який виступає непримиренним противником до інших.

Антигерой – тип літературного образу-персонажа, який позбавлений справжніх героїчних рис, але часто є центральним у творі.

Антитеза (від грец. - протиставлення) – стилістична фігура контрасту; зіставлення контрастних або протилежних образів. Ширше – будь-яке зіставлення протилежних понять, ситуацій чи якихось інших елементів у художньому творі.

Антологія – (грец. – збирання квітів, квітник) – збірник літературних творів різних авторів переважно одного жанру чи літературного періоду.

Апокаліптичність (від апокаліпсис - одкровення)– ознака літературного твору, у якому вміщено пророцтва про кінець світу, страшний суд тощо.

Аполог (від грец. букв. – оповідання) – різновид морально-дидактичної поезії, те саме, що і Байка, але переважно коротка. Мораль подається в останньому рядку тексту.

Архаїзми (від грец. - стародавній) – слова чи мовні звороти, що на певному етапі розвитку мови є застарілими або зовсім вийшли із загального вжитку. У творах на історичну тему А. використовуються для відтворення духу епохи (давні назви одягу, зброї, їжі, звичаїв, посад тощо). У певному контексті А. надають мові твору урочистого звучання.

Археографія (від грец. – стародавній, пишу) – галузь історичної науки, що вивчає питання, пов”язані з виявленням, дослідженням і виданням пам”яток письменства.

Архетип (грец. - першообраз) – позначення найбільш загальних і фундаментальних первинних мотивів і образів, що мають загальнолюдський характер і лежать в основі будь-якої художньої структури. Термін вперше було використано в античному платонізмі, в ХХ ст. введений у широкий культурний обіг швейцарським психоаналітиком і міфологом К.Г.Юнгом.

Архітектоніка (від грец. - будівництво) – структура, будова художнього твору, його композиція; гармонійне поєднання частин у єдине ціле.

Астрофічний вірш (грецьк. - безстрофовий) – вірш, в якому відсутнє симетричне членування на строфи.

Асонанс (франц., від лат. - відгукуюсь) – 1) повторення однорідних голосних звуків у поетичній мові з метою музичного увиразнення образу;

2) неточна рима, побудована на збігові наголошених складів або голосних звуків;

3) співзвучність.

Атеїзм ( від грец. – без, бог) – система поглядів, яка заперечує існування бога, релігійні вірування; безбожжя.

Атрибуція (лат. - приписування) – визначення достовірності, автентичності художнього твору; встановлення авторства літературного твору (якщо він анонімний або підписаний псевдонімом), часу й місця його створення. Здійснюється у різних напрямках: пошук документально-фактичних доказів (автографи письменників, їх листування, мемуари сучасників, архівні матеріали), розкриття образного змісту твору (зіставлення анонімного твору і твору, який безсумнівно належить певному автору), аналіз мови і стилю твору.

Афоризм (грец – відокремлюю, визначаю) – короткий влучний вислів, у якому думка висловлена стисло і ємко; крилатий вислів.

Б

Байка – короткий, переважно віршований, алегоричний твір, повчально-гумористичного чи сатиричного змісту, в якому людське життя відтворюється або в образах тварин і речей, або зведене до простих чи умовних стосунків. Складається з оповідної частини та моральної сентенції (висновку-повчання).

Байронізм – літературний настрій, який є одним із епізодів поезії „світової туги” і веде свій початок від англійського поета Дж. Г.Н. Байрона (1788-1824).

Балада (фр. - танцювати)- жанр ліро-епічної поезії фантастичного, історико-героїчного або соціально-побутового змісту. Гострота, напруженість, а часом – і трагічність сюжету сполучається в Б. з виразним ліричним забарвленням. Змальовуються незвичайні герої, характери яких розкриваються в напружених монологах і діалогах. Жанр, властивий романтичній поезії.

Баладне оповідання – оповідання, сюжет якого запозичений з народної балади, а персонажі поставлені у ситуацію морально-етичного вибору.

Белетристика (фр. – красне письменство) – у широкому розумінні – вся художня література, у вужчому – твори художньої прози, призначені для масового читача. Для них характерні гостросюжетність, інтига, несподівані перипетії.

Біблія (з грец. - книги) – збірка священних книг двох релігій – іудейства та християнства, у якій викладені основи віри, філософії та моралі. Має дві частини – Старий Завіт (визнається обома релігіями) та Новий Завіт (визнається лише християнством). Складалася протягом тривалого часу (І тис. до н.е. – 1-2 ст. н.е.) давньоєврейською, арамейською та давньогрецькою мовами. Сучасний вигляд набула в Середні віки. Поділ тексту на глави у ХІІІ ст. зробив кардинал Стефан Ленгтон, поділ глав на вірші та їх нумерацію – французький друкар Робер Стефан (ХVІ ст.). Перекладена майже всіма мовами світу. Старослов”янською мовою Б. переклали у ІХ ст. Кирило і Мефодій.

Б. містить твори різноманітних жанрів – найдавніші міфи про походження світу й людини, “кінець світу”, релігійні настанови, проповіді, закони, історичні твори, романтичні повісті, молитви, лірико-любовні, філософські поеми тощо.

Білий вірш – неримований вірш у силабічному і силабо-тонічному віршуванні. Часто застосовується у віршованих драматичних творах. Це наближає діалоги до живої розмовної мови і в той же час зберігає всі переваги віршованої мови, гранично виразної, емоційно наснаженої.

Біографічний твір – твір, побудований на матеріалах життя і діяльності якоїсь видатної особи; відтворення (на основі фактів і документів) життя і діяльності, історії духовного розвитку особи у зв”язку з суспільними умовами її епохи.

Біографія (від грец. – життя, пишу) –жанр життєпису; передбачає художнє або наукове осмислення історії життя особистості, спрямоване на пошук і виявлення витоків суспільно значимої діяльності людини у її індивідуальному біографічному досвіді. Передумовою створення Б. є визнання значимості певної особистості для історії, культури, політичного життя в національному чи світовому масштабі.

У Б. події життя героя є документальним матеріалом, фактографічною стороною; сюжет Б. складають динаміка, розвиток особистості.

„Библиотека для чтения” – щомісячний літературний, громадсько-політичний журнал. Виходив у Петербурзі протягом 1834-1865 рр. Редакторами були О.Сенковський, М.Греч, О.Дружинін та ін. У різні роки в ньому друкувалася белетристика О.Пушкіна, М.Лермонтова, В.Даля, М.Полєвого, Л.Толстого та ін. Опубліковано чимало матеріалів, що стосувалися української літератури та культури.

У 1840 р. було вміщено рецензію на „Кобзар” Т.Шевченка, у якій високо оцінено талант поета, проте висловлено скептичну думку стосовно перспектив розвитку української мови як літературної.

Також друкувалися твори Є.Гребінки, О.Стороженка, М.Максимовича, рецензії на „Народні оповідання” Марка Вовчка та „Чорну раду” П.Куліша.

В

Валуєвський циркуляр 1863 року - таємне розпорядження, видане 20 липня 1863 р. міністром внутрішніх справ Росії П.Валуєвим, про заборону друкувати українською мовою шкільні підручники, науково-популярну й релігійну літературу (крім наукових і літературних творів), що спричинило закриття недільних шкіл, переслідування діячів освіти і культури. Однією з причини появи В.Ц. був страх царського уряду перед зростанням національної свідомості українського народу й поширенням національно-визвольних ідей.

Варіанти (від лат. - змиінюваний) чи Редакції (від лат. – приведений до ладу) – це різновиди того самого літературного твору, зумовлені прагненням автора досягнути більшої досконалості або втручанням у текст цензури, редакторів і видавців, що іноді призводить до великої розбіжності між написаним і опублікованим.

Взаємодія літератур - зв”язки між окремими національними літературами, що розвиваються самостійно. Ступінь міцності цих зв”язків і їх широта можуть бути різними; це зумовлюється взаємодією культур загалом, яка формується на історичному грунті, а також на основі загальнонаціональних запитів.

„Вечерниці” – перший у Галичині літературно-громадський журнал народовського спрямування. Виходив протягом 1862-1863 рр. у Львові щотижня під редакцією Ф.Заревича і В.Шашкевича (вийшло 16 номерів) Обстоював розвиток української національної культури, літератури і мови, підносив ідею єдності Галичини з Наддніпряншиною.

Надруковано твори Т.Шевченка „Відьма”, „Гамалія”, „Кавказ” та інші (всього 15) та статті про нього. Також було вміщено оповідання Марка Вовчка, твори О.Стороженка, Ю.Федьковича, Л.Глібова.

Відрубність розвитку української літератури – концепція своєрідності української літератури, яка трактувалася як вияв української ментальності. Основи вчення заклали М.Костомаров, П.Куліш, розвинули І.Нечуй-Левицький, О.Огоновський, Д.Чижевський. В умовах переслідування українства, заборони української мови, російської культурної експансії обстоювання самостійність української мови, літератури, заперечення ідеї залежності від російської культури.

Візія (лат. - видіння), Видіння – літературний жанр, поширений переважно у середньовічному письменстві; сюжет у творі побудований на „чарівних” пригодах персонажа, що їх він переживає уві сні.

Вільний вірш, вольний ямб, байковий вірш – вид силабо-тонічного вірша, в якому число стоп у віршованих рядках різне, нема поділу на строфи, хоча й збережена традиційна рима. З”явився у байках, тому спершу його називали байковим віршем. Оскільки байки зазвичай писалися ямбом, цей вірш ще називали вольним ямбом. Згодом він перейшов у віршовані драматичні твори.

Вільний переклад – переклад художнього твору із свідомими значними відступами від оригіналу; неточний переклад.

„Вінок русинам на обжинки” – альманах Івана та Якова Головацьких (Львів, 1846-1847), що вийшов двома книгами. За задумом видавців мав вміщувати твори західноукраїнських та східноукраїнських письменників (І.Котляревського, П.Гулака-Артемовського, Г.Квітки-Основ”яненка, Л.Боровиковського, А.Метлинського, М.Костомарова, Т.Шевченка) з їхніми короткими біографіями. На вимогу цензури обмежився публікаціями творів М.Шашкевича, І.Вагилевича та Я.Головацького, М.Устияновича, А.Могильницького.

Вірш-послання – віршовий твір, написаний як звернення до певної особи чи багатьох осіб.

Вічні образи – літературні персонажі, які отримали численні втілення у словесності різних країн і епох, які стали своєрідними „знаками” культури: Прометей, Дон Жуан, Гамлет, Фауст тощо. Традиційно до них відносяться міфологічні та легендарні персонажі, історичні особи, а також біблійні персонажі. При цьому в основу В.о. покладено їх літературне відображення.

