1. Місце і час спілкування

Місце спілкування — помешкання адвоката Рафало- вича, яке він винаймає у Вагмана. Брикальський рані­ше тут не бував, а тому виявляє певний інтерес до по­мешкання Рафаловича. Деталі інтер’єру не акцентова­ні, оскільки на перебіг спілкування не впливають.

Час спілкування — ранок, за словами маршалка Бри- кальського «вчасна година». На перебіг комунікації не впливає.

На спілкуванні певною мірою позначається неспо­кійний психологічний стан, у якому перебуває Євген Рафалович після побачення з Регіною.

2. Канали комунікації

Провідний канал — звуковий, який реалізується в прямій, безпосередній розмові персонажів «обличчям до обличчя». Супровідними є засоби візуального каналу — жести, міміка, вирази обличчя, рухи тіла (з боку обох персонажів) і тактильного — обійми, поцілунки і плес­кання (з боку Брикальського).

3. Комунікативний шум

Фізичний шум — відсутній; спілкуванню персонажів ніхто і ніщо не заважає. Психологічний — попри зовніш­ній вияв і декларування щирості поведінки з боку обох учасників спілкування, наявна глибока обопільна недо­віра і настороженість, які виявляються в постійному «ви­читуванні» у словах партнера непрямих мовленнєвих смислів. Семантичний шум — мінімальний і визначаєть­ся шумом психологічним; стосується передусім необхід­ності сприйняття і «декодування» непрямих мовленнє­вих актів: жартів, натяків тощо. Виявляється в постійно­му уточненні слів партнера.

4. Зворотний зв'язок

Обидва персонажі уважно стежать за комунікатив­ною поведінкою один одного, а тому зворотний зв’язок підтримується постійно.

Комунікативний паспорт учасників спілкування

1. Мета учасників комунікації

Предметна мета:

Брикальський: вивідати якомога більше про плани Рафаловича щодо селян Буркотина та їхнього по­зиву стосовно пасовиська. У ході спілкування не дося­гає поставленої мети.

Рафалович:

а) залишаючись у межах формального тлумачення фактів, якомога менше говорити про свої майбутні дії як адвоката селян Буркотина. Досягає поставленої мети;

б) у процесі спілкування з’являється нова предметна мета: навести Брикальського на думку про можливість передачі пасовиська селянам без суду і, відповідно, гро­шової компенсації. Досягає поставленої мети;

в) позбутися неочікуваного гостя. Своєю комуніка­тивною поведінкою досягає поставленої мети.

Комунікативна мета

Брикальський: утримуючи комунікативну іні­ціативу, «відразу розбити, здемаскувати Євгенія, лю­буватися його заклопотанням», тобто спантеличити, маніпулювати співбесідником, нав’язати свою волю. Поставленої мети не досягає, оскільки «він побачив, що Євгенія не так легко збити з пантелику, побачив над­то, що його власна брехня відібрала йому значну часть тої впевненості і сміливості, яка була би потрібна для повалення такого ... противника». Комунікативної мети не досягає.

Рафалович: перехопити комунікативну ініціа­тиву, змусити Брикальського захищатися. Досягає пос­тавленої мети.

2. Комунікативна ініціатива

Це змагальний тип дискурсу, оскільки у фрагменті боротьба персонажів за комунікативну ініціативу не припиняється. З’явившись у приватному помешканні Рафаловича як нежданий гість, Брикальський певний час (приблизно до 8—9 трансакцій) володіє ініціативою, зважаючи на те, що адвокат вимушений виконувати комунікативну роль господаря, вислуховувати жарти і дотепи гостя, його довгі монологи. Разом з тим уже в першій частині дискурсу комунікативну ініціативу Ра­фаловича можна визначити як рівну, скеровану на фа- тичне, світське спілкування.

У межах 10—14 трансакцій боротьба за комуніка­тивну ініціативу загострюється. На перший погляд, маршалок ще нею володіє, але насправді вона вже пе­рейшла до Рафаловича, оскільки його гість у довгих мо­нологах фактично видає свої наміри.

Рішучий злам у боротьбі за комунікативну ініціати­ву відбувається у 15—16 трансакції. Саме з цього момен­ту і до 22 трансакції Рафалович «веде партію», все біль­ше заганяючи свого гостя в глухий кут, змушуючи захи­щатись, задавати питання, перейти в позицію людини, яка потребує порад фахівця-адвоката. Трансакція 23 — вершина комунікативної ініціативи Євгенія Рафаловича і повна комунікативна поразка Брикальського. Усвідо­мивши це, маршалок перериває спілкування.

На поданій нижче схемі зображено співвідношення рівнів комунікативної ініціативи обох учасників спіл­кування. За «нульовий» рівень умовно прийнято ней­тральну комунікативну поведінку в межах фатичного спілкування «гість — господар».

3. Комунікативні стратегії

Брикальський: його комунікативну стратегію можна визначити як розвідувально-наступальну, не­гнучку, маніпулятивну, скеровану на комунікативне підкорення співбесідника, його «розбиття», «здемаску- вання».

Рафалович: постає як майстер гнучкої, обереж­ної, такої, що не виходить за межі професійної діяль­ності, вичікувально-стримувальної, скерованої на ней­тралізацію маніпулятивних комунікативних ходів опонента стратегії в першій половині спілкування і впевнено наступальної, приховано маніпулятивної — у другій.

4. Оцінка стратегій партнерами

Описуючи психологічний стан маршалка Брикаль- ського після розмови з адвокатом Рафаловичем, автор повісті зазначає: «він побачив, що Євгенія не так легко збити з пантелику, побачив надто, що його власна брехня відібрала йому значну часть тої певності і смі­ливості, яка була би потрібна для повалення такого зручного противника». Тобто Брикальський подумки визнає невдалий вибір комунікативної стратегії, свою комунікативну невдачу.

Рафалович також розуміє, що Брикальському не вдалося втілити свою комунікативну стратегію: «сьогод­ні ви силувалися на гумор, але недодержали до кінця». Своє ж комунікативне вміння «читати» співбесідника, розуміти його приховані наміри і дотримуватися обра­ної стратегії оцінює високо: «Го, го, пане маршалку! Так легко ви не заведете мене в горох. Я знаю вас ліпше, ніж ви мене».

5. Тактики спілкування

Брикальський: на початку спілкування дотри­мується тактик награної симпатії, розкутих жартів, на­тяків, прихованих шпильок, балагурства; під тиском комунікативної стратегії Рафаловича переходить до тактики клієнта, зацікавленого в порадах адвоката.

Рафалович: протягом усього дискурсу застосовує тактики холодної ввічливості, стриманих жартів, до­шкульних натяків, шпильок, порад фахівця.

6. Соціальні й комунікативні ролі

Брикальський:

а) соціальні ролі: не наголошує на своєму соціально­му становищі співрозмовнику; щодо селян, про яких йдеться в інтеракції, постійно наголошує на тому, що він і його оточення перебувають на «вищому щаблі» со­ціальної ієрархії: «А у нас, що стоїмо на вищому щаблі, дуже тонке чуття на кождий найменший рух, який проявляється внизу»;

б) комунікативні ролі (в межах трансакцій):

(1—5, 12—13) «веселий співрозмовник», «щира ду­ша», «жартівник», «поціновувач жартів», «у комуні­кації з рівними собі поводить себе без особливих церемо­ній»; (6—9) «чемний гість»; (10—11) «умілий співроз­мовник», «розуміє непрямі комунікативні смисли»; (13—15) «добрий актор», «добрий батько для своїх се­лян»; (16—17) «спантеличений»; (18—19) «поцінову- вач дотепів», «вміє вислуховувати чужі поради»; (20— 23) «повністю спантеличений».

Рафалович:

а) соціальні ролі: у межах обраної обережної, захис­ної комунікативної стратегії постійно наголошує на то­му, що він не бажає виходити за межі своєї адвокатської діяльності;

б) комунікативні ролі: (1—6) «дещо заскочений кому­нікативною поведінкою гостя», «жартівник»; (7—8) «чемнийгосподар», «скромнийадвокат»; (9) «ущипливий співбесідник»; (10—13) «такий, що не розуміє натяків співрозмовника»; (14—23) «спокійний, врівноважений господар у комунікації», «фахівець, який дає поради».

7. Комунікативні позиції учасників спілкування

У межах виділених трансакцій комунікативні пози­ції персонажів виглядають так:

1. Брикальський: Дорослий —» Дорослий Рафалович: Дорослий -> Дорослий;

2. Б р и к а л ь с ь к и й: Батько -> Дитина Рафалович: Дорослий -> Дорослий;

3. Брикальський: Батько -» Дитина Рафалович: Дорослий -> Дорослий;

4. Брикальський: Батько -» Дитина Рафалович: Дорослий -» Дорослий;

5. Б р и к а л ь с ь к и й: Батько -> Дитинаа Рафалович: Дорослий -» Дорослий;

6. Брикальський: Дорослий -» Дорослий Рафалович: Дорослий -» Дорослий;

7. Брикальський: Батько (люблячий) -> Дитина Рафалович: Дорослий (іронічний) -» Дорос­лий;

8. Б р и к а л ь с ь к и й: Батько -> Дитина Рафалович: Дорослий (іронічний) -» Дитина;

9. Брикальський: (а) Дитина (ображена) -» Ди­тина (б) Дорослий -» Дорослий

Рафалович: Дорослий -> Дорослий;

10. Брикальський: Батько -> Дитина Рафалович: Дорослий -» Дорослий;

11. Брикальський: Батько -> Дитина Рафалович: Дорослий -> Дорослий;

12. Брикальський: Батько -> Дитина

Рафалович: Дорослий —» Дорослий;

13. Б р и к а л ь с ь к и й: (а) Батько —> Дитина (обра­жена) (б) Батько —> Дитина (в) Дитина -> Дорослий

Рафалович: Дорослий -» Дорослий;

14. Брикальський: Дорослий -» Дорослий Рафалович: Дорослий -> Дорослий;

15. Брикальський: Дорослий -> Дорослий Рафалович: Дорослий -> Дорослий;

16. Б рикальський: Дорослий -> Дитина (Дорос­лий)¹

Рафалович: Дорослий —> Дорослий (Дитина);

17. Брикальський: Дитина-» Дорослий

Р а ф а л о в и ч: (а) Дорослий —> Дорослий (Дити­на) (б) Дорослий —> Дорослий (Дитина);

18. Брикальський: Дорослий (Дитина) -» До­рослий

Рафалович: Дорослий —> Дорослий (Дитина);

19. Брикальський: Дорослий (Дитина) -» Дорос­лий

Рафалович: Дорослий —» Дорослий (Дитина);

20. Брикальський: Дорослий (Дитина) -» До­рослий (Батько)

Рафалович: Дорослий -> Дорослий;

21. Брикальський: Дорослий -> Дорослий (Батько)

Рафалович: (а) Дорослий -» Дорослий (б) До­рослий (Батько) —> Дорослий (Дитина);

22. Брикальський: Дорослий (Дитина) -> До­рослий

Рафалович: Дорослий (Батько) -» Дорослий (Дитина);

23. Брикальський: Дитина -» Дорослий (Батько)

Рафалович: Батько —» Дитина (ображена);

24. Брикальський: Дорослий (Дитина ображе­на) -» Дорослий

Рафалович: Дорослий (Батько) -» Дорослий (Дитина).

8. Прийоми впливу на співбесідника

Обидва персонажі використовують багато прийомів комунікативного впливу на співбесідника.

Брикальський демонструє:

• уміння слухати співбесідника;

• постійну зацікавленість особою співрозмовника;

• володіння етикетними нормами кооперативного спілкування;

• розуміння непрямих мовленнєвих актів співбе­сідника;

• уміння самому створювати непрямі мовленнєві акти (натяки, шпильки, іронічні закиди тощо);

• хороші акторські здібності;

• розкутість і відвертість (позірну) в спілкуванні;

• сприймання жартів, дотепів співрозмовника;

• уміння застосовувати різноманітні психологічні «погладжування», зокрема прийоми «укрупнення» партнера по комунікації;

• бажання похизуватись, самому отримати порцію « поглажу вань »;

• устремління до «укрупнення» власної особи;

• уміння і бажання застосовувати різноманітні не- мовленнєві засоби комунікації (жести, міміку, постави тіла, тілесний контакт, одяг тощо).

Рафалович демонструє:

• володіння етикетними нормами кооперативного спілкування;

• навички підтримувати плин розмови, її тональ­ність;

• уміння слухати партнера по комунікації;

• здатність захистити власну комунікативну пози­цію, а за необхідності завоювати позицію домінантну;

• уміння розуміти непрямі мовленнєві акти;

• створювати власні непрямі повідомлення (жар­тівливі, іронічні, шпильки тощо);

• знання законів, правил тощо комунікації, зокре­ма, нерізкого відхилення компліментів на власну ад­ресу;

• здатність у разі необхідності захистити власну ко­мунікативну позицію, людську гідність;

• акторські здібності;

• уміння використовувати професійні знання в ко­мунікації.

Обидва персонажі у своїй комунікативній поведінці враховують чинники віку, освіти, статі своїх співроз­мовників. Оскільки візит Брикальського не запланова­ний, то він не врахував поточного стану свідомості Рафаловича, схвильованого вчорашньою розмовою з Ре- гіною. Заскочений раптовим візитом, Рафалович на де­який час втрачає комунікативну ініціативу і перебуває у вимушеній «обороні».

9. Типи спілкування у дискурсі

Спілкування з боку Брикальського може бути оха­рактеризоване як ініціативне, відкрите, неофіційне, формально розкуте, кооперативне, але по суті (тематич­но) конфліктне. З боку Рафаловича спілкування вигля­дає як примусове, закрите, неофіційне за формою, але офіційне за суттю, етикетне, формально кооперативне, але конфліктне за суттю.

У процесі розгортання дискурсу типи спілкування практично не змінюються. Приблизно з 17 трансакції спілкування набуває більшою мірою офіційного харак­теру (консультація адвоката).

10. Комунікативний кодекс учасників спілкування

Брикальський: переважно дотримується правил,

максим і конвенцій кооперативного спілкування, оскіль­ки воно найповніше відповідає його предметній меті — дізнатись від Рафаловича якомога більше про стан справ у позові селян Буркотина стосовно пасовиська:

а) постійно демонструє бажання відкритого коопера­тивного спілкування (трансакція 16);

б) вивищення особи партнера, компліменти на його адресу (трансакції 5—7, 10, 16);

в) «м’яка» іронія на адресу співбесідника, яку в будь-який момент комунікації можна витлумачити як комплімент (трансакція 7);

г) «м’яке» реагування на шпильки співбесідника (трансакція 9а);

ґ) у цілому дотримання мовного етикету.

Однак у комунікативній поведінці Брикальського наявні незначні порушення правил і максим спілку­вання:

а) приблизно до 6—7 трансакцій порушує правило рівної участі адресанта і адресата в комунікації («пан Брикальський не давав [Євгенові] прийти до слова»);

б) у деяких трансакціях (2—3, 5, 7—8, 12—13) від­чутне порушення максими кількості інформації: Бри­кальський забагато говорить про свої «приємні» почут­тя до Рафаловича, у деталях передає зміст розмови з се­лянами тощо. Однак це свідомий тактичний прийом ошелешення слухача;

в) на початку спілкування порушує мовний етикет, переходячи на «ти», в той час, коли його співбесідник постійно звертається до нього на «ви»;

г) до 14 трансакції порушує комунікативний етикет, застосовуючи у спілкуванні зі співбесідником, який не вважає себе близьким Брикальському, паралінгвістич- ні засоби, доречні у спілкуванні друзів, добрих знайо­мих тощо (обійми, поплескування по коліні).

Рафалович: загалом дотримується правил, максим і конвенцій етикетного неконфліктного спілкування, ос­кільки воно найповніше відповідає його предметній меті — якомога менше говорити про справу селян Буркотина:

а) спілкується у межах стриманого дискурсу. Можна говорити про застосування ним тактики ввічливого спілкування;

б) згідно з правилами кооперативного спілкування відхиляє компліменти на свою адресу (трансакція 7);

в) послідовно дотримується правил мовного етикету.

Водночас відповідно до обраної комунікативної стра­тегії йде на деякі порушення комунікативного кодексу кооперативного спілкування:

а) відкрито демонструє бажання перебувати на пев­ній комунікативній дистанції від співбесідника (транс­акція 2);

б) не підтримує запропонованого Брикальським по­зірно дружнього типу комунікації; постійно наголошує на бажанні перейти на рівень офіційного спілкування (трансакції 2, 12, 15—23); знижує тон до «холодного» (трансакція 16);

в) вживає шпильки на адресу партнера по комуніка­ції (трансакція 8).

