31. Види парламентів за структурою.

За структурою розрізняють два види парламентів: однопалатні і

двопалатні. Виникнення, функціонування і розвиток кожного з цих видів

органів законодавчої влади зумовлені насамперед державним ладом (формою

державного устрою), традиціями, рівнем розвитку держави і суспільства та

іншими факторами.

Двопалатні парламенти діють, як правило, у великих демократичних та

федеративних державах (Велика Британія, СІЛА, Італія, Німеччина, Росія,

Індія, Швейцарія та ін.).

Однопалатні парламенти властиві переважно унітарним державам з числа

середніх і малих за розміром територій, а також країнам, що

розвиваються.

Звичайно, структура парламентів з часу їх виникнення не залишається

незмінною. Після другої світової війни у ряді країн, що мали двопалатні

парламенти, внаслідок конституційних реформ утвердилися однопалатні

парламенти (Греція, Данія,, Португалія, Швеція, Нова Зеландія та ін.).

Одночасно виникли двопалатні парламенти в ряді країн, що розвиваються

(Індія, Малайзія та ін.)1, а в останні роки — у країнах Східної Європи

(Польща, Румунія, Чехія, Словенія, Хорватія). З цієї загальної та

традиційної класифікації парламентів (за їх структурою) зроблено ряд

винятків.

Передусім є країни, де до складу парламентів входять не лише палати, а й

глави держав. Зокрема, у Великій Британії під парламентом розуміють не

лише палату громад і палату лордів, а й монарха. Це характерно і для

інших країн Співдружності, наприклад Індії2.

Структура парламентів деяких країн є умовною, конституційно не

визначеною і формується після виборів до парламенту. В одному з

найдавніших парламентів — альтингу Ісландії 1/3 його членів після

виборів утворює верхню палату, 2/3 — нижню. У Норвегії спочатку

обирається весь склад стортингу (155 депутатів). Потім із цього складу

1/4 депутатів обирається в ластінг, а решта утворює одельстинг. Іноді цю

структуру називають двопалатною, іноді "однопалатною двопалатністю".

Офіційно ж парламент Норвегії вважається однопалатним. Дискусійним є

питання про структуру парламенту Німеччини. Бундесрат, відповідно до

конституції, не є другою палатою, тому навіть фахівці з конституційного

права Німеччини стверджують, що парламент Німеччини — це бундестаг3,

хоча законодавча функція як головна функція парламенту не може

здійснюватися без бундесрату. Це завуальована двопалатність.

Сучасному парламентаризмові відомі й багатопалатні парламенти. Зокрема,

трьохпалатний парламент існував за конституцією Південно-Африканської

Республіки 1983 р. Він складався з палати зборів, палати представників і

палати делегатів, а в основі його формування лежав принцип расового

представництва. До шести палат налічувалось у колишній Югославії (Союзне

віче, Віче виробників тощо).

Палати парламентів мають, як правило, різні назви, статус, кількісний

склад, порядок формування, компетенцію та інші відмінності. Наприклад,

палати двопалатних парламентів мають такі назви: палата громад і палата

лордів (Велика Британія); палата представників і сенат (СІЛА);

Національні збори і сенат (Франція); конгрес депутатів і сенат

(Іспанія); Національна рада і Федеральна рада (Австрія); Державна Дума і

Рада Федерації (Росія); Народна палата і Рада штатів (Індія); палата

депутатів і палата радників (Мексика) тощо.

Палати поділяються, як правило, на нижню (або першу) і верхню (або

другу). Основною складовою частиною парламенту вважається нижня палата.

З нею іноді ототожнюється весь парламент.

Кількісний склад парламентів та їх палат зумовлюється переважно

кількістю населення країни, її конституційним ладом, традиціями та

іншими обставинами. Найбільшим за числом членів органом законодавчої

влади (однопалатним парламентом) є Всекитайські збори народних

представників (3000 осіб). А одним із найкомпактніших парламентів світу

є законодавча асамблея Ліхтенштейну, у складі якої всього 15 депутатів.

Палати парламентів іноді мають однакову кількість членів. Але нижні, як

правило, численніші, В середньому кількість членів нижніх палат

становить від 200 до 600 чоловік. Кількісний склад верхніх палат

зумовлюється переважно кількістю суб'єктів федерації або основних

адміністративно-територіальних одиниць, кожна з яких пропорційно

представлена в парламенті певною кількістю осіб.

Палати двопалатних парламентів, як правило, незалежні. Вони засідають

окремо і самостійно приймають рішення. Кожна з них має свій керівний

орган — одноособовий або колегіальний — і свій регламент або закон про

регламент. Проте в будь-якому випадку парламент виступає як єдине ціле.

Жодна з палат не має права відмовлятися від обговорення законопроекту?

переданого їй іншою палатою, а акти, прийняті при здійсненні ними

законодавчої функції, вважаються виявом спільної волі обох палат.

