3.2. Сучасне суспільство і точка біфуркації.

Аналіз тенденцій в еволюційному розвитку світу дає підстави для ствердження, що у взаємовідносинах людини і природи постала надзвичайно глибока системна криза. Зумовлена вона неспроможністю сучасного людства внаслідок перенаселення планети й досягнення критичного рівня деградації навколишнього середовища надалі забезпечувати себе засобами існування (передусім їжею, одягом, житлом та енергосировинними ресурсами). З огляду на об’єктивно назрілу проблему виживання «золотого мільярда» у світі швидше свідомо, ніж несвідомо, відбувається об’єднання так званих розвинених країн. Ще за часів СРСР публіцист і юрист міжнародник А.К.Цикунов доречно зауважував, що розвинені країни намагатимуться зберегти високий рівень споживання. З цією метою вони вдаватимуться до будь-яких заходів, аж до військового втручання, аби решту світу втримувати в нерозвиненому стані для використання його як сировинного придатку та місця скидання шкідливих відходів. [20,ст.75]

Сьогодні визначились і країни, що входять до фонду «золотого мільярда». Це країни Північної Америки, Японії та Євросоюзу. Вони вже сьогодні володіють і керують світом, їм належать транснаціональні компанії та доступні всі види найстрашнішої зброї, технології генної модифікації продуктів. На виживання «золотого мільярда» зорієнтовано створення блоку країн G-7 («велика сімка»). Першість і пріоритет у цій «сімці» належить наймогутнішій військовій країні –США. Військовий потенціал цієї держави більший, ніж решти країн світу разом з Росією. Про допомогу слабким країнам тут не йдеться. Яскравим прикладом «уболівання» розвинених країн за стан справ у країнах, що розвиваються, є різке зменшення за три роки теперішньої світової кризи інвестицій на підтримку відсталих країн. За даними ООН у 17 країн Латинської Америки у 2007 р. було інвестовано 184 млрд дол. Наступного року ця сума зменшилася до 89 млрд дол., а в 2009 р. не перевищила 44 млрд дол. Наслідком подібної політики розвинених країн є зростання за період кризи кількості голодуючих у світі на 9%; сьогодні їхня кількість становить понад 1 млрд. А втім, злиденність є набагато більшою. Сьогодні інтелектуали світу з упевненістю констатують, що час безконтрольного і безглуздого панування людини в природі минув безповоротно. Однак через утілення силового потенціалу окремі країни, принаймні «великої сімки», ще років з двадцять інерційно розвиватимуться за парадигмою безмежного економічного зростання, але решта країн і народів щораз більше прирікатимуться на деградацію і вимирання. Сучасна системна криза вкотре засвідчила, що світ наближаєтья до так званої точки біфуркації (роздвоєння), тобто стану нестійкої рівноваги, що є загрозою існуванню людства. Відомі вчені з різних країн – Лестер Браун, Деніз Медоуз, Еріх фон Вайцзеккер, Моріс Стронг, Микита Мойсєєв і багато інших – дійшли однозначного висновку: якщо негайно не вжити рішучих заходів, то до 2020–2030 рр. біосфера разом з людством опинеться у квазістабільній фазі еволюції, до умов якої людський організм і все суспільство не здатні адаптуватися. Водночас наголошується, що передбіфуркаційний період небезпечний тим, що найменший поштовх здатен спровокувати лавиноподібний розвиток негативних процесів. З огляду на сучасні тенденції розвитку людської цивілізації неважко зрозуміти, наскільки гострим і актуальним для України є розв’язання проблеми виживання та самозбереження суспільства в зв’язку з реальною загрозою наближення до точки біфуркації. [21,ст.432]

Ідеться про те, що:

1) або в умовах поглиблення системної кризи український народ буде приреченим на деградацію і вимирання, а Україна зникне як реальне державне утворення;

2) або народ завдяки накопиченим знанням і досвіду знайде в собі джерела життєдайної сили, розуму і мудрості та перейде на новий активний етап еволюційного розвитку.