Внутрішній монолог – важливий прийом психологізму; різновид монологу, в якому передаються внутрішні переживання персонажа замість опису зовнішніх реальних подій, ситуацій, що викликають ці переживання. Стилістично оформлюється як внутрішня мова дійової особи з відповідною часовою послідовністю думок, характерними синтаксичними конструкціями, способом вислову тощо.

Вставні епізоди, сцени, оповідання – епізоди, сцени, а іноді і цілі новели, що прямо не пов”язані з розвитком основних подій сюжету твору, але які увиразнюють його ідею, поглиблюють характеристику персонажів тощо.

Г

„Галичанин” – літературно-художній і науковий збірник, виходив у Львові протягом 1862-1863 рр за ред. Я.Головацького та Б.Дідківського. Вийшло 4 випуски. Публікував твори письменників Галичини, Буковини, Закарпаття, Наддніпрянської України (М.Устияновича, Ю.Федьковича, С.Воробкевича, П.Куліша, О.Кониського та ін.), статті та наукові розвідки з питань літератури, мови, історії. Вміщував матеріали з питань фольклору, етнографії, переклади творів зарубіжних письменників.

Гімн (грец.) – урочистий твір програмного характеру, один із видів ліричної поезії.

Гіпербола (грец. - перебільшення)в літературі – перебільшення певної ознаки чи якості з метою підсилення художнього враження.

Говірний вірш – інтонаційний тип вірша, що відтворює інтонацію живої мови. Для його інтонаційної організації характерні різного виду відступи від паралелізму метричних і синтаксичних членувань – невпорядковане чергування довгих і коротких речень, безсистемні паузи всередині рядка, які, ділячи рядок на неоднакові частини, порушують симетричність вірша, невідповідність між синтаксичними і ритмічними паузами. Інтонаційна незв”язність Г.В. може підтримуватися відсутністю регулярної строфіки і сталої послідовності рим. Властивий поезії Т.Шевченка.

Готичний роман – роман, у якому зображені незвичні ситуації, жахи пекла, страхітливі жорстокості, великі таємниці, що перетворюють людину на іграшку надприродних сил. Побудований на фантастичних сюжетах, що поєднують, як правило, розвиток дії у незвичайній обстановці (занедбані замки, абатства, цвинтарі) з реалістичністю деталей побуту, описів, що ще більше посилює гостроту, напруження оповіді.

Сформувався в Англії наприкінці ХVІІІ ст. Зразками є „Удольські таємниці” А.Радкліфа, „Мельтон-блукач” Ч.Метьюріна, „Закоханий диявол” Ж.Казота, „Вічний жид” Е.Сю. В українській літературі окремі ознаки цього жанру виявляються у „Марку Проклятому” О.Стороженка.

Гравюра (від франц. - вирізати) – вид графіки, спосіб розмножування малюнків за допомогою друкарської форми з дерева, металу, пластмаси чи каменю.

Градація (від лат. – поступове підвищення, посилення) – стилістична фігура, суть якої полягає у нанизуванні виразів із все зростаючим чи спадаючим значенням або коли наявний поступовий перехід від одного до другого, від нижчого до вищого чи навпаки.

Графіка (грец. - живопис) – вид образотворчого мистецтва, основним зображальним засобом якого є однотонний малюнок чи рисунок, виконаний переважно на папері олівцем, пером, пензлем, вуглиною, крейдою.

Графоманія (відгрец. – пишу і безумство) – хворобливий потяг до письменництва у осіб, позбавлених літературного хисту.

Громади – організації української інтелігенції у ІІ половині ХІХ – на початку ХХ ст., які відіграли визначну роль в українському національно-визвольному й просвітницькому русі. Першу Г. заснували 1859 р. у Києві (Ф.Вороний, П.Єфименко, П.Житецький, Є.Моссаковський). Існували у Полтаві, Харкові, Одесі, Чернігові та багатьох інших губернських і повітових містах. Заслуги Г. полягали у залученні інтелігенції до поширення освіти і книг серед народу, у збиранні та виданні пам”яток фольклору, публікації документів з минулого українського народу, у пробудженні загального інтересу до української культури.

Громадська лірика – умовна назва ліричних творів, у яких превалюють соціальні та національні мотиви.

Гротеск у літературі – 1) засіб типізації, в основі якого лежить художня деформація явищ реального світу з метою гострішого виявлення їхньої суті. Характерними рисами є контрастне поєднання фантастичного й алогічного з реальним, комічного – з трагічним, тяжіння до граничного узагальнення, метафоричність, двоплановість, карикатурність тощо. У літературі гротеск як художній засіб застосовують переважно в царині сатири;

2) у широкому розумінні – все карикатурне до потворного, дивне до фантастичного.

Групування персонажів – важливий елемент композиції, який дає авторові можливість розкрити існуючі в дійсності сперечності між людьми, а відтак – і зміст твору. Різні твори мають різну кількість персонажів, які перебувають у зв”язках і зіткненнях між собою. У творах із багатьма персонажамии є один або кілька головних, другорядні, епізодичні. Автор відповідним чином їх описує, розміщує й групує, визначає кожному роль у розвитку сюжету твору.

Гуманізм (з лат. – людський, людяний) – моральний принцип, в основі якого лежить переконаність у безмежних можливостях людини, у її здатності до вдосконалення, у її праві на свободу, захист людської гідності, щастя.

Гуманізм в літературі – відображення у літературних творах загальнолюдських прогресивних ідей, суть яких полягає у визнанні цінності людини як особистості, її права на вільний розвиток і вияв своїх здібностей, в утвердженні блага людини як критерія оцінки суспільних відносин.

Гумор (англ. – настрій, вдача) – різновид комічного; бачення і відображення смішного в житті у доброзичливому, жартівливому тоні.

Гумореска – невеликий віршований або прозовий жартівливо-гумористичний твір, від сатиричного твору відрізняється легкою, жартівливою тональністю.

Д

Дактиль (з грец. – палець, міра довжина) – в силабо-тонічному віршуванні трискладова стопа з наголосом на першому складі.

Демонізм(від демон – божество, дух) – 1) володіння надлюдською силою, здатність впливати на життя і долю людей;

2) насолода від чужих страждань.

Демонологія – у ряді релігій - віровчення про злих духів (демонів), що виникло на основі первісної віри у духів.

Денаціоналізація (франц.) – 1) втрата етнічною спільністю частини або всіх своїх специфічних рис, що призводить до розпаду системних зв”язків усередині неї; 2) цілеспрямована політика панівної нації, що має на меті примусити підлеглі народи зректися своєї самобутності.

Деталізація художня – бажання автора досягти вичерпної повноти зображення; включення у твір численних деталей, які роблять зображення максимально докладним.

Деталь художня (від франц. - подробиця) – характерний штрих, риса чи подробиця, яка, не набуваючи самостійного значення, служить глибшому й яскравішому змалюванню картини чи образу, підкресленню важливого й створенню ілюзії неповторного.

Детективний (від англ. – сищик, з лат. - викриття) сюжет – різновид пригодницького сюжету, що розвивається надзвичайно динамічно, події розгортаються швидко, з великим напруженням. У детективному сюжеті розкривається певна таємниця, пов”язана із злочином.

Дидактизм – повчальність, не приховане автором виховне спрямування твору, моралістична тенденційність.

Дилогія (відгрец. – двічі і слово) - два композиційно самостійних твори, кожен з яких має свій заголовок. Пов”язані між собою єдиним задумом, спільністю персонажів і сюжету.

Дискурс (лат. - міркування) – сукупність висловлювань, що стосуються певної проблематики, розглядаються у зв”язку з цією проблематикою, а також у зв”язках між собою.

Дискусія літературна (лат. - розгляд) – публічне обговорення суперечливих проблем літературного процесу. Є рушієм літературно-критичної думки, актуалізує ключові для певного періоду соціально-естетичні критерії, оцінки та принципи аналізу художнього твору, визначає перспективні шляхи літературного розвитку.

Дитяча література – книги, написані спеціально для дітей, і книги, які були написані для дорослих, але увійшли у коло дитячого читання.

Діалог (гр. – розмова, бесіда) – один із типів організації усного мовлення, який за своєю формою є розмовою двох або декількох осіб.

„Дневник руський” – газета „Руського Собору” (Львів, 1848), яка інформувала про національно-визвольну боротьбу європейських народів, друкувала огляди творчості українських письменників від давнини до сучасності.

Документальність – ознака художнього твору, яка виявляється у активному залученні автором фактів, документів, цитування свідчень і джерел.

Драматизм – велика напруженість дії твору будь-якого роду літератури, гострота конфлікту; збіг обставин у житті персонажа, коли він потрапляє у безвихідне чи надзвичано складне становище.

Драматичний діалог – основна форма драми; обмін репліками між дійовими особами. Головний критерій Д.д. – комунікативність та зворотність спілкування.

Думка – невеликий ліричний вірш переважно елегійно-медитативного змісту у творчості українських та польських романтиків першої половини ХІХ ст. Виникла на основі народної пісні, сприйнявши такі її риси: узагальненість характеру, драматизований виклад змісту, іноді – поєднання ліричного зображення з епічним.

Е

Езопівська мова (від імені д.-гр. байкаря Езопа) – спосіб замасковано виражати думку за допомогою натяків, недомовок, алегорій тощо з метою уникнення цензурних заборон або для того, щоб приховати справжній смисл.

Екзотика (відгрец. – чужий, іноземний) – 1) предмети, явища, риси, властиві віддаленим країнам і які є для людей іншої місцевості дивними, незвичними;

2) щось незвичайне, дивне.

Екскурс (лат. – відхилення, відступ) – у літературному творі – відхилення від основної сюжетної лінії задля з”ясування додаткових питань. Розрізняють часовий Е. (заглиблення у минуле чи майбутнє) та просторовий Е. (перенесення в іншу місцевість, країну тощо). Реалізується через введення у художній текст додаткових епізодів, вставних новел, нових персонажів, авторських ретроспекцій.

Експресія (з лат. – чітко вимовляю) – виразність, підкреслене виявлення почуттів, переживань. Досягається за допомогою різноманітних художніх засобів: тропів, стилістичних фігур, звукових повторів тощо.

Елегія (гр. – журлива пісня) – один із жанрів лірики, вірш, у якому виражені настрої суму, журби, меланхолії.

Епігонство (відгрец. – народжений пізніше) – нетворче, механічне відтворення художніх прийомів і засобів попередників, використання їх стилістичних зворотів як „готових” художніх засобів; несамостійність художнього мислення.

