Тема 2. Витоки українського народу

1. Первісна людина на території України і пам’ятки її культури в контексті суспільного поступу.

2. Виникнення перших державних обєднань на території України.

3. Проблема походження та розселення слов’ян.

4. Східні слов’яни у давнину. Антський союз.

5. Теорії походження українського народу.

Вивчаючи первіснообщинний період історії України, студентам слід пам’ятати, що розвиток людини на нашій території відбувався, очевидно, по таких же напрямках, як і в інших регіонах Землі.

На сьогодні не існує єдиної загальновизнаної періодизації первісного ладу. При його вивченні дослідники користуються різними типами періодизації, в основі яких лежать відмінні критерії. Найбільш поширеними є дві – суспільно-історична та археологічна. За першою з них критерієм поділу є суспільні відносини всередині людського колективу, тому визначають наступні періоди – первісне людське стадо, родова община та сусідська община. В основі археологічної періодизації лежить домінуюча роль того чи іншого матеріалу при виготовленні знарядь праці: каменю, міді, бронзи і заліза. Відповідно до цього археологи виділяють: 1) кам’яний вік, який в свою чергу поділяється на палеоліт (давньокамяний) вік, мезоліт або середній камяний вік та неоліт або новокамяний вік; 2) енеоліт або міднокамяний вік; 3) бронзовий вік; 4) ранній залізний вік. Археологічна періодизація найчастіше використовується у навчальній літературі.

Безперечно, що археологія не може дати абсолютно точного уявлення про стародавні часи. Нові дослідження, відкриття, часто сенсаційні, постійно змінюють і вдосконалюють картину життя народів в доісторичний період розвитку людської цивілізації. Так, ще зовсім недавно найдавнішою памяткою перебування людей на території сучасної України вважалися рештки стоянки, яка існувала приблизно 150 тисяч років тому поблизу села Лука-Врублевецька на середній течії Дністра (тепер Хмельницька обл.). Проте не так давно поблизу с.Корольово на Закарпатті були виявлені кремяні знаряддя, виготовлені рукою людини, які датуються значно давнішим часом - 1 млн. років тому. Це доводить те, що перші поселення людей на території нашої Батьківщини зявилися ще в ранньому палеоліті.

У середньому палеоліті в період порівняно мякого клімату людина розселилася майже по всій території сучасної України. Середньопалеолетичні стоянки неандертальських общин в Криму (Киїк-Коба), Подніпровї та ін. містять перше метальне знаряддя – дротик із кремяним гостроконечником, свідчать про складення поховальної обрядовості. У пізньому палеоліті (40-11 тис. років тому), коли на час останнього (валдайського) зледеніння сформувався сучасний тип людини – кроманьйонець, в Україні були вже такі розвинені поселення, як Мізін на р.Десні та Межиріч на р.Рось, де в обрядових ярангах і житлах знайдені перші в світі музичні інструменти (з кістки) більш як 20-тисячного віку, орнаментовані браслети з бивнів мамонта із зображенням календаря тощо.

Нові значні досягнення здобуло людство в перехідний період камяного віку, який зветься мезолітом (10-8 тис. років тому). Найважливішим досягненням було винайдення лука й стріли, що різко підвищило продуктивність полювання, дало змогу створювати запаси їжі. Змінюється і техніка виготовлення камяних знарядь. Широко розповсюджуються складні мініатюрні камяні вироби – мікроліти, з яких виготовляли наконечники стріл, а також леза-вкладиші, що вставлялися в оправи. Це зробило знаряддя більш спеціалізованим. Початком приручення тварин був зроблений і перший крок у напрямку до скотарства. В окремих регіонах поряд із собакою – першою домашньою твариною – були приучені свині, кози, вівці. Все це відомо з матеріалів, знайдених на мезолітичних стоянках, яких на Україні особливо багато. Найцікавіші з них – Журавська стоянка на Черніговщині, Кирилівська в Києві, Гребеники на Одещині та ін. На кінець мезоліту і початок неоліту припадає поява культових малюнків на стінах гротів знаменитої Камяної Могили біля Мелітополя.