Другий шлях є обнадійливішим і перспективнішим, але без проведення глибоких реформ організаційного, гуманітарного і соціально-економічного спрямування це питання не вирішити.

Світова громадськість уже сьогодні намагається вживати активних заходів з розв’язання проблеми в зв’язку з наступом передбіфуркаційного періоду на планеті. Для України – це поки що «terra incognita», що може призвести у найближчому майбутньому до серйозних негативних наслідків. [22,ст.73]

Із неупередженого аналізу тенденцій і загроз переходу еволюційного розвитку світу до точки біфуркації випливає, що кризовий стан України – це закономірний результат хаотичної, інколи примітивної за масштабом мислення корисливої діяльності високопоставлених чиновників. Починаючи від дня незалежного державотворення, тут послідовно і безжалісно знищувалося дощенту все, що було створено тривалою працею громадян.

Спочатку Україна добровільно і, як свідчать фахівці, без нагальної потреби, позбулася потужного ядерного статусу, за яким вона сьогодні могла б бути третьою в світі ядерною державою. Але замість мільярдних відшкодувань з боку ядерних держав, передусім від США і Росії, Україна фактично отримала мізерну компенсацію від США розміром 270 млн дол. Та й на що можна було розраховувати, адже сподівалися на обіцяні гарантії безпеки Української держави, які базувалися лише на так званому меморандумі, підписаному США, Росією і Великобританією.

Наступного нищівного удару соціально-економічному розвиткові України було завдано злочинною ваучерною приватизацією об’єктів державної власності, які було віддано «своїм» людям за безцінь у приватне використання. Це була державна афера найвищого ґатунку. То й вартість державного майна склала всього-навсього 500 млн грн. (кожний громадянин отримав 50-гривневий ваучер). Зате новоспечені доморощені нувориші миттєво збагатилися, а Україна набула статусу олігархічно-кланової, кримінальної та вкрай корумпованої. Народ утратив те, що йому належало по праву, а дехто з так званої політичної еліти навіть отримав високі державні посади і нагороди.

Системно і доволі швидко було зруйновано потужне сільськогосподарське виробництво, зокрема підприємства, тваринницькі комплекси, ферми тощо. Щороку поголів’я свиней, великої рогатої худоби, овець зменшувалося приблизно на 1 млн кожного виду. Фактично уже до 2000 р. «успішно» упоралися з руйнацією державного аграрного сектора. Без державної підтримки українське село було кинуто напризволяще і потрапило в умови жорстокого самовиживання. Ідея дрібного фермерства також виявилася не ефективною. Як наслідок, 6 млн га родючої орної землі сьогодні заросло бур’янами і чагарниками, і щороку такі площі зростають на 45–50 тис. га, а урожайність на оброблюваних площах через невпровадження нових технологій вдвічі-тричі є меншою, ніж у європейських країнах чи США.

Україна як виробник продуктів харчування втратила економічний потенціал глобального значення. Зауважимо, що зараз у світі виробництво зерна складає близько 1,5 млрд т. За даними ООН, у наступні 20–30 років додаткова потреба в зерні може зрости до 1 млрд т.

Замість того, щоб бути однією з найрозвиненіших країн з виробництва аграрної продукції і повністю забезпечити сільгосппродуктами населення не лише своєї держави, а й понад 200–250 млн жителів інших країн, Україна змушена купувати такі очевидні і природні для української землі продукти як цукор, м’ясо і сало, фрукти і картопля, часник і цибуля тощо. А ще додалися вимоги ВТО (Всесвітньої організації торгівлі) щодо імпорту й експорту сільгосппродукції, виконання яких повністю добиває українського селянина-виробника. Не обурився український народ і акцією із знецінення, а фактично викрадання, вкладень громадян в Ощадбанку, що призвело до зубожіння багатьох людей.

Через державну безгосподарність у вкрай скрутне становище потрапили освітня і наукова галузі – ці найважливіші рушії прогресу, що мали б формувати нові знання та високі моральні і духовні цінності української нації.