Епіграф (відгрец. - напис) – цитата, вислів, прислів”я, вміщене автором перед текстом художнього (публіцистичного, наукового) твору чи його частини. Пояснює основну колізію, тему, ідею чи настрій твору, викликаючи у читача асоціації між змістом даного твору і твору, цитованого в епіграфі, виражає ставлення автора до зображуваного, створює певну настроєвість.

Епілог (гр., букв. - післямова) – заключна частина художнього твору, в якій повідомляється про долю героїв після зображених у творі подій. Безпосереднього відношення до розвитку конфлікту твору не має, але робить характеристику персонажів повнішою.

Епістола (лат.) – послання, лист.

Епістолярій (від грец. – послання, лист) – опубліковані листи видатних діячів, учених письменників.

Епістолярна форма (від грец. – лист, послання)– форма літературної композиції; введення у художній твір листів одного персонажа або листування двох чи кількох персонажів. Набула поширення в літературі ХІХ ст. Листи, введені в основну розповідь, дозволяють письменникові повніше й з різних боків змалювати характери й долю персонажів твору. Водночас вони з”єднують в одне ціле окремі сюжетні лінії, події та думки.

Епітет (від грец. - додаток) – образне означення, що виділяє характерну рису зображуваного предмета.

Епічна поема - віршований сюжетний твір, у якому зображені визначні події та видатні вчинки головних героїв.

Епопея (від грец. – слово, оповідь і творю) - у сучасному розумінні – великий за обсягом монументальний твір епічної форми (роман чи цикл романів), в якому становлення характерів головних героїв відбувається у зв”язку з вирішальними подіями у житті народу.

Естетика (від грец. – чуттєво сприйнятий) – 1) філософська наука, що вивчає суть і форми прекрасного у художній творчості, природі, житті;

2) краса, художність чого-небудь;

3) система чиїхось поглядів на мистецтво.

Естетичне почуття – психічна здатність людини сприймати предмети і явища об”єктивного світу з погляду їх краси.

Естетичний ідеал – високі зразки прекрасного у житті, поведінці людей, праці, у взаєминах, суспільних відносинах, особлива досконалість у мистецтві, які викликають естетичні почуття радості, задоволення й бажання наслідувати їх.

Етнографізм (грец. – писати про народ) – відображення у літературі і мистецтві національного традиційного побуту, звичаїв, обрядів. Органічний складник національного у мистецтві. Суттєвою ознакою Е. в художній літературі є національна мова, словесний фольклор.

Є

Євангелія (грец., букв. – добра звістка) – жанрове визначення перших чотирьох книг новозавітної частини Біблії, у яких викладаються основи християнського віровчення. Сучасна наука датує написання Є. кінцем І – початком ІІ ст. Вони є продуктом тривалої колективної праці ранньохристиянських проповідників. Містять розповіді про Ісуса Христа, його життя, вчення, мученицьку смерть і воскресіння. Канонічними вважаються чотири Є.: Матвія, Марка, Луки та Іоанна. За жанровою природою Є. – поєднання оповіді, учительної проповіді та циклів сентенцій-притч. Відзначаються сталістю та незмінністю тексту.

Євангеліст – 1) автор канонічних Євангелій. За християнською традицією – апостоли Матвій та Іоанн і учні апостолів Петра і Павла – Марко і Лука;

2) автор апокрифічних Євангелій: Петро, Хома, Яків, Никодим, Пилип, Марія та ін.

Єзекиїль - третій з великих бібілійних пророків, автор однієї з книг Старого Завіту, написаної під час Вавилонського полону.

Єремія - другий великий пророк Старого Завіту. Вавилонське завоювання Іудеї вважав Божою карою за гріхи і закликав іудеїв коритися завойовникам.

Єретик (грец. – сектант, відступник) – людина, що відступила від догм пануючої церкви, послідовник єресі.

Ж

Журнал (франц., букв. – щоденний папір) – 1) періодичне друковане видання, що містить статті з різноманітних суспільно-політичних та наукових питань, літературні твори та інший матеріал;

2) книга, зошит для систематичних відміток, записів тощо.

З

Загадка – жанр усної народної творчості; короткий, поданий у прихованій формі опис предмета чи явища, який вимагає відгадки. Використовується в народній педагогіці як засіб виховання й розвитку кмітливості.

„Записки о Южной Руси” – фольклорно-історичний збірник, упорядкований і виданий у 1856-1857 рр. у Петербурзі П.Кулішем (два томи). У ньому вперше застосовано український фонетичний правопис („кулішівку”). Збірник містив народознавчі матеріали та художні твори, зокрема вперше тут опубліковано поему Т.Шевченка „Наймичка”, оповідання-ідилію П.Куліша „Орися”.

Збірка – видова назва видань авторських творів, пройнятих спільною чи близькою тематикою або зібраних за хронологічним принципом.

Звичаєве право – сукупність обов”язкових до виконання звичаїв внаслідок санкціонування їх державою.

„Зоря Галицька” – мистецько-літературний журнал (Львів, 1848-1857), який виступав проти асиміляторської політики цісарського уряду і польської шляхти, за розширення сфер ужитку української мови, відстоювання ідей етнічної єдності українського населення Галичини та Східної України.

Літературний матеріал журналу склали твори М.Устияновича, А.Могильницького, О.Духновича, Є.Гребінки, М.Петренка.

„Зоря Галицькая яко альбум на 1860” – альманах, виданий у Львові Б.Дідицьким за сприяння Я.Головацього та О.Духновича. У ньому були опубліковані вірші видавців, В.Шашкевича, М.Устияновича, І.Гушалевича, а також історичні та етнографічні матеріали.

І

Ідеал (грец. – ідея, поняття, уявлення) – уявлення про досконалість; зображення прекрасного як належного; вищий зразок краси (духовної, фізичної), добра, істини, яка може бути втілена в людині.

Ідеалізація (від франц. - наближення до ідеалу, прикрашення) – послідовне прикрашення реальності; приписування людині рис ідеалу; відхід від життєвої правди внаслідок свідомого чи вимушеного прикрашення митцем предмета зображення.

Ідеологія (від грец. – поняття і запис) – система поглядів, ідей, характерних для того чи іншого суспільства, того чи іншого класу або політичної партії.

Ідея (грец. – вигляд, образ, начало) – основний задум художнього твору, в якому виявляється громадянська позиція митця і об”єктивне спрямування його мистецтва. Від І. залежить основний зміст твору, а суть і особливості вияву ідеї визначає тлумачення автором теми і сюжету.

Ідилія (грец. – зображення, малюнок) – невеликий, частіше поетичний твір, у якому зображено мирне доброчинне сільське життя на фоні прекрасної природи. Тематично зосереджується на звичайних реаліях буття (народження, кохання, шлюб, праця, доброчесне життя тощо). Ідилія завжди пройнята настроями умиротворення, внутрішньої гармонії, радості від спілкування з природою.

Імпровізація (від лат. – несподіваний, раптовий) – різновид художньої творчості; творення у процесі виконання, без попередньої підготовки.

Інвектива (з лат. – лайлива промова) – твір, найчастіше вірш, гостро спрямований проти певних соціальних сил, осіб чи явищ, сповнений різко висловлених звинувачень, одвертого осуду.

Інверсія (лат. - переставляння) – розміщення слів у реченні у незвичному порядку, щоб виділити, підкреслити слово чи вираз, на які в такому разі переноситься логічний наголос.

Індивідуалізація (від лат. – неділиме, особистість) – надання змальованим у художньому творі картинам та образам своєрідних, неповторних рис, показ їх у різноманітності, життєво достовірно.

Інтелектуалізм (лат. – розум, пізнання, розумовий, розсудливий) у літературі – умовна назва стильової домінанти твору або літературної течії, пов”язаної з перевагою інтелектуально-раціональних елементів образного мислення митця над емоційно-чуттєвими. Виявляється у схильності персонажів, оповідача, ліричного героя до розумових рефлексій, самоаналізу, а також у схильності письменника до певних жанрів, у яких органічно виявляються ці якості персонажів і особливості змісту твору – притчі, медитації, філософської лірики, драми ідей тощо.

Інтелігенція – соціальний прошарок, що складається з освічених людей, які мають велику внутрішню культуру і професійно займаються розумовою працею.

Інтертекстуальність (франц. - міжтекстовість) – міжтекстові співвідношення літературних творів. Полягає у відтворенні у літературному творі конкретних літературних явищ інших творів через цитування, алюзії, ремінісценції, пародіювання тощо. Також виявляється у явному наслідуванні чужих стильових властивостей і норм, тобто у різновидах стилізації.

.

Інтимна лірика (від лат. – найглибший, потаємний) – ліричні твори, у яких панівним мотивом є любовна пристрасть ліричного героя або автора.

Інтонація (лат. – голосно вимовляю) – один з основних чинників змістової й емоційної виразності та структурної організації вірша. Під інтонаційною організацією вірша розуміють упорядкованість синтаксичної системи віршової мови й пов”язаних з нею елементів інтонації, найсуттєвішими з яких є мелодика (підвищення та зниження голосу) й пауза.

Інтродукція (з лат. - вступ) – переважно музикознавчий термін: короткий музичний вступ у сонаті, симфонії, опері, п”єсі, що відзначається особливим темпом і звучанням. У літературі використовується як синонім поняття „вступ”.

Інтрига (від лат. – заплутую) – складне й заплутане розгортання подій у художньому творі для відображення гостроти боротьби між персонажами, досягання особливого напруження у розгортанні подій, зацікавлення читачів. Розрізняють І. політичні, пригодницькі, любовні тощо.

Інтроспективність – вивчення психологічних процесів методом самоспостереження.

Іронія (грец. – лукавство, удавання, глузування) – художній засіб, який виражає глузливо-критичне ставлення митця до предмета зображення. Насмішка, замаскована завнішньою благопристойною формою. Є дієвим засобом гумору й сатири. Може виражати широку гаму сміху: сміх фамільярно-доброзичливий, лукавий, зневажливий, глузливий тощо.

Ісайя, Ісаія (від д.-євр. – спасіння Господнє) – перший з великих пророків Старого Завіту. Викривав нечестиву поведінку правлячих кіл Ізраїля, погрожував їм карою Яхве, провіщав прихід Месії, який створить Рай на землі для тих, хто шанує Бога.

Історизм – врахування письменником особливостей зображуваної епохи, правдиве змалювання у творі характерних її рис. Одна з характерних ознак реалістичного письма.