Розквіт первіснообщинного ладу припав на епоху неоліту – нового камяного віку (8-6 тис. років тому). У неоліті порівняно високий рівень виготовлення знарядь праці і нагромаджений досвід дали змогу людині перейти від присвоєння дарів природи до продуктивного господарства – землеробства й скотарства. Виникнення продуктивного господарства вчені називають “неолітичною революцією”. Її дальший розвиток спирався на помітний прогрес в обробіткові каменю. У цей період людина опанувала всі можливі операції – різання, шліфування, свердління, заточування каміння. Крім того, на добу неоліту припадає поява принципово нових матеріалів. Зокрема, було освоєно виготовлення ліпної кераміки. Опалена глина – це перший штучний матеріал, створений людиною, який дав можливість готувати рідку їжу і зберігати припаси. По суті кераміка – головне досягнення матеріальної культури неоліту, але поряд з нею зявився ще один штучний матеріал – тканина, яка дала людям одяг не тільки із звіриних шкур.

У неоліті спостерігається дальший розвиток духовного світу людини, шириться мистецтво, але зникають реалістичні зображення звірів, мабуть, у зв’язку з втратою пріоритетного значення полювання. Натомість поширюється культ божеств плодючості в образі жінки. Цей культ характерний для землеробських племен не тільки України, але й Малої Азії, Месопотамії тощо. Певний ритуал спостерігається в похованнях – покійників часто скорчують, навіть звязують, посипають червоною охрою, що, мабуть символізувало трупоспалення. У похованнях знаходять їжу, знаряддя праці, зброю, прикраси, що свідчить про віру людей неоліту в те, що життя людини не припиняється зі смертю на землі. Також поховання епохи неоліту несуть у собі вже і ознаки виділення родоплемінної знаті.

Кінець неоліту позначений відкриттям міді – першого металу, який людина почала використовувати для виготовлення знарядь праці. Період розповсюдження мідних знарядь праці називається енеолітом або мідно-камяним віком (5-3 тис. до н.е.). У землеробстві починається використання рала й тяглової сили тварин. На кінець неоліту і енеоліту припадає існування першої протоцивілізації на терені України – трипільської культури.

Трипільці залишили дуже помітний слід в етнокультурному розвитку Європи. До цього часу триває дискусія між дослідниками, які хронологічні рамки цієї грандіозної культури, на які території поширювався її вплив, а головне – звідки прийшли трипільці і чи можна їх вважати попередниками сучасного українського населення. Щодо періодизації, то в історичній літературі зустрічаються такі варіанти – VІІ-ІІІ тис. до н.е.; VІ-І тис. до н.е.; V-ІV тис. до н.е.; ІV-ІІ тис. до н.е. та ін. щодо території розселення, то тут дослідники порівняно одностайні: на пізньому етапі свого розвитку трипільські племена займали величезні простори Східної Європи від Слобідської України до Словаччини і Румунії, від Чернігівщини і Полісся до Чорного моря і Балканського півострова.

Не до кінця зясованою залишається проблема походження трипільців. Останнім часом археологи схиляються до думки, що основу ранньотрипільської культури становили захожі з півдня землеробсько-скотарські племена культур балканського походження. Підтвердженням цієї гіпотези служить ряд особливостей матеріальної та духовної культури трипільців. Так, трипільські прямокутні глинобитні житла з деревяним каркасом стін і глиняною долівкою демонструють типовий приклад балканської домобудівної традиції, яка виникла у VІІ – VІ тис. до н.е. в Східній Греції. Українська хата-мазанка являє собою її пізньосередньовічний прояв. Численні глиняні статуетки жінок з поселень трипільців, як і їхній посуд, вказують на балканські корені культури. Про це ж свідчить і їхній східносередземноморський антропологічний тип.