11. Загальні закони спілкування

Закон дзеркального розвитку спілкування: у відпо­відь на активне вживання Брикальським невербальних компонентів спілкування і паралінгвістичних засобів, «Євгеній... почав усміхатися» (3); під впливом комуніка­тивної стратегії Рафаловича, зорієнтованої на стримане офіційне спілкування, Брикальський поступово тран­сформує награно дружню і розкуту поведінку на офіційну.

Закон залежності ефективності спілкування від рівня комунікативних зусиль: обидва персонажі, пере­буваючи в напружених стосунках один з одним, докла­дають значних комунікативних зусиль для підтриман­ня кооперативного неконфліктного спілкування. Буду­чи ініціатором спілкування, Брикальський таких зусиль докладає більше; Рафалович, поза власним ба­жанням втягнутий у спілкування, комунікативних зу­силь докладає менше.

Закон модифікації комунікативної поведінки парт­нера: Брикальський, розпізнавши непрямий мовленнє­вий акт Рафаловича як шпильку (8), застерігає його, вказуючи на свою комунікативну «загартованість» (9). Рафалович, відчувши комунікативну загрозу з боку Брикальського (11), реагує зміною тону (12).

Закон спотворення інформації у комунікативному ланцюжку. Брикальський свідомо спотворює слова се­лян, розповідаючи про зустріч із ними.

Закон емоційної афіліації: емоційна стриманість Ра­фаловича впливає на Брикальського, і спілкування за­вершується в атмосфері стриманості, офіційності.

Закон детального обговорення дрібниць: Брикаль­ський детально, навіть «художньо» передає зміст роз­мови з селянами (12—13).

Закон ритму спілкування: у першій частині спілку­вання ритм задає Брикальський, у другій — Рафалович.

Мовленнєвий паспорт персонажів

1. Типи мовленнєвих актів

Брикальський віддає перевагу таким мовленнєвим актам: директиви (14—15; 17—20; 21—23), експресиви (1—5; 7; 10; 12—13а; 24), асертиви (8; 11; 136), декла- ративи (6; 16).

Загалом мовлення Брикальського можна кваліфіку­вати як директивно-експресивне.

Рафалович застосовує наступні мовленнєві акти: експресиви (1—2; 6—7; 10; 12; 15; 24), декларативи (4; 11; 13—14; 16—17; 19—20), директиви (5; 8—9; 18; 22—23), асертиви (3).

Мовлення Рафаловича можна кваліфікувати як екс­пресивно-декларативне.

2. Найуживаніші мовленнєві жанри

Брикальський віддає перевагу мовленнєвим жан­рам, пов’язаним з такими аспектами спілкування:

• етикетності (ввічливості, награної симпатії, ком­пліментів) (1—3; 5—6а; 7—8а; 10; 24);

• запитування і перепитування (уточнення) (4; 96; 14—15; 17; 19—24);

• розповідь про ситуацію, яка мала місце в минуло­му (12—136; 16);

• пояснення (комунікативної поведінки, вчинків, ситуації, що викликала запитання, тощо) (66; 11);

• заспокоєння партнера (13 а; 16);

• констатація (факту, комунікативної поведінки партнера тощо) (9а);

• згода (18);

• похвальба (86; ІЗв).

Рафалович використовує такі мовленнєві жанри:

• пов’язані з етикетністю (ввічливості, відхилення компліментів тощо) (1; 5—7; 24);

• поради (власне порада, її аргументація, уточнен­ня, підтвердження тощо) (176—18; 19—20; 21а—22);

• застереження (12; 15; 216);

• пояснення (4; 14; 16а,в);

• констатація факту (3);

• перепитування, уточнення почутого (9);

• міркування (13);

• запевнення (166);

• відмова (17а);

• ухилення від відповіді (23);

• іронія («шпилька») (8).

Елементи більшості мовленнєвих жанрів обох учас­ників спілкування поєднуються з оцінними, етикетни­ми аспектами.

3. Дотримання норм культури мовлення

Обидва персонажі протягом усього спілкування дотримуються норм українського мовлення, притаман­ного освіченим верствам Галичини другої половини XIX — початку XX ст. Діалектизми та полонізми наяв­ні в мовленні обох персонажів. Брикальський: ліп­ше, кленусь, виреципгував, виправую, вільно спитати; Рафалович: перепрошаю, вирецитували, коли б ме­ні вільно було порадити, спорна, борше.

4. Мовленнєві ПОМИЛКИ

Яскраво виражених помилок, які б утруднювали або унеможливлювали спілкування, у мовленні обох персо­нажів не виявлено.

5. Засоби непрямого спілкування

Стратегія і тактика комунікативної поведінки обох персонажів передбачає вживання засобів непрямого ін­формування.

Брикальський:

• іронія (7);

• натяк (8);

• прихований смисл ‘добрий пан-батько для своїх селян’ (12—13);

• бажання вивідати більше у співбесідника (16).

Рафалович:

• жарт (3);

• «шпилька» (8);

• іронія самоприниження; прихований смисл ‘знаю свою ціну’ (7);

• натяк (16в; 22—23).

Обидва персонажі є досвідченими комунікантами, які вміють «читати» непрямі мовленнєві акти, декоду­вати їх глибинний смисл. Це особливо стосується Рафа- ловича, який не потребує звернення до тлумачення не­прямих смислів мовленнєвих актів співрозмовника.

6. Риторичні аспекти спілкування

Бажаючи досягти предметної та комунікативної ме­ти, Брикальський застосовує низку риторичних прийо­мів, характерних для інтимізації спілкування:

• широкий діапазон паралінгвістичних засобів;

• мовні засоби інтимізації викладу (11);

• постійна демонстрація показної відвертості (3—9; 11-16);

• образні висловлювання (3; 5; 8; 10; 13) та чужо­мовні вирази (5; 7);

• непрямо, пом’якшено сформульовані прохання і запитання (17);

• жарти (5—6);

• уміння цінувати чужі жарти (5);

• слова в переносних значеннях: епітети («золота душе» — 3), метафори («старе порохно» — 5, «світ пе­ревертаєте» — 5, «кузня» — 7) та ін.;

• варіювання тону (10);

• деяка стилістична зниженість у розповіді про по­бутові проблеми («дурне пасовисько» — 16);

• запевняння (16);

• аргументація вчинків (6).

Бажаючи уникнути інтимізації розмови і перевести її в офіційну тональність, Рафалович уживає меншу кількість риторичних прийомів:

• поради фахівця (17—23);

• жарти, пов’язані з професійною сферою діяльнос­ті (3—4);

• «шпильки» (8);

• варіювання тону в бік холодного (12—13; 16а);

• запевнення (166).

Виступаючи у ролі господаря, Рафалович змушений також застосовувати засоби підтримки етикетного не- конфліктного спілкування:

• пом’якшені непрямі мовленнєві акти (15);

• елементи демонстрації відвертості (176).

7. Засоби мовного етикету

Б р и к а л ь с ь к и й:

• усталені словесні формули привітань і прощань (1; 5; 6; 9; 24);

• усталені формули звертання (9; 11);

• неусталені формули звертання з метою інтиміза­ції спілкування (2; 11; 13; 16);

• компліменти (5; 10);

• вибачення та пояснення деяких своїх вчинків (6);

• вивищення образу співрозмовника (7).

Рафалович:

• усталені словесні формули привітань, прощань, звертань (1; 5—6; 13; 16; 24);

• відхилення компліментів (7);

• засоби пом’якшення відмови, поради (17а; 22а).

Прагнучи досягнути поставленої предметної та ко­мунікативної мети, Брикальський застосовує більшу кількість індивідуальних ініціативних риторичних прийомів. Рафалович, перебуваючи в позиції стриму­вання комунікативної ініціативи співбесідника, засто­совує переважно стандартні засоби вираження етикет­ного мовлення.

Паралінгвістичні засоби

Сукупність паралінгвістичних засобів спілкування і комунікативну мету їх вживання персонажами можна охарактеризувати так:

Брикальський

Кількість невербальних засобів спілкування значна і охоплює неконтрольовані симптоми (рух зіниць, на­пруженість м’язів тіла, загальний вираз обличчя) та ус­відомлено вживані засоби (обійми, поцілунки, поклони при зустрічі й прощанні, плескання по коліні, сміх). Автор наголошує на невідповідності комунікативної ро­лі паралінгвістичних засобів (інтимізація спілкування, вияв симпатії) істинному комунікативному смислу, пе­редусім на невідповідності предметній та комунікатив­ній меті Брикальського (16).

Рафалович

Кількість використаних невербальних компонентів значно менша; вони природніші для спілкування ма­лознайомих людей, стримані й спрямовані на ней­тральну, офіційну комунікацію чужих духовно людей. Це усталені засоби вираження ввічливості (поклони, дещо силувана усмішка). Автор акцентує на симпто­мах, які видають істинне ставлення до свого партнера по комунікації (12).

Дискурсивні характеристики спілкування

Регістр спілкування: побутовий з елементами офі­ційного.

Тональність спілкування: зовнішньо дружня, з еле­ментами інтимності з боку маршалка Брикальського, стримана з боку Рафаловича; внутрішньо холодна.

Атмосфера спілкування: напружена, з невідповід­ністю форми вияву (дружня, з елементами інтимності й взаємної симпатії) її істинному змісту (змагальна, кон- фронтативна).

Висновки

Це спілкування рівноправних освічених людей, із значним комунікативним досвідом і високим рівнем мовної та комунікативної компетенції.

Комунікативні позиції маршалка Брикальського як ініціатора спілкування на початку інтеракції вигляда­ють сильнішими; у процесі спілкування вони суттєво змінюються, а у кінцевому підсумку герой цілком втра­чає комунікативну ініціативу, не досягає ні предметної, ні комунікативної мети. Спілкування для нього закін­чується цілковитою поразкою.

Комунікативні позиції адвоката Рафаловича також суттєво змінюються: від слабкої, захисної на початку спілкування — до активної, наступальної у його фіналь­ній частині. Він досягає предметної та комунікативної мети. Його можна визнати переможцем у внутрішньо напруженому спілкуванні.

Пропонований комплексний підхід до комунікатив­них ситуацій допомагає виявити низку імпліцитних ха­рактеристик учасників живого спілкування або персона­жів художнього твору, які практично не експлікуються у традиційному лінгвістичному аналізі тексту. Такими прийомами комплексного аналізу комунікативних ситу­ацій повинні володіти вчителі-словесники, демонструю­чи його елементи на уроках мови та літератури.

Запитання. Завдання

1. Яка роль комунікативного паспорта учасника спілкування?

2. Чим різняться комунікативний і мовленнєвий паспорти людини?

3. Які аспекти охоплює комунікативна грамотність людини?

4. Охарактеризуйте найважливіші складові комплексного комуніка­тивного аналізу спілкування.

5. Чому філологу (студенту, вчителю, викладачу) важливо мати навич­ки комплексного комунікативного аналізу спілкування?

6. Визначте его-стани (за Е. Берном) учасників трансакцій:

а) Іван: Май на увазі, це мій стіл.

Микола: Можеш сидіти за ним; я знайду собі інший.

б) Начальник: Ви все вічно псуєте!

Співробітник: Але перші десять завдань я виконав правильно!

в) Учень: Чому у китайців 1974 рік вважається 4672-м?

Учитель: Справа в тому, що ми ведемо літочислення від Різдва Христового. Китайський календар заснований не на цій події.

7. Визначте, кому належить комунікативна ініціатива у наведених нижче діалогах.

а) Антон: Ну, Оришко, що ж, надумалась ти про те, що я тобі казав? Оришка: Скажу прямо батькові: віддайте мене за Антона!

Антон: Коли ж то буде?

Оришка: Як тільки спобіжу таку годину, що вони не будуть сердиті! Антон: Це буде якраз на маненького Юрія, як рак свисне!

Оришка: Вони інколи бувають таки дуже добрі!

Антон: На Миколи та й ніколи! (М. Кропивницький. «Пошились у дурні»).

б) Регіна: Слухай, Валеріане, се не може так далі бути.

Стальський: Що таке?

Регіна: Ти знаєш що. Або я твоя жінка, або ні.

Стальський: Ну, і що з того?

Регіна: Мусиш відправити Орисю.

Стальський: Мушу?

Регіна: Так, мусиш.

Стальський: Не бачу того мусу.

Регіна: Я не можу з нею жити в однім помешканню.

Стальський: Та й не жиєш. Ти жиєш у покої, а вона на кухні.

Регіна: Я не можу стерпіти, що вона довше була в кухні.

Стальський: Зле варить'? <...> (І. Франко «Перехресні стежки»).

8. Використовуючи наведену в розділі схему, проаналізуйте спілку­вання персонажів будь-якого художнього твору. Зробіть висновки щодо комунікативної майстерності героїв цього твору.

Література

Аллен Дж. Ф., Перро Р. Выявление коммуникативного намере­ния, содержащегося в высказывании // Новое в зарубежной лин­гвистике. Вып. XVII. — М., 1986.

Античные риторики. — М., 1978.

Античные теории языка и стиля. — СПб., 1996.

Апполонская Т. А., Глейбман Е. В., Маноли И. 3. Порождающие и распознающие механизмы функциональной грамматики. — Ки­шинев, 1987.

Апполонская Т. А., Пиотровский Р. Г. Функциональная грамма­тика — фрейм — автоматическая переработка текста // Пробле­мы функциональной грамматики. — М., 1985.

Апресян Ю. Д. К формальной модели семантики: правила вза­имодействия значений // Представление знаний и моделирова­ние процессов понимания. — Новосибирск, 1980.

Апресян Ю. Д. Перформативы в грамматике и словаре// Ю. Д. Ап­ресян. Избранные труды. Т. 2. — М., 1995.

Апресян Ю. Д. Тавтологические и контрадикторные анома­лии // Ю. Д. Апресян. Избранные труды. Т. 2. — М., 1995.

Апресян Ю. Д. Языковая аномалия и логическое противоре­чие // Ю. Д. Апресян. Избранные труды. Т. 2. — М., 1995.

Аргайл М., Фернхэм А., Грэхэм Дж. А. Правила // Межличност­ное общение: Хрестоматия. — СПб., 2001.

Арутюнова Н. Д. Аномалии и язык (к проблеме языковой «кар­тины мира») // Вопросы языкознания. — 1987. — № 3.

Арутюнова Н. Д. Дискурс // Лингвистический энциклопеди­ческий словарь. — М., 1990.

Арутюнова Н. Д., Падучева Е. В. Истоки, проблемы и категории прагматики // Новое в зарубежной лингвистике. Вып. XVI. — М., 1985.

Арутюнова Н. Д. Понятие пресуппозиции в лингвистике // Изв. АН СССР. Сер. лит. и яз. — 1983. — Т. 32. — № 1.

Арутюнова Н. Д. Прагматика // Лингвистический энциклопе­дический словарь. — М., 1990.

Арутюнова Н. Д. Речевой акт // Лингвистический энциклопе­дический словарь. — М., 1990.

Арутюнова Н. Д. Речь // Лингвистический энциклопедический словарь. — М., 1990.

Арутюнова Н. Д. Фактор адресата // Изв. АН СССР. Сер. лит. и яз. — 1981. — Т. 40. — № 4.

Аршавская Е. А. Вопросы национальной специфики и адапта­ции к иноязычной культуре в работах американских студентов // Этнопсихолингвистические проблемы семантики. — М., 1978.

Атаян Э. Р. Коммуникация и раскрытие потенций языкового знака. — Ереван, 1981.

Ахутина Т. В. Порождение речи: Нейролингвистический анализ синтаксиса. — М., 1989.

Бабич Н. Д. Основи культури мовлення. — Львів, 1990.

Багдасарян В. X. Проблема имплицитного (Логико-методоло­гический анализ). — Ереван, 1983.

Баяли Ш. Общая лингвистика и вопросы французского языка. — М., 1955.

Балли Ш. Французская стилистика. — М., 1961.

Баранник Д. X. Усний монолог. — Дніпропетровськ, 1969.

Баранов А. Г. Функционально-прагматическая концепция тек­ста. — Ростов-на-Дону, 1993.

Батаршев А. В. Психодиагностика способности к общению или как определить организаторские и коммуникативные свойства личности. — М., 1999.

Бахтин М. М. Проблема речевых жанров // М. М. Бахтин. Эс­тетика словесного творчества. — М., 1986.

Бахтин М. М. Эстетика словесного творчества. — М., 1979.

Бацевич Ф. С. Аномальная сочетаемость в предложении с точ­ки зрения процесса речепорождения // Acta universitatis Wratisla- viensis. — № 2039. — Wroclaw, 1998.