Історизми – різновид архаїзмів: слова, які означають ті явища минулого, що вже перестали існувати в житті.

Історизм літератури – властивість у живих картинах, конретних людських долях передавати образ певної історичної епохи. У більш вузькому значенні І. твору чи творчості пов”язаний з тим, наскільки точно і тонко письменник розуміє і зображає суть історичних подій.

Історична драма – драматичний твір, побудований на історичному матеріалі.

Історична повість - епічний твір, який характеризується однолінійним сюжетом і побудований на історичному матеріалі.

Історичний колорит – наявність у творі, сцені чи описі, а також у мові персонажів ознак історичної доби: імена людей, історичні герої, описи старовинних звичаїв, згадки про історичні події, історизми, архаїзми тощо.

Історичний роман - роман, побудований на історичному сюжеті, в якому минула епоха та її діячі відтворюються так, щоб передавалися місцевий колорит та своєрідність національних характерів. У історичному романі історична правда поєднуються з правдою художньою, історичний факт – з художнім вимислом, справжні історичні особи – з особами вигаданими.

Історичні жанри – художні твори, у яких увага автора зосереджена на подіях і проблемах відносно далекого історичного минулого.

К

Карикатура (з італ. – перевантажувати, перебільшувати) – показ якоїсь людини чи суспільного явища у спотвореному вигляді, свідоме порушення звичних співвідношень у зображуваному, перебільшення чи применшення певних рис для їх осміяння.

Катрен (франц., від - чотири)- окрема строфа з чотирьох рядків. Система римування в К.: абаб (перехресне римування), аабб (парне римування), абба (оповите, або кільцеве римування).

„Киевлянин” – літературно-науковий альманах, виходив у Києві (кн.1-2, 1840-1841) та Москві (кн.3, 1850), редактор-видавець М.Максимович. Публікувалися матеріали з історії Києва, ряду давніх міст. Вміщено твори Є.Гребінки, Г.Квітки-Основ”яненка, П.Куліша.

„Книга буття українського народу”(„Закон Божий”) - твір М.Костомарова, який став програмою Кирило-Мефодіївського товариства (1846-1847). У ньому стисло викладено історію українського народу, релігійні заповіді, висловлене прагнення до ліквідації національної і соціальної нерівності, до відновлення української держави як „неподлеглої” в союзі слов”янськім.

Козацькі літописи – історико-літературні твори, у яких висвітлюється історія України XV–XVIII ст., історія козацтва та його боротьби з турецько-татарською та польською агресією. Найвидатніші з них: Літопис Самовидця, літописи Г.Граб”янки і С.Величка. Представники козацької старшини склали Короткий опис Малоросії, “Короткий опис Малої Русі – 1506 по 1770 рік”, Лизогубівський літопис та ін. К.л. містять різноманітний літературно-фольклорний матеріал – народні оповідання, перекази, легенди, прислів”я, приказки й вірші тощо.

Коломийковий вірш – розмір, яким складено дуже поширені на західноукраїнських землях жартівливі пісеньки, що їх виконували за усталеною мелодією, часто як приспівки до танців. Пісні, написані К.в., об”єднуються у дворядкові строфи з жіночими римами. Рядок охоплює 14 складів і має постійну цезуру після восьмого складу, 8-складова група поділяється на два коліна. Строфу, складену К.в., часто записують у чотири рядки, розбиваючи при цьому 14-складовий вірш на два рядки – по вісім і шість складів.

Колорит (італ. - колір) – сукупність особливостей, характерна своєрідність чогось, наприклад, епохи, літературного твору тощо.

Комічне (від грец. – веселий, смішний) – естетична категорія. К. називають ті явища суспільного життя та образи мистецтва, які викликають сміх.

Композиція літературного твору – побудова літературного твору, зумовлена його змістом і жанром.

Контраст (франц.) – підкреслена протилежність у рисах характеру людей, властивостях предметів чи явищ, яка часто використовується у літературі для увиразнення зображуваного.

Конфлікт (від лат. - зіткнення) – суперечність, зіткнення, що лежить в основі боротьби між персонажами і зумовлює розвиток подій у художньому творі. Залежно від сфери життєдіяльності персонажів твору К. поділяють на виробничі, громадські, політичні, побутові, соціальні, морально-етичні тощо.

Краса – естетична категорія; сукупність якостей, які дають насолоду органам зору й слуху.

Криптонім (від грец. – приховане, секретне ім”я) – буква чи букви, які автори замість підписів ставлять іноді під своїми творами.

Л

Лаконізм (від грец. - короткість) – виключна короткість і чіткість при висловленні думок; економність у використанні художніх засобів.

„Ластівка” – український літературний альманах, що його підготував і видав у 1841 р. в Петербурзі Є.Гребінка. У редагуванні альманаху брав участь Т.Шевченко У „Ластівці” надруковано уривки з п”єси І.Котляревського „Москаль-чарівник”, повість Г.Квітки-Основ”яненка „”Сердешна Оксана”, байки Л.Боровиковського, ліричні вірші В.Забіли, Є.Гребінки, О.Афанасьєва-Чужбинського та ін., поетичні обробки народних загадок, добірка народних пісень і приказок.

У „Ластівці” вперше побачили світ п”ять творів Т.Шевченка – „Причинна”, „На вічну пам”ять І.Котляревському”, „Тече вода в синє море”, „Вітре буйний, вітре буйний!” і розділ з „Гайдамаків”, що увійшов до остаточного тексту поеми під заголовком „Галайда”.

Легенда (лат. – належне для прочитання) – опоетизована розповідь, що грунтується на усних переказах про історичну або вигадану особу, подію тощо.

Ліризм – загальна якість художнього мислення, що може бути властива творчості певного письменника і виявлятися у різних родах і жанрах. Це відкритість суб”єкта твору читачеві у викладі переживань, почуттів, відображенні подій, ситуацій, орієнтована на емоційну співучасть читача.

Лірика – один з літературних родів (поряд з епосом і драмою). Основні особливості: визначальна роль образу-переживання (на відміну від об”єктивованих образів епосу й драми); велике значення емоційного і суб”єктивного начала, в якому, проте, знаходять вираз типові, соціально значимі риси людського характеру та суспільно-історичних обставин; концентрованість і згущеність художнього вислову.

Ліричний адресат – людина або група людей, яким адресується поетичний твір.

Ліричний відступ – форма авторського мовлення; прийом у ліро-епічному творі, висловлення автором своїх почуттів і думок у зв”язку із зображеним у творі.

Ліричний герой – герой ліричного твору, переживання, думки і почуття якого він відображає. Образ Л. г. не тотожний образу автора, хоча і охоплює весь комплекс ліричних творів, створених автором; на основі образу Л. г. створюється уявлення про творчість поета.

Ліричний портрет – один із поетичних жанрів, у якому змальовується внутрішній світ певної особи, виражаються її сутнісні риси.

Ліро-епічний твір – поетичний твір, у якому розповідається про вчиники персонажів (наявний сюжет) і разом з тим у прямій формі виявляється ставлення автора до цих вчинків, до героїв твору (ліричні відступи). Таким чином, в одному творі поєднуються епічні сюжетно-розповідні елементи і властива ліриці емоційність, віршова форма і ліризм. Основні жанри: поема, віршований роман, байка, балада, легенда, співомовка.

Літературна казка – жанр, що спирається на основні закони фольклорної казки; художній твір, у якому використано народний казковий сюжет, образи, органічно поєднано елементи дійсності та художньої вигадки.

Літературна критика – галузь літературної творчості на межі мистецтва і науки про літературу (літературознавство). Займається інтерпретацією і оцінкою художніх творів з точки зору інтересів сучасного суспільного життя і тим самим активно впливає на літературний процес. Л. к. має прикладне значення (дає загальну оцінку твору і рекомендації читачам) і публіцистичний характер.

Літературна проблематика – сукупність заявлених у художньому творі проблем, тобто гострих життєвих суперечностей, які постали перед митцем і його персонажами і вимагають свого вирішення відповідно до розгортання твору.

Літературний вплив – один із видів творчих зв”язків між письменниками; може виявлятися у запозиченні сюжетів і образів, у використанні вже відомих мотивів та ідей, у сприйнятті одним письменником настроїв та ідеалів іншого.

Літературний маніфест (лат. – очевидний, відкритий) – програмний виклад естетичних принципів якогось літературного напрямку чи групи письменників, який робить певний підсумок і висуває нові творчі завдання.

Літературний процес – історичний рух національної і світової літератури, що розвивається у складних зв”язках і взаємодіях. Включає в себе твори, що з”явилися в даний момент, їх сприйняття читацькою аудиторією, літературну критику, різні форми організації літературного життя, твори минулого, які залишаються у активному шарі белетристики і сприймаються по-новому.

Літературно-художні журнали – періодичні друковані видання, присвячені художній літературі, критиці та публіцистиці.

М

„Маленька людина” в літературі – позначення досить різнопланових персонажів, об”єднаних тим, що вони займають одне з найнижчих місць соціальної ієрархії і це визначає їх психологію і суспільну поведінку (приниженість, поєднана з відчуттям несправедливості, ображена гідність тощо).

Мандрівні сюжети – сюжети, що переходять із однієї епохи чи країни в іншу; в основі таких запозичень – близькість суспільного досвіду, подібність соціальних умов, історико-літературні зв”язки тощо.

„Маяк” – літературно-художній та науковий журнал, виходив протягом 1840-1845 рр. у Петербурзі. Редактори-видавці – С.Бурачек і П.Корсаков. Уміщував художні твори, переклади із зарубіжної літератури, літературно-критичні розвідки. Приділяв увагу українській культурі.

Публікувалися твори Т.Шевченка, О.Корсуна, Г.Квітки-Основ”яненка, Є.Гребінки, П.Гулака-Артемовського, рецензії на „Кобзар” (П.Корсаков) та „Гайдамаків” (К.Сементовського) Т.Шевченка.

Медитація (лат. - роздум) – жанр філософської лірики, в якому поет висловлює свої роздуми стосовно проблем життя і смерті, сенсу буття тощо.

Мелодрама (грецьк. – пісня і дія) – жанр драматичного твору з напруженим сюжетом, підкресленою емоційністю, виразною морально-дидактичною тенденцією. У М. персонажі чітко поділяються на доброчинних і лиходіїв. На долю перших випадає багато тяжких випробувань, неправдоподібно гострих зіткнень з лиходіями, але вони (позитивні герої) все ж перемагають. Для М. властиве введення численних музичних та танцювальних епізодів, масових сцен.