Археологи пізнають трипільські поселення перш за все по досконалому, багато орнаментованому глиняному посуду. Вишуканий лінійний та спіральний орнамент червоного, коричневого, чорного та білого кольорів вкриває жовту поверхню столового посуду. Економічною основою цієї яскравої археологічної спільноти було вирощування пшениці та ячменю, а також розведення великої рогатої худоби, кіз, овець, свиней. Орне землеробство трипільців мало перелогову форму – з виснаженням землі трипільці переселялися все далі на схід.

Трипільське землеробське суспільство досягло високого рівня розвитку і стояло на порозі цивілізації. Цивілізацією називають такий рівень соціально-економічного розвитку суспільства, коли виникають міста і писемність. Величезні трипільські поселення Майданецьке, Тальянки, Доброводи та інші, які нараховують до 3 тис. жител і займають площу 200 – 400 га, по праву вважаються протомістами. Складна знакова система трипільських орнаментів та глиняні конічні фішки і кульки для лічби свідчать, що трипільці стояли на порозі запровадження письма. Отже, трипільські протоміста та протописемність дають підстави вважати Трипілля протоцивілізацією. Однак переступити поріг цивілізації трипільцям так і не вдалося через певні вади їхньої економіки та природні негаразди, які спіткали суспільство в ІV тис. до н.е. Проте, Трипілля має величезне значення в первісній історії України, яке полягає в тому, що саме з ним повязана остаточна перемога відтворюючої економіки на українських землях у ІV тис. до н.е.

На зміну енеолітичному вікові прийшов бронзовий (друга половини ІІІ – початок І тис. до н.е.). Вчені вважають, що в кінці бронзового віку в степах України жило іраномовне населення (зрубна культура), а в лісостепу – протословянське (тшинецько-комарівська культура).

Ознайомлення з другим питанням студенти можуть розпочати з вивчення особливостей розвитку людства в епоху бронзи й на початку залізного віку, коли на території України зародилися перші класові суспільства. Це, насамперед, пов’язано з появою в наших степах кіммерійців – першого народу, власна назва якого збереглася в писемних історичних джерелах (Геродот). Вони заснували першу державу на нашій території – Кіммерію. Кіммерійці займалися скотарством і землеробством, підтримували торговельні звязки з Кавказом і Середземноморям, мали укріпленні городища. Але з ХІІІ ст. до н.е. під натиском скіфів кіммерійські городища повсюдно зникають. З VІІ ст. до н.е. степову зону між Доном і Дунаєм опановують скіфи.

Прихід скіфів відбувся вже в епоху раннього заліза. Застосування залізних знарядь значно підвищило продуктивність праці в усіх галузях господарства, прискорило процес утворення своєрідної держави на чолі з царями. Перша держава склалася у скіфів біля VІ ст. до н.е. і відома під назвою царства Атея. Взагалі про скіфів ми знаємо значно більше, ніж про інші племена того періоду, завдяки їхньому контакту з греками. Греки вважали скіфів найрозумнішим народом у світі після себе, а їхнього філософа Анахарсіса – одним із найбільших мудреців сучасності. Очевидно тому Геродот присвятив скіфам стільки уваги. Він поділяв їх на скіфів-кочовіків, скіфів-орачів, скіфів-землеробів та царських скіфів, які займали панівне становище у суспільстві.

Грецькі колонії – своєрідні міста-держави – зявляються на узбережжі Криму та в гирлах Дніпра, Дністра і Бугу з VІІ ст. до н.е. Перша з них була збудована на острові Березань (Дніпро). Дещо пізніше виникають Ольвія, Херсонес, Пантікапей, Тіра, Фанагорія, Танаіс та ін. єдиним державним обєднанням грецьких міст-держав було Боспорське царство, яке утворилося в V ст. до н.е. і охоплювало Керченський і Таманський півострови та північне узбережжя Азовського моря до гирла Дону. Це були типові рабовласницькі держави, подібні до своєї метрополії, які багатіли на торгівлі хлібом, рабами, рибою і т.п. Названі товари греки часто одержували від скіфів в обмін на золоті вироби, предмети розкоші, вино тощо. В цілому слід зазначити, що спілкуючись із скіфами та словянами, греки сприяють піднесенню культури останніх.