Втрати інтелектуального потенціалу держави важко виміряти в грошових одиницях, проте саме вони створили сприятливі передумови для подальшого занепаду держави та позбавили Україну реальної можливості інноваційного її розвитку.

Потреба в інтелекті завжди була нагальною для суспільства. Але наші можновладці лише на словах час від часу проголошують, що без цієї складової державотворення, без належного рівня освіти і науки суспільство приречене на безперспективність. В Україні, незважаючи на потребу, не було реального запиту на розум, професіоналізм, нове масштабне мислення. Як наслідок, тисячі вчених і висококваліфікованих фахівців змушені були покинути країну.

Українські політичні еліти, стосовно яких термін «еліта» є недоречним, долучали до державницьких справ лише тих, хто, нехтуючи об’єктивністю і вимогами моралі, забезпечували корпоративні чи особисті зазвичай корисливі інтереси. За роки незалежності сформувалася каста придворних інтелектуалів. А наукова галузь істотно деградувала та перетворилася в джерело корупції. Через корупційні впливи без потреби на те поза Національною академією наук України було створено низку таких само, як і національна, державних, але «самоврядних» академій наук (тобто нікому не підзвітних, однак з фінансуванням з державного бюджету). Така «реформа» науки призвела лише до розпорошення коштів, істотного зниження рівня ефективності наукових досліджень і, що найважливіше, – відбулося наукове роззброєння освітньої системи з відповідними вкрай негативними наслідками.

Системна криза в Україні – це безлад, постійна невизначеність, стихійний підхід до розв’язання проблем у соціальній, економічній сферах. А як могло бути по-іншому, якщо в Україні за всю історію незалежності жодного разу не було створено науково обгрунтованої, схваленої суспільством програми як довгострокової стратегії розвитку. Усі розвинені держави світу мають такі стратегії. Є затверджена стратегія і в Росії. Створення державних стратегій є надзвичайно відповідальним завданням. Наприклад, у США стратегічний план розвитку цілеспрямовано готувався понад два роки із залученням кращих інтелектуалів, висококваліфікованих фахівців і експертів. Законодавчо затверджена довгострокова стратегічна програма дій дала б Україні змогу системно виробляти пропозиції, нові підходи, способи, методи досягнення стратегічних цілей.

На жаль, майже два десятиліття Україна керується спішно підготовленими програмами передвиборчого змісту, створюваними групами найманих політтехнологів. Їхні програми є набором гасел, які б сподобалися довірливому народу під час виборчої кампанії. Свою чинність ці програми втрачають після завершення виборів. Для виборчої кампанії президента Української держави у 2010 р. палітра обіцяльних і безвідповідальних програм є традиційною. Один претендент чомусь вирішив і проголошує, що лише він може бути президентом держави. Другий гарантує, що за 10 років кількість населення в Україні досягне 50 млн, що ні фізично, ні біологічно не можна здійснити.

Сьогодні країна перебуває у тому стані, коли і без того, переповнені дитячі притулки, інтернати, має місце багатотисячне дитяче бомжування. Уже сьогодні великий загал випускників училищ і ВНЗ не працевлаштований і викинутий на вулицю, поповнює лави безробітних, злочинних угруповань, потрапляє в сексуальне рабство й т.ін. Можна припустити, що поставлене демографічне завдання планується вирішити, запросивши до проживання і праці в Україні китайців, в’єтнамців, лівійців тощо. Але тоді треба забути про українців і їхню державу. Політтехнологи цього претендента не усвідомили, що актуальнішою і нагальнішою є проблема повернення в Україну 5–7 млн наших громадян, які через руйнації в усіх сферах держави розбрелися по всьому світу в пошуках заробітків, почасти принизливих. [23,ст.86]

Інший претендент обіцяє терміново створити в країні економічне диво, покладаючись не на українські реалії, а лише на те, що вже зробив для себе.

І так далі за списком… Усі патологічно прагнуть обійняти посаду президента країни, не усвідомлюючи, що переважна більшість їх не готові й не здатні керувати такою державою, як Україна.