Розрізняють два види статусу палат: з однаковим статусом і з нерівним

статусом. Традиційною е рівність палат у законодавчій сфері за умов

наявності спеціальних повноважень у кожної з палат. Загальновідомо,

зокрема, що в парламенті СІЛА обидві палати мають однакові права у

законодавчій сфері, але кожна з них має спеціальні повноваження: палата

представників, наприклад, _ у галузі фінансів, а сенат — щодо

ратифікації міжнародних договорів.

32. Двопалатний парламент у сучасних зарубіжних країнах: конституційно-правова характеристика.

Однопалатний парламент є природнім для унітарних держав, а двопалатний парламент - для федеративних держав. Вважається, що верхня палата (або Сенат) представляє інтереси суб'єктів феде­рації. Проте є також унітарні держави з двопалатними парламента­ми. У них верхня палата традиційно є поміркованою і стримує рево­люційні рішення нижньої палати (Палати представників).

Двопалатна система федеративної держави вперше постала у 1787 році, коли було досягнуто компромісу між великими та малими штатами США і закріплено його на Конституційному конвенті у Філадельфії. Кожен штат, незалежно від чисельності свого населен­ня отримав рівне представництво у верхній палаті і пропорційне до кількості населення представництво у нижній палаті. З того часу подібна форма двопалатного представництва з'явилась у федератив­них системах Австралії, Бразилії та Швейцарії. Інші федеративні держави зокрема Австрія, Німеччина, Індія та Іспанія, змінили цей принцип таким чином, що різні суб'єкти федерації залежно від сво­го статусу та кількості населення мають певне (але не рівне) пред­ставництво у верхній палаті.

Як зазначалося вище, головною перевагою запровадження дру­гої палати є структура подвійного представництва — тобто у зако­нодавчому процесі можуть бути одночасно представлені як держава в цілому, так і окремі її території або регіони. Для федеративних дер­жав це має позитивні наслідки.

Позитивні риси двопалатної системи:

• верхня палата сприяє розширенню представництва;

• двопалатний парламент краще враховує соціальні, куль­ турні, економічні інтереси населення різних регіонів;

• професійний досвід верхньої палати є засобом підвищен­ ня якості законів, адже термін роботи її членів зазвичай значно перевищує термін роботи членів нижньої палати;

• запровадження двопалатної системи сприяє прийняттю більш ефективних рішень державної політики, тому що розбіжності між палатами згладжуються в процесі перего­ ворів;

• двопалатна система підсилює основний принцип сучасної демократії - принцип розподілу влад - через контроль однієї палати іншою. Це сприяє прийняттю парламентом більш стабільних політичних рішень, зменшенню конфліктів між гілками влади, тому що розбіжності між палатами вирішуються в процесі переговорів.

Негативні риси двопалатної системи:

• верхня палата здебільшого зменшує ефективність роботи над законопроектами. Наявність верхньої палати викликає необхідність постійного узгодження рішень між палатами;

• верхня палата не тільки сповільнює законодавчий процес, а й ускладнює внесення до законопроектів радикальних змін у майбутньому;

• двопалатна система ускладнює процес прийняття принци­пових, реформаторських рішень;

• розподіл повноважень між палатами вимагає значних ком­промісних рішень, які, особливо, на першому етапі зда­ються непереборними;

• різний статус членів палат і різний термін їх повноважень є глибоким джерелом недовіри і протиріч, особливо якщо до верхньої палати входять призначені посадовці;

. двопалатна система створює додаткові труднощі при орган­ізації апаратів палат;

• введення двопалатної системи може розглядатися, як при­ мусове запровадження федералістської структури в уні­ тарній державі.

Часто депутати верхньої і нижньої палат обираються за різни­ми правилами. Однопалатні парламенти, як і нижні палати двопалат­них парламентів, а в деяких країнах і верхні палати формуються на основі прямих виборів. Проте у багатьох країнах верхи палати фор­муються шляхом непрямих виборів. Депутатів до верхньої палати можуть обирати спеціальні колегії з представників органів самовря­дування. У Словенії існує навіть своєрідне куріальне представництво _п ри виборах до верхньої палати. Там обирають по чотири радники від підприємців, фермерів, представників малого бізнесу, шість - від громадських об'єднань і 22 від територій (всього 40 радників).

В Італії, наприклад, вибори в Палату депутатів (630 депутатів) проводяться по багатомандатних округах за партійними списками. Для розподілу неврахованих голосів (залишків) утворюється єдиний загальнонаціональний округ. Вибори в Сенат (315 сенаторів) прово­дяться по одномандатних виборчих округах в рамках однієї області. Перемогу отримує той кандидат, який набирає 65% голосів. У Се­наті має місце також пожиттєве членство: сенаторами стають колишні президенти, а також видатні громадські діячі, діячі науки і культури, яких призначає президент.

Як правило депутати різних палат обираються на різні термі­ни. Так у США депутати Палати представників обираються на два роки, а Сенату - на шість, тільки не всі разом. Третина сенаторів обирається через кожні два роки.