Бацевич Ф. С. Атмосфера спілкування: спроба психолінгвіс­тичного дослідження // Мовознавство. — 2002. — № 4—5.

Бацевич Ф. С. Когнітивне і лінгвальне в процесах вербалізації (на матеріалі аномальних висловлювань) // Мовознавство. — 1997. — № 6.

Бацевич Ф. С. Нариси з комунікативної лінгвістики. — Львів, 2003.

Бацевич Ф. Основи комунікативної девіатології. — Львів,

2000.

Бацевич Ф. Регістр як текстова категорія: аспекти ідіостилю // Культура народов Причерноморья. — № 32. — Симферополь,

2002.

Бацевич Ф. С. Текст, дискурс, речевой жанр: соотношение по­нятий // Вісник Харківського національного університету. № 520. Серія Філологія. Вип. 33. — Харків, 2001.

Бацевич Ф. С. Термінологія комунікативної лінгвістики: аспек­ти дискурсивного підходу // Вісник Національного університету «Львівська політехніка». № 453. Проблеми української терміноло­гії. — Львів, 2002.

Бацевич Ф. Тональність як складова мовленнєвого спілкуван­ня // Наукова спадщина проф. С. В. Семчинського і сучасна філо­логія: 36. наукових праць. Ч. 1. — К., 2001.

Бгажноков Б. X. К определению понятия «стиль общения» // Материалы V Всесоюзного симпозиума по психолингвистике и те­ории коммуникации. Ч. 2. — М., 1975.

Бгажноков Б. X. Психолингвистические проблемы речевого общения (личностно и социально ориентированное общение). — АКР. — М., 1973.

Белла Р. Н. Социология религии // Американская социология: Перспективы, проблемы, методы. — М., 1972.

Бенвенист Э. Общая лингвистика. — М., 1974.

Березин Ф. М. История лингвистических учений. — М., 1975.

Бергельсон М. Б., Кибрик А. Е. Прагматический принцип «При­оритета» и его отражение в грамматике языка // Изв. АН СССР. Сер. лит. и яз. — 1981. — Т. 40. — № 4.

Білецький А. О. Про мову і мовознавство. — К., 1997.

Бисималиева М. К. О понятиях «текст» и «дискурс» // Филологи­ческие науки. — 1999. — № 2.

Биркенбиль В. Ф. Коммуникационный тренинг. Наука общения для всех. — М., 2002.

Богданов В. В. Молчание как нулевой речевой акт и его роль в вербальной коммуникации // Языковое общение и его едини­цы. — Калинин, 1986.

Богданов В. В. Речевое общение. Прагматический и семанти­ческий аспекты. — Л., 1990.

Богданов В. В. Функции вербальных и невербальных компо­нентов в речевом общении // Языковое общение: Единицы и ре- гулятивы. — Калинин, 1987.

Бойцова Т. А. Пресуппозиция и импликация // Функциональ­ные аспекты слова и предложения. — М., 1985.

Борисов А. Роскошь человеческого общения. — М., 1998.

Борисова И. Н. Дискурсивные стратегии в разговорном диало­ге // Русская разговорная речь как явление городской культуры. — Екатеринбург, 1996.

Брандес М. П. Стилистика немецкого языка. — М., 1990.

Будагов Р. А. Литературные языки и языковые стили. — М., 1967.

Будагов Р. А. О типологии речи // Р. А. Будагов. Язык. История. Современность. — М., 1971.

Буева Л. П. Человек: деятельность и общение. — М., 1978.

Булыгина Т. В. О границах и содержании прагматики // Изв. АН СССР. Сер. лит. и яз. — 1981. — Т. 40. — № 4.

Валюсинская 3. В. Вопросы изучения диалога в работах совет­ских лингвистов // Синтаксис текста. — М., 1979.

Вацлавик П., Бивин Дж., Джексон Д. Прагматика человеческих коммуникаций. — М., 2000.

Вежбицкая А. Язык. Культура. Познание. — М., 1996.

Вендлер 3. Иллокутивное самоубийство // Новое в зарубеж­ной лингвистике. Вып. XVI. — М., 1985.

Верещагин Е. М., Костомаров В. Г. Язык и культура. Изд. 3. — М., 1983.

Винкельхофер Я. и В. Сто взглядов на Японию. — М., 1968.

Виноградов В. В. О художественной прозе // В. В. Виноградов. Избранные труды. О языке художественной прозы. — М., 1980.

Виноградов В. В. Проблемы литературных языков и законо­мерности их образования и развития. — М., 1967.

Винокур Т. Г. Диалогическая речь // Лингвистический энцик­лопедический словарь. — М., 1990.

Винокур Т. Г. Закономерности стилистического использования языковых единиц. — М., 1980.

Винокур Т. Г. Монологическая речь//Лингвистический энцик­лопедический словарь. — М., 1990.

Винокур Т. Г. Полилог//Лингвистический энциклопедический словарь. — М., 1990.

Волошинов В. Философия и социология гуманитарных наук. — СПб., 1995.

Воробьев В. В. Лингвокультурология (теория и методы). — М., 1997.

Все об этикете. — Ростов-на-Дону, 1995.

Выготский Л. С. Мышление и речь // Л. С. Выготский. Избран­ные психологические исследования. — М., 1956.

Выготский Л. С. Мышление и речь // Л. С. Выготский. Собра­ние сочинений. Т. 2. — М., 1982.

Высказывание и дискурс в прагматическом аспекте. — К.,

1989.

Гавранек Б. О. О функциональном расслоении литературного языка // Пражский лингвистический кружок. — М., 1967.

Гарнер А., Пиз А. Язык разговора. — М., 2000.

Гельгардт Р. Р. Рассуждение о диалогах и монологах (к общей теории высказывания) // Сборник докладов и сообщений лин­гвистического общества. Т. 2. Вып. 1. — Калинин, 1971.

Герасимов В. И., Петров В. В. На пути к когнитивной модели языка // Новое в зарубежной лингвистике. Вып. XXIII. — М., 1988.

Гетьман М. А. Основи риторики. — К., 1988.

Гловинская М. Я. Семантика глаголов речи с точки зрения теории речевых актов // Русский язык в его функционировании. Коммуникативно-прагматический аспект. — М., 1993.

Гойхман О. Я., Наденина Т. М. Речевая коммуникация. — М., 2003.

Гордон Д., Лакофф Дж. Постулаты речевого общения // Новое в зарубежной лингвистике. Вып. XVI. — М., 1985.

Горелов И. Н. Вопросы теории речевой деятельности. — Тал­линн, 1987.

Горелов И. Н. Коммуникация // Лингвистический энциклопе­дический словарь. — М., 1990.

Горелов И. Н. Невербальные компоненты коммуникации. — М., 1980.

Городецкий Б. Ю. От лингвистики языка — к лингвистике об­щения // Язык и социальное познание. — М., 1990.

Городецкий Б. Ю., Кобозева И. М., Сабурова И. Г. К типологии коммуникативных неудач // Диалоговое взаимодействие и пред­ставление знаний. — Новосибирск, 1985.

Горохова С. И. Психолингвистические особенности механизма порождения речи по данным речевых ошибок: Автореф. дис. ... канд. филол. наук. — М., 1986.

Гофман И. О «работе лицом» // Межличностное общение: Хрестоматия. — СПб., 2001.

Грайс Г. П. Логика и речевое общение // Новое в зарубежной лингвистике. Вып. XVI. — М., 1985.

Гриндер Дж., Бэндлер Р. Из лягушек в принцы. — Воронеж, 1995.

Гудков Д. Б. Теория и практика межкультурной коммуника­ции. — М., 2002; Национально-культурная специфика речевого поведения. — М., 1977.

Давыдов М. В., Яковлева Е. В. Манера речи как лингводидак­тическая проблема // Вестник Московского университета. Сер. 9. Филология. — 1996. — № 2.

Дейк Т. ван, Кинч В. Стратегии понимания связного текста // Новое в зарубежной лингвистике. Вып. XXIII. — М., 1988.

Дейк Т. ван. Язык. Познание. Коммуникация. — М., 1989.

Дементьев В. В. Изучение речевых жанров: обзор работ в сов­ременной русистике // Вопросы языкознания. — 1997. — № 1.

Демьянков В. 3. Конвенции, правила и стратегии общения (интерпретирующий подход к аргументации) // Изв. АН СССР. Сер. лит. и яз. — 1982. — Т. 41. — № 4.

Демьянков В. 3. Прагматические основы интерпретации выска­зывания // Изв. АН СССР. Сер. лит. и яз. — 1981. — Т. 40. — № 4.

Дерябо С., Ясвин В. Гроссмейстер общения. — М., 1996.

Диалог: теоретические проблемы и методы исследования: Сборник научно-аналитических обзоров. — М., 1991.

Диалоговое общение. — Новосибирск, 1985.

Димитрова Ст. Текст и подтекст. — София, 1984.

Дридзе Т. М. Текстовая деятельность в структуре социальной коммуникации: Проблемы семиосоциопсихологии. — М., 1984.

Этнолингвистика. — М., 1988.

Живов В., Тимберлейк А. Расставаясь со структурализмом (те­зисы для дискуссии) // Вопросы языкознания. — 1997. — № 3.

Жинкин Н. И. Механизмы речи. — М., 1958.

Залевская А. А. Введение в психолингвистику. — М., 1999.

Залевская А. А. Проблемы организации внутреннего лексико­на человека. — Калинин, 1977.

Засорина Л. Н. Введение в структурную лингвистику. — М., 1974.

Землякова М. Л. Зарубежная коммуникативистика в предве- рии информационного общества // Толковый словарь терминов и концепций. — М., 1999.

Зимняя И. А. Функциональная психологическая схема форми­рования и формулирования мысли посредством языка // Иссле­дование речевого мышления в психолингвистике. — М., 1985.

Іваненко С. М. Основні стилістичні тональності: епічна, лірич­на, драматична // Вісник Київського лінгвістичного ун-ту. Сер. фі­лологія. — 1999. — Т. 2. — № 2.

Іванченко Р. Г. Літературне редагування. — К., 1970.

Иссерс О. С. Коммуникативные стратегии и тактики русской речи. — М., 2002.

Ішмуратов А. Т. Вступ до філософської логіки. — К., 1997.

Каменская О. Л. Текст и коммуникация. — М., 1990.

Караулов Ю. Н. Предисловие // Язык и личность. — М., 1989.

Караулов Ю. Н. Русский язык и языковая личность. — М.,

1987.

Караулов Ю. Н. Что же такое «языковая личность?» // Этничес­кое и языковое самосознание. — М., 1995.

Карнеги Д. Как завоевывать друзей и оказывать влияние на людей. Как вырабатывать уверенность в себе и влиять на людей, выступая публично. Как перестать беспокоиться и начать жить. — М., 1989.

Кацнельсон С. Д. Типология языка и речевое мышление. — Л.,

1972.

Кибрик А. Е. К построению лингвистической модели коммуни­кативного взаимодействия // Методологические проблемы ис­кусственного интеллекта. — Тарту, 1983.

Кларк Г. Г., Карлсон Т. Б. Слушающие и речевой акт // Новое в зарубежной лингвистике. Вып. XVII. — М., 1986.

Клюев Е. В. Речевая коммуникация. Успешность речевого вза­имодействия. — М., 2002.

Кобозева И. М., Лауфер Н. И. Языковые аномалии в прозе

А. Платонова сквозь призму процесса вербализации // Логичес­кий анализ языка: Противоречивость и аномальность текста. — М., 1988.

Ковалев Г. А. Три парадигмы в психологии — три стратегии психологического воздействия // Межличностное общение: Хрес­томатия. — СПб., 2001.

Кожина М. Н. Речеведческий аспект теории языка // БІуІІБІука зоууіавка. — Ороіе, 1998.

Койт М. Э., Ыйм X. Я. Понятие коммуникативной стратегии в модели общения // Уч. зап. Тартуского ун-та. Вып. 793. — Тарту,

1988.

Колегаева И. Текст как единица научной и художественной коммуникации. — Одесса, 1991.

Колшанский Г. В. Паралингвистика. — М., 1974. — С. 11—34.

Комина Н. А. Систематика коммуникативно-прагматических типов высказывания // Прагматические аспекты функциониро­вания языка. — Барнаул, 1983.

Кондаков Н. И. Введение в логику. — М., 1967.

Кочерган М. П. Загальне мовознавство: Підручник. — К., 2003.

Красиков Ю. В. Алгоритмы порождения речи. — Орджоники­дзе, 1990.

Красиков Ю. В. Теория речевых ошибок. — М., 1980.

Крижанская Ю. С., Третьяков В. П. Грамматика общения. — М.,

1999.

Крысин Л. П. О речевом поведении человека в малых соци­альных общностях (постановка вопроса) // Язык и личность. — М., 1989.

Крысин Л. П. Речевое общение и социальные роли говорящих // Социально-лингвистические исследования. — М., 1976.

Кубрякова Е. С. Введение // Человеческий фактор в языке. Язык и порождение речи. — М., 1991.

Кубрякова Е. С., Демьянков В. 3., Панкрац Ю. Г., Лузина Л. Г. Краткий словарь когнитивных терминов. — М., 1996.

Кубрякова Е. С. Модели порождения речи и главные отличи­тельные особенности речепорождающего процесса // Челове­ческий фактор в языке. Язык и порождение речи. — М., 1991.

Кубрякова Е. С. Номинативный аспект речевой деятельности. — М., 1986.

Кубрякова Е. С. Особенности речевой деятельности и пробле­мы внутреннего лексикона // Человеческий фактор в языке. Язык и порождение речи. — М., 1991.

Кубрякова Е. С. Память и ее роль в исследовании речевой де­ятельности // Текст в коммуникации. — М., 1991.

Кубрякова Е. С. Проблемы представления знаний в современ­ной науке и роль лингвистики в решении этих проблем // Язык и структуры представления знаний. — М., 1992.

Кукушкина О. В. Отрицательный материал как неточних наших знаний о языке и мышлении // Вестник Моск. ун-та. Сер. 9. Фило­логия. — 1998. — № 2.

Куницына В. Н., Казаринова Н. В., Погольша В. М. Межличнос­тное общение. — СПб., 2001.

Лабунская В. А. Невербальное поведение (социально-перцеп- тивный подход). — Ростов-на Дону, 1986.

Латынов В. В. Стили речевого коммуникативного поведения: структура и детерминанты // Психологический журнал. — 1995. — № 6.

Лебедева Н. М. Введение в этническую и кросс-культурную психологию. — М., 1999.

Ленерт У. Проблемы вопросно-ответного диалога // Новое в зарубежной лингвистики. Вып. XV. — М., 1985.

Леонтьев А. А. Восприятие речи // Лингвистический энцикло­педический словарь. — М., 1990.

Леонтьев А. А. Некоторые проблемы обучения русскому языку как иностранному (психолингвистические очерки). — М., 1970.

Леонтьев А. Н. Общее понятие о деятельности // Основы тео­рии речевой деятельности. — М., 1974.

Леонтьев А. А. Основные проблемы и основные направления исследования речи // Основы теории речевой деятельности. — М., 1974.

Леонтьев А. А. Основы психолингвистики. — М., 1999.

Леонтьев А. А. Педагогическое общение. — М., 1979.

Леонтьев А. А. Порождение речи // Лингвистический энцикло­педический словарь. — М., 1990.

Леонтьев А. А. Психология общения. — М., 1999.

Леонтьев А. А. Речевая деятельность // Лингвистический эн­циклопедический словарь. — М., 1990.

Леонтьев А. А., Шахнарович А. М. Внутренняя речь // Лингвис­тический энциклопедический словарь. — М., 1990.

Лингвистический энциклопедический словарь. — М., 1990.

Логический анализ языка: Противоречивость и аномальность текста. — М., 1990.

Лозовский Б. Н. Искусство взаимопонимания. — Свердловск, 1991.

Лотман Ю. М. Лекции по структурной поэтике // Ю. М. Лотман и Тартуско-Московская семиотическая школа. — М., 1994.

Лукина О. Г. Типы имплицитных способов передачи информа­ции в речевой коммуникации: Автореф.... дис. канд. филол. наук. — М., 1989.

Лурия А. Р. Язык и сознание. — М., 1979.

Львов М. Р. Основы теории речи. — М., 2002.

Макаров М. Л. Интерпретативный анализ дискурса в малой группе. — Тверь, 1998.

Макаров М. Л. Коммуникативная структура текста. — Тверь,

1990.

Макаров М. Л. Основы теории дискурса. — М., 2003.

Матвеева Т. В. К лингвистической теории жанра // Collegium. — 1995. — № 1—2.

