1.3. Ідеї Мартіна Хайдеггера

Запитання «Чому є щось, а не ніщо?» стає одним із основних предметів міркувань Хайдеггера. Тому вже у своїй найвідомішій книжці він фактично пориває з феноменологією й переходить до самостійного осмислення проблем сущого, до самобутнього діалогу з буттям. Це особливо виразно простежується у працях 30-х років. Пошук можливості здійснити прорив до буття, бути насправді, у своїй істинності, приводить Хайдеггера до концепції істини як «неприхованості», або, у давньогрецькому написанні, «алетейї». Витоки світоглядної кризи європейської цивілізації філософ вбачає в ототожненні буття й мислення та створенні особливої інтелектуальної реальності, що затемняє ясність буття. Мислитель жорстко критикує Парменіда й подальшу традицію за тезу: «Мислити і бути — одне й те саме». «Атомна бомба вперше вибухнула в текстах Парменіда», — напише він в одній із праць. Тому заклик філософа «Назад до досократиків!» у контексті цих висловлювань логічний і виправданий.

Таким чином, Хайдеггер здійснює знаменитий поворот (Kehre) на шляху своєї думки. «Філософія є ностальгія, прагнення скрізь бути вдома», — цитує він у цей час романтика Новаліса. Думка Хайдеггера натхненно й пристрасно шукає шлях до цієї домівки, силкуючись подолати «порожнечу бездомності», і, знайдений, цей шлях виводить філософа до мови. Показова у цьому зв’язку назва його відомої збірки Holzwege («Лісові стежини»). У своїх думах ми ніби блукаємо по мові стежинами думки в пошуках просвітку, ясності й істинності. Як зауважив Е.Юнгер: «Батьківщиною Хайдеггера була Німеччина з її мовою. Його батьківщиною був ліс. Там він був у себе вдома — на його стежинах і просіках. Його братом було дерево. Він схоплює слово там, де воно ще свіже, де в цілковитій своїй зародковій силі воно ще занурене в мовчання, і пророщує його з лісового гумусу».

«Мова — дім буття», — проголошує Хайдеггер згодом, у 1940-ві, й називає художників і поетів «пастухами буття». Мислитель вважає, що істина може здійснитися лише поетично, унікально відкриваючись нам і тим самим відкриваючи таємні глибини мови. Тому головними співрозмовниками, «попутниками» пізнього Хайдеггера стають поети Гельдерлін, Рільке, Тракль. Бачення філософом високої онтологічної місії мистецтва відбилося у блискучому описі давньогрецького храму, зробленому ним у праці «Джерело художнього твору»: «Витвір зодчества, грецький храм, нічого не відображає. Він просто стоїть у долині, поритій ярами й ущелинами. Він вміщує в собі образ бога і, замикаючи його у своїй зачиненості, допускає, щоб обличчя бога через відкриту колонаду виступало у священну округу храму. З допомогою храму бог перебуває у храмі. Творіння храму складає й збирає навколо себе єдність шляхів та зв’язків, на яких і в яких народження і смерть, прокляття і благословення, перемога й поразка, стійкість і падіння створюють образ долі для людського племені».

В есе «Дзеркало і маска» Хорхе-Луїса Борхеса є цікавий епізод: один скандинавський король виграє головну битву свого життя й розуміє, що ця перемога — ніщо, коли її не буде гідно втілено у слові. Гадаю, попри драматичні життєві колізії (так, більшість колег украй негативно сприйняли його нетривале перебування на посаді ректора університету у фашистській Німеччині, і цей епізод, безумовно, затьмарює біографію мислителя), філософ Мартін Хайдеггер впорався з головним завданням свого життя — він не лише виграв свою головну битву, «битву за буття», а й натхненно закарбував цю перемогу у слові[13;210].