Мемуари (франц. – спогади) – літературний твір у формі особистих спогадів про події минулого, їх учасників або спостерігачів. Найчастіше – щоденники, спогади, автобіографії, сповіді, записки.

Менталітет, ментальність (від франц. – розумовий, духовний) – напрям, характер, спосіб мислення особистості, суспільної групи, народу, притаманна їм духовність та її соціальні і біологічні обумовленості: склад розуму, інтелектуальний заряд, світосприйняття, психологічні особливості. Формується в залежності від культурних традицій, соціальних структур, середовища проживання тощо, проявляється в культурі, мові, поведінці; світосприйняття.

„Мета” – літературно-політичний журнал (Львів, 1863-1865), що видавався як своєрідне продовження „Основи” та „Вечорниць”. У ньому були опубліковані твори Марка Вовчка („Листи з Парижа”), Т.Шевченка (перші публікації „Заповіту”, „Мені однаково...”), П.Куліша, Є.Гребінки, Ю.Федьковича.

Редакційна колегія журналу виступала за єдині правиписні норми.

Метаморфоза (від грец. - перетворення) – перетворення однієї форми в іншу, видозмінення чогось.

Метафора (грец. - перенесення) – один з основних тропів, який полягає в перенесенні ознак і властивостей одного явища на інше на основі подібності.

Метонімія (грец. - переназивання) – один із видів тропів: перенесення назви одного явища на пов”язане з ним інше явище на основі суміжності понять. За допомогою М. виділяють характерну, яскраву рису зображуваного предмета чи явища.

Містерія (від грец. - таїнство) – 1) таємні обряди стародавніх релігій, до яких допускалися тільки посвячені;

2) жанр західноєвропейської середньовічної релігійної драми, жанровий різновид шкільної драми, що зародився й розвинувся з літургійної драми. Здебільшого алегоричного змісту. Зміст М. охоплював Біблійну розповідь від Сотворіння світу до Страшного суду. За змістом розрізняли різдвяні та великодні М. Зразками українських шкільних М. є “Слово о збуренню пекла” (перша половина XVII ст.) та “Царство Натури Людської” (1698).

3) різновид романтичної алегорично-символічної поеми, для якої характерні поєднання фантастичного з реальним, таємничість, символіка, філософічність і тяжіння до драматизації (діалогічність).

Місцевий колорит (франц.) – використовувані письменниками в художніх творах побутові риси, діалектні мовні риси та своєрідні пейзажні картини, що допомагають краще передати місце події і надають зображуваному більшої правдивості.

Міфи (від грец. - переказ) – 1) фантастичні символічні уявлення стародавніх людей про світ; оповідання про поганських богів і легендарних героїв, які брали участь у створенні самого світу;

2) витвір наївної віри, духовне похідне первісного колективу людей у намаганні пояснити світ, явища, процеси, що в ньому відбуваються, принципи світобудови, людського і природного буття.

Міфологізм – спосіб поетичної реалізації міфу у творах оригінальної літератури.

Міфологія – сукупність міфів певного народу.

Молитва – 1) звертання священика або самого віруючого до Бога, до надприродних сил з проханням про дарування блага й відведення зла. Невід”ємна частина всіх релігійних культів, обов”язковий атрибут обрядів, богослужінь, церковних свят;

2) літературний жанр, що є відгалуженням медитативної лірики.

„Молодик” – український літературно-художній альманах, який протягом 1843-1844 рр. видавав І.Бецький за допомогою Г.Квітки-Основ”яненка, М.Костомарова та ін. Три книжки видано в Харкові й одну – в Петербурзі. У ньому опубліковано твори багатьох українських і російських письменників, історичні й істориколітературні матеріали.

У „Молодику” у 1843 р. (ч.2) опубліковано твори Т.Шевченка „Утоплена”, „Думка” („Тяжко-важко в світі жити”), „Н.Маркевичу”.

Монолог (грец. – слово одного) – форма організації мови. Являє собою одностороннє мовлення, не розраховане на негайну словесну реакцію. Це мова однієї особи, адресована іншій особі чи одночасно багатьом, акт тривалого й цілеспрямованого впливу на слухача чи читача. М. відрізняється від діалогу тим, що є самостійним, не вимагає відповіді на сторонні висловлювання, позамовну ситуацію.

„Москвофільство” – суспільно-політична і літературна течія у західноукраїнських землях, яка виникла у 50-х роках ХІХ ст. як реакція частини українського духівництва, інтелігенції і буржуазії на національні та політичні утиски з боку австроугорського, польського та румунського тиску і орієнтувалая на російський царизм, православ”я та реакційну російську культуру, заперечуючи існування окремої української мови; ористувалися „язичієм”.

Мораль – повчальний висновок у байці.

Н

Наратор (лат. - розповідач), оповідач – особа, вимислена автором, від імені якої в епічному творі він веде розповідь про події та людей, з допомогою якої формується весь уявний світ літературного твору. Н. – літературна постать, котра є водночас автором і персонажем.

Нарація (лат. – оповідь), оповідь - зображення подій і вчинків персонажів через об’єктивний виклад їх від першої особи, на відміну від розповіді – викладу від третьої особи. Н. здійснюється оповідачем.

Нарис – художньо-публіцистичний жанр, невеликий епічний твір, який відзначається строгою документальністю, адресною спрямованістю і високим ступенем участі автора у розвитку сюжету.

Народність літератури – обумовленість літературних творів життям, почуттями і прагненнями народу, вираження у літературі їх інтересів і психології. Уявлення про народність літератури обумовлюється тим, яке значення вкладається у поняття „народ”.

Народництво – ідейно-просвітницький рух українства за звільнення з-під соціального та національного гноблення. Виник у першій половині ХІХ ст. у літературному середовищі. Найважливіше місце відводилося просвітницько-культурній роботі.

„Народовці” – одне з провідних культурно-політичних угруповань інтелігенції у західноукраїнських землях, що виникло в середині ХІХ ст. у середовищі українського грекокатолицького і православного духовенства, учительства та університетської професури на противагу „москвофілам”. Найвизначніші представники: О.Партицький, К.Горбаль, К.Устиянович, С.Воробкевич. Проводили свою діяльність під національно-культурницькими гаслами, орієнтувалися на народну мову, обстоювали викладання в школі і видання літератури народною мовою, заснування україномовної преси, дослідження фольклору та етнографії. Пропагували ідею загальноукраїнської літературної та культурної спільності.

Наспівний вірш – інтонаційний тип вірша, в якому структура фрази чи групи фраз підпорядковано музичній композиції. Вживається у ліричних та ліро-епічних творах. Характерними ознаками є симетрична структура, синтаксичне і метричне членування, яке здебільшого зівпадає.

Національне у літературі – відображення у літературі особливостей культури, побуту, мови, звичаїв і моралі, характеру, економічного і політичного життя певного народу, нації. Головним критерієм національної самобутності літератури є відображення митцем загальних властивостей національного характеру, незалежно від тематичної і структурної специфіки твору.

Нація (лат. - народ) – форма історичної спільності людей, що об”єднані між собою спільною мовою, походженням, територією, психологією, культурою, ментальністю, побутом тощо.

Невласне пряма мова – стилістичний прийом поєднання в одне ціле авторського мовлення і мовлення персонажів. При цьому граматичні й стилістичні особливості прямої мови зберігаються, але вона подаються немовби від автора; спеціальними розділовими знаками не виділена. Дозволяє авторові начебто говорити і думати за своїх персонажів. Тим самим створюється взаємозв”язок між автором і образами персонажів, досягається єдність художнього тексту.

Недільні школи – безоплатні школи для дорослих і дітей у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. в Україні, які працювали в неділю й святкові дня й давали початкову освіту. У багатьох із них навчання здійснювалося українською мовою. Першу недільну школу було засновано 1858 р. в Полтаві. Активну участь в організації цих шкіл брали громади.

Неологізми (від грец. – новий і слово) – нові слова чи вирази, що з”являються в мові на позначення нових понять, які виникають у процесі суспільного розвитку. Творяться на основі вже існуючих слів, часто за допомогою видозміни їх.

„Нива” – львівський часопис К.Горбаля (1865), заснований з метою „рятувати рідне слово”. Публікував як оригінальні твори (Т.Шевченка, Марка Вовчка, О.Стороженка, Ю.Федьковича), так і переклади з інших літератур.

Відзначався розширенням сфери вжитку української літературної мови, застосовуючи її у різножанрових наукових публікаціях і літературно-критичних статтях.

Новаторство у літературі – кардинальна перебудова чи принципова зміна традицій, оновлення змісту і форми літературного твору.

О

Образ автора – художній двійник реальної особистості письменника, змодельоване ним уявлення про себе і відтворене у свідомості читача.

Образ оповідача – умовний образ людини, від імені якої ведеться оповідь у літературному творі.

Обрамлення, композиційна рамка – композиційний прийом, при якому сюжетний твір включається у розповідь, немов у рамку, яка безпосереднього зв”язку з розвитком сюжету не має. Виконує функцію ідейного чи емоційного посилення розповіді.

Оксиморон, оксюморон (грец. – дотепно-безглузде) – стилістична фігура, поєднання контрастних понять, що здаються несумісними одне з одним, але разом створюють нове уявлення.

Октава (з лат. - восьма) – восьмивірш, строфа з восьми рядків п”ятистопного або шестистопного ямба з таким римуванням: абабабвв. Шість рядків пов”язані двома перехресними потрійними співзвуччями, а останні два рядки дають парну риму.

Оповідання – малий епічний жанр, в основі якого - зображення якогось епізода з життя героя. Короткочасність зображуваних подій, мала кількість персонажів – особливості цієї жанрової форми. Характери персонажів у оповіданні показуються у сформованому вигляді, широка мотивація подій відсутня, описів мало.

Орієнталістика, орієнталізм, сходознавство (від лат. - східний) – дослідження культури східних країн, зокрема східних мов, літератури тощо.

Орієнтальна тематика (від лат.- східний) – тематика літературних творів, пов”язана із Сходом.

„Основа” – перший український громадсько-політичний і літературно-мистецький щомісячний журнал, що виходив протягом 1861-1862 рр. у Петербурзі українською і частково російською мовами. Редактор – В.Білозерський. Активними працівниками журнали стали П.Куліш та М.Костомаров. Журнал обстоював розвиток української літератури і мови, виступав на захист реалізму в мистецтві. На його сторінках друкували свої твори Марко Вовчок, С.Руданський, Л.Глібов, А.Свидницький, О.Стороженко та інші. В „Основі” було надруковано понад 70 творів Т.Шевченка.