В античних грецьких містах знайдені руїни театрів, бібліотек, лаковий посуд, фрески, мозаїки (склеп Деметри у Керчі), скульптури (Артеміда Ольвійська) та інші свідчення високої культури. У І ст. н.е. ці міста-держави потрапляють у залежність від Римської імперії, а в ІV ст. перестають існувати внаслідок занепаду рабовласницької системи й ударів сусідніх племен.

Пануванню скіфів у Північному Причорноморї також приходить кінець. Їх у ІІІ ст. до н.е. витіснили сарматські племена кочовиків. Мала Скіфія (Таврика) залишилася лише в степовому Криму. Сарматська держава, як і Скіфія, мала рабовласницький характер. У ІІІ ст. вона впала під ударами готів і гуннів, а її населення асимілювалося іншими народами, зокрема, словянами. Студенти мають усвідомити, що скіфи й сармати справили значний вплив на побут, мову й культуру місцевого населення, а також сусідніх словянських племен, на економіку й життя міст Північного Причорноморя.

Взагалі, коли мова йде про скіфів, сарматів, то необхідно памятати, що під цим поняттям греки розуміли не тільки власне скіфські чи сарматські племена, а також включали в цю загальну назву і їхніх сусідів, у тому числі й прасловянське населення України. У цьому звязку особливої актуальності набуває питання про походження та розселення стародавніх словян взагалі, та українського народу зокрема.

Проблема етногенезу словянства до цього часу залишається дискусійною, тому викладені тут погляди вчених значною мірою є гіпотетичними. Найбільш поширеною на даний час є думка про те, що формування словян як окремої етнічної спільноти та їх культури пройшло в кілька етапів.

Перший етап умовно можна назвати передсловянським. Він охоплює в основному другу половину ІІ і І тис. до н.е. Тоді в Центральній і Східній Європі сформувалось декілька споріднених археологічних культур, в яких існував ряд елементів, що пізніше стали характериними для культури словян. Першою з цих культур треба назвати тшинецько-комарівську етнічну спільність, яка на думку багатьох дослідників була праславянською – попередницею східних і західних словян.

З І тис. до н.е. посилюється різниця між західною і східною половинами прасловянського світу – захід втягується у звяки із кельтським світом (лужицька культура), а схід продовжує тяжіти до кіммерійсько-скіфського та фракійського світу (чорноліська культура). Чорноліська культура склалася в східній частині на початку залізного віку і межувала з кіммерійцями, а потім з кочовими скіфами, саме її вважають давньословянською. В VІ – ІV ст. до н.е. за даними Геродота в східній частині досить високого рівня розвитку досягають скіфи-землероби, які експортують хліб з Середнього Подніпровя через Ольвію у країни Середземноморя. Поєднання археологічних і лінгвістичних даних, на думку деяких вчених, зокрема Б.Рибакова та О.Знойка, дає підстави віднести геродотівських скіфів-землеробів до прасловян.

Наступний етап формування східного словянства – давньословянський. Він повязаний з тим, що в останні століття І тис. до н.е. і в перші століття нашої ери ми вже бачимо виразні археологічні культури давніх словян, в тому числі й предків українського народу. Біля ІІ ст. до н.е. під тиском сарматів відбувся частковий відхід лісостепового населення з півдня на північ і колонізація ним лісової зони в межиріччях Десни, Сейму і Сожу. Це привело до виникнення в ІІІ ст. до н.е. так званої зарубинецької культури, яку історики і лінгвісти визнають за безперечно словянську.

