15. Неоплатонізм і натурфілософія епохи Відродження.

Вчення М.Фічіно – це ренесансний неоплатонізм, своєрідність якого полягала в його світському характері. В Академії процвітала свобода у відношенні до життя, природи, мистецтва. Неоплатоніки розвивали ідеї, типово ренесансні: уявлення про людину як центр світу, про органічний і гармонійний космос, античність розглядалась як досконала цивілізація. Йшлося також про красу як метафізичну цінність, про гідність як властивість, притаманну художнику і поету. М.Фічіно звеличує могутність людини, її творчі можливості, прирівнюючи її до Бога. Головне теоретичне питання філософії Фічіно – це питання про співвідношення релігії та філософії.

На зламі XV-XVI ст. в добу Відродження посилюється інтерес до пізнання природи, до натурфілософії. Ренесансна натурфілософія представлена вченнями М.Кузанського, Телезіо, Дж.Бруно, Парацельса та ін. У трактаті “Про вчене незнання” М.Кузанський виклав своє розуміння природи і Бога, сформулював думку про безконечність пізнання істини. Теїзм, тобто вчення про Бога як творця світу, поєднується у нього з елементами пантеїзму. В дусі ренесансного неоплатонізму Кузанський трактував Бога.Бог як начало буття називається абсолютним максимумом або абсолютом.

В традиційному релігійному тлумаченні Бог розуміється як особа, що знаходиться над світом і, виходячи із своєї волі, довільно створює світ. Кузанський не заперечує того, що Бог є начало світу, але він тлумачить Бога не як позасвітову особу, а як таке начало, яке співпадає з світом. Світ включений в сутність Бога, а Бог — це і є світ в цілому. Світ, отже, ніколи не створюється, він існує завжди, як завжди існує Бог. Це є релігійна форма пантеїзму.

15. Філософська парадигма Нового часу. Проблема методу пізнання у філософії Нового часу (ф. Бекон, р. Декарт). Емпіризм і раціоналізм.

XVII ст. відкриває особливий період у розвитку європейської культури – Новий час.

Ф. Бекон (1561-1626). Він розглядав філософію як науку про реальний світ, що базується на дослідному пізнанні. Завданням наукових методів є пізнання об’єктивного реального існуючого світу. Вихідним моментом пізнавальної діяльності він визнає чуттєвість. Тому Бекона вважають засновником емпіризму. Він будує свою гносеологію на аналізі чуттєвого пізнання і досвіду людини.

Бекон вважав, що немає нічого такого в розумі, що до цього б не пройшло через відчуття. Справжнє пізнання можливе тільки після усвідомлення причин, що призводять до помилок. Помилки у пізнанні він називав ідолами, яких виділив у 4 види. А саме:

• Ідоли роду (вроджені, притаманні всім людям однаково) – це хибні образи, які виникають через те, що усі чуттєві сприйняття та думки відносяться до властивостей людини, а не до дійсності. Це призводить до неадекватного сприйняття дійсності крізь призму людського суб’єктивізму.

• Ідоли печери (також вроджені) – хибні образи, які виникають через особисті вади конкретної людини, причиною яких може бути: погане виховання, психічні особливості, власні вподобання.

• Ідоли площі (набуті) – це перешкоди, які виникають внаслідок встановлення значення слів, не виходячи із сутності речей.

• Ідоли театру: перешкоди, викликані некритичним засвоєнням та внаслідок підкорення розуму хибною уявою.

За Беконом, об’єктивний індуктивний метод пізнання допомагає звільнитись від суб’єктивізму та робить пізнання незалежним від уяви. Основа індуктивного методу : експеримент. В його основі лежить емпіризм,

Р. Декарт (1596-1650). Він не погоджується з Беконом у негативній оцінці дедукції як методу пізнання. На його думку, здійснення індуктивного пізнання та експерименту відбувається тільки після попереднього планування дії. А попереднє планування будується завдяки використанню загальних положень як вихідних для думки, тобто шляхом дедукції. Тоді, Індукціїї, без попередньо здійсненої дедукції, бути не може. Аби процесу пізнання не заважали ідоли, основною методолгічною процедурою має бути сумнів.

За Декартом, достовірне знання можливе тільки через мислення. Мислю – отже існую. Декарт стверджує, що існує 2 незалежних одна від одної субстанцій світу:

• субстанція, яка виявляє себе у різних просторових властивостях, тобто матеріях.

• Субстанція, що не має апрсторових форм виявлення – це мислення.

Найдовершенішою формою буття є Бог, який існує сам із себе і є причиною самого себе. Декарт є представником дуалізму.

Ще одним великим раціоналістом XVII ст. був німецький мислитель Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646-1716), намагався поєднати аристотелізм та філософію Декарта.

У сфері пізнання Лейбніц розрізняє “істини розуму” та “істини фактів”. Як і Декарт, “істини розуму” він не виводить з досвіду.