На чолі палати стоїть голова, який у англомовних країнах нази­вається спікером. Він проводить засідання і має одного або двох заступ­ників. Голова парламенту або палати обирається депутатами, а в дея­ких країнах призначається монархом на весь строк або його частину.

У Франції голова Національної Асамблеї обирається на весь термін повноважень законодавчого органу, тобто на 5 років, а голова Сенату - після кожного його оновлення, тобто через кожні три роки. У США, наприклад, головою Сенату є віце-президент, а для ведення засідань Сенат обирає тимчасового голову.

В багатьох країнах голова утримується від голосування, не бере участі у дебатах, призупиняє членство у партії. В інших країнах, на­приклад, у Конгресі США, він, навпаки, представляє партійну більшість.

В багатьох країнах парламентом або палатою парламенту керує колегіальний орган (президія, правління, бюро). Це, як правило, малочисельний орган, але є країни, де він дуже громіздкий: в Італії-16 (у кожній з двох палат), у Франції - 38 (22 у Національній Асам­блеї (голова, 6 заступників, 3 квестори, 12 секретарів) і 16 у Сенаті (голова, 4 заступники, 3 квестори, 8 секретарів). Колегіальні органи є робочими органами палат і не мають права приймати будь-які рішенн я замість палати як під час сесії, так і під час канікул. Вони мають всі повноваження для керівництва обговореннями у палаті, для орган­ізації роботи всіх служб.

Крім колегіальних органів деякі парламенти формують спец­іальні органи для підготовки порядку денного сесії: конференція голів (Бельгія), рада старійшин (ФРН).

Організаційну роботу палат і постійних комітетів забезпечу­ють адміністративні служби. Обслуговуючий персонал комітетів складається з службовців-фахівців та секретарів.

37. Принцип поділу влади доповнюється системою «стримувань і противаг». Зазначена система допускає конкуренцію різних органів влади, наявність засобів для їх взаємного стримування і підтримування відносної рівноваги сил. «Стримування» і «противаги», з одного боку, сприяють співробітництву і взаємному пристосуванню органів влади, а з іншого боку -- створюють потенціал для конфліктів, які найчастіше вирішуються шляхом переговорів, угод і компромісів.

Суб'єктами системи стримувань і противаг за Конституцією України є Верховна Рада, Президент, Кабінет Міністрів, Конституційний Суд і Верховний Суд. Дана система виражається насамперед через повноваження цих органів, що включають суворо визначені взаємні обмеження.

У Конституції України передбачені такі інститути системи «стримувань і противаг»:

1) право «вето» Президента на законопроект, прийнятий Верховною Радою;

2) імпічмент Президента з боку Верховної Ради, що призводить до його усунення з поста;

3) прийняття Верховною Радою резолюції недовіри Кабінету Міністрів, яка має наслідком його відставку;

4) участь Верховної Ради у формуванні Конституційного Суду (призначення третини складу);

5) контроль Конституційного Суду за відповідністю Конституції законів та інших правових актів Верховної Ради, Президента, Кабінету Міністрів, Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

6) парламентський контроль Уповноваженим Верховної Ради з прав людини (омбудсманом) за дотриманням конституційних прав і свобод людини та ін.

38. Уряд несе відповідальність перед законодавчим органом і главою держави. Парламентськими процедурами, які передбачають урядову відповідальність, є резолюція осуду, вотум недовіри, інтерполяції.

Вотум недовіри — вияв шляхом голосування палатою парламенту (здебільшого нижньою палатою) несхвалення політичної лінії, певних дій або законопроекту уряду країни або окремого міністра.

У політичній практиці вираження вотуму недовіри призводить:

до виходу у відставку уряду і формування нового уряду;

до розпуску парламенту і проведення дострокових парламентських виборів.

Ініціатива висунення питання про вотум недовіри може виходити від уряду, від парламентських фракцій чи груп депутатів.У політичній практиці вираження вотуму недовіри призводить:

до виходу у відставку уряду і формування нового уряду;

до розпуску парламенту і проведення дострокових парламентських виборів.

Ініціатива висунення питання про вотум недовіри може виходити від уряду, від парламентських фракцій чи груп депутатів.

Парламент не тільки бере участь у формуванні виконавчої влади, а й здійснює контроль за нею шляхом процедури вотуму недовіри урядові або окремим його членам та імпічменту — позбавлення глави держави або уряду повноважень.

Процедура вотуму недовіри урядові має різні аспекти.

У Великій Британії є дві процедури — резолюція осуду і вотум недовіри. Пропозицію про висловлення резолюції осуду урядові вносить опозиція. Якщо палата проголосує за цю пропозицію, то уряд повинен йти у відставку або запропонувати монархові розпустити парламент. Уряд може сам поставити питання про довіру до нього, внаслідок якої може здійснюватися процедура вотуму недовіри.

Види вотому незнаю(((