Офорт (франц., букв. – міцна вода; азотна кислота) – вид гравюри на металі, де заглиблені елементи зображення роблять шляхом травлення металу кислотами, витравлені місця наповнюють фарбою і на спеціальному станку віддруковують на зволоженому панері.

П

Памфлет (англ. – усе палю)- 1) жанр публіцистики, для якого характерне різке, нищівне викриття якогось політичного явища чи особи;

2) гостросатиричний художній твір, якому властива публіцистичність та історична конкретність викриття.

Паралелізм ( з грец. – той, що йде поряд) – стилістична фігура, паралельне зображення явищ із різних сфер життя, показ одних явищ на фоні інших, зіставлення їх переважно за ознакою дії.

Парафраз, парафраза (від грец. – опис, виклад) – переказування змісту твору або чужих думок своїми словами.

Пародія (грец. – переспів, переробка) – жанр сатирично-гумористичної літератури, який у перебільшено карикатурному вигляді наслідує зовнішню форму й стиль об”єкта з метою осміяти його.

Патріотизм (від грец. - вітчизна) – одне з найглибших громадянських почуттів, змістом якого є любов до батьківщини, відданість своєму народові, гордість за надбання національної культури.

Пафос (з грец. – почуття, пристрасть) – натхнення, піднесеність, запал, почуття великого захоплення.

Пейзаж (франц. – місцевість, країна) – зображення природи засобами художнього слова. У літературних творах є здебільшого тлом при змалюванні подій і персонажів. Картини природи допомагають глибше розкрити настрій, душевний стан героїв твору. Може мати соціальне навантаження.

Пейзажна лірика – умовна назва ліричного жанру, в якому зображено художні переживання природи, олюднені та одухотворені.

Передмова – вступна стаття до книги, написана чи самим автором, чи упорядником, чи редактором з метою допомогти читачеві зрозуміти її зміст. У П. часто розповідається історія написання й видання включених до книги творів, принципи відбору їх, порядок розташування, джерела, з яких вони взяті (рукописи, першодруки).

Особливий інтерес становлять П., написані самим автором. Вони допомагають з”ясувати погляди автора на зображувані події та явища, вказують на використані матеріали, прототипи образів, зроблені при перевиданні зміни тощо.

Переклад художнього твору – відтворення змісту і форми літературного твору, написаного однією мовою, за допомогою засобів іншої мови.

Перенесення, анжамбеман (франц. - перенесення) - незбіг інтонаційно-фразового та метричного членування у вірші, внаслідок якого обов”язкова ритмічна пауза в кінці рядка розриває цілісне синтаксичне сполучення, так що частина його переноситься до наступного рядка.

Переспів – написання твору за мотивом твору іншого автора.

Перифраз, перифраза (від грец. – описовий зворот, переказ) – стилістична фігура, описова назва предмета чи явища, яка включає в себе його істотні риси. Важливий засіб творення художнього образу, допомагає яскравіше змалювати предмети чи події.

Персоніфікація (з лат. – особа і робить), уособлення – вид метафори, образний вислів, у якому ознаки істоти, людини переносяться на неживий предмет, явище.

П”єса (з франц. – частина, шматок) – драматичний твір будь-якого жанру. Загальна назва для всіх драматичних творів.

Підтекст – думка, яку автор відверто не висловлює, але читач про неї здогадується, відчуваючи її ніби „між рядками”; внутрішній, прихований зміст тексту.

Післямова, післяслово – додаток до літературного твору, структурно не пов”язаний, на відміну від епілога, з розвитком сюжету. В П. автор роз”яснює свої ідеї, повідомляє про чинники, що впливали на писання твору.

Пісня – словесно-музичний твір, призначений для співу. Основними ознаками П. як жанру лірики є: строфічна будова, повторюваність віршів строфи, розмежування заспіву та приспіву (рефрена), виразна ритмізація, музичність звучання, синтаксичний паралелізм, проста синтаксична будова. Характеризується здебільшого простотою словесно-музичної будови.

Повір”я – давні народні перекази, основані на містичних уявленнях про зв”язки між явищами навколишнього світу й долею людей.

Повість – епічний прозовий твір, який характеризується однолінійним сюжетом, а за широтою охоплення життєвих явищ і глибиною їх розкриття займає проміжне місце між романом і оповіданням. Від оповідання П., окрім обсягу, різниться розгорнутішим сюжетом, більшою кількістю другорядних персонажів, повнішою і глибшою їх характеристикою, широтою описів.

Повтори синтаксичні – повторення композиційних елементів, слів, словосполучень та інших фрагментів тексту у художньому творі, завдяки чому на них фіксується увага читача і тим самим посилюється їх роль у тексті.

Подражаніє, наслідування – різновид творчості, коли письменник для передачі своїх думок, почуттів, переживань і настроїв знаходить відповідник у якомусь чужому творі. Цей твір або навіює тему, образи й мотиви, або підказує форму втілення власної теми, певною мірою стимулюючи й спрямовуючи оригінальний творчий процес.

Позасюжетні елементи твору – ті його частини, які прямо не пов”язані з розвитком основних подій у сюжеті, але збагачують зміст, увиразнюють ідею, створюють потрібний настрій. Це авторські відступи, вставні новели та оповідання, обрамлення, описи (пейзажі, портрети, інтер”єри тощо).

Поема (грец. – твір, творіння) – ліричний, епічний, ліро-епічний твір, переважно віршований, у якому зображені значні події і яскраві характери.

Поетика (грец.) – цілісна система художніх засобів, з допомогою яких реалізується внутрішня закономірність творчого процесу поета, захоплюючи сферу психічних переживань, його громадсько-політичних, етичних і естетичних ідеалів.

Поетичний синтаксис – характерні особливості будови словосполучень і речень, зумовлені вимогами ритмомелодики поетичної мови й законами віршування. Є важливою ознакою індивідуального стилю автора віршового твору.

Позитивний герой – персонаж, який поданий у творі як зразок для наслідування, зразок людської поведінки, носій естетичних ідеалів, стверджуваних письменником.

Полілог (від грец. – багато і слово) – розмова, в якій одночасно бере участь багато співбесідників; злива реплік, вигуків, зауважень, що подаються в художньому творі без вказівки персонажів, яким вони належать.

Полісиндетон (грец. - багатосполучниковий) – стилістична фігура, що полягає у повторенні однакових сполучників з метою посилення виразності чи медитативності.

Порівняння – один із тропів, полягає у зіставленні певних рис, ознак якогось предмета з іншим (за спільними для них ознаками) з метою увиразнити зображуване, виділити його істотну рису.

Портрет (франц.) – опис зовнішності персонажа, один із засобів творення художнього образу. Дає зорове уявлення про персонажа.

Посвята, присвята, дедикація (лат. – посвячую, присвята) – авторський напис на початку твору, де зазначено, на честь якої особи, колективу чи події написано твір, кому його присвячено Іноді включає початкові рядки вірша чи становить окремий твір. Найчастіше виражає жест поваги, вдячності автора певній особі; інколи вказує на зв”язок мотиву твору або його задуму з творами адресата дедикації чи факт спілкування з ним.

Послання, „посланіє” – літературний жанр, характерною ознакою творів цього жанру є наявність адресата – конкретної особи чи широкого загалу.

Притча – повчальна алегорична оповідь, основними рисами схожа на байку. Фабула в П. підпорядкована моралізаційній частині твору.

Пролог (грец. – переднє слово, передмова) – вступна частина твору, яка або розповідає про події, що передують основним подіям твору, або наводить якусь історичну паралель, або створює потрібний настрій, готує читача до сприйняття твору.

Простір в художньому творі – одна з основних харктеристик художнього буття героїв. Суттєво відрізняється від реального простору. Характеристики художнього простору (обмеженість - необмеженість, об”ємність, локальність, пропорційність, конкретність тощо) визначається методом, напрямом, жанрово-родовою приналежністю, сюжетом твору, а також творчою індивідуальністю автора.

Прототип (грец. - першообраз) – реальна особистість, група людей чи літературний персонаж, які стали основою для створення певного художнього образу.

Псалми (від грец. – пісня, оспівую)– твори іудейської та християнської релігійної лірики, що прославляють Бога. Короткі й досить прості за формою, написані від першої особи. Найпоширенішим циклом П. є “Псалтир”, що входить до складу Старого Завіту Біблії й приписується давньоєврейському царю Давиду, хоч за стилем і жанром вони належать різним авторам У них домінує ідея смирення та звеличення божества, добра і святості. Жанрові різновиди П.: похвала Богові, моління, скарга, проклятття, каяття, історичний огляд, шлюбна пісня, філософський роздум.

Псалтир (грец.) – книга псалмів, входить до Старого Завіту Біблії, містить 150 молитовних співів. Традиційно автором вважають царя Давида.

Псевдонім (від грец. букв. – вигадане ім”я) – вигадане ім”я та прізвище, під яким часто виступають письменники.

Психологізм (від грец. – душа і слово, поняття) – художнє вираження письменницького інтересу до плинності свідомості, динаміки внутрішнього життя людини, зміни його душевних станів, сакральних якостей і властивостей її особистості; відтворення і зображення внутрішнього життя людини у літературному творі.

Публіцистика (від лат. - суспільний) – особлива літературна форма, яка об”єднує ознаки художньої літератури, журналістики і соціально-політичної прози; тип творів, у яких оперативно досліджуються і узагальнюються актуальні проблеми з метою впливу на громадську думку і громадську свідомість. Відзначається експресивністю, відкритою тенденційністю, риторичністю.

Р

Реалізм (від лат. - речовий) - художній метод нового часу, початки якого або у Відродженні (ренесансний реалізм), або у Просвітництві (просвітницький реалізм), або в 30-х рр. ХІХ ст. (власне реалізм). Провідні принципи реалізму: об”єктивне зображення життя у поєднанні з висотою авторського ідеалу; відтворення типових характерів у типових обставинах при повноті їх індивідуалізації; життєва достовірність зображення разом з використанням умовних і фантастичних форм; превалюючий інтерес до проблеми особистості і суспільства.

Резонер (від.франц. - розмірковувати) – персонаж драматичного твору (а іноді роману чи повісті), який сам не бере активної участі в розвитку подій, а лише виголошує промови та повчання. Через посередництво Р. автор звичайно висловлює свої думки про зображені події та персонажів.

Ремарка (фр. - примітка) – авторські пояснення у драматичному творі стосовно умов та часу дії, зовнішнього вигляду та поведінки дійових осіб тощо. Р. виконують настановчу роль для режисерів, акторів та читачів.

Ремінісценція (від лат. – спогад, згадка) – художній прийом, що передбачає використання „чужого слова” – елементів іншого твору для створення нового або ж несвідоме відтворення цих елементів у новому тексті.