За 18 років незалежності народ мав би усвідомити, що той хто керувався у своєму житті лише ідеєю безмежного збагачення, тобто вже не в міру багатий, до влади хоче дістатися лише для того, щоб збільшити свої статки. Найкраще для України за такої ситуації, аби претенденти на пост президента реалізовували ідеї свого збагачення лише після реального зростання добробуту власного народу.

У зазначеному стані може бути лише два варіанти світового розвитку (М.І.Дробноход, В.К.Луцюк):

1) або інволюція, тобто поглиблення глобальної системної кризи і незворотність процесу деградації людства та його загибелі. Нострадамус передбачив кінець Світу в 3797 р., але вчені обґрунтовано прогнозують його вже в першій половині ХХІ ст.;

2) або ноосферна революція на основі накопичених людством знань і перехід (стрибок) на якісно новий еволюційний рівень через усвідомлення необхідності докорінних змін у взаємовідносинах людини і навколишнього середовища як єдиної еволюційної можливості самозбереження.

Ще в 1925 році В.І.Вернадський у праці «Автотрофність людства» обґрунтував, що для розв’язання зазначеної проблеми «…необхідно підійти до основ людської могутності – необхідно змінити форму харчування та джерела енергії, що використовує людина». У цьому контексті вчений передбачив потребу і неминучість відкриття феномена автотрофного харчування. «Чи буде воно добродійним, чи принесе нові страждання людству? Ми цього не знаємо, – зазначає мислитель, – але перебіг подій, майбутнє може бути визначено великою мірою нашою волею і нашим Розумом. Необхідно вже зараз готуватися до цього відкриття, неминучість якого очевидна».

Перехід до автотрофності, яка ґрунтується на використанні їжі, синтезованої без посередництва організмів, відкриває можливість переходу до забезпечення самозбереження людства на основі концепції активної еволюції. Це можливо лише через свідоме активне відтворення (завдяки накопиченим людством знанням) принципово нової для людини, але природно генетичної на природному рівні, надпотужної харчової ніші. Якісна зміна енергоречовинного обміну людини як саморегулювальної та самовідновлюваної біосистеми закономірно і неминуче матиме і відповідні еволюційні наслідки – вдосконалення духовної і моральної сутності людини, її гармонійної взаємодії з навколишнім середовищем і, як наслідок, зменшення на кілька порядків антропогенного тиску.

Значно збільшиться рівень якості Розуму людини і його використання у процесах життєзабезпечення та самозбереження. Наразі досконалість людини в еволюційному розвитку сягне рівня, необхідного і достатнього для переходу на вищий об’єктивно ноосферний етап у геокосмічній еволюції живої речовини.

Набагато зросте тривалість життя, оскільки автотрофна їжа не містить в своєму складі речовин, невластивих метаболізму, а це відчутно зменшить швидкість наростання ентропії (старіння) організму. До того ж така їжа кількісно і якісно збалансована зі складом ДНК людини. Автотрофне харчування як природно-генетичне стане надійним засобом лікування важких хвороб, бо таким чином буде усунено причину їх виникнення.

Уперше людина матиме змогу активно омолоджувати організм завдяки повній узгодженості дій саморегулювальної та самовідновлювальної його функцій в умовах природно-генетичної відповідності енергоречовинного обміну.

Відтак буде розв’язана проблема голоду й усунена загроза загальнолюдському існуванню.

У руслі зазначених тенденцій еволюційного розвитку світу та висновків, які випливають із цих тенденцій, самозбереження і виживання людства можливе лише за умови вдосконалення людини у її світоглядних цінностях, серед яких –висока духовність, мораль, добро і справедливість, любов до рідної землі. Іншого не дано.

Щоб не стати жертвою у цьому вкрай суперечливому світі, потрібно подбати про порятунок, який полягає передусім у збереженні національної гідності як головної умови захисту людської популяції від руйнівного впливу глобалізації та хижого устремління «золотого мільярда». Протистояти навалі глобалізованого нищення людства зможуть лише ті етноси, нації і держави, що здатні об’єднати свої зусилля заради шляхетної мети виживання.