Матвеева Т. В. Тональность разговорного текста: Три способа представления. — Stylistyka. V. — Opole, 1996.

Матеріали міжвузівської науково-методичної конференції «Проблеми функціонування державної мови в Україні та методика її викладання у навчальних закладах системи МВС». — Львів,

1997.

Меликова-Толстая С. Античные теории художественной речи // Античные теории языка и стиля. — СПб., 1996.

Мечковская Н. Б. Социальная лингвистика. — М., 1994.

Мечковская Н. Б. Язык и религия. Лекции по филологии и ис­тории религии. — М., 1998.

Мурат В. П. Функциональный стиль //Лингвистический энцик­лопедический словарь. — М., 1990.

Национально-культурная специфика речевого поведения на­родов СССР. — М., 1982.

Николаева Т. М. Краткий словарь терминов лингвистики тек­ста // Новое в зарубежной лингвистике. Вып. VIII. — М., 1978.

Николаева Т. М. Лингвистика текста: Современное состояние и перспективы // Новое в зарубежной лингвистике. Вып. VIII. — М., 1978.

Николаева Т. М. Текст // Лингвистический энциклопедичес­кий словарь. — М., 1990.

Ниренберг Дж. Гений переговоров. — Минск, 1997.

Нишанов В. К. Феномен понимания: когнитивный анализ. — Фрунзе, 1990.

Новое в зарубежной лингвистике. — М., 1978 (Вып. 8); 1980 (Вып. 9); 1980 (Вып. 10); 1985 (Вып. 16); 1986 (Вып. 17); 1986 (Вып. 18); 1988 (Вып. 23).

Норман Б. Ю. К типологии речевых ошибок (на синтаксичес­ком материале) // Речевые приемы и ошибки: типология, дерива­ция и функционирование. — М., 1989.

Норман Б. Ю. Универсальное и специфическое в синтаксичес­ких моделях славянских языков. — Минск, 1988.

Носенко 3. Л. Эмоциональное состояние и речь. — К., 1981.

Общение. Текст. Высказывание. — М., 1983.

Ольшанский В. Б. Социализация // Философская энциклопе­дия. — Т. 5. — М., 1970.

Орбан-Лембрик Л. Е. Соціальна психологія: Посібник. — К.,

2003.

Остин Дж. Слово как действие // Новое в зарубежной лин­гвистике. Вып. XVII. — М., 1986.

Падучева Е. В. Высказывание и его соотношение с действи­тельностью. — М., 1985.

Падучева Е. В. Прагматические аспекты связности диалога // Изв. АН СССР. Сер. лит. и яз. — М., 1982. — Т. 41. — № 4.

Падучева Е. В. Пресуппозиции и другие виды неэксплицитной информации в предложении // НТИ. Сер. 2. — 1981. — № 11.

Падучева Е. В. Пресуппозиция // Лингвистический энцикло­педический словарь. — М., 1990.

Папп Ф. Этикет и язык // Русский язык в национальной шко­ле. — 1964. — № 1.

Пешковский А. М. Объективная и нормативная точка зрения на язык // А. М. Пешковский. Избранные труды. — М., 1959.

Пилинський М. М. Мовна норма і стиль. — К., 1976.

Поршнев Б. Ф. Социальная психология и история. — М., 1979.

Потебня А. А. Слово и миф. — М., 1989.

Потятинник Б. Екологія ноосфери. — Львів, 1993.

Почепцов Г. Г. (мл.). Коммуникативные аспекты семантики. — К., 1987.

Почепцов О. Г. Основы прагматического описания предложе­ния. — К., 1986.

Почепцов Г. Г. Теория коммуникации. — М., 2001.

Почепцов Г. Г. Теорія комунікації. — К., 1999.

Проблемы современной стилистики: Сборник аналитических обзоров. — М., 1989.

Проблемы текстуальной семантики. — М., 1983.

Проблемы эффективности речевой коммуникации. — М.,

1989.

Психология понимания текста. — М., 1986.

Радевич-Винницький Я. К. Етикет і культура спілкування. — Львів, 2001.

Радзієвська Т. В. Текст як засіб комунікації. — К., 1993.

Ревзина О. Г. Язык и дискурс // Вестник Московского ун-та. Сер. 9. Филология. — 1999. — № 6.

Романов А. А. Коммуникативная инициатива говорящего в ди­алоге // Текст как структура. — М., 1992.

Рюкпе X. Ваше тайное оружие общения (мимика, жест, движе­ние). — М., 1996.

Рябова Т. В. Механизм порождения речи по данным фразео­логии // Вопросы порождения речи и обучения языку. — М., 1967.

Сагач Г. М. Золотослів: Навчальний посібник. — К., 1993.

Селіванова О. О. Актуальні напрями сучасної лінгвістики (ана­літичний огляд). — К., 1999.

Селиванова Е. А. Когнитивная ономасиология. — К., 2000.

Селиванова Е. А. Основы лингвистической теории текста и коммуникации. — К., 2002.

Семенюк Н. Н. Норма языковая// Лингвистический энцикло­педический словарь. — М., 1990.

Серажим К. С. Термін дискурс у сучасній лінгвістиці // Вісник Харківського університету. № 520. Сер. філологія. Вип. 33. — Хар­ків, 2001.

Сергеев Ф. П. Речевые ошибки и их предупреждение. — К., 1988.

Серль Дж. Классификация иллокутивных актов // Новое в за­рубежной лингвистике. Вып. XVII. — М., 1986.

Серль Дж. Косвенные речевые акты // Новое в зарубежной лингвистике. Вып. XVII. — М., 1986.

Серль Дж. Что такое речевой акт? // Новое в зарубежной лин­гвистике. Вып. XVII. — М., 1986.

Синельникова Л. Н., Богданович Г. Ю. Введение в лингвисти­ческую гендерологию. — Луганск—Симферополь, 2001.

Слісаренко І. Ю. Паблік рилейшнз. — К., 2001.

Словник синонімів української мови. Т. 1. — К., 1999; Т. 2. — К.,

2000.

Словник української мови: В 11 томах. — К., 1970—1982.

Смелкова 3. С. Азбука общения. — Самара, 1994.

Соколов А. В. Общая теория социальной коммуникации: Учеб­ное пособие. — СПб., 2002.

Соловьев Э. Ю. Коммуникация // Философский энциклопеди­ческий словарь. 2-е изд. — М., 1989.

Сопер П. Основы искусства речи. — М., 1992.

Сорокин Ю. А., Тарасов Е. Ф., Шахнарович А. М. Теоретические и прикладные проблемы речевого общения. — М., 1979.

Спивак Д. И. Лингвистика измененных состояний сознания. — Л., 1986.

Степанов Ю. С. Альтернативный мир, Дискурс, Факт и принцип Причинности // Язык и наука конца XX века. — М., 1995.

Степанов Ю. С. В поисках прагматики // Изв. АН СССР. Сер. лит. и яз. — 1981. — Т. 40. — № 4.

Степанов Ю. С. Методы и принципы современной лингвисти­ки. — М., 1975.

Степанов Ю. С. Семиотика. — М., 1971.

Степанов Ю. С. Стиль // Лингвистический энциклопедический словарь. — М., 1990.

Стернин И. А. Анализ коммуникативных ситуаций. — Воронеж,

1998.

Стернин И. А. Введение в речевое воздействие. — Воронеж,

2001.

Столнейкер Р. С. Прагматика // Новое в зарубежной лингвис­тике. Вып. XVI. — М., 1985.

Сукаленко Н. И. Об отсутствии эпистемологии в гуманитарных науках и о диффузности понятия дискурс // Вісник Харківського національного університету. № 500. Серія філологія. Вип. 33. — Харків, 2001.

Сусов И. П. Коммуникативно-прагматическая лингвистика и ее единицы // Прагматика и семантика синтаксических единиц. — Ка­линин, 1984.

Сусов И. П. Личность как объект языкового общения // Лич­ностные аспекты языкового общения. — Калинин, 1989.

Сухих С. А. Речевые интеракции и стратегии // Языковое об­щение и его единицы. — Калинин, 1986.

Сухих С. А. Структура коммуникантов в общении // Языковое общение: процессы и единицы. — Калинин, 1988.

Тарасов Е. Ф. Меж культурное общение. Новая онтология ана­лиза языкового сознания // Этнокультурная специфика языково­го сознания. — М., 1996.

Тарасов Е. Ф. Тенденции развития психолингвистики. — М., 1987.

Тер-Минасова С. Г. Язык и межкультурная коммуникация. — М., 2000.

Тих Н. А. Предыстория общества. — Л., 1970.

Тынянов Ю. Н. Архаисты и новаторы. — Л., 1929.

Трошина H. Н. Этносемантические и стилистические проблемы межкультурной коммуникации в деловой сфере // Проблемы эт- носемантики. — М., 1998.

Українська мова. Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів / За ред. С. Я. Єрмоленко. — К., 2001.

Уорф Б. Л. Отношение норм поведения и мышления к языку //

В. А. Звегинцев История языкознания XIX—XX веков в очерках и извлечениях. Ч. 2. — М., 1965.

Ушакова Т. Н., Павлова Н. Д., Зачесова И. А. Речь и структура коммуникации // Межличностное общение: Хрестоматия. — СПб.,

2001.

Федосюк М. Ю., Ладыженская Т. А., Михайлова О. А., Николина Н. А.

Русский язык для студентов-нефилологов: Учебное пособие. — М., 1997.

Федосюк М. Ю. Нерешенные вопросы речевых жанров // Воп­росы языкознания. — 1997. — № 5.

Федосюк М. Ю. Неявные способы передачи информации в тексте. — М., 1988.

Феллер М. Вправне (ефективне) спілкування. — Дрогобич,

2000.

Франк Д. Семь грехов прагматики: тезисы о теории речевых актов, анализе речевого общения, лингвистике и риторике // Но­вое в зарубежной лингвистике. Вып. XVII. — М., 1986.

Функциональные разновидности речи в коммуникативном ас­пекте. — Пермь, 1988.

Хаймс Д. Этнография речи // Новое в лингвистике. Вып. VII. — М., 1975.

Холодович А. А. О типологии речи // А. А. Холодович. Пробле­мы грамматической теории. — Л., 1979.

Хомский Н. Язык и мышление. — М., 1972.

Чанышева 3. 3. Взаимодействие языковых и неязыковых фак­торов в процессе речевого общения. — Уфа, 1984.

Чахоян Л. П., Паронян Ш. А. Взаимодействие интенций как фактор, определяющий типы межличностного общения // Личност­ные аспекты языкового общения. — Калинин, 1989.

Человеческий фактор в языке. Язык и порождение речи. — М., 1991.

Шабес В. Я. Событие и текст. — М., 1989.

Шамота А. М. Этнолингвистика. Проблемы и методы исследо­вания // Методологические основы новых направлений в миро­вом языкознании. — К., 1992.

Шмелева Т. В. Кодекс речевого поведения // Русский язык за рубежом. — 1983. — № 1.

Шмелева Т. В. Речевой жанр // Russistik. Русистика. — Berlin,

1990. — № 2.

Шмелева Т. В. Речевой жанр: опыт общефилологического ос­мысления // Collegium. — 1995. — № 1—2.

Штерн І. Б. Вибрані топіки та лексикон сучасної лінгвістики. Енциклопедичний словник. — К., 1998.

Шумарова Н. П. Мовна компетенція особистості в ситуації бі­лінгвізму. — К., 2000.

Щепаньский Я. Элементарные понятия социологии. — М., 1969.

Языковая деятельность в аспекте лингвистической прагмати­ки: Сб. научно-аналитических обзоров. — М., 1984.

Якобсон Р. О. Лингвистика и поэтика // Структурализм: «за» и «против». — М., 1975.

Якубинский Л. П. О диалогической речи // Л. П. Якубинский. Избранные работы. Язык и его функционирование. — М., 1986.

Янко Т. Е. Когнитивные стратегии в речи // Вопросы языкоз­нания. — 1994. — № 6.

Янко Т. Е. О понятиях коммуникативной структуры и коммуни­кативной стратегии // Вопросы языкознания. — 1999. — № 4.

Barker L. Listening Behavior. — N. Y., 1971.

Boguslawski A. Glosa do ksiçgi aktôw mowy // Pamiçtnik Literac- ki. LXXIX. — 1988. — Z. 4.

Boniecka B. Tekst potoczny a dyskurs // Tekst: problemy teorety- czne. — Lublin, 1998.

Burgoon J. C., Buller D. B., Woodell J. K. Nonverbal communicati­on. The unspoken dialogue. — N. Y., 1989.

Chafe W. L. Givenness, contrastiveness, definiteness, subjects, topics and point of view // Subject and topic. — N. Y., 1976.

CookY. Discours. — Oxford, 1992.

Coulthard M. An Introduction to Discours Analysis. — London, 1977.

Dijk T. van. Badania nad dyskursem // Dyskurs jako struktura і procès. — Warszawa, 2001.

Dijk T. van. Some Aspects of Text Grammars. — The Hague: Mou­ton, 1972.

Dobrzyüska T. Tekst // Encyklopedia kultury polskiej XX wieku: Wspôtczesnyjçzyk polski. — Wroclaw, 1993.

Ducrot 0. Structuralisme, énonciation et semantique // Poéti­que. — Paris, 1978. — № 33.

Fiske J. Wprowadzenie do badari nad komunikowaniem. — Wroc­law, 1999.

Fromkin V. A. (Ed.). Speech Errors as Linguistic Evidence. — The Hague: Mouton, 1973.

Gajda St. Gatunkowe wzorce wypowiedzi // Encyklopedia kultury polskiej XX wieku: Wspotczesny jçzyk polski. — Wroclaw, 1993.

Geissner H. Zum Theorie der rhetorischen Kommunikation. — München, 1973.

Glodowski W. Komunikowanie interpersonale. — Warszawa,

2001.

Grosse E. Text und Kommunikation. — Stuttgard; Berlin, 1976.

Hall E. T. Proxemics // Current Anthropology. — 1967. — № 9.

Halliday M. A. K. An Introduction to Functional Grammar. — Lon­don, 1994.

Halliday M. A. K., Hasan R. Language, context and text: aspects of Language in a Social-semiotic perspective. — Oxford, 1990.

Hymes D. Models of the interaction of language and social life // J. Gumpers, D. Hymes (Ed.). Direction in Sociolinguistics: the Ethno­graphy of Communication. — N. Y., 1972.

Hymes D. Socjolingwistyka i etnografia mowiema // Jçzyk i spo- leczeristwo. — Warszawa, 1980.

Kaplan R. B. Cultural thought patterns in intercultural education // Language learning. — V. 14. — Birminham, 1966. — № 3—4.

Leech G. N. Principles of Pragmatics. — L.; N. Y., 1983.

Maingueneau D. Analyser les textes de communication. — Paris,

2000.

Maingueneau D. L’analyse du discours. Introduction aux lectures de l'archive. — Paris, 1991.

Montuori A. A. Evolutionary competens: creating the future. — Amsterdam, 1989.

Oppermann K., Weber E. Jçzyk kobiet. Jçzyk mçzczyzn. Jak poruzu- miec siç w miejscu pracy. — Gdansk, 2000.

Piaget J. Le langage et la pensé chez l'énfant. — Neuchâtel, 1956.

Searle J. R. Linguistics and the philosophy of language // Lingu­istics and neighboring disciplines. — Amsterdam ets., 1975.

Searle J. R., Kiefer F., Bierwisch M. (Eds.). Speech act and prag­matics. — Dordrecht ets., 1980.

Stalnaker R. Presupposition // Journal of Philosophical logic. —

1973. — № 4.

Tekst ustny — text oral. — Wroclaw, 1989.

Tubbs S., Moss S. Human communication. — N. Y.; Sydney, 1991.

Watson J., Hill A. A dictionary of communication and media stu­dies. — L., 1989.

Wierzbicka A. English Speech Act Verbs. — Australia: AP, 1987.

Wierzbicka A. Genry mowy // Tekst i zdanie: Zbiör studiöw. — Wro­claw etc., 1983.

Wunderlich D. Methodological remarks on speech act theory // Speech act theory and pragmatics. — Dordrecht etc., 1980.

Короткий термінологічний словник

Автокомунікація (грец. autos — сам і лат. communicatio — ро­бити спільним) — внутрішній діалог людини з самим собою; спілку­вання «Ego» і «Alter Ego» особи.

Адресант (нім. Adressant — відправник) (автор, мовець) — джерело повідомлення; у міжособистісному спілкуванні — особа, яка ініціює комунікацію, кодує своє повідомлення засобами мови і/або парамови і передає адресату (слухачеві, читачеві, аудиторії).