Зарубинецька культура швидко перетворюється в своїй південній частині у незрівнянно вищу черняхівську культуру ІІ – V ст. у цей час дуже пожвавлюються торговельні звязки українських земель з Римом, про що свідчить величезна кількість скарбів римських срібних монет, заритих (очевидно під час нашестя готів) по всій території черняхівської культури. Своє існування черняхівська культура припинила, мабуть, внаслідок вторгнення гуннів, однак мала на них досить сильний вплив.

Зрозуміло, що концепції археологів щодо ранніх етапів історії наших предків залишаються значною мірою гіпотетичними. Ступінь вірогідності даних про словян-протоукраїнців підвищується в міру наближення до того історичного періоду, коли зявляються перші писемні згадки про них. Такі найстаріші (після опису Геродотом скіфів-землеробів) свідчення містять твори римських авторів кінця І ст. Плінія Старшого в Тацита, які знали словян під назвою венедів. Більш конкретні відомості про словян подає готський історик Йордан, який вперше зробив спробу уточнити місце розселення різних частин словянства. У цей період відомості про словян залишає і візантійський історик Прокопій Кесарійський. Названі автори ділили венетів ділили на дві частини: західну – склавени і східну – анти.

Взагалі візантійські та інші автори VІ – VІІ ст. розповідають багато цікавого про соціальний лад, побут, військову майстерність стародавніх словян. Проте ці відомості мають переважно уривчастий характер. Тому більш повна картина стародавнього словянського суспільства вимальовується завдяки чисельним археологічним даним, які зібрали українські та інші вчені.

Головним заняттям антів було землеробство, розвиток якого сягнув досить високого рівня. цьому сприяло повсюдне поширення залізного рала, а пізніше – плуга, здатного перевертати верхній шар землі. Поряд із рільництвом у антів розвивалося городництво, тваринництво, мисливство, рибальство, збиральництво і бортництво, які давали все необхідне самим виробникам і водночас становили важливий засіб розвитку зовнішньої торгівлі (вивозились не тільки хліб, але й хутра, мед, віск тощо). Значного поширення набули ремесла – залізообробне, ювелірне, косторізне, гончарне та ін. письмові джерела свідчать про існування у антів і рабовласництва.

Анти заснували перше словянське державницьке обєднання Антський союз (ІV – VІІ ст.). Варто зазначити, що оцінки істориків політичного обєднання антів досить суперечливі. Деякі з них вважали його племінним союзом, деякі – короткочасним військовим обєднанням, що створювалося для боротьби з ворогом (готами, аварами й ін.), але цьому висновку суперечать слова Йордана, котрий писав, що анти мають спадкову царську владу. З огляду на це частина істориків вважає, що політична організація антів нагадувала структуру державних обєднань Західної Європи (Карла Великого, бургундів, вандалів, готів) і була так само нетривкою. У 602 р. Антська держава впала під тиском кочових племен – аварів. Після цього імя антів зникає зі сторінок історичних документів, але незабаром на зміну їм приходить поляно-руський політичний союз з центром у Середньому Подніпровї, якому судилося знову стати колискою нового етапу розвитку населення України.

Дехто з істориків вважає антів прямими предками українців. Взагалі, зараз в українській історичній науці склалося чотири головні концепції етногенезу українців: трипільсько-арійська, ранньословянська, київоруська, пізньосередньовічна. Перша і остання є найбільш сумнівними з наукової точки зору.

У цілому ж сукупність історичних, археологічних, лінгвістичних та антропологічних джерел дозволяє стверджувати, що українці належать до індоєвропейської сімї народів і є автохтонами на своїй території. На всіх етапах формування протоукраїннців колискою цього складного і неоднозначного процесу виступало Подніпровя, повязане з цивілізацією Середземноморя. Саме на цих землях в середині І тис. н.е. і почалося оформлення державності Київської Русі.