Треба також зауважити, що ніякі ООН не здатні запобігти загрозі глобальної біосферної катастрофи, а мудрецями і пророками є видатні вчені, а не політичні діячі, котрі мають дослухатися до голосу розуму і вжити заходів для дій відповідно до рекомендацій науки. [24,ст.46]

За існуючого стану держави і всього суспільства про реальність вступу України до ЄС можуть говорити лише ті, хто дивиться по ночах «сни Віри Павлівни», або ті, хто у передвиборчих змаганнях наговорює виборцям, точніше електорату, сім мішків гречаної вовни. Хіба не зрозуміло, що розвинені держави, переймаючись своїми інтересами, не візьмуть на свої плечі країну з перманентною політичною нестабільністю, неймовірною корупцією та найнижчими економічними показниками.

Проте для країн Заходу наша країна є надзвичайно привабливою і потрібною як територія з сприятливим географічним положенням у центрі Європи, джерело багатих природних ресурсів та людського потенціалу. А тому, аби використовувати потенціал нашої держави, вони постійно триматимуть Україну в залежності, надаючи чергові кредитні транші, обіцяючи вступ до Євросоюзу в майбутньому, або залучення до асоційованого членства, створення зони вільної торгівлі, запрошення до участі в самітах «Україна – ЄС» чи «Україна – НАТО» й т.ін.Найголовнішою проблемою для українського суспільства є проблема національної єдності. Побутує хибна думка, навіть і серед тих, хто себе начебто ідентифікує з національною демократією, що ідея єднання української нації має реалізовуватися через першочергове вирішення економічних питань, економічне зростання, добробут тощо. Безумовно, для життя народу і розвитку держави економічна складова є надзвичайно важливою, але чи можна в деморалізованому та вкрай роздертому матеріальною нерівністю суспільстві творити національну єдність на тому, що роз’єднує людей у їхній біологічній еволюції, в конкурентній, часто нерівній боротьбі за виживання. Єдність у суспільстві не може також ґрунтуватися на релігійному ґрунті та політичних уподобаннях, вони у кожного свої. Наразі єдність нації, котра має на меті посісти гідне місце серед інших націй світу, може відбутися лише на засаді однакових і зрозумілих для всіх високих морально-світоглядних цінностей, справедливості і непідробного патріотизму. І тоді нація (без будь-яких прибамбасів, на зразок – «політична», «модерна», «азійсько-європейська»), постає як сукупність етносів, що проживають у країні, об'єднуються спільними юридичними нормами, правами й обов'язками (до яких належить і володіння державною мовою), мають духовну потребу разом жити і рухатися до визначеної мети, поклавши в основу цінності культури титульного, корінного для цієї землі етносу – українського. З цього приводу Ю.Русов зауважував: «...механічне об'єднання різнорідних елементів, не об'єднаних у гармонійне ціле одним духом, однією ідеєю, дає не життєздатний організм, а нежиттєздатну потвору». Як бачимо, забезпечити собі омріяне майбутнє нині може лише сильна духом нація, що здатна протистояти навалі внутрішніх проблем та руйнівних глобалізаційних процесів, тим самим демонструючи національну гідність тих, хто ідентифікує себе з цією нацією. До речі, Фрідріх Шіллер національну гідність визнавав «найвищим ступенем моральної зрілості людини та найвищим виміром людської краси». У відсутності національної гідності він убачав головну причину кризи цивілізації, яка спричиняє розлад людської природи і довкілля, занепад роду і його звичаїв. Національне у державотворенні має глибоке сакральне коріння архетипу українця – національні звичаї, традиції, символи, обрядовість, рідна мова, приписи і норми поведінки. Це енергетичні обереги нашої душі й тіла. Руйнуючи їх, ми відкриваємо нашу ауру хаосу і дияволу, а відтак стаємо беззахисними, втрачаємо все те, що визначено Божою благодаттю. Важко, а то й неможливо, очікувати допомоги від Господа, коли через зруйновані національні обереги, душами оволодіває нечиста сила. Сьогодні тільки через розумову деградацію можна не знати чи не розуміти, що основою