Адресантність (повідомлення, дискурсу, тексту) — репрезента­ція в процесі спілкування особистості адресанта (ідей, позиції, сві­тогляду тощо).

Адресат (нім. Adressat — отримувач) (отримувач, слухач, читач, інтерпретатор, аудиторія) — кінцевий споживач повідомлення; у міжособистісному спілкуванні — особа, яка сприймає повідом­лення і у відповідності зі своїми когнітивними стратегіями і кон­кретними конситуативними умовами інтерпретує повідомлення адресанта.

Акт (лат. actus — вчинок) вимовляння — див. Актлокутивний.

Акт іллокутивний — одна з трьох складових мовленнєвого ак­ту (поряд з актами локутивним і перлокутивним), пов'язана з вті­ленням у повідомленні конкретної комунікативної інтенції, мети адресанта.

Акт комунікативний — найзагальніше поняття комунікативної лінгвістики; інтеракція, процес, який відбувається в певному місці на пересіченні осей простору і часу між адресантом і адресатом, результатом котрого є дискурс (текст).

Акт локутивний — одна з трьох складових мовленнєвого акту (поряд з актами іллокутивним і перлокутивним), котра встановлює

зв’язок повідомлення з дійсністю (тобто визначає його смисл і ре­ференцію) і виявляється у формуванні пропозиції повідомлення.

Акт мовленнєвий — складова повідомлення, цілеспрямована мовленнєва дія; одиниця нормативної соцюмовної поведінки, яка розглядається в межах прагматичної ситуації. Основними ри­сами мовленнєвого акту є інтенціональність, цілеспрямованість і конвенційність. Цілісність мовленнєвого акту створюють акт ло- куції (власне мовленнєве висловлювання), іллокуції (комуніка­тивної мети) і перлокуції (скерованості на результативний вплив щодо адресата).

Акт мовленнєвий ініціативний — мовленнєвий акт, який від­криває собою діалогічне спілкування учасників комунікації.

Акт мовленнєвий непрямий — мовленнєвий акт, у якому ілло- куція адресанта виражена не буквально засобами повідомлення, а повинна «вичитуватись» адресатом з опертям на імплікатури дискурсу.

Акт мовленнєвий прямий — мовленнєвий акт, у якому іллоку- ція адресанта виражена буквально засобами повідомлення.

Акт мовленнєвий реактивний — мовленнєвий акт учасника спілкування, який слідує за мовленнєвим актом мовця; відповідь адресата на ініціативний мовленнєвий акт адресанта.

Акт мовленнєвий фінальний — мовленнєвий акт учасника ко­мунікації, яким завершується діалогічне (полілогічне) спілкування.

Акт перлокутивний — одна з трьох складових мовленнєвого акту (поряд з актами локуції та іллокуції), пов'язана з результатом (очікуваним чи досягнутим) впливу на адресата іллокутивної сили повідомлення.

Актуалізатори — елементи, які прив'язують зміст мовних ви­разів до умов спілкування, знань учасників конкретного мовлен­нєвого акту.

Актуалізація (лат. асґиаііб — діяльний) — перехід від мови до мовлення і реалізація потенційних властивостей, мовних елемен­тів, яких вимагає певна мовленнєва ситуація.

Актуальне значення — див. Смисл комунікативний.

Актуальне членування речення (висловлювання) — членуван­ня на тему (дане, основа, відоме) і рему (нове, ядро, повідомлю­ване).

Акультурація — процес засвоєння особистістю, вихованою в одній культурі, елементів іншої культури, субкультури, картини сві­ту, зокрема прецедентних текстів, стереотипів мовного спілкуван­ня тощо.

Аналіз комунікації трансакційний — термін сучасного амери­канського психоаналітика Еріка Берна; аналіз спілкування з точки зору виявлення того, з яких позицій співбесідники вживають кон­кретні репліки в діалогах.

Апарат артикуляційний — органи мовлення, які беруть участь в артикуляції.

Артикуляція (лат. articulare — членоподільно вимовляю) — рух органів мовлення, необхідний для вимовляння звуків мовлення в процесах спілкування.

Асертив — див. Репрезентатив.

Асерція (англ. assertion — ствердження) — компонент смислу повідомлення, який не є пресупозицією і підлягає дії заперечення; ствердження чогось.

Атмосфера спілкування — лінгво-психо-соціо-когнітивні сто­сунки учасників комунікативного акту.

Аудиторія — збірна назва читачів, слухачів, глядачів, на яких розраховане конкретне повідомлення адресанта. Див. Адресат.

Аудіювання (лат. audire — слухати) — рецептивний вид мов­леннєвої діяльності; слухання, смислове сприйняття усного пові­домлення. Складається із сприйняття мовної форми і розуміння змісту повідомлення.

Аутокорекція (грец. autos — сам і лат. correctio — виправ­лення) — когнітивно-мовний процес, складова комунікативної стратегії, яка виявляється у постійному порівнянні адресантом перлокутивного ефекту власного мовлення із запланованими стратегічними цілями і виправлення наявних неспівпадінь шля­хом уточнень, посилення чи послаблення іллокутивних сил пові­домлень тощо.

Багатомовність — володіння людиною кількома (багатьма) мовами і активне їх використання в спілкуванні з іншими людьми.

Багатство мовлення — риторичний аспект комунікації, скла­дова мовної компетенції адресанта, пов'язана з умінням застосо­вувати різноманітні засоби мовного коду, уникати повторення од­нотипних елементів, конструкцій, застосовувати синонімічні засо­би тощо.

Бар’єри комунікації — див. Шум комунікативний.

Білінгв (лат. Ьі — двох і lingua — мова) — людина, яка активно володіє двома мовами, тобто у разі необхідності використовує їх у спілкуванні.

Білінгвізм — здатність особи або групи осіб користуватись по­чергово двома мовами для забезпечення комунікативних потреб.

Ввічливість (у комунікації) — див. Етикетність спілкування.

Вербалізація (лат. verbalis — усний) — див. Породження мов­лення.

Вербальні компоненти — засоби мовного коду, тобто слова, словосполучення, речення (повідомлення) тексти, за допомогою яких передається інформація в комунікації.

Взаємодія мовленнєва — сукупність усіх можливих типів діа­логових ходів у дискурсі.

Взаєморозуміння — механізм міжособистісної взаємодії, пов'язаний насамперед з когнітивними процесами, який забезпе­чує формування спільного смислового простору учасників спілку­вання.

Види мовлення — різні аспекти мовленнєвої діяльності. Виді­ляються в залежності від характеру мовлення (внутрішня і зовніш­ня), способу організації мовлення (усна і писемна), міри активнос­ті (продуктивна і рецептивна) та деякі інші.

Виконання комунікативне — поєднання комунікативної ком­петенції з низкою фізіологічних, фізичних, психологічних тощо ста­нів, в яких перебуває адресант на момент спілкування.

Виразність (образність) мовлення — риторичний аспект кому­нікації, складова комунікативної компетенції адресанта, пов'яза­на з прагматичним впливом на адресата. Виявляється у доборі елементів мовного коду й умінні побудови повідомлень з найви­щим перлокутивним ефектом.

Висловлювання — одиниця модусу Мовлення; речення, актуа­лізоване у мовленні з конкретною тема-рематичною структурою.

Вміння комунікативне — здатність планування і реалізації ко­мунікативного наміру і комунікативної стратегії. Просте комуніка­тивне вміння забезпечує вирішення одного комунікативного намі­ру чи комунікативного завдання; складне — комплексу комуніка­тивних намірів і завдань.

Вплив комунікативний — див. Акт перлокутивний.

Вторинні групи — соціально-мовні колективи, в межах яких поглиблюється або модифікується соціалізація людей (трудовий колектив, група за інтересами, клуби фанатів-болільників тощо).

Генологія (грец. genos — рід і logos — вчення) — у деяких лін­гвістичних традиціях (зокрема, польській) розділ комунікативної лінгвістики, який вивчає комплекс проблем, пов’язаний з мовлен­нєвими жанрами.

Герменевтика (грец. hermëneutikë techne — мистецтво тлума­чення) — міжнаукова галузь гуманітарних досліджень і одночасно філософсько-методологічне вчення про інтерпретацію та розумін­ня тексту з опертям лише на сам текст.

Гіпертекст (грец. hyper — понад) — спосіб організації текстової інформації у вигляді сітки, вузли котрої співвідносяться з певними фрагментами тексту.

Говоріння — вид мовленнєвої діяльності з використанням вокального каналу комунікації, який полягає у створенні повідом­лень (мовленнєвих актів), скерованих адресатові.

Група мовна мала — нечисленна (3—15 осіб) соціальна група, члени котрої об’єднані спільною діяльністю і перебувають у безпо­середньому особистому контакті, що служить основою виникнен­ня як емоційних стосунків (симпатіі, антипатії тощо), так і особли­вих групових цінностей і норм поведінки.

Група мовна референтна — мала мовна група, у межах якої найповніше розкривається особистість.

Двомовність — див. Білінгвізм.

Девіатологія комунікативна — розділ комунікативної лінгвіс­тики, який вивчає причини і механізми різноманітнихтипів невдач у спілкуванні.

Девіації у спілкуванні — різноманітні типи комунікативних невдач, помилок, обмовок, описок, провалів тощо, пов’язані з мовною та комунікативною компетенцією учасників спілкування. Див. Девіація комунікативна; Девіація мовна.

Девіація (лат. de — від і via — дорога) комунікативна — збій у спілкуванні, недосягнення перлокутивного ефекту тощо, причи­ною яких є недостатня комунікативна компетенція адресанта, перш за все недотримання правил, максим, постулатів, конвенцій комунікативного кодексу. Пов’язана зі специфікою комунікатив­ної семантики та прагматичними чинниками.

Девіація мовна — тип комунікативної невдачі чи збою у спіл­куванні, причиною яких є недостатня мовна компетенція учасни­ків. Це різноманітні помилки, неточності, обмовки, описки, лінгва- ляпсуси тощо, пов’язані зі специфікою лексичної та граматичної семантики.

Дейксис (грец. deixis — вказування) — вказування у процесі спілкування за допомогою засобів мовного коду на учасників ко­мунікативного акту, предмет мовлення, міру його віддаленості, ча­сову й просторову локалізацію тощо.

Декпаратив (лат. declaratio — заява) — тип мовленнєвого ак­ту, іллокутивна мета котрого — встановити відповідність між про- позиційним змістом повідомлення та реальністю.

Декодування — переведення адресатом змісту отриманого мовного повідомлення у звичні особистісні смисли.

Денотат (лат. denotatum — позначуване) — предметна відне- сеність знаків мовного коду комунікації, тобто сукупність об’єктів (у широкому сенсі слова), котрі можуть іменуватися (чи сигніфіку- ватися) певною одиницею мовного коду чи мовним виразом.

Диглосія — паралельне використання у колективі двох форм існування мови — діалектів, літературної мови і діалекту, двох лі­тературних мов (у період Київської Русі — церковнослов’янської і давньоруської) тощо.

Дикція (лат. dictio — вимовляння) — міра точності, розбірли­вості вимови фонем, морфем, слів, фраз, яка визначає розбірли­вість мовлення, а значить і його розуміння іншими людьми.

Директив — тип мовленнєвого акту, іллокутивна мета котрого — змусити адресата виконати певну дію.

Дискурс (франц. discours — мовлення) — тип комунікативної ді­яльності, інтерактивне явище, мовленнєвий потік, що має різні фор­ми вияву (усну, писемну, паралінгвальну), відбувається у межах кон­кретного каналу спілкування, регулюється стратегіями і тактиками учасників; синтез когнітивних, мовних і позамовних (соціальних, психічних, психологічних тощо) чинників, які визначаються конкрет­ним колом «форм життя», залежними від тематики спілкування, має своїм результатом формування різноманітних мовленнєвих жанрів.

Діалект (грец. dialektos — розмова, наріччя) — територіаль­ний або соціальний різновид певної мови.

Діалог (грец. diâlogos — бесіда двох) (діалогічна форма спілку­вання) — форма мовлення (і спілкування), якій притаманна зміна мовленнєвих актів (повідомлень), як правило, двох мовців, які пе­ребувають у безпосередньому зв’язку.

Діалогічність — комплекс комунікативно-прагматичних чин­ників, які виформовують специфіку діалогу: зв’язність реплік, їхню ситуативну залежність тощо.

Дія комунікативна — одиниця опису комунікативної поведінки учасників спілкування, окремий мовленнєвий акт, репліка, невер- бальний сигнал, комбінація вербальних і невербальних засобів тощо у межах певного комунікативного параметра.

Дія мовленнєва — див. Хід мовленнєвий.

Діяльність мовленнєва — спеціалізоване вживання мовлення в процесах взаємодії між людьми; частковий випадок діяльності спілкування із застосуванням мовного коду.

Діяльності мовленнєвої теорія — напрям у радянському мово­знавстві, варіант психолінгвістики, в основі якого лежало поняття мовлення як діяльності. Від психолінгвістики відрізнявся широким залученням аспектів соціального контексту, урахуванням ролі па- ралінгвальних засобів у комунікації та деякими іншими рисами.

Доречність мовлення — риторична складова спілкування, пов’язана з регістровими аспектами дискурсу і орієнтацією на особу адресата.

Досвід комунікативний — сукупність уявлень про вдалі та не­вдалі комунікативні тактики, які ведуть або не ведуть до реалізації відповідних комунікативних стратегій.

Евокативність — здатність повідомлення, дискурсу, тексту ви­кликати у свідомості адресата значну кількість асоціацій.

Евфемізми (грец. euphëmismos від eu—добре іphemi — гово­рю) — емоційно нейтральні слова або вирази, які вживають за­мість синонімічних їм слів або виразів, що видаються мовцеві непристойними, грубими або нетактовними.

Екзегетика (грец. exëgëtikos — той, що тлумачить, пояснює) — філософсько-методологічне (і релігійне) вчення, в основі якого ле­жить вивчення інтеракції релігійних текстів з урахуванням контек­сту, в якому ці тексти створювались.

Експліцитний (франц. explicite — явний) смисл (інформація) — явний, виражений смисл, який сприймається комунікантами із значень мовних одиниць.

Експресив (лат. expressio — вираження) — тип мовленнєвого акту, іллокутивна мета котрого — експлікувати психологічний стан адресанта, його ставлення до того, про що він повідомляє адресата.

Експресія мовлення (комунікативна) — насиченість повідом­лень мовними і позамовними засобами вираження суб’єктивного ставлення адресанта до адресата або змісту комунікації, їх оцінки.

Екстралінгвальний — позамовний, такий, що стосується поза­мовної дійсності, в межах котрої розгортається комунікація, роз­вивається і функціонує мова.

Емотив — див. Експресив.

Емпатія (грец. empathia — співчуття) комунікативна — ком­плексне поняття, пов'язане зі співпереживанням, вчуванням учасників комунікації в почуття, емоції, свідомість тощо один одно­го, що сприяє успішності комунікації, виформуванню сприятливої атмосфери спілкування.

Ентропія (грец. en — в і tropë — зміна, перетворення) пові­домлення — спрощення частини інформації на шляху від мовця до слухача.

Еристика (грец. eristikos — той, що сперечається) — мистец­тво суперечки, полеміки; наука, що розробляє загальні методи і прийоми ведення полеміки і дискусій.

Етикет (франц. étiquette — встановлений порядок поведінки) ко­мунікативний — куртуазний аспект спілкування; дотримання принципу етикетності комунікації.

Етикет мовленнєвий — система стандартних, стереотипових словесних формул, уживаних у ситуаціях, що повторюються пов­сякденно: вітання, вибачення, запрошення, прощання тощо.

Етнографія мовлення — див. Етнолінгвістика.

Етноейдема (грец. ethnos — народ і eidos — образ, форма) — наскрізний словесно-образний лейтмотив дискурсу (тексту); зак­ріплені культурою в словах (зворотах) мовного коду емоційні ста­ни і ситуації, притаманні певному етносу; специфічні національно- образні емоційні концепти.

Етнокомунікація — див. Комунікація міжкультурна.

Етнолінгвістика — розділ мовознавства, який вивчає мову у її співвідношенні з культурою, взаємодію мовних, етнокультурних і етнопсихологічних чинників у функціонуванні, еволюції мови, а та­кож у процесах міжкультурної комунікації.

Етнотекст — текст, мовний код котрого є рідним для автора- носія конкретних етнокультурних рис.

Ефект перлокутивний — досягнення адресантом за допомо­гою мовленнєвих актів певної іллокуції адекватного своїй комуні­кативній меті реагування адресата.

Ефективність спілкування — складова інтерактивності; досяг­нення у процесах спілкування згоди, взаєморозуміння, коопера­ції, виформування сприятливої атмосфери комунікації.