Репертуар (франц. - список) – сукупність творів (драматичних, музичних та ін.), які виконуються протягом певного часу в театрі.

Ретардація (від лат. – затримка, уповільнення) – композиційний прийом в епічних та драматичних творах, штучне уповільнення чи затримка в розгортанні подій, які набули великої гостроти, з метою посилення інтересу до них. Це досягається за допомогою введення у твір вставних сцен та епізодів, описів природи тощо.

Ретроспекція (від лат. букв. – дивитися назад) – „повернення в минуле”; огляд минулих подій, переживань і дій персонажів літературного твору.

Рефлексія (лат. - відображення) – роздуми, сповнені сумнівів, суперечностей; аналіз власного психічного стану.

Рефрен (франц.), приспів – рядок чи кілька рядків, які повторюються в кінці кожної строфи чи групи строф вірша. У прозових творах Р. – це фраза, яка періодично повторюється, щоб виділити певну думку, особливо звернути на неї увагу.

Рецепція (лат. - сприйняття) – запозичення письменником ідей, мотивів, образів, сюжетів із творів інших письменників чи літератур з подальшим їх творчим осмисленням.

Рима (грец. - розмірність) – звуковий повтор переважно наприкінці віршових рядків, рідше – піввіршів, який має ритмотвірне значення. Окреслює межі рядка, бере участь у формуванні строфи, надає віршеві мелодійності, здебільшого сприяє виникненню логічного наголосу на особливо значущих словах.

Римування – характер розміщення рим у поетичному творі. Пов”язане із строфічною будовою поезії.

Ритміка (грец. – розмірений, чіткий) – 1) розділ поетики, що вивчає ритмічні форми художньої мови;

2) ритмічна будова віршів якогось поета. Віршову ритмічну структуру становить сукупність взаємодіючих елементів, до якої, крім власне ритмічних особливостей віршової мови (наголоси, словоподіли, клаузули тощо), належать і системи звукових повторів та рим, паузи, перенесення, фігури поетичного синтаксису тощо.

Ритмомелодика (від грец. – розміреність, узгодженість і пісня, наспів, декламація) – побудова речень мови за інтонаційними (пониження і підвищення голосу) й ритмічними (питальні, окличні, розповідня речення) моделями.

Риторичні фігури – стилістичні звороти, які використовують з метою підсилення виразності ораторської й художньої мови. Відносять риторичні звертання, запитання й оклики.

Розповідь – основний елемент всякого епічного й ліро-епічного твору; зображення подій і вчинків персонажів через об”єктивний виклад їх від третьої особи. У епічному творі зумовлює послідовність подій, з яких складається сюжет.

Роман (фран. - розповідь) – складний за побудовою і великий за розміром епічний прозовий (рідко віршований) твір, у якому широко охоплено події певної епохи та багатогранно й у розвитку змальовано персонажі, кількість яких часто значна. За змістом розрізняють романи соціальні, історичні, сімейно-побутові, філософські, пригодницькі, науково-фантастичні та інші.

Роман виховання - різновид роману, у якому детально відтворюються найістотніші моменти становлення особистості в суспільстві, яке також переживає процес становлення і змін.

Виникнення пов”язане з Просвітництвом, з такими його аспектами, як аналітизм у дослідженні людини, палкий захист інтересів нижчих суспільних верств, громадський оптимізм. Вперше – у німецькій літературі ХVІІІ ст.

Подаючи образ особистості у розвитку й удосконаленні моральних і громадських якостей, Р. в. має завдання – показати вплив зовнішніх обставин на спосіб мислення, на добрі вчинки або злочини.

Роман-епопея – складний за побудовою і великий за розміром епічний прозовий твір, в основі якого – життя певної епохи, взаємини між окремими соціальними верствами і класами.

Романс (лат. – по-романськи) – невеликий за обсягом музично-поетичний твір для голосу з інструментальним супроводом. Як правило, невеликий ліричний вірш, строфічний, з рядками середньої довжини, з характерною наспівною інтонацією.

Романтизм – один із провідних напрямів у літературі, науці й мистецтві. Виник наприкінці ХVІІІ ст. у Німеччині, Англії й Франції, на початку ХІХ ст. поширився у Польщі, Росії, Австрії, а також в Україні. Виникнення Р. пов’язане з крахом ідей Просвітництва, піднесенням антифеодальних і національно-визвольних рухів. Пов’язаний із докорінною зміною всієї системи світоглядних орієнтацій і цінностей.

Послідовники Р. на перший план висунули виключну особистість з її піднесеними ідеалами і пристрастями. Р. задекларував творчу активність митця з його правом на самобутність як основний принцип творчості. Р. відкидає нормативність, раціоналістичну регламентацію в мистецтві, понад усе цінується творча свобода, фантазія.

У період Р. формуються жанри історичного роману і драми, фантастичної повісті, ліро-епічної поеми, балади, романсу. Надзвичайного розвитку досягла лірична поезія і лірична пісня.

Р. притаманні наявність сильного вольового героя, напруженість сюжету, контрастні ситуації, мальовничість описів і характеристик, інтерес до національних традицій.

Романтика (від франц.) – особлива увага до зображення яскравих, піднесених, героїчних сторін життя

Роман-хроніка – великий прозовий твір, у якому розкривається послідовна історія якихось суспільних чи родинних подій за тривалий проміжок часу.

„Русалка” – літературний тижневик (Львів, 1866), який видавав В.Шашкевич. Серед найпомітніших публікацій – твори О.Кониського, Фзаревича, К.Левицького.

Русифікація - сукупність дій та умов, спрямованих на зміцнення російської національно-політичної і культурної переваги в Україні та ін. країнах за допомогою переведення осіб неросійської національності на російську мову, російську культуру та їх подальшої асиміляції.

С

Самоповтори, автоцитати – варіації тих самих словосполучень, речень, рядків, образів, перипетій сюжету в різних творах того самого автора.

Сатира (від лат. - суміш) – спосіб художнього відображення й оцінки дійсності через викриття й висміювання її.

Сарказм (від грец. - в”їдлива насмішка) – особливо дошкульна викривальна насмішка, вияв крайньої ненависті й презирства до зображуваних явищ і людей.

„Світова туга”, „світова скорбота” – песимістичний настрій, розчарування світом і його цінностями, що призводить до меланхолії та відчаю.

Сентименталізм (від франц. – чуттєвість, чутливість) – напрям у європейській літературі другої половини ХVІІІ – початку ХІХ ст., який розвивався як утвердження чуттєвої, ірраціональної стихії в художній творчості на противагу жорстоким, раціоналістичним нормативам Класицизму та властивому добі Просвітництва культу абсолютного розуму.

С. отримав свою назву за твором англійського письменника Л.Стерна “Сентиментальна подорож” (1768).

С. проголосив домінантою “людської природи” не розум, а почуття, головну увагу приділяв духовному світові простих людей, показував їхнє життя і побут. Розширив тематику літературних творів, коло жанрів, сюжетів, образних засобів.

Сепія (грец. - каракатиця) – твір графіки, виконаний світло-коричневою фарбою, одержаною з фарбуючої речовини каракатиці або синтетичним шляхом.

Силабо-тонічні розміри – віршові розміри, засновані на впорядкованому, регулярному чергуванні наголошених і ненаголошених складів.

Символ (грец. – знак, прикмета) – один з поетичних тропів; предмет чи слово, в якому закодовано суть певного явища. С. бувають образні й логічні, речові й графічні..

Синекдоха (з грец. – разом і переймання) – один із тропів: художній вислів, заснований на заміні множини одниною або назви цілого предмета назвою його частини.

Синкретизм (від грец. – об’єднання) – поєднання різних за походженням і природою літературних ознак, розрізняють жанровий С. та стильовий С.

Система персонажів – співвіднесеність персонажів один з одним у складі художнього твору; один з найважливіших аспектів композиції. С.п. включає не лише учасників дії, але і другорідних, епізодичних, позачценічних осіб, героїв вставних епізодів, ліричних відступів, снів.

С.п. може бути організована навколо центрального персонажа, або навколо групи рівноправних персонажів, або навколо історії родини.

Сільська проза – романи, повісті та оповідання, дія яких розгортається переважно у сільській місцевості, чим визначається специфіка образів, характерів, конфліктів і ситуацій.

Сімейна хроніка – епічний твір, у якому показано життя цілої сім”ї у широких зв”язках із навколишнім середовищем. Обов”язковим формальним компонентом є біографічний сюжет.

Слов”янізми – застарілі слова чи вирази, що походять із старослов”янської мови. У історичних творах використовуються для створення історичного колориту. Часто вживаються для надання мові піднесено-урочистого звучання.

Слов”янофіли – представники одного з напрямів суспільно-політичної думки 40-60-х рр. ХІХ ст., які обстоювали особливі шляхи розвитку історії та культури слов”янства. Закликали всі слов”янські народи до єднання, спільної культурної діяльності, поширення й поглиблення взаємопізнання. Вважали необхідним розвиток народної освіти, доклали багато сил для вивчення народної мови, народного побуту, усної народної творчості, підтримували розвиток слов”янських мов.

„Сніп” – літературний альманах, виданий О.Корсунем у Харкові (1841). У ньому були опубліковані твори М.Костомарова, М.Петренка, переспіви з Байрона та Краледворського літопису, переклади з італійської та чеської поезії.

Сонет (з італ. - звук) – старовинна канонічна форма вірша, яка виникла в Італії в ХІІІ ст. Це складна строфа з 14 рядків 5-стопного ямба з римуванням: абба абба або абаб абаб (перша композиційна частина вірша) і ввг дгд або ввг ддг (друга частина вірша).

Соціально-побутова драма – драма, в якій важливі суспільні і соціальні проблеми доби висвітлюються через призму родинно-побутових взаємин героїв. У С.-П. Д. часто перехрещуються інтереси різних соціальних груп, що і визначає характер конфлікту.

Співомовки - специфічно український жанр епічної поезії, запроваджений у літературу Степаном Руданським; коротке віршоване оповідання з гумористичним змістом, побудоване, як правило, на основі народного анекдота.

Стилізація – свідоме й цілеспрямоване наслідування особливостей літературного стилю епохи, течії або напряму, фольклорного жанру, індивідуальної стильової манери автора. Відтворення якогось фольклорного чи літературного зразка з різним ступенем точності; імітація формальних властивостей одного з попередніх стилів із використанням його у новому художньому контексті. До С. вдаються з метою створення історичного чи місцевого колориту, а також з метою вільного співставлення класичних сюжетів і їх сучасних інтерпретацій.