кожної нації, кожної національної ідеї – чи то китайської, чи французької, чи німецької (не має значення) є природовідповідна культура корінної національності. На яку культуру має опертися українська ідея, українська нація – запитання риторичне. Це таке ж риторичне запитання, як і те, чи може Україна бути повноцінним державним утворенням, якщо в її столиці (йдеться не про Донбас чи Крим) менше 20% населення послуговуються державною мовою. Українське суспільство, аби зберегти свою державність і досягти бажаної якості життя, врешті-решт маємо усвідомити, що національне – це не чийсь винахід, ідея, а невідворотна необхідність природовідповідної еволюції етносів, продиктована законом єдності етносу і природного середовища як фундаментальної властивості біосфери.Розуміння цієї істини – шлях до створення сильної держави, консолідованої української нації і прогресу; нехтування цієї істини – шлях до хаотичного борсання в океані вічних проблем та занепаду. Особливо важливого значення набуває «національне» у контексті майбутньої життєдайної світобудови, у якій збереження країн і народів залежить від їхньої самодостатності, а не від охоплення глобалізацією.Лише українські невігласи, не усвідомлюючи свого інтелектуального примітивізму, безсоромно ганьблять національне та націоналізм – цю життєдайну ідеологію виживання і розвитку. Манкуртизм людей в українській владі є найголовнішою причиною нашого знегіддя, якого багата і щедра Україна не може ніяк перебороти. Без зміни нашого ставлення до «національного» Україні загрожує не лише втрата соборності, державності, а й зникнення українців як етносу, а відтак і руйнація благодатної української землі. Якщо старше покоління не може нічого путнього вдіяти, логічно покладатися на нове покоління, що виростає начебто в умовах пріоритетності захисту прав і свобод людини, інтелектуального прогресу. Проте, на жаль, реалії тут не є доволі обнадійливими. Як наслідок, в Україні множиться зденаціоналізоване плем’я і все менше планується українська буттєвість. Маємо тисячі безпритульних і дітей-сиріт, зростання дитячої злочинності, наркоманію, алкоголізм, раннє тютюнокуріння, безграмотність, жорстокість дітей і молоді, неприйняття українцями рідної української мови, цінностей національної культури. Все більше у молоді бракує елементарної культури. Суспільство інтенсивно асоціалізується. Сьогодні Україна за чисельністю самовбивць, наркоманів, кількістю проданих у сексуальне рабство, ВІЛ-інфікованих, хворих на туберкульоз тощо лідирує в Європі. За рівнем підліткового алкоголізму Україна посідає перше місце в світі. За даними ВОЗ, 29% підлітків шкільного віку в Україні щоденно вживають алкоголь, 50–60% – періодично. Друге місце у світовому рейтингу займає Україна за дитячим тютюнокурінням. Першість тут належить Росії. Щороку в Україні вдвічі зростає кількість підлітків, що пробують наркотики та набувають досвіду статевих стосунків, що завдає надзвичайно великої шкоди їхньому здоровю. Як наслідок, серед випускників шкіл лише 6–10 % є здоровими, 50–53 % мають морфо-функціональні відхилення, 37–45 % – хронічні захворювання. У 28 % школярів фіксують граничну психічну патологію. Провідне місце в Європі посідає Україна й у виготовленні порнографічної продукції та темпах поширення СНІДу і педофілії.І коли сьогодні політичні лідери заявляють, що нинішнє молоде покоління складає достойну заміну в суспільстві, то це виглядає як популізм і лицемірство або повне нерозуміння реального стану молодіжного середовища.Тут ідеться не про відсутність серед української молоді достойних, перспективних і талановитих патріотів. Вони є і їх багато. Але нинішня молодь на загал у громадсько-політичному сенсі є пасивною, без чіткої мети та освітньо-виховного ідеалу, байдужа до проблем державотворення, долучається лише до платних акцій будь-якого політичного спрямування.