Жанр мовленнєвий — прийняті в конкретних ситуаціях і при­значені для передавання певного змісту типові способи побудови мовлення; розгорнута мовленнєва побудова, яка складається з кількох (іноді значної кількості) мовленнєвих актів, іллокутивна сила котрих підпорядкована певній стратегії й тактиці адресанта.

Жест — складова паралінгвістичних засобів спілкування, зок­рема кінесики; виразний рух пальців, рук у комунікації. У випадках усвідомленого вживання служить для передавання інформації, емоцій, психічних станів, бажань тощо; у випадках неусвідомлюва- ного вживання несе інформацію про психічні стани мовця. Жести мають соціальні й національно-культурні особливості.

Задум — див. Інтенція.

Закони спілкування (комунікативні закони) — найзагальніші поняття, в яких знаходять своє відображення імпліцитні основи комунікації, тобто те, що відбувається між учасниками спілкуван­ня; вони незалежні від конкретних умов і комунікативної ситуації, тобто реалізуються незалежно від того, хто спілкується, з якою ме­тою, в якій ситуації тощо.

Засоби паралінгвістичні — немовні засоби комунікації (кіне- сика, проксеміка, ольфакторика, засоби інших семіотичних си­стем). Див. Парамова.

Зв’язок зворотний безоцінний — тип зворотного зв’язку, у кот­рому не відображено ставлення адресата до змісту комунікації. Використовується у випадках, коли потрібно більше дізнатися про почуття людини або допомогти співбесіднику сформулювати думку щодо обговорюваного, прямо не втручаючись у його дії.

Зв’язок зворотний оцінний — повідомлення своєї думки, сво­го ставлення до того, про що йдеться у спілкуванні.

Зв’язок зворотний у спілкуванні (зворотна інформація) — реак­ція на повідомлення з боку адресата (словесна, паралінгвальна), яка допомагає адресантові орієнтуватись в особі першого, визнача­ти міру дієвості своїх аргументів, переконуватись у досягненні чи не- досягненні комунікативної мети (перлокутивного ефекту) тощо.

Здатність мовна — багаторівнева система неусвідомлюваних правил мовленнєвої діяльності, яка формується у свідомості люди­ни. Це система компонентів, які служать узагальненим відобра­женням системи мови. Реалізується за особливими правилами у відповідності з комунікативним завданням, ситуацією спілкуван­ня і комунікативними здатностями учасників спілкування.

Змістовність мовлення — когнітивно-риторичний аспект спіл­кування, пов’язаний з максимами кількості та якості інформації, продумуванням адресантом найважливіших положень, які розви­ватимуться в дискурсі, а також його складових — мовленнєвих жанрах та повідомленнях.

Змішування кодів (у комунікації) — неусвідомлюваний перехід адресанта (мовця) у процесах мовного спілкування з однієї мови (діалекту, стилю) на інший, не пов’язаний зі зміною умов комуніка­ції, найчастіше внаслідок низької мовної компетенції в одній із ви­користовуваних мов. Пор.: Переключення кодів.

Значення — пов’язаний з конкретною мовною одиницею у свідомості носіїв мови узагальнений образ певного предмета або ситуації, факту, події.

Ігри мовленнєві (комунікативні) — термін Е. Берна; сукупність повторюваних мовленнєвих дій, які мають приховану мету — от­римання певного виграшу або психологічного «погладжування», наприклад: «Мене тут не цінять», «Я невдаха» тощо.

Ідіостиль (грец. idios — свій, особливий і лат. stilus — паличка для письма) — неповторний спосіб спілкування, притаманний окремій особі; сукупність мовних і позамовних складових, чинників мовної та комунікативної компетенцій окремого носія мови і культури.

Іллокуція (англ. il — префікс, який має посилювальне значен­ня, і locution — мовний зворот) (іллокутивний акт) — втілення у висловлюванні, породжуваному в процесі мовленнєвого акту, певної комунікативної інтенції, комунікативної мети, що надає висловлюванню конкретної спрямованості.

Імідж (англ. image — образ) — образ людини, уявлення оточу­ючих про неї, часто створене цілеспрямовано.

Імплікатури (англ. implication, від лат. implicamentum — плетіння) мовленнєвого спілкування — прагматичні компоненти змісту повідомлень, мовленнєвих жанрів, дискурсів, які виводять­ся адресатом з контексту спілкування завдяки знанню комуніка­тивних принципів, максим, постулатів та конвенцій спілкування.

Імплікація (лат. implicatio — сплетення, переплетення) — ло­гічна операція, що пов’язує два висловлювання в одне складне і, як правило, в мові відповідає сполучнику «якщо..., то ...».

Імпліцитний (франц. implicite — неявний) смисл (інформація) — неявний, прихований смисл, який виводиться слухачем (читачем) із значень мовних одиниць під впливом конкретної ситуації та кон­тексту спілкування.

Імпринтинг (англ. imprinting — закарбовуватись у пам'яті, душі) — психологічний феномен запам’ятовування певної інфор­мації під впливом зовнішнього стимулу, який ніби запускає меха­нізми пам’яті учасників спілкування.

Ініціатива комунікативна — комплексне поняття процесу міжособистісного спілкування; прагнення учасників до такого ви­користання компонентів комунікативного акту, домінування яких забезпечило б найповніше втілення стратегій спілкування і досяг­нення комунікативної мети.

Інтенція (лат. intentio —устремління, бажання) комунікативна — категорія лінгвістичної прагматики та теорії мовленнєвих актів; комунікативний намір адресанта (осмислений чи інтуїтивний), який визначає внутрішню програму мовлення і спосіб її втілення.

Інтерактивність — категорія дискурсу, комунікації в цілому, яка полягає у взаємодії адресанта і адресата в конкретній ситуації за допомогою вербальних і невербальних засобів мовного коду

Інтеракція міжкультурна — взаємодія носіїв різних культур і, як правило, мов у процесах міжкультурної комунікації з викорис­танням вербальних та невербальних засобів мовного коду.

Інтеракція мовленнєва — взаємодія комунікантів у процесах спілкування з використанням засобів мовного коду.

Інтерпретація (лат. interpretatio — посередництво) — когнітив- ний процес і одночасно результат переведення адресатом опра­цьованого тексту (дискурсу) в словесно-знакову форму, наділення його індивідуальними смислами.

Інтеррогатив — тип мовленнєвого акту, в якому формулюється запит інформації.

Інтертекстуальність — вкпюченість у певний текст фрагментів або елементів інших текстів.

Інтонація (ср.-лат. іМопаМо, від лат. /л£оло — голосно вимовляю) мовлення — єдність мелодики, інтенсивності, довготи звучання, темпу мовлення, тембру, паузування. Разом з наголосом утворює просодику мовлення.

Інформатив — мовленнєвий акт, за допомогою якого мовець інформує всіх учасників полілогу про той іллокутивний акт, який він здійснює одночасно стосовно всіх учасників комунікації.

Інформативність комунікації — категорія дискурсу, яка відо­бражає взаємодію інформаційних просторів усіх складових дис­курсу і збагачує когнітивні бази його учасників.

Інформація (в комунікації) — повідомлення про речі, факти, події тощо в комунікації, які оформляються і передаються за допо­могою вербальних і невербальних засобів. У мовознавстві інфор­мація пов’язується із Значеннями (див.) і Смислами (див.).

Інформація експліцитна (у комунікації) — явний, виражений смисл, який прямо сприймається комунікантами із значень скла­дових мовного коду.

Інформація імпліцитна (у комунікації) — смисл, який неявно, непрямо виводиться комунікантами із значень одиниць мовного коду під впливом конситуації спілкування.

Канал комунікації — «місток», який поєднує адресанта і адре­сата; засоби, за допомогою яких надсилається повідомлення.

Картина світу концептуальна — уявлення певного колективу, людства в цілому про елементи, організацію тощо об'єктивної дій­сності, відображенні в наукових поняттях.

Картина світу мовна — відображені в категоріях, одиницях і формах мови як комунікативного коду уявлення певного мовного колективу про будову, елементи, процеси тощо, які відбуваються в об’єктивній дійсності. Цілісне зображення мовою всього того, що існує в об’єктивній дійсності.

Категорія дискурсивна (текстова) — найзагальніша інваріан­тна парадигмальна властивість дискурсу як інтерактивного яви­ща та його результату — тексту.

Кінема (грец. кіпета — рух) (кінеморф, кіне) — одиниця кінесики.

Кінесика (грец. кіпеНкоБ — той, що дає рух) — рухи, що сприй­маються комунікантами за допомогою зору: жести, міміка, поста­ви тіла, оформлення зовнішності, почерк тощо.

Когезія (лат. соґіаегео — зв'язувати) — структурно-граматич- на категорія зв’язності тексту.

Когерентність (лат. соґіаегепИз — зчеплення, зв’язок) — се­мантична категорія зв’язності тексту.

Код (франц. сосі — умовні позначення) комунікативний — мова або її різновиди (діалект, сленг, стиль тощо), а також немовні засо­би (паралінгвальні, інтонаційні тощо), які використовують учасни­ки комунікативного акту.

Кодування інформації — втілення задуму (інтенції) адресанта в засоби конкретної ідіоетнічної мови за законами її функціону­вання; перехід від особистісних смислів адресанта до їх утілення в загальноприйняті значення одиниць мовного коду.

Комісив (лат. commission — доручати) — тип мовленнєвого акту, іллокутивна мета котрого — накласти на адресанта зо­бов’язання виконати певні дії у майбутньому або дотримуватись певної лінії поведінки.

Компетенція (лат. competentia — приналежність по праву) комуні­кативна — сукупність знань і умінь учасників інтеракції спілкування у різноманітних умовах (ситуаціях) з різними комунікантами; набір комунікативних стратегій разом із володінням комунікативними правилами, максимами, постулатами і конвенціями спілкування.

Компетенція культурна (у комунікації) — розуміння і орієнтація адресанта в базових елементах культури, крізь які усвідомлюється предметний (феноменальний) світ носіями певної ідіоетнічної мови.

Компетенція мовна — знання учасниками комунікації мови (мовного коду), передусім правил, за якими породжуються пра­вильні мовні конструкції та повідомлення, здійснюється їх транс­формація.

Компоненти комунікації — найважливіші складові комуніка­тивного акту, які включають адресанта, адресата, канал комуніка­ції, код, контакт, зворотний зв’язок, комунікативний шум, контекст і ситуацію спілкування.

Комунікабельність— володіння соціальним аспектом мовлен­нєвого контакту (дотримання у спілкуванні соціальних норм, воло­діння комунікативною компетенцією тощо); використання цих знань і умінь з бажанням досягти запланованого перлокутивного ефекту.

Комуніканти — особи, які беруть участь у спілкуванні: у діало­зі — адресант (мовець) і адресат (слухач); у полілозі — адресант, адресати, учасники.

Комунікативістика (англ. communicology, communication scien­ce) — наука, яка вивчає системи засобів і гуманітарних функцій масових інформаційних зв’язків, що здійснюються на різних ета­пах цивілізації з допомогою різних мов, а також вербальних і не- вербальних засобів.

Комунікативна грамотність — сукупність комунікативних знань, умінь і навичок людини, які дають змогу їй ефективно спіл­куватися в усній і писемній формах; знання законів, правил і засо­бів ефективної усної та писемної комунікації.

Комунікативна лінгвістика — розділ і водночас новий напрям сучасної динамічно і антропоцентрично зорієнтованої науки про мову, предметом якого є процеси спілкування людей з викорис­танням «живої» природної мови, а також з урахуванням усіх наяв­них складових комунікації (фізичних, фізіологічних, психологічних, соціальних, контекстних, ситуативних та ін.).

Комунікативна поведінка — поведінка індивіда в процесах спілкування, яка регулюється комунікативними нормами і тради­ціями, яких він як учасник спілкування дотримується.

Комунікативний кодекс — система принципів, правил і кон­венцій спілкування, які регулюють мовленнєву поведінку учасни­ків комунікації і ґрунтуються на певних категоріях і критеріях.

Комунікативний намір (комунікативне завдання) — тактичний хід, практичний засіб руху до відповідної комунікативної мети.

Комунікація (лат. communicatio — робити спільним) — 1. Один із модусів існування явищ мови (поряд з Мовою і Мовленням).

2. Смисловий та ідеально-змістовний аспект соціальної взаємодії, спілкування; операції з інформацією у спілкуванні; складова спіл­кування поряд з перцепцією та інтеракцією. У широкому розумін­ні — спілкування особистостей за допомогою мовних і паралінг- вальних засобів з метою передавання інформації.

Комунікація вербальна — цілеспрямована психо-лінгво-мен- тальна діяльність учасників спілкування за допомогою мовного коду результатом котрої' є інформаційний обмін, взаємовплив тощо.

Комунікація масова — спілкування з аудиторією, яка складає 1000 і більше осіб за допомогою спеціальних засобів (радіо, пре­са, телебачення, Інтернет тощо).

Комунікація міжкультурна — спілкування носіїв різних куль­тур, які, як правило, послуговуються різними мовами.

Комунікація міжособистісна — взаємний обмін суб’єктивним досвідом людей, які перебувають у просторовій близькості, мають можливість бачити, чути, торкатися один до одного, легко забез­печувати зворотний зв’язок.

Комунікація невербальна — взаємодія між учасниками спіл­кування за допомогою невербальних (паралінгвістичних) засобів.

Конвенції (лат. conventio — згода, угода) (звичаї) спілкування — елементи культури, котрі можуть варіюватись, не зачіпаючи стра­тегій і тактик комунікації, наприклад, приходити на бал у чорному фраці з краваткою-метеликом.

Конотація (лат. connotatio — той, що має додаткові значення) — додаткові семантичні або стилістичні відтінки основного значення слова, фразеологізму тощо, які надають їм певного експресивно- емоційного забарвлення у спілкуванні.

Конситуація спілкування — фізичні, соціально-психологічні, часові та інші обставини, в межах яких відбувається спілкування.

Констатив (англ. constative, від лат. constat — містити в собі, стояти стійко) — тип повідомлення, яке позначає стан речей, кон­статує факт об’єктивної (чи такої, яка вважається об’єктивною) дійсності.

Контекст (лат. contextus — тісний зв’язок) спілкування — середо­вище, час, особливості каналу комунікації та інші умови, в яких має місце конкретне спілкування.

Контент-аналіз (англ. content-analysis) дискурсу (тексту) — екс­периментальний спосіб вивчення дискурсу (тексту) з використанням точних статистичних даних із залученням обчислювальної техніки.

Континуум (лат. continuum — безперервне, суцільне) дискурсу — категорія дискурсу, обумовлена просторово-часовою взаємодією його породження і сприйняття, а також подійної динаміки інфор­мації.

Конфлікт (лат. conflictus — зіткнення) комунікативний — зіт­кнення комунікативних стратегій адресанта і адресата, яке уне­можливлює спілкування.

Крок у діалозі — див. Репліка.

Культура мовлення — володіння адресантом нормами усного і писемного літературного мовлення, уміння використовувати зоб­ражальні засоби мовного коду в різних умовах, сферах, регістрах спілкування у відповідності з метою і змістом комунікації.

Лідер групи мовної — мовна особистість, яка стала взірцем комунікативної та мовленнєвої поведінки в мовній групі.

Лінгвістика комунікативна — див. Комунікативна лінгвістика.

Лінгвокультурема — одиниця аналізу міжкультурного спілку­вання, комплексне міжрівневе поняття, єдність лінгвального і екс- тралінгвального (культурного) змісту.

Лінгвокультурологія — розділ мовознавства, який вивчає вза­ємозв’язок і взаємодію культури і мови в їх функціонуванні.

Логічність і послідовність мовлення — когнітивно-риторична складова спілкування, пов’язана з виформуванням мікро- і мак- ротем дискурсу, зв'язків між мовленнєвими жанрами з метою ре­алізації стратегії впливу на адресата.

Локуція (англ. locution — мовний зворот) (локутивний акт) — побудова фонетично і граматично правильного висловлювання певної мови з певним смислом і референцією.

Максими (лат. maxima — принцип) спілкування — імпліцитні правила ведення кооперативного діалогу, які виділяються в ме­жах принципів спілкування.

Манера спілкування — див. Ідіостиль спілкування.

Мета комунікативна — запланований адресантом стратегіч­ний результат, на котрий скероване спілкування; глобальний перлокутивний ефект, наприклад, змусити когось щось зробити.

Милозвучність мовлення — звукова організація мовлення, гармонійне звучання певних мовних елементів, що сприяє ефек­тивнішому іллокутивному впливу. Засоби милозвучності: рима, анафора, епіфора, звукові повтори та ін.