Строфа (від грец. - поворот) – сполучення рядків у вірші з певною ритмічною будовою і об”єднаних римуванням.

Строфіка – 1) розділ віршознавства, який вивчає будову й види строф;

2) одна з складових частин віршування, що охоплює всю сукупність ознак строфи та її різновидів.

Строфоїд – строфоподібна будова вірша, коли не можна встановити певного виду строфи, хоча її структура наявна. Активну участь у творенні С. бере рима, але римування не окреслює строфи, а утворює з рядків ланцюгове сполучення, для якого характерні наскрізна рима, часті перенесення і єдність змісту.

Сюжет (франц. - предмет) – структурна канва, кістяк художнього твору, система подій, які відбуваються в житті літературних персонажів.

Т

Творча історія – історія написання художнього твору. Для її з”ясування вивчають усі начерки, чернетки й рукописи твору, різні його варіанти, при цьому виявляють авторські зміни і виправлення в тексті та з”ясовують причина, що їх зумовили, зв”язок подій твору з фактами біографії письменника.

Тенденційність (від лат. – спрямовувати, прагнути) – відверта ідейно-естетична спрямованість художнього твору, його ціннісна орієнтація; певна соціальна позиція письменника, яка відображає його світогляд і виявляється через систему художніх образів.

Теорія етнографічної достовірності – теорія розвитку української літератури, запропонована П.Кулішем, спрямована на розширення й поглиблення життєвої основи літературних творів. На практиці вела до фактографізму, натуралізму, стилізації народнопоетичного матеріалу, що обмежувало творчий індивідуальний процес.

Терцина (від італ. - третя рима) – оригінальна строфічна форма, вперше застосована Данте („Божественна комедія”). Це строфа із трьох рядків п”ятистопного ямба. Рими розташовані так: перший рядок римується з третім, а середній рядок кожної попередньої строфи римується з першим і третім рядками наступної строфи: аба бвб вгв ... Твір завершується одним окремим рядком, який римується з другим рядком останньої строфи.

Тимчасова комісія для розгляду давніх актів у Києві, Київська археографічна комісія – наукова установа, створена 1843 року при канцелярії київського, подільського й волинського генерал-губернатора для збирання й видання історичних документальних матеріалів. З 1945 року до її обов”язків увійшло виявлення і дослідження археологічних пам”яток. Ця робота інтенсивно проводилася протягом 1845-1848 рр. Зібрані комісією в установах, монастирях і у приватних осіб документи лягли в основу створеного 1852 р. Київського центрального архіву давніх актів.

Комісія опублікувала низку важливих документів з історії України ХIV-ХVІІІ ст., зокрема Літопис Самовидця.

В 1845-1847 рр. співробітником комісії як художник, збирач фольклорних та етнографічних матеріалів був Т.Шевченко.

Типове – естетична категорія, що виражає єдність загального та індивідуального у конкретному образі. Риси характеру, спільні для певної групи людей або класу, називають типовими, тобто характерними. Типовими можуть бути не тільки риси характеру героя, а й певні життєві явища, обставини.

Травестія (італ. - перевдягати) – різновид жартівливої, бурлескної поезії, коли твір із серйозним чи героїчним змістом та відповідною формою переробляється, “перелицьовується” у твір комічного характеру з використанням жаргонних зворотів.

Трагедія (грец., букв. – козлина пісня) – драматичний твір, предметом відображення в якому є глибокі суперечності суспільного або особистого життя. В основі Т. лежить гострий непримиренний конфлікт, який здебільшого завершується загибеллю героя у зіткненні з непереборними силами. Конфлікт Т. має глибокий філософський зміст, відзначається високою напругою психологічних переживань героя.

Трагічне – естетична категорія, що характеризує нерозв”язний на даному етапі суспільно-історичний чи особистий конфлікт, який супроводжується стражданнями, втратами, навіть загибеллю людей.

Традиція (культурна пам”ять) (від лат. - передача) – зв”язок між старими і новими явищами життя чи літератури; свідома орієнтація на художні цінності минулого; елементи культурного надбання, які передаються з покоління в покоління і зберігаються довгий час. Може проявлятися як повтор чи варіювання художніх досягнень минулого, аж до повної тотожності, або творча, вибіркова переробка попереднього художнього досвіду, його збагачення і розвиток.

„Третій відділ”, Третій відділ власної його імператорської величності канцелярії – орган політичного розшуку й слідства в царській Росії в середині ХІХ ст. Утворений 1826 р. У функції „Т.в.” входили боротьба проти революційних та опозиційних організацій, нагляд за слідством у політичних справах, за учасниками революційного руху, політичними тюрмами та відання драматичною цензурою.

У 1847 р. „Т.в.” керував арештами членів Кирило-Мефодіївського товариства, зокрема Т.Шевченка, і провадив слідство у цій справі.

Триптих – літературний твір з трьох самостійних, але ідейно пов”язаних частин, об”єднаних спільною темою або сюжетом.

Тропи (від грец. – мовний зворот) – спеціальні засоби образної мови. Вони творять словесний образ різними формами, але завжди служать мистецькому описові й оцінці певного явища.

У

Умовність (у літературі і мистецтві) – особливий спосіб художнього узагальнення дійсності, у якому свідомо порушується зовнішня життєподібність образів з метою наочного втілення глибинних сутностей життя. Фантастичні за своєю природою, умовні форми органічно притаманні всім видам мистецтва. Міра У. залежить від творчого методу митця.

Ф

Фабула (лат. – байка, розповідь, переказ, казка, історія) – один із невід’ємних чинників сюжету, схема хронологічно послідовного розвитку подій у художньому творі, без часових і просторових зміщень, авторських відступів тощо.

Фантастика (грец. – мистецтво уявляти) – незвичайні, неймовірні образи й картини, стихійно або свідомо витворені людською уявою на відміну від форм, сприйнятих із реальної дійсності. Іноді Ф. розглядають як специфічний художній метод.

Філософсько-публіцистичний відступ – відступ від розгортання сюжету в творі і висловлення письменником у публіцистичній формі своїх філософських поглядів. У таких відступах автор вступає у пряму розмову з читачем, пояснює зображуване, доводить закономірність чи винятковість певних подій.

Фоніка (від грец. – той, що звучить), евфонія, милозвучність – звукова організація мови творів.

Х

„Хата” – український літературний альманах, що його у 1860 р. видав у Петербурзі П.Куліш. Опубліковано твори Є.Гребінки, П.Куліша, Марка Вовчка, Ганни Барвінок, Я.Щоголева. У розділі „Кобзарський гостинець” уперше надруковано добірку поезій Т.Шевченка, зокрема „Чого ти ходиш на могилу?”, „Рано-вранці новобранці”, „Нащо мені женитися?”, „Доля” та ін.

Хорей (грец. букв. – танцювальний) – у силабо-тонічному віршуванні – двоскладова стопа з наголосом на першому складі.

Хроніка (грец. - літопис) – розповідний, драматичний або документальний твір з послідовним (хронікальним) викладенням подій.

Ц

Цезура (лат. - рубаю) – ритмічна пауза, що повторюється на певному місці усередині кожного відповідного рядка твору і ділить його на дві, три або більше частин.

Цензура (від лат.) - система державного нагляду за творами літератури, мистецтва, особистою кореспонденцією, у процесі якого можуть бути заборонені до оприлюднення певні твори, повідомлення або частини їх.

Цикл (грец. - коло) творів – твори, об”єднані якоюсь спільністю: темою, жанром, часом чи місцем дії (або написання), персонажами, формою подачі художнього матеріалу, стилем тощо.

Ч

Час у художньому творі – одна з форм художнього чуття і мислення; відтворюється словом у процесі зображення характерів, ситуацій, життєвого шляху героя тощо. Суттєво відрізняється від реального часу. Характеристики Х. Ч. (стиснення – розгортання, статика – динаміка, дискретність – безперервність, об”єктивність – суб”єктивність тощо) зумовлені методом, напрямом, жанрово-родовою приналежністю, сюжетом твору, індивідуальністю автора.

Чотирнадцятискладовий вірш – один з найпоширеніших віршових розмірів у поезії Т.Шевченка. Походить з народнопісенного 14-складника (4+4+6)2, що його часто називають коломийковим віршем.

Ш

Шевченкознавство – сукупність літературознавчих, мистецтвознавчих, мовознавчих, історичних, філософських досліджень про життя, творчість і громадську діяльність Т.Шевченка.

Щ

Щоденник – різновид мемуарної літератури; літературний твір у формі регулярних записів, сучасних описуваним подіям. Як літературна форма відкриває специфічні можливості для зображення внутрішнього світу персонажа або автора. Передбачає повну відвертість, щирість думок і почуттів автора. Ці властивості надають Щ. інтимності, ліричності, пристрастності інтонацій, з якими важко конкурувати іншим, більш об”єктивним жанрам.

Я

Ява – у драматичному творі та частина акту (дії), в якій бере участь незмінна кількість дійових осіб. З появою на сцені кожного нового персонажа чи групи персонажів, що з’являються одночасно, розпочинається нова Я.

„Язичіє”- штучна макаронічна мова, яку застосовували на західноукраїнських землях „москвофіли”. Являло суміш церковнослов”янських, російських, польських та галицьких діалектних слів.

Ямб (від грец. – назва музичного інструмента) – у силабо-тонічному віршуванні двоскладова стопа з наголосом на другому складі.

ЗМІСТ

Передмова

Плани лекцій

Плани практичних занять

Література до курсу „Історія української літератури (40-60-і рр. ХІХ ст.)”

Контрольні роботи

Колоквіуми

Теми рефератів

Тести з курсу „Історія української літератури (40-60-і рр. ХІХ ст.)”

Перелік поетичних текстів для вивчення напам”ять

Екзаменаційна програма з курсу „Історія української літератури (40-60-і рр. ХІХ ст.)”

Словник термінів і понять

1 Псевдоніми Дармограй, Кобзарь Дармограй

1 Псевдонім Патриченко

1 Псевдоніми Вешняк, Гладкій штаб-лекарь, Горницький, Гургурдядько, Забоцень Петро, Іродчук, Казюка Панько, Кулеш Нечипор, Ломусь, Макаров, Небреха Панько, Необачний Н., Прач Опанас, Ратай Павло, Хуторянин та ін.

1 Реферат має бути виконаний на аркушах формату А4 обсягом 6-10 сторінок тексту (комп”ютерного набору), обов”язковими є план, список використаної літератури та посилання на наукові джерела чи художні тексти.