Стан молодіжного середовища є таким, яким його «виховало» наше ліберальне суспільство. Через нескінчену руйнівну боротьбу політиків за владу молодь опинилася на узбіччі суспільних процесів. Про них високопосадовці згадують лише під акомпанемент виборчих кампаній. А до владних структур молодь, почасти сіра й невиразна, потрапляє лише через блат, сімейно-родинні та неформальні побутові зв’язки тощо.У контексті сучасного стану молодіжного середовища особливе занепокоєння викликає відсутність принципової і послідовної політики держави щодо національного виховання, яке має формувати не лише національну гідність і патріотизм людини, а й високі моральні й духовні якості. Сьогодні у владі немає жодної політичної сили, яка б послідовно і системно обстоювала й опиралася на національну ідеологію. Проте не бракує антинаціональних і антидержавницьких сил. Неприпустимо, щоб в Україні було так багато манкуртів, у яких одне слово «національний» викликає істерію. На жаль, це не лише п’ята колона з «Руського блоку» чи «Кримських козаків», а й доморощені малороси «колесніченки», «ковтуненки», «грачі», «симоненки», «вітренки» тощо. Вони проводять фактично антиукраїнську, антидержавну розкольницьку політику, що підпадає під відповідні статті Кримінального кодексу України. Величезної шкоди національному вихованню та державотворенню завдає нахабна антиукраїнська політика Росії з її претензіями на державність російської мови в Україні, провокаціями, спрямованими на порушення територіальної цілісності держави, постійними образами й приниженнями українського народу. Причому до цього причетні не лише політичний клоун В. Жириновський чи закляті українофоби К. Затулін, Ю. Лужков та О. Дугін і їм подібні, а й представники найвищих ешелонів російської влади. Саме вони оприлюднили заяви на кшталт того, що Україна – це не держава, що Росія здійснить все, аж до військового втручання, аби Україна не стала членом НАТО. Викликає занепокоєння проголошена нова військова доктрина Росії, згідно з якою вона може здійснювати превентивні ядерні удари не лише по країнах з ядерною зброєю, а й по без’ядерних. А чи може бути ефективним національне виховання в державі Україна, де панує добре захищений російськомовний інформаційний простір: телебачення, радіо, преса? Саме ці інформаційні засоби в умовах так званої ліберальної демократії всупереч потребам українського національного єднання є провідником цілеспрямованого внутрішнього протистояння і розбрату, приниження і нищення цінностей національної культури, манкуртизації і деморалізації суспільства, руйнації його духовності.Типовим прикладом такої підступної антиукраїнської діяльності є політичні телевізійні ток-шоу з російськомовними ведучими, які з неприхованим задоволенням спостерігають, як непримиренно чубляться державні діячі в Україні. Реальної користі від таких шоу обмаль, зате народжується вдосталь неприязні між людьми.Популярність серед частини населення має телепередача «95-й квартал». Гумор цієї програми розрахований на найнижчий рівень рефлекторного сприйняття. Подібний гумор був свого часу в Тарапуньки і Штепселя, але відмінність між ними в тому, що «95-й квартал» від початку і до кінця програми цілеспрямовано принижує і дискредитує українську мову й українців. На формування ницості зорієнтовані і нескінченні кіносеріали. Сучасний телеекран – це системна реклама і пропаганда агресії і насильства, алкоголю і наркотиків, розбещеності і способів чинення злочинів та багатьох інших людських вад. Як наслідок, віртуальна боротьба за виживання в асоціальному середовищі стає змістом людського життя в українських реаліях. Відповідні державні служби, передусім СБУ та Генеральна Прокуратура, належним чином не реагують, тож у суспільному і, що найважливіше, молодіжному середовищі формується розбрід, а не почуття національного єднання та національної гідності. Без цільового вирішення на високому державному рівні завдань виховання мало ефективною виявляється діяльність Міністерства освіти і науки України та Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту. Тим не менше система освіти в Україні разом з іншими державними і громадськими інституціями була і залишається відповідальною за формування у дітей і молоді високої духовності, моралі, національної гідності, без чого майбутнє держави є безперспективним, а освіта – неякісною. Велику роль у реалізації цієї доленосної справи може і повинен відіграти (організаційно і за змістом) Національний науково-дослідний інститут українознавства. Але ця теза повинна не лише розумітися, а й глибоко усвідомлюватися на найвищих щаблях державної політики.