Мислення мовленнєве — реалізація мисленнєвої діяльності в мовленнєвих формах, тобто зовнішньому або внутрішньому мовленні.

Міміка (грец. mimikos — наслідувальний) — одна з найважли­віших складових кінесики, пов’язана з різноманітними виразами обличчя, рухами його частин.

Мітигація (лат. mitigo — розм'ягчувати) — комунікативна стра­тегія адресанта, направлена на створення комфортної атмосфери спілкування.

Мова — 1. Один із модусів існування людської мови (поряд з Мовленням і Комунікацією). 2. Див. Код комунікативний.

Мова рідна — перша мова, якою оволодіває людина з дитинс­тва. Найчастіше збігається з мовою батьків («материнська мова») або одного з них (якщо вони носії різних мов). Іноді рідною мовою стає мова, засвоєна у зрілому віці. Рідна мова — одна з основних ознак етнічної приналежності людини.

Мовець — Див. Адресант.

Мовлення — 1. Один із модусів існування людської мови (по­ряд з Мовою і Комунікацією). 2. Індивідуальний акт говоріння або письма, який має усну, писемну або друковану форму вияву.

2. Постійно повторюваний процес спілкування однією мовою.

Мовлення внутрішнє — особливий тип неоформленої в звуках, паралінгвістичних засобах або графічних знаках мовленнєвої ді­яльності, для якої характерна значна згорнутість граматичної структури і змісту; це мовлення для себе, засіб автокомунікації.

Мовлення діалогічне — форма мовлення, у випадку вживання котрої відбувається безпосередній обмін повідомленнями між двома (максимально — трьома, чотирма) учасниками спілкуван­ня. Цьому типу мовлення притаманний ряд особливостей, перед­усім лаконічність, використання паралінгвістичних засобів (жести, міміка тощо), інтонації, еліптичних речень тощо.

Мовлення монологічне — форма мовлення, пов’язана з кому­нікативною ініціативою одного з учасників спілкування. Цей тип мовлення характеризується повнотою викладу, можливістю широ­кого розгортання думки, використання аргументів та іншим. Мо­же здійснюватись як в усній, так і в писемній формах з притаман­ними їм комунікативними особливостями.

Мовлення фатичне (поведінка мовленнєва фатична) — мов­леннєва поведінка адресанта, скерована на те, щоб висловитися і зустріти розуміння, тобто на підтримку мовленнєвого контакту як такого.

Мовна особистість — людина, яка володіє сукупністю здатнос­тей і характеристик, які обумовлюють створення й сприйняття нею текстів, що вирізняються мірою структурно-мовної складності та глибиною й точністю відображення дійсності.

Мовознавство, або лінгвістика — наука про природну люд­ську мову загалом і про всі мови світу як її індивідуальних пред­ставників.

Модальність (лат. modus — спосіб) — функціонально-семан­тична мовна категорія, яка є носієм різних видів відношення по­відомлень (висловлювань) до дійсності, а також мовця до того, про що він повідомляє слухачеві: як до правдивого/неправдиво­го, хорошого/поганого тощо.

Моделі комунікації — схеми, у яких представлений процес ко­мунікації (лінійні, інтеракційні, трансакційні).

Моделі породження мовлення (моделі вербалізації) — схеми, у яких представлений процес породження мовлення адресантом (рівневі, циклічні, інтегративні).

Монолог (грец. monos — один і logos — слово, вчення) (моноло­гічна форма спілкування) — форма мовлення, витворена внаслідок активної мовленнєвої діяльності адресанта, розрахованої на пасив­не і опосередковане її сприйняття адресатом (аудиторією).

Мотив спілкування — індивідуальна потреба у конкретному ти­пі спілкування.

Навичка мовленнєва — компонент свідомо виконуваної мов­леннєвої діяльності (мовлення); мовленнєва дія, яка досягла в ре­зультаті численних повторень міри автоматизму.

Намір комунікативний — див. Інтенція.

Невдача комунікативна — див. Девіація комунікативна.

Некомунікабельність — неволодіння або неповне володіння соціальними аспектами мовленнєвого спілкування; уникнення спілкування з іншими людьми.

Нерозуміння — невміння або нездатність адресата в силу різ­них причин декодувати мовленнєве і/або паралінгвістичне пові­домлення адресанта.

Неформальні групи — групи комунікантів, які виникають спон­танно, внаслідок соціальної взаємодії людей, зацікавленості, сим­патії тощо.

Носій мови — представник певної соціокультурної і мовної спільноти, який володіє нормами цієї мови, активно послуговуєть­ся мовою в різних сферах спілкування.

Образність мовлення — див. Виразність мовлення.

Обставини спілкування — див. Конситуація.

Ознака комунікативна — окрема риса комунікативної пове­дінки, яка виокремлюється як релевантна для опису в умовах зі­ставлення комунікативних культур або особливостей комунікатив­ної поведінки індивідів та мовних груп.

Ольфакторика (лат. olfactus — чути нюхом) — запахи, які вико­ристовуються в комунікації (тіла, косметики тощо).

Особистість мовленнєва (комуніканта) — представлений у ко­мунікації фрагмент свідомості адресанта або адресата як мінімум на трьох рівнях: вербально-семантичному, тезаурусному і мотива­ційно-прагматичному.

Пам'ять довготривала — вид пам’яті, яка дозволяє учасникам орієнтуватись у світі в цілому, підтримувати контакти з людьми, певний час тримати в пам’яті важливі для особистості події, слова, вчинки тощо.

Пам'ять короткотривала — вид пам’яті, яка дозволяє учасни­кам орієнтуватись у плині комунікації, пам’ятати попередні реплі­ки, аргументи, цифри, факти тощо.

Пам’ять (у комунікації) — процес зберігання сприйнятої інфор­мації з метою подальшого її використання у спілкуванні, конкрет­них діях тощо.

Паралінгвістика (грец. para — біля і лінгвістика) — розділ науки про мову, який вивчає роль паралінгвістичних засобів, парамови (кінесики, проксеміки та ін.) та їх зв’язків з вербаль­ними засобами у спілкуванні.

Парамова — семіотична система, яка ґрунтується на сукупнос­ті паралінгвістичних засобів спілкування.

Паспорт людини комунікативний — комплексна інформація, яку особа підсвідомо, «автоматично» повідомляє про себе в кому­нікації (засобами мовного коду, паралінгвістичними засобами, мовчанням, паузами хезитації, інтонацією, використанням пра­вил, законів, максим, конвенцій тощо) іншим учасникам спілку­вання і тим, хто за цим спілкуванням спостерігає.

Паспорт людини мовний — інформація, яку особа підсвідомо, «автоматично» повідомляє про себе в комунікації іншим учасни­кам спілкування і тим, хто за цим спілкуванням спостерігає, вжи­ваючи засоби мовного коду.

Пауза (лат. pausa, від грец. pâusis — зупинка) — перерва в мовленні, котрій акустично відповідає відсутність звучання, а фізіо­логічно — зупинка в роботі мовленнєвого апарату.

Переклад — допоміжний вид мовленнєвої діяльності, за допо­могою якого здійснюється передавання змісту тексту (дискурсу) засобами іншої мови.

Переключення кодів (у комунікації) — усвідомлений перехід адресанта (мовця) у процесах мовленнєвого спілкування з однієї мови (діалекту, стилю) на іншу (інші), пов'язаний із зміною умов ко­мунікації. Пор.: Змішування кодів.

Переключення коду (в комунікації) — комунікативна стратегія адресанта на зближення з адресатом, заснована на пошуку збли­ження позицій: використання спільного мовного коду, пристосу­вання до чужого регістру спілкування, сприйняття запропонованої тональності тощо.

Переконливість мовлення — когнітивно-риторична складова спілкування, пов’язана з досягненням перлокутивного ефекту впливу адресанта на ментальну сферу адресата за допомогою мовного коду. Важливою складовою є логічність побудови пові­домлень та їх зв'язків.

Перефразування — вид рефлективного слухання і одночасно тип зворотного зв’язку, сутність якого полягає в передаванні ад­ресанту його ж повідомлення, але словами адресата з метою пе­ревірки точності почутої інформації.

Перешкоди комунікативні — див. Шум комунікативний.

Перлокуція (лат. per — префікс, що означає посилення, і англ. locution — мовний зворот, вислів) (перлокутивний акт) — наслідки впливу іллокутивного акту на конкретного адресата.

Перформатив (сер.-лат. performo — дію) — висловлювання, еквівалентне дії, вчинку; тип повідомлення, рівного мовленнєво­му вчинку; повідомлення, пропозитивна складова котрого не мо­же бути оцінена в межах категорій істинності/неістинності.

Підтекстовий імпліцитний зміст — інформація, передавання якої входить у приховані комунікативні наміри відправника тексту (адресанта, мовця, автора).

Поведінка мовленнєва — використання мови (мовного коду) учасниками спілкування в конкретних обставинах з опертям на відповідний рівень володіння комунікативною і мовною компе- тенціями.

Повідомлення — одна з найважливіших категорій Комунікації як модусу існування людської мови, співвідносна з реченням у Мові та висловлюванням у Мовленні; комунікативна дія, втілена в конкретну пропозитивну структуру з конкретними асертивно-про- позитивними інформаційними складовими. «Енергетичним» стрижнем повідомлення є мовленнєвий акт.

«Погладжування» — термін трансакційного аналізу, введений Е. Берном; вживання адресантом різноманітних мовленнєвих формул, мовних і позамовних (паралінгвальних) прийомів, скеро­ваних на встановлення або продовження контакту, підтримання високого іміджу адресата, виявлення прихильності до нього тощо.

Позиція комунікативна — поняття трансакційного аналізу; ко­мунікативна роль, яку підсвідомо виконує кожен з учасників спіл­кування. За Е. Берном це ролі Дитини, Батька і Дорослого.

Полілінгвізм — див. Багатомовність.

Полілог (грец. polis — численний і logos — слово, вчення) — форма мовленнєвого спілкування кількох (трьох і більше) осіб з приблизно однаковою комунікативною активністю.

Помилка — див. Девіація.

Породження (продукування) мовлення (процес вербалізації) —

один із головних (поряд із сприйняттям та розумінням) процесів мовленнєвої діяльності, який полягає в плануванні та реалізації мовлення в звуковій або графічній знаковій формі.

Постулати спілкування — складові максим спілкування.

Потреби комунікативні — особливий вид потреб, які спонука­ють вступати у мовленнєве спілкування з метою вирішення вер­бальних і невербальних проблем.

Правила спілкування — вимоги до одного із учасників комуні­кації, скеровані на підтримку спілкування.

Правильність і чистота мовлення — риторичний аспект спілку­вання, складова комунікативної компетенції адресанта, його культури мовлення, пов’язана з дотриманням усних чи писемних норм літературної мови.

Прагматика (грец. pragma, pragmatos — діло, справа, дія) кому­нікативна — складова спілкування, пов’язана з виявом у мовлен­нєвому коді інтерактивних співвідношень комунікантів, а також їх ставлення до конситуації.

Прагматичні аспекти спілкування — аспекти, пов’язані з впли­вом суб’єктів один на одного за допомогою мовних засобів (коду).

Презумпція повідомлення — див. Пресупозиція.

Пресупозиція (лат. ргае — попереду і suppositio — передбачення) (у широкому значенні) — спільний фонд знань, спільний досвід, спільні попередні відомості про явище, подію, стан речей тощо, яки­ми володіють комуніканти; зона перетину когнітивних просторів учасників комунікації, яка актуалізується у процесі спілкування.

Пресупозиція (у вузькому значенні) — імпліцитний компонент смислу повідомлення (висловлювання), який повинен бути істин­ним, щоб повідомлення (висловлювання) загалом не сприймалось як семантично аномальне або недоречне у певному контексті.

Принципи спілкування — найзагальніші вимоги до всіх учасни­ків спілкування в межах комунікативного акту: Кооперації (Спів­робітництва) і Ввічливості (Етикетності).

Притекстовий імпліцитний зміст — інформація, яка може бути виведена із тексту, хоча її передавання і не входило в комуніка­тивні наміри адресанта.

Провал комунікативний — тип комунікативної девіації; повна неможливість подальшого спілкування.

Проксеміка (лат. proximus — найближчий) — просторові взає­мостосунки людей у процесі спілкування: відстань між мовцями, розташування робочих місць тощо.

Пропозиція (лат. propositio — пропонування) повідомлення (ви­словлювання) — смисловий інваріант повідомлення (висловлю­вання), узагальнений образ ситуації, який описується у повідом­ленні; цілісна одиниця смислу повідомлення (висловлювання), яка залишається незмінною при його трансформаціях.

Просодика (грец. prosodikos — той, що стосується наголосу) мов­лення — сукупність фонетичних супрасегментних характеристик мовлення (висота тону, голосність, довгота, частота, інтенсивність тощо).

Процес комунікативний — загальне поняття, яке позначає акт передавання (транслювання) інформації від адресанта до адреса­та в межах комунікативного акту.

Псевдокомунікація — мовленнєва дія особи, яка зовні нага­дує інтеракцію, але насправді нею не є (наприклад, «розмови» з рослинами, ламентації, скеровані в простір, та ін.).

Психолінгвістика (грец. psyche — душа і лінгвістика) — розділ теорії мовленнєвої діяльності, у межах якого з психологічних і лінг­вістичних позицій вивчаються процеси породження і сприйняття мовлення. У фокусі уваги психолінгвістики — індивід у комунікації.

Реакція вербальна — використання мовленнєвої дії як реакції на стимул (мовленнєвий або якийсь інший).

Регістр (лат. registrum — список, перелік) — різновид дискур­су (тексту), що сформувався під впливом ситуативного контексту в спілкуванні соціалізованих особистостей; ріалізація дискурсу (тек­сту) в конкретній конситуації спілкування, в основі якої лежать імпліковані в комунікативній компетенції мовців правила (кон­венції, звички) спілкування.

Резюмування (франц. résumé — короткий виклад суті) — під­сумовування основної ідеї, вияву почуттів тощо адресанта, яке дозволяє поєднати фрагменти розмови в єдине ціле.

Рема (грец. rhema — сказане) — компонент актуального чле­нування висловлювання; те, що стверджується або про що запиту­ється в темі; елемент формування предикативності.

Репліка (франц. réplique, від лат. геріісо — відбиваю) — окре­ме повідомлення осіб, які беруть участь у діалозі; складова діало­гу, яка належить одному із учасників трансакції.

Репрезентатив — тип мовленнєвого акту, іллокутивна мета котрого полягає в експлікації почуттів та ставлення адресанта до ситуацій, подій, фактів тощо, про які йдеться у його повідомленні, зважаючи на те, що саме ці почуття та індивідуальні оцінки можуть вплинути на адекватність та істинність повідомлення.

Референт (лат. referens — повідомлюючий) — об’єкт дійсності, предмет думки, з котрим у повідомленні (мовленнєвому акті) спів­відноситься конкретний мовний вираз. На відміну від денотата, який співвідноситься з класом об’єктів, референт актуалізується в конкретному мовленнєвому акті.

Референція мовця — індивідуальна віднесеність змісту пові­домлення, дискурсу в цілому, здійснювана адресантом, до явищ дійсності, яка може не збігатися із загальномовною, але випливає із намірів мовця.

Реципієнт — див. Адресат.

Ритм (грец. rhythos — чергування) мовлення — організація оди­ниць мовного коду, яка ґрунтується на достатньо стабільному тем­пі та низці регулярно повторюваних просодичних явищ (наголо­сах, тонах, паузах та ін.); важлива структуративна, текстотвірна і експресивно-емоційна функція мовлення.

Риторика (грец. rhëtorikë — мистецтво красномовства) спілку­вання — сукупність способів побудови виразного мовлення, типів непрямих повідомлень (мовленнєвих актів), непрямих дискурсів (наприклад, маніпулятивних), переносних значень (значень мовця); сукупність засобів творення «поетики тексту», зокрема функціону­вання текстів і дискурсів як цілісних утворень.

Ритуали (лат. ritualis — обрядовий) міжособистісні (у комуніка­ції) — стереотипові моделі мовленнєвої поведінки, обмін прийня­тими в суспільстві повідомленнями і паралінгвістичними засоба­ми, доречними уданій ситуації, які виконують функції стабілізації стосунків, соціального контролю, передавання досвіду.

Рівень володіння мовою — ступінь (міра) сформованості кому­нікативної компетенції, яка дозволяє вирішувати завдання спілку­вання з використанням іноземної мови.

Рівновага комунікативна — збереження учасниками спілку­вання ролей не нижче тих, що обумовлені їхніми соціальними ро­лями і уявленнями про властиві їм комунікативні ролі, власне дос­тоїнство тощо.