У цей передбіфуркаціний, вкрай загрозливий для світової цивілізації час маємо бути сповнені віри і надії, що випробувана і загартована у тисячолітній боротьбі за виживання українська нація з Божою допомогою винайде джерела поповнення внутрішньої енергії, достатньої для виживання, самозбереження і розвитку.Одночасно маємо усвідомити, що з огляду на кризовий стан в усіх сферах українського соціуму та поширення агресивності й жорстокості, аморальності й цинізму, завдання із збереження, захисту і виживання нації є надзвичайно важким і потребує масштабного державного мислення. «Маленькі» за масштабом мислення люди, а ними сьогодні наповнені владні коридори, це завдання вирішити не зможуть. В історії людства аналогічна ситуація уже була в ІХ тис. до н.е., в епоху переходу від мезоліту до неоліту. Ця подія в науці відома як «мезолітична криза» та «неолітична революція», яку з сучасністю поєднує те, що тоді, як і зараз, людство, вичерпавши свою екологічну нішу, створило загрозу своєму існуванню.Мезолітична криза охопила середні широти Європи, коли люди оволоділи надзвичайно продуктивними знаряддями, методами і навичками полювання. На тлі стрімкого потепління клімату виникли сприятливі умови для швидкого збільшення населення і відповідного зростання матеріальних потреб. Проте не лише матеріальні потреби стали причиною надмірного тиску на природу. Мисливцями опанувало ейфоричне відчуття безкарності та мисливський азарт і нестримне прагнення до успіху за межами необхідного, що призвело до деградації і вимирання тваринного світу. Стрімко почали зникати поголів’я і окремі види тварин, на які здавна велося полювання. Плоди дерев також не змогли забезпечити потреби в їжі. Через масовий голод конкуренція між племенами досягла небаченої жорстокості. Вбивства і людожерство стали для них нормою. Кількість населення скоротилося на порядок, а в деяких зонах люди зникли зовсім. Харчова (екологічна) ніша була вичерпана. І ось людство в цей критичний час (у точці біфуркації) зробило революційний крок до самозбереження, відкривши нову для себе харчову (екологічну) нішу. Радикальним при цьому став якісний стрибок у VІІ–VІ тис. до н.е. поодиноких племен від привласнювального господарства (збирання, рибальства, мисливства) до виробничого (землеробства і тваринництва). Саме тоді людство зробило своє одне з найбільш значущих відкриттів – створило Зерновий хліб – хліб сущий, заклавши основи для нової потужної харчової ніші і таким чином забезпечило своє самозбереження до сьогодення. Так розпочалася неолітична революція в суспільній життєдіяльності. Згідно з сучасними дослідженнями, центром докорінних змін стала територія навколо Чорного моря, включаючи терени сучасної України. Саме тут люди вперше почали гармонійно співпрацювати з природою, переставши бути лише споживачами створюваних благ. Людина розпочала створювати й поширювати рослинні й тваринні біологічні форми.Щоправда, в надзвичайно сприятливих для землеробства умовах український етнос витворив і такі архетипічні риси ментальності, як уособленість за принципом «моя хата з краю», «два українці – три гетьмани» тощо. Саме ці особливості ментальності, як свідчать досвід та історія, завжди стояли на заваді успішній життєдіяльності. Згадаймо долю Київської Русі, Козацької держави, УНР.Маємо знати відповідь на запитання: «Чому кожен українець окремо, сам по собі є розумним, кмітливим, чемним і працьовитим, а всі разом – аморфне населення.Унаслідок цих особливостей ментальності нині в Україні постійно лунає вереск меншості за глухого мовчання більшості громадян моноетнічної нації.І насамкінець.