Розуміння — різновид мовленнєвої діяльності людини, яка по­лягає в установленні адресатом смислу тексту (дискурсу), усвідом­ленні ним авторських текстових (дискурсних) стратегій, інтенцій.

Роль комунікативна — відносно постійна, внутрішньо зв’язана і очікувана іншими система комунікативних (зокрема, мовленнє­вих) вчинків індивіда, значною мірою визначена його соціальним статусом, віковими, тендерними та іншими чинниками.

Роль соціальна (у комунікації) — комунікативна поведінка лю­дини, яка обумовлюється її соціальним статусом, відбувається за певними правилами (нормами), прийнятими в суспільстві й очіку­ється іншими учасниками спілкування.

Рухи дейктичні (у комунікації) — жести, за допомогою яких мо­вець (адресант) вказує на певний об’єкт; здійснюються пальцем, рукою, киванням голови, напрямом погляду тощо.

«Самогубство комунікативне» — груба девіація (серія девіацій) у спілкуванні, яка унеможливлює подальшу комунікацію. Див. Провал комунікативний.

Самопрезентація — специфічно мотивований і організований адресантом процес представлення інформації про себе у вер­бальній чи невербальній формах.

Свідомість дискурсивна — фрагмент свідомості учасників спілкування, який включає знання про правила мовленнєвої ко­мунікації, її процедури, етикет, інтенцію, ситуативні знання дискур­су та деякі інші, необхідні для недевіативного творення дискурсів та їх складових.

Семантика комунікативна — див. Смисл комунікативний.

Середовище діалогове (комунікативне) — сукупність мовних і позамовних (психологічних, психічних, соціальних, рольових, віко­вих, тендерних тощо) чинників, а також тональність і атмосфера, в яких відбувається спілкування.

Сила іллокутивна — прямо виражений або прихований намір адресанта як функція мовленнєвого акту.

Системи комунікації невербальні — різноманітні засоби, в яких втілилось бажання людей зафіксувати і передати інформацію про світ, що їх оточує, за допомогою різних засобів і символів (ви­шивання, плетення, орнамент, одежа, зачіски, татуювання тощо), а також за допомогою диму, звуків барабанів, прапорцевої сигналі­зації, азбуки Брайля тощо.

Ситуативний контекст спілкування — обставини, в яких відбу­вається спілкування: місце, час, особистість партнера (партнерів), соціальні ролі учасників тощо.

Ситуація комунікативна — конкретна ситуація спілкування, в яку входять партнери по комунікації і яка спонукає її учасників до міжособистісної інтеракції. Комунікативна ситуація визначає мов­леннєву поведінку, способи реалізації комунікативної інтенції (стратегію, тактику комунікації тощо).

Словник (лексикон) мовця активний — сукупність лексичних оди­ниць, котрі адресант вільно використовує у спонтанному мовленні.

Словник (лексикон) мовця пасивний — сукупність лексичних одиниць, зрозумілих носієві мови, але ним не вживаних у спонтан­ному мовленні.

Слухання — вид мовленнєвої діяльності, активний процес від­бору звукових сигналів у комунікації. Включає аспекти: сприйнят­тя слухом, уважність, розуміння і запам’ятовування.

Слухання емпатичне — вид слухання, коли адресат сприймає інформацію від адресанта з позицій позитивної налаштованості, з бажанням зрозуміти його внутрішній світ.

Слухання критичне — вид слухання, коли адресат сприймає почуту інформацію як тенденційну і однобічну або ставиться до ад­ресанта заздалегідь упереджено.

Смисл мовної одиниці — зміст, який отримує мовна одиниця при її вживанні в мовленні.

Смисл комунікативний — значення (зміст) мовних одиниць та складових парамови дискурсу, яке виформовується в комуніка­тивному акті як результат взаємодії інтенцій мовців у конкретній конситуації спілкування.

Смисл підтекстовий імпліцитний — інформація, передавання якої входить у приховані комунікативні наміри адресанта.

Смисл притекстовий імпліцитний — інформація, яка може бути виведена з тексту, хоча її передавання не входила в комунікатив­ні наміри адресанта.

Смисл текстовий імпліцитний — інформація, передавання якої відповідає явним комунікативним намірам адресанта.

Соціальна роль — спосіб поведінки людини, обумовлений її соціальним статусом, правилами (нормами), прийнятими в сус­пільстві.

Співрозмовники — див. Комуніканти.

Спілкування — сукупність зв'язків і взаємодій людей, сус­пільств, суб’єктів (класів, груп, особистостей), у яких відбувається обмін інформацією, досвідом, уміннями, навичками та результата­ми діяльності.

Спілкування міжособистісне — взаємодія між кількома людьми, яка здійснюється за допомогою засобів мовленнєвого і позамов- леннєвого впливу, в результаті якої виникає психологічний контакт, зароджуються певні стосунки між учасниками спілкування.

Спілкування мовленнєве — процес встановлення і підтримки цілеспрямованого, прямого або опосередкованого контакту між людьми за допомогою мови.

Спілкування соціально орієнтоване — спілкування людей як представників певних груп (національних, вікових, професійних, статусних тощо); визначальним чинником у такому спілкуванні є рольова позиція.

Спілкування фатичне — мовленнєва взаємодія, скерована на те, щоб висловитись і зустріти розуміння; скерована на підтримку розмови, на сам комунікативний акт.

Спілкування формальне — спілкування незнайомих або не­достатньо знайомих людей, зокрема, з особами, які зайняті вико­нанням службових обов’язків (з лікарем у поліклініці, адміністра­тором у готелі тощо).

Спільнота лінгвокультурна — єдність етносу, його мови і куль­тури, яка виявляється у специфіці спілкування.

Сприйняття мовлення — див. Розуміння; Інтеракція.

Статус (лат. status — стан справ, положення) комунікативний — див. Роль комунікативна.

Стереотип (грец. stereos — твердий і typos — відбиток) — ког- нітивно-психологічне утворення, схематизований і однобічний об­раз явища, людини, речі тощо, який ґрунтується на невеликій (час­то одній) кількості рис оцінного характеру, що вважаються типови­ми (взірцевими) для всього класу явищ, речей тощо; суб'єктивне поняття поточного мислення і мовлення, невід'ємна складова мовної картини світу певного етносу.

Стереотип етнічний — спрощений, схематизований, емоційно забарвлений образ певної етнічної групи або спільноти, який лег­ко переноситься на всіх представників цієї групи.

Стереотип національний — недиференційоване судження, яке позначає в цілому етнічну або національну групу, передбачає на­явність певної риси у всіх її представників, містить у собі — прихо­вано або явно — певну оцінку.

Стереотип професійний — персоніфікований образ професії, тобто узагальнений образ типового професіонала.

Стереотип тендерний — уявлення людей про те, як поводять себе чоловіки і жінки в комунікації.

Стиль мови функціональний — різновид літературної мови, в якому мовний код виступає в певній соціально-значущій сфері суспільно-мовленнєвої практики людей і особливостями котрої обумовлена специфіка спілкування в даній сфері.

Стиль спілкування — індивідуальна стабільна форма комуні­кативної поведінки людини, яка виявляється у будь-яких умовах спілкування: в ділових і особистісних стосунках, у способах прий­няття і здійснення рішень, у прийомах психологічного впливу на людей, у методах вирішення міжособистісних та індивідуальних конфліктів тощо.

Стратегія комунікативна — правила і послідовності комуніка­тивних дій, яких дотримується адресант для досягнення певної ко­мунікативної мети.

Стратегія мовленнєвого спілкування — оптимальна реаліза­ція інтенцій мовця щодо досягнення конкретної мети спілкування, тобто контроль і вибір дієвих ходів спілкування і гнучкої їх видо­зміни в конкретній ситуації.

Сфера спілкування — взаємопов’язаний комплекс ситуацій і тем спілкування, видів мовленнєвої діяльності, обумовлений по­требами комунікації; «зони» комунікації, які історично склалися і відрізняються мотивами, цілями, формами і засобами мовного коду. Прийнято виділяти такі сфери спілкування: професійно-ви­робничу, навчально-професійну, соціально-побутову, соціально- культурну, суспільно-політичну.

Табу (полінез. tabu — заборона) комунікативне — загальне по­няття, що об’єднує мовні, тематичні та контактні заборони, які нак­ладаються на спілкування у певних культурах.

Табу контактне — заборона у певних культурах на будь-які форми міжособистісного спілкування.

Табу мовне — заборона у певній культурі вживання окремих слів, словосполучень, мовних виразів.

Табу тематичне — заборона у певній культурі розмов на кон­кретну тему.

Такесика (лат. tango, tactum — зачіпати, торкатися) — невер- бальна комунікація, пов’язана з тактильною системою сприйнят­тя; включає найрізноманітніші дотики: потискування рук, поцілун­ки, поглажування, поляскування, обійми тощо.

Тактика комунікативна — сукупність прийомів і методів реалі­зації комунікативної стратегії, визначена лінія мовленнєвої пове­дінки на певному етапі комунікативної взаємодії, спрямованої на одержання бажаного ефекту чи запобігання ефекту небажаного.

Тезаурус (грец. thesaurus — запас, скарб) — 1. Словник, у якому відображені смислові зв’язки між словами, термінами та іншими елементами мови. 2. Словник, у якому зафіксований увесь лексичний запас певної мови з переліком прикладів ужи­вання слів у текстах. 3. У комунікативній лінгвістиці й методиці викладання мови — запас слів індивіда, необхідний для спілку­вання на певну тему.

Текст (лат. textus — тканина, сплетення) — результат спілку­вання (інтеракції і трансакції), його структурно-мовна складова і одночасно кінцева реалізація; структура, в яку втілюється «живий» дискурс після свого завершення.

Текст патогенний — тип тексту, який завдає шкоди психічному здоров’ю окремої особи, нації, держави, людства: погіршує сприй­няття нової, особливо суперечливої інформації, спричинює пара- ноїдальну одержимість певним текстом, знижує морально-психо­логічний рівень функціонування особистості (Б. Потятинник).

Текст прецедентний — тип тексту, основними ознаками котро­го є особлива значущість як для окремих особистостей, так і для значної кількості осіб, а також багаторазове звернення до нього в дискурсі цих особистостей (Ю. Караулов).

Тема — компонент актуального членування висловлювання, початковий пункт повідомлення; те, стосовно чого щось стверджу­ється у висловлюванні.

Темп (лат. іетриБ — час) мовлення — часова організація оди­ниць мовного коду, складова інтонації мовлення; важлива смис­лова і експресивно-емоційна функція спілкування.

Теорія мовленнєвих актів — логіко-лінгвістична теорія, у ме­жах котрої вивчається прагматика та структура мовленнєвих актів як складових повідомлень.

Теорія мовленнєвої діяльності — методологічна основа кому­нікативної лінгвістики і психолінгвістики і одночасно напрям у до­слідженні мови. Розглядає мовлення як активну, цілеспрямовану і мотивовану діяльність, її функції, мотиви, зв’язок з мисленням, процеси породження і сприйняття повідомлень, дискурсів (тек­стів), механізми мовлення, види і типи мовлення, співвідношення мови, мовлення і комунікації (в останні роки), а також процеси оволодіння рідною та іноземною мовою.

Тональність спілкування — усвідомлена (інтенціонально-во- льова) або неусвідомлена (позаінтенціональна) емоційно-аксіоло- гічна і змістовно-інформативна організація мовного матеріалу (у його динамічному вияві), за допомогою якої адресант формує по­відомлення, мовленнєвий акт певної іллокуції, впливає на емоцій­но-психологічну сферу адресата, а іноді й на ситуацію спілкування.

Точність мовлення — когнітивно-риторичний аспект спілку­вання, одна з найважливіших складових тактики адресанта, пов’язана з добором і побудовою повідомлень у повній відповід­ності із стратегією комунікації.

Трансакційний (лат. ґгалБ — крізь і акційний) метод — аналіз міжособистісних стосунків з опертям на засоби мовного і паралін- гвального (жести, міміка, постави тіла тощо) кодів; аналіз спілкуван­ня із врахуванням психологічних ігор, в яких виявляються «его-ста- ни» мовців, та «сценаріїв», відповідно до яких часто підсвідомо діють учасники спілкування.

Трансакція мовленнєва — сукупність усіх типів мовленнєвої взаємодії в дискурсі.

Умови успішності спілкування — див. Правила спілкування; Принципи спілкування; Максими спілкування.

Установка адресанта — заснована на досвіді передусвідомле- на комунікативна мета, що визначає мовленнєву дію і задум дис­курсу (тексту).

Фальстарт — викликаний різними причинами невдалий поча­ток адресантом комунікативного акту; раптова перерва у мовлен­ні адресанта, яке він щойно розпочав.

Фігура мовлення — стилістичний засіб, який збільшує смисло­ву виразність повідомлень, дискурсів і має регулярні моделі реалі­зації; засіб утілення найбільш інформативної і творчої форми реа­лізації значень (смислу) мовця.

Фільтри комунікації — соціальні, культурні, психологічні тощо обмеження на інформацію в комунікації (цензура, заборони, табу, недовіра з боку адресата тощо).

Формальна група — група, створена за чиїмось рішенням, у межах якої здійснюються ділові контакти, спрямовані на виконан­ня групових завдань.

Форми мовного спілкування — типи інтеракції, виділені за­лежно від немовних складників комунікації: форми втілення засо­бів мовного коду, способу взаємодії між учасниками, специфіки каналів, функцій та змісту повідомлень, сфери спілкування та ін.

Фрейм (англ. frame) — структура, що репрезентує стереотипні ситуації у свідомості людини і призначення для ідентифікації нової ситуації, що ґрунтується на такому ситуативному шаблоні.

Функції спілкування — найважливіші способи використання міжособистісної інтеракції в суспільстві: контактна, інформатив­на, спонукальна, координативна, пізнавальна, емотивна, вста­новлення стосунків, впливова та деякі інші.

Хезитація (грец. hesitation — коливання, затинання) — різновид паузи, викликаний обдумуванням можливих варіантів продовжен­ня мовлення, пошуком потрібного елемента мовного коду, перебу­довою структури повідомлення в процесах вербалізації тощо.

Хід мовленнєвий — одиниця діалогічного спілкування, яка охоплює мовленнєві акти від моменту початку розмови до зміни мовця.

Хронеміка (грец. chronos — час) — час, який впливає на пере­біг спілкування (хезитація, очікування початку спілкування, про­ведений у спілкуванні час тощо).

Чистота мовлення — див. Правильність і чистота мовлення.

Чіткість мовлення — риторична характеристика манери вимо­ви адресанта, підкреслення ним інтонаційними засобами змістов­них аспектів спілкування.

Членування висловлювання актуальне — виділення у вислов­люванні як одиниці модусу Мовлення теми (даного) і реми (нового; того, що стверджується про тему).

Шок (франц. choc — удар, поштовх) культурний — реакція осо­би при зіткненні з принципово новою для себе культурною реаль­ністю, яка викликає конфлікт між звичними для неї цінностями, нормами, мовленнєвими звичками тощо; унеможпивлення спілку­вання в результаті такого зіткнення.

Шум інформаційний — різні форми перекручення, деформу­вання, змін у повідомленнях тощо, які затруднюють процес пере­давання та/чи сприйняття інформації в комунікації.

Шум комунікативний — різноманітні форми порушень та/або деформації повідомлень, які утруднюють процес передавання або сприйняття інформації.

Якість мовлення — загальне поняття риторики спілкування; комунікативно важлива складова змістовного і формального бо­ків усного і писемного мовлення, яка включає правильність, точ­ність, логічність, виразність, багатство, доречність та інші аспекти вживання засобів мовного коду.

Навчальне видання

Серія «Альма-матер»

Заснована в 1999 році

БАЦЕВИЧ Флорій Сергійович

Основи

комунікативної лінгвістики

Підручник

Спільний проект із видавництвом «Академвидав»

Редактор Г. А. Теремко Технічний редактор Т. І. Семченко Коректор П. О. Мусієнко Комп’ютерна верстка С. Б. Терещука

Підписано до друку з оригінал-макета 18.02.2004.

Формат 84x108/32.

Папір офс. № 1. Гарнітура Шкільна.

Друк офсетний. Ум.-друк. арк. 18,06.

Ум. фарбовідб. 18,5. Обл.-вид. арк. 19,9.

Зам. 4-Г>9.

Видавничий центр «Академія»

04119, м. Київ-119, а/с 37.

Тел./факс: (044) 213-19-24; 456-84-63.

E-mail: academia-pc@svitonline.com Свідоцтво: серія ДК № 555 від 03. 08. 2001 р.

ВАТ «Білоцерківська книжкова фабрика»